— Нещастя, нещастя сталося, — кричав. — Я зарізаний! То та пропаща медицина все те наробила.
— Що наробила? — Що сталося? — питав Сивенький.
— Приходжу до сараю, щоб узяти ключ і заглянути до вязниці. Служба сказала мені, що мутеселім сам пішов до вязниці. Біжу я туди, а він… гоп мене в писок. Кричить, що макредж втік, що шпіон втік, що з його кишені щезло вісімнадцять тисяч пястрів. Каже, що ті гроші мабуть я вкрав йому ще тоді в ночі, коли разом з ним і з тобою візитував вязницю. Я йому кленуся, що я вночі у вязниці зовсім не був, що спав дома, а він мене знов… гоп в писок. Післав мене по тебе. Просить, щоб ти зараз пішов до нього.
— До вязниці?
— Так.
— Я не дурний… скажи мені правду. Чи ті два вязні справді втікли?
— Втікли. Арнавти вже перетрусили цілу вязницю, цілу касарню і ціле місто. Знайшли кафтан шпіона на скалі рову. Спустилися на трьох до купи звязаних арканах аж на дно рову. Він і макредж мабуть перелізли через мур, бо то не велика штука.
— Що тобі грозить?
— Очевидно, що шибениця. Хоч ключ був у мутеселіма, я виновник, бо я не повинен був давати йому мого ключа.
— Що ти зробив би, якби тепер дістав, нехай… шіснадцять тисяч пястрів?
— Що зробив би? Сказився б з утіхи… Або ні. Я зараз утік би.
206