Рагузька республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Рагузька республіка
лат. Respublica Ragusina
Республіка і в різні часи протекторат Візантії, Венеції, Угорщини, Габсбурзької монархії та Османської імперії
Візантійська імперія
1358 – 1808 Іллірійські провінції
Прапор Герб
Прапор Герб
Ragusa: історичні кордони на карті
Ragusa: історичні кордони на карті
Територія Рагузької республіки з 1426 року
Столиця Ragusa (Дубровник)
42°39′ пн. ш. 18°04′ сх. д. / 42.650° пн. ш. 18.067° сх. д. / 42.650; 18.067
Мови Латинська (офіційна до 1472), Далматинська, Хорватська, Італійська
Релігії Римо-Католицька Церква
Форма правління Республіка
дуче
 - 1808 Август Мармонт
Історичний період Ренесанс
 - Заснування міста 614
 - Засновано 1358
 - Четвертий хрестовий похід
    (венеційське вторгнення) 		 
1205
 - Задарський договір 27 червня, 1358
 - Османська протекція з 1458
 - Сосюзеренітет з 1684
 - Вторгнення Франції 31 січня, 1808
 - Анексія Францією 14 жовтня 1808
Площа
 - 1808 (?) 1500 км2
Населення
 - 1808 (?) 30 000 осіб
     Густота 20 осіб/км² 
Валюта Дукат Рагузи
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Рагузька республіка

Рагу́зька респу́бліка (лат. Respublica Ragusina, італ. Repubblica di Ragusa) відома також як Дубро́вницька респ́убліка (хорв. Dubrovačka republika) — морська республіка на узбережжі Адріатичного моря, що існувала з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Рагуза (сучасний Дубровник), окрім якої територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Которської затоки, півострів Пелєшаць і острови Ластово, Млєт і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.

Виникнувши як центр морської та сухопутної торгівлі з Балканами, Рагузька республіка досягла піку своєї могутності в XV–XVI століттях, коли вона стала одним із головних посередників в економічних стосунках Османської імперії та європейських держав. Попри те, що значну кількість населення республіки становили слов'яни, суспільно-політичне життя та правляча еліта перебувала під сильним романо-італійським впливом, а офіційна назва держави походила з латини. У різні періоди Рагуза визнавала номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії та Австрії, проте фактично залишалася незалежною. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому Рагузьку республіку інколи називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Рагузи окупували війська Наполеона, у 1808 році республіка була ліквідована, а її територія приєднана до Франції. З часу проголошення незалежності Хорватії в 1991 році ці землі складають її найпівденнішу частину.

Назва

[ред. | ред. код]
  • Рагузька республіка (лат. Respublica Ragusina; італ. Repubblica di Ragusa) — офіційна назва республіки; поширена у світовій історіографії.
  • Вільна держава Рагуза (нім. Freystaat Ragusa)[1] — назва у ряді німецьких джерел XVII—XVIII ст.
  • Дубровницька республіка (хорв. Dubrovačka Republika) — новітня хорватська назва, від перейменування Рагузи на Дубровник (1918).

Рання комуна (VII століття—1205)

[ред. | ред. код]

У VII столітті (згідно з традицією — в 614 р.) біженці зі зруйнованого слов'яно-аварським вторгненням міста Епідавр заснували на невеликому острові біля далмацького узбережжя місто Рагуза. Поруч, на материку, знаходилося слов'янське поселення Дуброва, що пізніше злилося з Рагузою в єдине ціле, а засипаний між островом і материком канал став центральною вулицею міста — Страдуном. Довгий час Рагуза була невеликим поселенням із змішаним слов'яно-романським населенням під верховною владою Візантії та входила до складу феми Далмація. Прилеглі материкові землі були зайняті під виноградники, за які жителі міста платили данину сусіднім слов'янським князям Травунії і Захумля. Процес християнізації в Рагузі був доволі швидким і характеризувався сильним впливом Папи Римського. Уже в 1022 р. місто стало центром самостійного католицького архієпископства.

У XI — XII століттях унаслідок загального економічного підйому в Середземномор'ї розвиток Рагузи як торговельного та ремісничого центру прискорився. Зручні шляхи зв'язку з внутрішніми регіонами Балкан і, морем, зі всією Європою сприяли перетворенню міста на важливий центр посередницької торгівлі та ремісничого виробництва (перш за все, суднобудування й деревообробки). Особливе значення мали торговельні зв'язки Рагузи із сусідніми слов'янськими князівствами. Після перемоги Рагузи над військами сербського князя Стефана Немані в 1186 р. був підписаний перший договір про дружбу і свободу торгівлі в сербських землях. У 1189 р. аналогічна угода була підписана з Боснією (у ньому вперше згадана слов'янська назва міста — Дубровник). У 1192 р. імператор Ісаак II Ангел надав купцям Рагузи право безмитної торгівлі у Візантії. Потім були підписані торгові угоди з італійськими комунами.

Одночасно посилилася боротьба між різними державними утвореннями за владу в Далмації. У 866—867 рр. Рагузу блокував арабський флот, у 922 р. місто захопили болгари. З кінця X століття в регіоні посилилася економічна і політична роль Венеції. У 948 р. венеційці спробували завоювати Рагузу, проте зазнали поразки. Згідно з легендою, ця перемога жителів Рагузи була отримана завдяки втручанню святого Власія Севастійського, який пізніше став заступником міста. У 1000 р. Венеції під час боротьби з неретвянськими піратами вдалося на деякий час підкорити Рагузу разом з іншими містами на Далматинському узбережжі. Пізніше на ці землі висунуло претензії Сицилійське королівство (норманська держава з Південної Італії). У результаті Рагуза була вимушена лавірувати між Візантією, Венецією, Сицилійським королівством, визнаючи сюзеренітет то однієї, то іншої сторони, що сприяло зміцненню самостійності міста. У 1205 р., після падіння Константинополя, Рагуза ще раз потрапила під владу Венеції.

Під владою Венеції (1205—1358)

[ред. | ред. код]

Після приєднання Рагузи до володінь Венеційської республіки на морську торгівлю міста були накладені ряд обмежень. Водночас заохочувалася сухопутна торгівля зі слов'янськими державами Балканського півострова. Розширення торговельних зв'язків Рагузи з Сербією, Боснією і Болгарією сприяло економічному прогресу в цих державах у XIII—XIV століттях. У цей період Рагуза стала найбільшим торговельним центром Східної Адріатики, через який здійснювалися торговельні зв'язки Європи з Балканами. Зі слов'янських держав через Рагузу вивозилася, головним чином, продукція сільського господарства і хутра, а ввозилася зброя, скляні і металеві вироби. Найбільшу статтю доходу міста становила торгівля сіллю. Особливо міцними були позиції рагузьких купців у Сербії, де їм були надані численні торговельні привілеї і монополії на розробку надр (зокрема шахти з видобутку дорогоцінних металів). Поселення рагузців виникли в усіх крупних містах балканських держав, причому ці колонії мали права внутрішньої самоврядування. Одночасно розвивалася торгівля Рагузи з Венецією, де товари рагузьких купців були звільнені від мита.

Історія Далмації
Портал «Далмація»

У період венеційського панування система міського управління Рагузи остаточно сформувалася за зразком італійських комун. У місті були сформовані Велика рада — найвищий законодавчий орган, Мала рада — найвищий виконавчий орган, сенат і колегія консулів. Структура і функції цих органів у значній мірі копіювали аналогічні венеційські установи. Пріор комуни отримав титул князя (ректора) і був формальним главою міського самоврядування Рагузи, підкоряючись Великій Раді Венеційської республіки. На відміну від італійських міст у Рагузі була досить слабка майнова диференціація, що призвело до складання лише двох суспільних прошарків — нобілітету і пополанів. Нобілі (патриції) зосередили в своїх руках велику торгівлю та встановили монополію на владу в місті: у 1235 р. доступ у Велику раду Рагузи був закритий для нових членів, що сформувало вузьку правлячу олігархію. Іншою особливістю Рагузької комуни стало збереження сильного античного впливу: тісний полісний зв'язок міста з околицями, відсутність плати за заміщення посад, рівний розподіл новопридбаних земель між нобілями. Система подестату, характерна для італійських комун цього періоду, у Рагузі не склалася.

Історія Хорватії
Хорватія до хорватів
Іллірія • Паннонія • Далмація
Походження хорватів
Біла Хорватія
Середньовічна Хорватська держава
Паннонська Хорватія
Приморська Хорватія
Далмацькі князівства
Захумлє • Травунія • Паганія
Хорватське королівство (середньовічне)
Рагузька республіка
Унія з Угорщиною
Хорватське королівство (Габсбурги)
Славонське королівство
Іллірійське королівство
Королівство Хорватії і Славонії
Далмацьке королівство
Держава словенців, хорватів і сербів
Королівство Югославія
Хорватська бановина
Незалежна Держава Хорватія
Соціалістична республіка Хорватія
(як частина СФР Югославія)
Війна за незалежність
Історія Хорватії після 1995
Портал «Хорватія»

У XIII столітті почалося розширення території Рагузи. Місто придбало острів Ластово, у 1333 р. викупило у Сербії півострів Пелєшаць, а в 1345 р. приєднало острів Млєт.

Рагузька республіка в період розквіту

[ред. | ред. код]

Незалежність (1358—1458)

[ред. | ред. код]

Після поразки Венеції від угорського короля Людовика Великого за Задарським миром 1358 року Далмація разом з Рагузою перейшла під сюзеренітет Угорщини. 27 червня 1358 між рагузьким архієпископом Джованні Саракою і Лайошом I були погоджені конкретні форми влади угорського короля над Рагузою. Сюзеренітет Угорщини, що практично не мала флоту, був суто номінальним, а вся повнота влади в місті перейшла до місцевого нобілітету.

У цей період різко посилюється значення Рагузи як ремісничого центру. У місто переселилися численні ремісники з Італії, відбувалася спеціалізація й удосконалення ремесла, орієнтованого на експорт, перш за все зброярства і сукноробства. У майстернях Рагузи активно використовувалася наймана праця. Рагуза стала єдиним містом Далмації за рівнем розвитку ремесла на рівні італійських комун. Проте в Рагузі не склалася класична цехова структура ремесла. Ремісники об'єднувалися в релігійні корпорації — братерства, що не мали впливу на політичну систему республіки.

Звільнення з-під влади Венеції також сприяло зростанню морської торгівлі й процвітанню міста. Рагуза перетворилася на центр грошових операцій і кредитування балканських правителів. Незважаючи на низку військових конфліктів із Сербією і Боснією, республіка загалом зберігала добрі стосунки зі своїми сусідами, одночасно продовжуючи розширювати територію: у 1399 році було приєднано Рагузьке примор'я (на північ до півострова Пелєшаць), у 1419—1426 роках — долина Конавлі з містом Цавтат, а потім узбережжя до Которської затоки. Рагуза стала також одним із головних центрів работоргівлі в Східному Середземномор'ї (торгівля рабами була заборонена лише 1416 року).

У XIV—XV століттях швидко збільшувалося населення республіки, головним чином за рахунок імміграції з балканських держав. До кінця XV століття чисельність населення Рагузи склала близько 20 тисяч. Завдяки припливу слов'ян значення романського елементу в етнічному складі населення стало падати. Проте мовою панівної еліти залишалася італійська (з 1492 вона замінила як офіційну мову латину), зберігалася церковна залежність від Риму і тісні зв'язки з італійськими містами. Система управління республікою також була заснована на міському праві італійських комун. Влада продовжувала залишатися в руках вузької олігархії декількох десятків сімей нобілів, проте соціальних конфліктів у цей період не спостерігалося.

Встановлення сюзеренітету Османської імперії (XV—XVI ст.)

[ред. | ред. код]
Історична частина Рагузи (Дубровника)

Наприкінці XIV століття з'явилася турецька загроза для існування Рагузької республіки. Османська імперія поступово захоплювала балканські держави, наближаючись до кордонів Рагузи. У місто почався масовий приплив слов'янських біженців, велися фортифікаційні роботи й у прискореному темпі зводилися укріплення на підступах до Рагузи. Місто стало однією з найпотужніших фортець на Балканах. Одночасно правляча еліта держави почала проводити політику заспокоєння. Вже в 1430-х рр. була підписана перша торгова угода Рагузи і Османської імперії. У 1458 р. республіка офіційно визнала сюзеренітет султана і зобов'язалася сплачувати данину, замість чого їй надали свободу торгівлі на території імперії. У 1481 р. розмір данини османи підвищили до 12 500 дукатів на рік. Проте залежність республіки від Османської імперії була украй слабка і фактично обмежувалася сплатою данини. Навпаки, надання виняткових привілеїв рагузьким купцям в імперії створило сприятливі умови для подальшого розвитку міста і його торгівлі. Рагуза стала основним торговельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення підданих Рагузи в турецьких містах на Балканах зберегли широку автономію і фактично монополізували торговельну діяльність в регіоні. Рагузькі судна мали право плавання по Чорному морі, закритому для кораблів інших країн. Посередницька торгівля між Османською імперією і італійськими державами стала головною сферою економіки міста.

Залежність економіки республіки від торгівлі з Османською імперією зумовила політику нейтралітету, якої дотримувалась Рагуза під час військових конфліктів турків із західними державами. Нейтралітет дозволяв продовжувати торговельні стосунки з обома воюючими угрупуваннями і сприяв розширенню сфери Рагузької торгівлі, що тепер включає Єгипет, Сирію і Іспанію. У всіх великих портах Середземного моря були створені постійні представництва республіки. Флот Рагузи перевищив 200 кораблів. Навіть коли наприкінці XVI століття під натиском Папи Римського республіка надала свій флот в розпорядження Іспанії для боротьби з мусульманськими піратами й васалами Порти, Османська імперія не виступила проти, бажаючи використовувати Рагузу для продовження торгівлі з європейськими державами. Економічна та військова потужність Рагузької республіки, підтримуваної турками, дозволила їй стати головним суперником Венеції в Середземному морі й Адріатиці.

Занепад Рагузької республіки (XVII—XVIII ст.)

[ред. | ред. код]

З кінця XVI століття почався процес зниження торгівлі Рагузи і занепаду республіки, викликаний великими географічними відкриттями, переміщенням європейських торговельних шляхів в Атлантичний океан, зростанням конкуренції французьких, голландських і англійських купців на морі, а слов'янських і грецьких — на Балканах. Різко загострилися відносини з Венецією, яка розгорнула боротьбу за розширення своїх позицій на Адріатиці і намагалася витіснити Рагузу з османського ринку. Венеційська республіка перешкоджала торгівлі Рагузи з Італією і почала стягувати мита за провезення товарів по Адріатичному морю. У 1602 р. венеційці організували повстання проти влади Рагузи на острові Ластово. У 1630—1633 рр. між Рагузою і Венецією спалахнув військовий конфлікт за контроль над островом Локрум. Рагузька республіка була вимушена все більше орієнтуватися на Османську імперію, без підтримки якої боротьба з Венецією була неможлива. У результаті в XVII столітті Рагуза стала найвірнішим серед європейських держав союзником Османської імперії.

Під час Кандійської війни (1645—1669) торговельна діяльність Рагузи дещо пожвавилася, проте союз республіки з Портою викликав напади на її територію хорватських ускоків і чорногорців, що розорили прибережні області Рагузи. У 1667 р. в місті стався великий землетрус, який забрав життя понад 5 000 осіб і зруйнував більшість будівель міста. Поступово місто було відбудоване, проте воно все ж почало занепадати. Ослабленням Рагузи скористалася Венеція, що підсилила тиск на республіку, пропонуючи їй своє заступництво. Рагузі довелося в 1684 р. номінально визнати сюзеренітет імператора Священної Римської імперії і короля Угорщини Леопольда I, бажаючи використовувати його проти домагань Венеції. Коли в 1694 р. венеційська армія окупувала Требинє і Герцеговину, відрізавши таким чином республіку від території Османської імперії, імператор домігся виведення військ Венеції. Проте, в 1699 р., згідно з умовами Карловицького миру, Далмація перейшла під владу Венеції. Щоб не дати можливості венеційцям в майбутньому атакувати Рагузу з суходолу, республіка поступилася двома невеликими ділянками своєї території Османській імперії, відмежувавшись таким чином від венеційських володінь на материку. Одна з цих ділянок, на північному кордоні довкола містечка Неум зараз є єдиним виходом Боснії і Герцеговини до Адріатики.

Наприкінці XVII—XVIII століть економіка Рагузької республіки зазнала повного занепаду. Практично повністю припинилася підприємницька і торговельна діяльність Рагузи на Балканах і в Леванті, деяке значення зберегло лише перевезення іноземних вантажів по Адріатиці. У середині XVIII століття, з кінцем венеційського панування в Середземномор'ї, Рагузька торгівля дещо пожвавилася, проте вона не могла витримати конкуренції з Францією, що отримала особливі привілеї в Османській імперії. У період Російсько-турецької війни 1768—1774 р. республіка виступила на стороні Порти й надала свій флот для ведення військових дій проти Росії. Але в 1775 р. до гавані Рагузи увійшла велика ескадра графа Олексія Орлова. Вважається також, що Рагуза була першою європейською державою, яка визнала в 1776 р. незалежність США.

Політичний устрій республіки в XVII—XVIII століттях залишався незмінним. Зберігалася монополія нобілітету на владу. Верхівка пополанів, що не мала доступу до управління, створила дві закриті релігійно-політичні організації: братерство Святого Антуана (великі купці-судновласники і найбільш спроможні містяни) і братерство Святого Лазаря (торговці зі Сходом). Після землетрусу 1667 р. чотири сім'ї з братерства Святого Антуана дістали доступ у Велику раду, проте реального злиття нової пополанської верхівки і нобілітету не сталося.

Падіння республіки (початок XIX століття)

[ред. | ред. код]

У 1806 р. Рагузу оточили російсько-чорногорські війська, які протягом декількох місяців бомбардували місто. Коли до Рагузи підійшов французький флот, республіка капітулювала перед французами. До міста увійшли війська Франції на чолі з Наполеоном. У 1808 р. Рагузька республіка була скасована, а її територія увійшла до складу Іллірійських провінцій, підлеглих безпосередньо Франції. Французького маршала Огюста Мармона було оголошено герцогом Рагузи. У 1814 р. до міста увійшли австрійські війська генерала Тодора Милутиновича, підтримані англійським експедиційним корпусом. Французька адміністрація була ліквідована. За рішенням Віденського конгресу в 1815 р. Рагуза була приєднана до Австрійської імперії і увійшла до складу коронної землі Далмацьке королівство. Спроби нобілітету Рагузи відтворити республіку в 1815 р. провалилися.

Система управління

[ред. | ред. код]

Система управління Рагузької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса містян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей містян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших рагузьких родин, а половина з князів Рагузи останніх вісім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.

Структура органів управління Рагузької республіки багато в чому копіювала венеційську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була Велика рада (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), у який входили всі представники нобілітету Рагузи, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала Сенат (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медічі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.

Мала рада (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. Князь (лат. rector — ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді та виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень становив лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками[2] вважати Рагузьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «libertas» (з лат. — «свобода»), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Рагузи було написано девіз «non bene pro toto libertas venditur auro» (з лат. — «свобода не продається ні за яке золото»).

Мови і етнічний склад

[ред. | ред. код]

Етнічний склад населення Рагузи був досить строкатим. На ранніх етапах історії переважало, мабуть, романське населення, яке власне і заклало основу полісно-комунальної суспільно-політичної структури республіки. Проте значення слов'янського елементу, досить значне вже з моменту об'єднання поселень Рагуза і Дуброва, неухильно зростало і, ймовірно, вже в XII—XIII століттях стало превалювати. З початком турецьких завоювань в місто спрямувалася нова хвиля слов'янських переселенців з Балкан, яка забезпечила перетворення Рагузи в переважно слов'янське місто, хоча соціально-економічна вага колоністів з Італії (передусім серед висококваліфікованих ремісників і великих торговців) була також значною. Слов'яни Рагузи були змішаного хорвато-сербського походження.

Офіційною мовою Рагузької республіки спочатку була латина. У 1472 Сенат Рагузи затвердив як мову обговорень і державних актів італійську. Італійська до того часу вже стала мовою верхівки містян, раніше всього нобілітету, що сконцентрував в своїх руках всю повноту влади в республіці. Попри те, що переважне число нобілей були етнічно слов'янами, вони використовували італійську мову і орієнтувалися на культуру італійських міст-держав, що служило одним із способів демонстрації своєї відособленості від маси незнатних містян, що говорили на місцевому діалекті хорватської мови. У ранні періоди історії Рагузи використовувалась також далматинська мова романського походження. Збереглися декілька документів, написаних на рагузькому діалекті далматинської мови, які датуються XIII століттям. З витісненням романського населення Рагузи слов'янами значення далматинської мови впало, і до XVI століття ця мова вийшла з вжитку в республіці. Що стосується хорватської мови, то її підйом розпочався в XV столітті, коли частина Рагузької аристократії і священнослужителів стала перекладати літературу з латинської і італійської мов на місцевий варіант хорватської. Так в 1597 р. рагузький поет Доменіко Златарич переклав на хорватську трагедію Софокла «Електра». Пізніше хорватська мова використовувалася в творчості цілої плеяди рагузьких письменників і поетів: Бернардина Павловича, Якова Микалі, Йоакима Стулича та інших. Роботи цих авторів, написані на рагузькому варіанті хорватської мови, відіграли значну роль у розвитку хорватської літератури і складанні сучасних стандартів хорватської мови. Цікаво, що після падіння Рагузької республіки та входження міста до складу Австрійської імперії, саме Рагуза стала центром руху за возз'єднання Далмації з банською Хорватією, тоді як вплив італійського іредентизму був, у порівнянні з іншими містами Далмації, незначним.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Gebhardi 1805.
  2. ↑ Фрейденберг М. М. Дубровник і Османська імперія . М., 1989

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Gebhardi, L. A. Geschichte der Königreiche Dalmatien, Kroatien, Slavonien, Servien, Raszien, Bosnien, Rama und des Freystaats Ragusa. Pesth, 1805.
  • История Югославии, т. 1-2. М., 1963
  • Рид, Лоуренс В. Вспоминая Республику Рагуса [Архівовано 18 вересня 2020 у Wayback Machine.] / Пер. Н. Афончиной за ред. В. Золотарёва // Liberty Education Project, 27.04.2020 (рос.)
  • Фрейдзон В. И. История Хорватии. М., 2001
  • Фрейденберг М. М. Дубровник и Османская империя. М., 1989


Посилання

[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Рагузька республіка

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Рагузька_республіка&oldid=43875128