Омелянович-Павленко Іван Володимирович

Іван Володимирович Омелянович-Павленко
Полковник  Генерал-хорунжий (5.10.1920)
Іван Омелянович-Павленко
Загальна інформація
Народження	31 серпня 1881(1881-08-31) Баку
Смерть	8 вересня 1962(1962-09-08) (81 рік) Чикаго, штат Іллінойс,  США
Поховання	Цвинтар святого Андрія
Громадянство	Російська імперія→ УНР
Alma Mater	Костянтинівське артилерійське училище
Військова служба
Роки служби	1898–1921, 1941–1945
Приналежність	Російська імперія→ УНР
Війни / битви	Перша світова війна Українсько-радянська війна Друга світова війна
Нагороди та відзнаки
Хрест Симона Петлюри «Воєнний хрест» (УНР) Орден Святого Георгія Орден Святого Володимира 4 ступеня Орден Святої Анни 3 ступеня Орден Святої Анни 4 ступеня Орден Святого Станіслава 2 ступеня Орден Святого Станіслава 3 ступеня Відзнака для східних народів 2-го класу в бронзі з мечами

Іва́н Володи́мирович Омеляно́вич-Павле́нко (31 серпня 1881, Баку — 8 вересня 1962, Чикаго) — український військовий діяч, полковник російської армії (командир 8-го гусарського полку), за доби УНР — командир Сердюцького Лубенського полку, кошовий Харківського козацького коша, інспектор кінноти армії УНР, командир Окремої кінної дивізії армії УНР в 1920 р. Під час боротьби ЗУНР проти поляків прикомандирований з ДАУНР в УГА — командир групи «Наварія» під Львовом, генерал-хорунжий Армії УНР.

Молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка.

Життєпис

Народився у Баку (Російська імперія, тепер Азербайджан) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила із роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

З 1901 року — офіцер російської армії.

Перша світова війна

У роки Першої світової війни 1914—1918 — полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917 році.

Визвольні змагання (1918—1920)

Огляд війська Симоном Петлюрою (ліворуч). Іван Омелянович-Павленко (в центрі), травень 1920

Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

Перед врученням Залізних Хрестів «За Зимовий похід і бої» в таборі Вадовиці, Польща, 27 лютого 1921 р. Зліва направо: Андріан Марущенко-Богдановський, Юрій Тисаревський, Іван Омелянович-Павленко, Атаназій Гонта, Грицько Скоблик, Олександр Коломенський, Дмитро Жупінас

У червні 1918 року, за Г.Базильським, очолив 11-у дивізію, начальником штабу залишився підполковник О.Рак. У 1918–1920 — командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом — кошовий отаман Харківського козацького коша.

У грудні 1918 — лютому 1919 рр. у Галицькій армії командував групою «Наварія» в битві під Львовом.

Улітку 1919 р. — інспектор кавалерії Армії УНР.

Навесні 1920 р. організував і очолив Окрему кінну дивізію — найбільше оперативне з'єднання Армії УНР.

Після поразки УНР перебував в еміграції в Польщі. У часі розслідування по «справі генерала Базильського» в знак протесту написав відвід з посади, 8 липня 1921 року офіційно звільнений з посади військового міністра. З 1923 жив у Празі.

Друга світова війна

У червні 1941 І. Омелянович-Павленко сформував на Поділлі 109-й поліційний батальйон. За кілька місяців цей підрозділ було перетворено в міську поліцію в Білій Церкві, а на початку 1942 — в 109-й батальйон допоміжної поліції (Шуцманшафт) у Вінниці. Командуючи цим батальйоном, був українським комендантом Вінниці, брав участь у боях проти радянських партизанів. За даними історика Ярослава Тинченка, намагався захищати місцеве населення, зокрема рятував від смерті вінницьких євреїв.

Полковник Михайло Садовський у листі генералу УНР Всеволоду Петріву від 23 жовтня 1941 р. писав:

«Вже багатьох наших людей, офіцерів і цивільних, відправили ми на звільнені наші землі. Офіцери зазвичай займають посади комендантів поліції. Навіть генерал Омелянович-Павленко (молодший) займає посаду такого коменданта по Вінницькому округу. Частина наших офіцерів полягають у ролі перекладачів при німецькій армії».

Могила Івана Омеляновича-Павленка

У 1942 був перекинутий німецьким командуванням до Білорусі для боротьби з партизанами.

У квітні 1943 109-й батальйон, який виявив себе дуже надійною бойовою частиною, але зазнав у боях важких втрат (близько 120 чоловік), відтягнуто до Вінниці. Тут відбулося нагородження вояків, що відзначились, і поповнення частини місцевими добровольцями, яких виявилось напрочуд багато.

У червні батальйон переводять до Житомира, де керівництво окружної поліції, вочевидь боячись повторення випадку із 108-им шуцбатальйоном, повністю змінює командування частини й арештовує членів ОУН. Омеляновича-Павленка переводять на посаду керівника вінницької районної поліції, тоді як всі керівні посади займають німці (хоча номінальним комендантом частини залишається український сотник Фещенко-Чопівський). Цей крок викликав різке незадоволення вояків, більшість яких під час першого ж виїзду на операцію здійснили масовий перехід на бік УПА. Залишки батальйону влито до 33-го поліційного полку СС.

З липня 1943 працював над створенням Української визвольної армії.

Післявоєнне життя

У 1944 емігрував до Німеччини, після війни переїхав до США.

Його дружиною Була Фатима Гнатівна Гаєвська (1895-1969) - українська актриса, відома як Фатима Омелянович-Павленко. Вона - дочка відомого театрального діяча Гната Казимировича Гаєвського (1858-1919) та Марії Петрівни Левченко, народженої в Полтаві. Гаєвські - шляхетський рід, Левченки - полтавський козацький рід.

У Івана Омеляновича-Павленка народився син Микола, було троє онучат. Всі жили в Чикаго.

Помер генерал у Чикаго, похований разом з дружиною на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Нагороди

Нагороди УНР

• Хрест Симона Петлюри
• Воєнний хрест

Нагороди Російської імперії

• Орден Святого Георгія 4-го ступеня
• Орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом
• Орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість»
• Орден Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами
• Орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом
• Георгіївська зброя

Нагороди Третього Рейху

• Відзнака для східних народів 2-го класу в бронзі з мечами

Джерела та література

• А. О. Буравченков. Омелянович-Павленко Іван Володимирович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 595. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Біляїв В. «На неокраянім крилі…» — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с. — ISBN 966-7804-57-7.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.
• Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
• Коваленко Сергій. Омелянович-Павленко Іван Володимирович / Чорні запорожці: історія полку. — 2-ге видання. — Київ: Стікс, 2015. — 368 с.
• https://web.archive.org/web/20110522145518/http://storinka-m.kiev.ua/article.php?lang=eng&id=541
• http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200711/article28 [Архівовано 1 березня 2012 у Wayback Machine.]
• Національна академія наук України, інститут історії України. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у райхскомісаріаті «Україна» (1941—1944 роки). — Київ, 2012.
• Олег Шатайло. Спадкоємці козацької слави.
• [1]

Посилання

• Омельянович-Павленко Іван // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 12. — 1000 екз.