Валер'яно Пеллеґріні
| Валер'яно Пеллеґріні | |
|---|---|
| італ. Valeriano Pellegrini | |
 | |
| Шарж на Валер'яно Пеллеґріні, рисунок П'єра Леона Гезі | |
| Основна інформація | |
| Дата народження | 1663 |
| Місце народження | невідоме |
| Дата смерті | 18 січня 1746 |
| Місце смерті | Рим |
| Національність | Італієць |
| Професія | оперний співак |
| Праця в операх | Георга Генделя «Agrippina», «Teseo», «Il Pastor fido» Франческо Полларолло «Lucio Vero» Франческо Каваллі й Джованні Бонончіні «Muzio Scevola» |
| Співацький голос | кастрат-сопрано |
| Інструменти | вокал[d] |
| Жанр | вокал |
 Файли у Вікісховищі | |
Валер'я́но Пеллеґрі́ні (італ. Valeriano Pellegrini) (приблизно 1663 —18 січня 1746) — італійський співак-кастрат епохи барокової музики XVIII століття. Виступав на оперних сценах Рима, Неаполя, Мантуї, Генуї, П'яченци, Венеції, Ганновера, Брюсселя, Дюссельдорфа, Відня, Лондона в операх Геора Фрідріха Генделя, Аґостіно Стеффані, П'єтро Торрі, Джованні Бонончіні, Марк-Антоніо Зіані, Франческо Полларолло, Франческо Ґаспаріні, Антоніо Лотті. Найбільше відомий за співпрацею з композитором Георгом Генделем. Голос Пеллегріні був голосом сопрано з ресурсом у високому регістрі та ідеальною теситурою.
День і місце народження Валер'яно Пеллеґріні точно не встановлені. Виростав він у Вероні й Болоньї [1].
З 1689 по 1696 рік Валер'яно співав у папському хорі Сікстинської капели в Римі[2]. У цей період він з 1690 по 1693 рік виступав, зокрема, для кардинала П'єтро Оттобоні, часто спілкувався з блискучими римськими співаками, зокрема з Вердоні, кастратами Чеккареллі, Джованні Франческо Ґроссі, з яким ледь не побився на дуелі 1692 року після суперечки про те, хто співатиме мотет. Перебуваючи на службі кардинала Альдерано Чібо-Маласпіна, який позичає його на деякий час до Неаполя, Валеріано бере участь у богослужіннях, а також, вірогідно, в оперних виставах, виконаннях ораторій і серенад. Він регулярно відвідував Ганновер, будучи в складі трупи, зібраної 1695 року першим курфюрстом Ганновера Ернстом Августом.[3]
1700 року Пеллеґріні виступав у Мантуї в Італії, де співав разом з молодою Марґерітою Дюрастанті, Марією Ландіні в опері «La Forza dell'amicizizia»[4]. Наступного року Пеллегріні співав у Генуї в «Театрі дель Фальконе» у двох операх: у «Le gare dell'amore eroico, o sia Il Muzio Scevola» Франческо Каваллі й Джованні Бонончіні[5] та в «Lucio Vero» Франческо Полларолло знову разом з сопрано Ландіні, тенором Джованні Буццолені[6]. У тому ж році він появився перед публікою в П'яченці в театрі «Ducale» в опері Марк-Антоніо Зіані «I rivali generosi» [7].
.jpg)
З 1702 року він працював при баварському дворі в Мюнхені за платню в 1000 гульденів на рік. Оскільки баварський курфюрст потрапив у фінансові труднощі через війну за іспанську спадщину, Валеріано 1705 року перейшов на службу при дворі пфальцського курфюрста Йоганна Вільгельма в Дюссельдорфі. Там він співав у творах Агостіно Стефані, включаючи головну партію в його опері-пастичо «Arminio» 1707 року, а через два роки як Герольдо в опері «Tassilone». При цьому він мав можливість гастролювати за кордоном.
Так, у Венеції Георг Гендель довірив Пеллеґріні роль Нерона в опері «Агріппіна», у якій співак розкрив свій вокальний хист. Ця опера, прем'єра якої відбулася 26 грудня 1709 року в театрі «Сан-Джованні Ґрізостомо», мала настільки великий успіх у публіки, що витримала аж 27 послідовних вистав[8]. Гендель високо оцінив мистецтво співу Пелеґріні й пізніше запросив його до Лондона, де той виступав у операх Генделя «Teseo» й «Il Pastor fido», маючи найвищу платню в оперній трупі. Валеріяно був одним із небагатьох сопрано-кастратів, яких Гендель використовував як primo uomo у своїх операх. 1713 року Пеллеґріні завершив свої виступи в Лондоні.[3]
До 1716 року Пеллеґріні не поривав музичних зв'язків з Дюссельдорфом, залишаючись там настільки популярним і заслуженим, що курфюрст Йоганн Вільгельм посвятив його в лицарі[3].
Коли 1728 року Пеллеґріні втратив свій чудовий голос, він завершив кар'єру співака й приступив до духовенства. З 1929 року провадив скромне життя в Римі як священник. Останні роки життя жив з благодійності. Помер 1746 року в злиднях[9].
- ↑ Hans Joachim Marx: Händel und seine Zeitgenossen. Eine biographische Enzyklopädie (= Das Händel-Handbuch 1), Teilbd. 2, Laaber-Verlag, 2008, S. 762–764. Hier nach: Rashid-S. Pegah: Zwei Steffani-Studien. Ergänzungen zu Biographie und Werk von Agostino Steffani, in: Claudia Kaufold, Nicole K. Strohmann, Colin Timms (Hrg.): Agostino Steffani: Europäischer Komponist, hannoverscher Diplomat und Bischof der Leibniz-Zeit, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen, 2017, S. 169–183, hier: 176 (siehe auch Fußnote 36), online in Auszügen als Google-Book (Abruf am 28. Juli 2020)
- ↑ Enrico Celani: I Cantori della Cappella Pontificia nei Secoli XVI-XVIII, in: Rivista musicale italiana 16, 1909, S. 55–111, hier: S. 69. Hier nach: Juliane Riepe: Sänger in der Kirche, Zur Praxis in italienischen Musikzentren des 18. Jahrhunderts, S. 67 (Fußnote 74), online auf Academia (Abruf am 1. August 2020)
- ↑ а б в Valeriano PELLEGRINI. https://www.quellusignolo.fr/pages/.
- ↑ La forza dell'amicizia. Sistema informativo Corago.
- ↑ Le gare dell'amore eroico, o sia Il Muzio Scevola. Sistema informativo Corago.
- ↑ Lucio Vero. Sistema informativo Corago.
- ↑ I rivali generosi. Sistema informativo Corago.
- ↑ Martin Pearlman (2015). George Frideric Handel:Agrippina.
- ↑ John Rosselli. Singers of italian Opera: the history of a profession. — Cambridge University Press, 1995. — P. 32–55.
- Enrico Celani. I Cantori della Cappella Pontificia nei Secoli XVI–XVIII. — Rivista musicale italiana 16. — 1909. — P. 55–111.
- Valeriano PELLEGRINI. https://www.quellusignolo.fr/pages/.
- John Rosselli. Singers of italian Opera: the history of a profession. — Cambridge University Press, 1995. — P. 32–55.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |