Без ґрунту

Без ґрунту
Обкладинка видання 1999 року
Автор	В. Домонтович
Мова	українська
Опубліковано	1948, видавництво Михайла Борецького, Реґенсбурґ

«Без ґрунту» — модерністський роман українського письменника В. Домонтовича. Уперше опубікований твір був на сторінках журналу «Український засів» 1942 року. Виданий 1948 року в Регенсбурзі у видавництві Михайла Борецького.

Жанр

У листі до Леоніда Лимана від 25 березня 1949 року В. Домонтович так схарактеризував свій роман: «опис тижневої командироски, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше».

Соломія Павличко означила жанр твору як роман-трактат.

Сюжет

Події роману відбуваються приблизно в 1920—30-ті роки ХХ ст. Столичний авторитетний мистецтвознавець Ростислав Михайлович їде у відрядження до рідного Катеринослава (сучасне Дніпро) (місто дитинства самого В. Домонтовича), щоб узяти участь у вирішенні долі Варязької церкви.

Проблематика

Олександра Цепа акцентує увагу на таких основних проблемах у романі В. Домонтовича:

• роздуми автора про ідеологічні, соціальні, духовні засади соцсуспільства;
• уявлення про світ митця й мистецтва;
• жага до нищення, аісторичности народу;
• безкомпромісна каральна політика владної партії;
• знеособлення особистости (на прикладі Ростислава Михайловича);
• нереалізованість неординарної людини а внтигуманному «соціалістичному раю»;
• дисгармонія людини в радянську добу.

Герої

Ростислав Михайлович — мистецтвознавець, консультант у Комітеті охорони пам'яток старовини й мистецтва. Прототип В. Домонтовича. Це людина обережна, впливова й ерудована. Ростислав Михайлович достатньо індиферентно ставиться до питання Варязької церкви, часто повторюючи фразу «Що я можу?». На думку Валерії Савотіної, ці слова стають характеристикою часу, а сам Ростислав Михайлович — уособленням тодішніх інтелектуалів, які нічого не можуть, вони приречені. Консультант сповідує «філософію інтелектуального вагабондизму, епоху, де б душею відпочить, епоху, куди б утекти».

Звертатися до Комітету в справах архітектурних пам'яток, це звертатися лише до вас. Ви ж одинокий і найавторитетніший фахівець на цілу Україну.

Степан Линник — митець, учитель Ростислава Михайловича. Він автор похмурих пейзажів, орієнтованих на першопочатки, зародження світу: зображує каміння, первісні роботи. Свого часу він приїздить в місто на березі Дніпра, щоб збудувати собор. Деякі дослідники прототипом Линника називають Ніколая Реріха, інші — Георгія Нарбута. Обставини смерти героя порівнюють зі смертю театрального художника Миколи Сапунова. Василь Чапленко вбачав в образі Степана Линника Тодося Осьмачку.

Як і Ніцше, так і Степан Линник був розіп'ятий на хресті свого пророчого покликання!

Арсен Петрович Витвицький — у минулому поет-модерніст, на час дії твору — директор провінційного Музею Мистецтв. Його прототипом, за переконаннями Соломії Павличко, є Микола Філянський. Витвицький — постать загублена, слабка, надзвичайно напружена й непевна в собі. Він ентузіаст музейної справи, порядна, чемна й делікатна людина. Василь Чапленко прототипом Арсена Витвицького вважав Миколу Чернявського.

	Я ніколи в житті не був собою!
— Арсен Петрович, «Без ґрунту»

Данило Іванович Криницький — директор історичного музею, «запорізький дід, колишній приятель Костомарова й Рєпіна». Він проти всього модерного. Його прототипом є Дмитро Яворницький.

Петро Петрович Півень — завідувач етнографічного відділу історичного музею. Письменник, який «нічого не читає, бо не хоче зіпсувати власний стиль».

Іван Ґуля — молодий уповноважений Комітету охорони пам'яток. Він з ентузіазмом обстоює питання збереження церкви як пам'ятки старовини. Ґуля — колишній студент Ростислава Михайловича, віддано захоплений своїм учителем.

Станіслав Бирський — інженер-будівник, «людина розрахунків і коньюктури, нове перевтілення Печорина». Він виступає за знесення Варязької церкви та декларує ідеали комуністичної утопії.

Лариса Павлівна Сольська — співачка, коханка Ростислава Михайловича.

Лариса надто була жінка нашого часу, щоб надати якесь значення словам або оцінкам, можливо, навіть вчинкам і очевидності фактів.

	Герої Домонтовича — це проблема втраченого зв'язку із сакральним. Мистецтво втрачає свій сакральний вигляд, люди втрачають свою релігійну свідомість.
— Валерія Савотіна

Севастопільський парк

Варязька церква

Події в романі розгортаються навколо Варязької церкви, точніше проєкту її перетворення на архітектурний заповідник. Це велична архітектурна пам'ятка, недобудований собор відомого архітектора Степана Линника. Будівництво церкви розпочалося 1908 року й не було завершене. Олена Гусейнова назвала Варязьку церкву «головним архітектурним лейтмотивом роману».

Андрій Портнов, дослідник творчости письменника, зазначає, що Варязької церкви, як і архітектора Линника насправді не існувало. Про те, що й церква, і сам її творець видагані, говорить також Андрій Портнов. Натомість співробітниця музею «Літературне Придніпров'я» Ірина Мазуренко переконана, що прототипом архітектурної пам'ятки в романі В. Петрова могла стати Лазарівська церква на Севастопільському цвинтарі (сучасний Севастопільський парк).

Рецепція

У післямові до ІІІ тому зібрання прози В. Домонтовича Юрій Шевельов написав про роман автора так: «"Без ґрунту" — це справжній підсумок "повістевого періоду" в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих — початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя».

Юрій Лавріненко зазначав, що в романі письменника під спокійним тоном прочитуються неспокій і прірва порожнечі, під гумором проступає відчай.

Соломія Павличко зазначила, що В. Домонтович у своєму романі відбив кризу втраченої автентичности, самопочуття людини без будь-якої основи за винятком інтелектуальної.

У своїй статті Тетяна Григоренко (Демчик) зазначила, що в романі «Без ґрунту» відображено культуротворчий дискурс і різні моделі культурної ідентичности, поширені в українському суспільстві на початку ХХ ст.

Видання

• Віктор Домонтович. «Без ґрунту». Регенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 с. (завантажити)
• Віктор Домонтович. Проза у трьох томах. Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: 1989, 477 с. ISBN 3-89278-009-9 (Том II)
• Віктор Домонтович. Доктор Серафікус; Без ґрунту. Передмова: Соломія Павличко. Київ: Критика, 1999. 280 с. (серія «Бібліотека ХХІ століття»). ISBN 966-7679-06-3
• Віктор Домонтович. Без ґрунту: повісті. Київ: Гелікон, 2000. 518 стор. (серія «Українська модерна література»). ISBN 966-95238-7-7
• В. Домонтович. Спрага Музики. Київ: Комора, 2019. С. 27—207.

Цитати

Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.

Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, віднослювати паркани, зробити фіртки, замахати дірки, вибиті в цеглі стін кулементними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста в переходові табори.

В відміну від того, замість незнаних земель, ми шукаємо незнаних істин.

Джерела

• Агеєва В. Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. Київ: Факт, 2006. 432 с.