Іштван Месарош (філософ)

|box_width=

Іштван Месарош
угор. István Mészáros
Західна філософія
Народження	19 грудня 1930(1930-12-19) Будапешт
Смерть	1 жовтня 2017(2017-10-01) (86 років) Лондон, Англія, Велика Британія
Громадянство (підданство)	Угорщина
Знання мов	угорська[[d:Track:Q19938912]][[d:Track:Q54837]][[d:Track:Q193563]]-1">[1]
Ім'я при народженні	Mészáros István
Діяльність	викладач університету, соціолог, економіст
Викладав	Університет Сассексу, Туринський університет, Bedford Colleged, Університет Сент-Ендрюса і Йоркський університет
Член	Угорська академія наук і Спілка угорських письменниківd
Школа / Традиція	Марксизм
Основні інтереси	діалектичний матеріалізм • відчуження • ідеологія • перехід до соціалізму
Alma mater	Будапештський університет (1953)
Літературний напрям	Budapest Schoold
Зазнав впливу	Гегель • Ленін • Лукач • Роза Люксембург • Маркс
Історичний період	Філософія XX століття
Нагороди	Премія імені Кошута (1956) премія Аттіли Йожефаd (1951) Deutscher Memorial Prized (1970) Georg Lukács Awardd (2005)

І́штван Ме́сарош (угор. Mészáros István, 19 грудня 1930 — 1 жовтня 2017) — угорський філософ-марксист, заслужений професор Сассекського університету (Велика Британія). Провідний представник сучасного «західного марксизму».

Життєпис

Виходець з небагатої сім'ї, виховувався матір'ю — робітницею. Почав працювати на заводі у дванадцять років, підробивши своє свідоцтво про народження (мінімальний робітничий вік тоді в Угорщини становив шістнадцять років). Молодим працівником вперше зіткнувся з міжнародною експлуатацією праці та нерівноправ’ям в оплаті праці чоловіків і жінок — його товариші, дорослі робітники, працюючи на підприємстві іноземного власника (радіоаводі Standard), отримували більше, ніж його матір, яка працювала на угорського роботодавця.

Тільки після закінчення Другої світової війни Месарош зміг нарешті зайнятися освітою, до якої мав природнй потяг. Почав працювати асистентом Дьйордя Лукача в Інституті естетики Будапештського університету, в якому 1954 року захистив докторську дисертацію. Разом із Міклошем Крашшо перекладав праці Лукача з німецької на угорську мову. В Інституті естетики існувала можливість творчої розробки суспільно важливих питань, незалежно від офіційного сталінського догматизму. Але після поразки Угорської революції 1956 року і вторгнення Радянської армії така можливість зникла. Месарош вирушив у вигнання спочатку до Італії, де викладав у Туринському університеті, а пізніше до Великої Британії, де працював в Університеті Сейнт-Ендрюс (Шотляндія) і Сассекському університеті (Англія). У 1972-1977 обіймав посаду професора філософії у Йоркському університеті (Канада). Головні свої книжки Месарош написав і видав англійською мовою.

Ідеї

Найвідоміша Месарошева книга «По той бік капіталу» (1995), яку він писав більше тридцяти років, має підзаголовок «До теорії перехідного періоду». Відповідно у цій книзі він намагається намалювати контури майбутнього переходу від капітального ладу (істнуючий лад він називає саме капітальним, а не капіталістичним, що він, на його думку, є окремим випадком капітального ладу) до соціалізму, що має розпочатися «на другий день після революції».

За Месарошем, капітал, це — органічна система суспільного обміну речовин (соціального метаболізму), що містить низку принципових протиріч, що й зумовлює тимчасовий характер цієї системи. Наша доба є часом поглиблення кризи капіталу через досягнення ним своїх меж. Звідси непримиренні антагонізми між транснаціональним капіталом («купкою світових гравців») і національними державами, загострення екологічних проблєм («катастрофічний вплив способів виробництва „передового” капіталу на довкілля»), відкладена емансипація жінок («повна неспроможність капітальної системи знайти розв’язання для питання визволення жінок і забезпечення справжньої рівности»), марнотратне виробництво, хронічне масове безробіття, людська деградація, особливо на «периферії» капіталістичного світу. На думку Месароша, ця криза розпочалась наприкінці 1960-х — на початку 1970-х і відріжняється від «звичайних» циклічних криз капіталістичного виробництва: теперішня криза є «структурною», — такою, що охоплює всі сфери суспільного життя.

Капітал має жорстку ієрархію і командну структуру, що потребує контролю та управлення (за допомогою світової імперіалістичної системи з її поділом на «метрополії» та «периферії»), що їх забезпечити стає чимдалі важче. Страх втратити контроль над ситуацією підштовхує сучасний імперіалізм до посилення авторитаризму, в т. ч. всередині розвинених капіталістичних країн, де поступово розмиваються межі між «звичайним» капіталізмом і фашизмом, і до агресивної експансії — як територіальної (військові інтервенції, економічні блокади та санкції), так і всередині капіталістичних суспільств. Капітал починає вторгатися до сфер, що раніше не підпорядковувалися його владі безпосередньо (медицина, освіта, комунальне господарство, інфраструктура), щоб комерціалізувати їх і включити до системи видобування додаткової вартості. Відповідь на цей «виклик історичного часу», за Месарошем, залишається незмінною від часів Рози Люксембург (1871-1919): «соціалізм або варварство».

Месарош вважає, що соціальна революція, що стоїть на порядку денному, не буде соціалістичною — вона буде антикапіталістичною, себто задавати напрямок руху в бік подолання диктатури капіталу в суспільстві. Постреволюційні (посткапіталістичні) суспільства залишатимуться частиною систему капіталу доти, доки антикапіталістичний рух не охопить всю планету, що означатиме світову соціалістичну революцію, яку Месарош розглядає не як єдиний радикальний акт, але як процес. Важливість розробки «теорії перехідного періоду» є надзвичайною, адже саме вона має підказати форми, що в них захоплення влади може призвести до скасування капіталу. Якщо таку теорію не буде розроблено, соціалістичний рух не зможе вийти з тупика, в якому він перебуває останні десятиліття. При цьому треба уникати пастки утопізму — намагатися вже тепер докладно описувати майбутнє суспільство. Хоча утопічні схеми можуть задовольнити безпосередню потребу бачити альтернативу сучасному світу капіталу, вони зазвичай не спроможні піднести думку вище горизонту тієї суспільної формації, яку ці схеми покликані критикувати.

Месарош виступає з критикою того переконання, що матеріальні умови капіталізму можна безпосередньо використовувати для наближення суспільства, заснованого на некапіталістичному виробництві. Насправді, як стверджує Месарош, ні централізація капіталу, ні усуспільнення праці за капіталізму не можуть «автоматично» призвести до соціалізму. Матеріальні умови капіталізму тісно пов’язані з класовою, статевою та расовою ієрархією, і думати, що просте захоплення влади, усунення від управління засобами виробництва капіталістів («уособлень капіталу») та перерозподіл суспільного доходу перетворює капітальну систему на соціалістичну, є ілюзією. Першим кроком на шляху дійсно корінних суспільних перетворень має стати абсолютне заперечення капіталу як у політиці (скасування парламентського режиму, як сукупності відносин влади, що в політиці відображають капіталістичні виробничі відносини), так і в економіці (децентралізація виробництва та передача повноважень приймати виробничі рішення безпосереднім виробникам). Цей крок може зробити тільки масовий позапарламентський робітничий рух.

Сучасники про Іштвана Месароша

Деніел Зінгер (про книгу «По той бік капіталу»):

Не тільки глибока у своєму аналізі, але й пристрасна у своєму співчутті до пригноблених і їхньої боротьби за визволення.

Майкл А. Лебовіц:

Для мене Іштван Месарош є одним з небагатьох людей, хто зробив значний внесок у марксистську думку. Як і самого Маркса, його читати не легко, але витрачені зусилля того, безумовно, варті.