Вікіпедія

Ґуґарк

41°04′00″ пн. ш. 44°26′00″ сх. д. / 41.06666667° пн. ш. 44.43333333° сх. д. / 41.06666667; 44.43333333

Ґуґарк
Країна  Велика Вірменія
Часовий пояс UTC 4
Мапа
Не плутати з Гугарк (село).

Гугарк (вірм. Գուգարք, лат. Gogarene[1]) — історико-географічний регіон у Закавказзі, що розташовувався між середньою течією річки Агстев і областю Тайк. З початку II століття до н. е. до кінця IV століття н. е. — один з п'ятнадцяти ашхарів (провінцій) Великої Вірменії; пізніше, до середини VIII століття, — у складі Іберії.

В даний час територія античного Гугарку знаходиться в межах сучасних Грузії, Туреччини і Вірменії.

Географія та топоніміка

ред.

Межі Гугарка не були суворо визначені і з часом змінювалися[джерело?]. Відповідно до «Вірменської географії» («Ашхарацуйц») VII століття, до складу Гугарка входили гавари Дзоропор, Колбопор, Цобопор, Ташир, Трелк, Кангарк, Верхній Джавахк, Артахан і Кларджк[1].

Термін «Гугарк» відсутній у грузинських джерелах. Самшвілде[ru], разом з областями Таширі і Абоці входили до Самшвілдського еріставства[ru]. Гардабані і Самшвільде разом утворили провінцію Квемо Картлі (груз. ქვემო ქართლი) або Нижню Іберію[2]. За К. Тумановим до неї входили такі області: Тріалеті, Гачіані, Гардабані, Таширі і Абоці[3]. Як зазначає Стівен Рапп, у вірменських джерелах цей регіон також іменувалася Вірк (вірм. Վիրք, «Картлі» або «Іберія»), в іберійських — Сомхіті (груз. სომხითი, «Вірменія» або «південний край»)[4].

Населення

ред.

Г. Мелікішвілі вважав, що Гугарк етнічно був змішаною вірмено-грузинської областю. Цю думку підтримує А. Новосельцев[5]. «Кембриджська історія Стародавнього світу» також вважає Гугарк етнічно вірмено-грузинським[6]. На північних територіях жили грузини, на південних — вірмени.

Історичний нарис

ред.

Античність

ред.

Найперша згадка про Гугарк (або Гогарену) міститься в «Географії» Страбона (XI, 14, 5), який стверджує, що Гогарена була відвойована Вірменією в іберів з піднесенням династії Арташесидів[7][8]. К. Туманов вважав, що області Цобопор, Колбопор, Дзоропор, Ашоц і Ташир спочатку перебували у складі Вірменії, принаймні, в епоху Фарнавазідської Іберії і Ервандідської Вірменії, тобто в період від 300 до 200 років до н. е. На його думку, області Ашоц і Ташир перейшли до Фарнавазідів в міру розширення новоствореної іберійської держави. Арташесіди, мабуть, об'єднали ці землі з Кангарком, Цобопором, Дзоропором, Колбопором (можливо, також Трелком), створивши особливе намісництво, на чолі якого намісником царя поставили князя Гугарка[9]. Страбон відносить Гугарк до сільськогосподарських регіонах Вірменії[10].

Гугарк був одним з чотирьох бдешхств, або військових намісництв Вірменії, які захищали державу від зовнішніх вторгнень — в даному випадку, з боку Іберії[1]. Ці бдешхства в ієрархії панівного класу вірменської держави займали становище одразу після царя[11]. За даними Зоранамака, до армії Великої Вірменії Гугарк направляв до 4,5 тис. вершників[12][13]. У «Кембриджській історії середньовіччя[en]» величина кавалерійського контингенту, що постачався на службу сюзерену, царю Вірменії, називалася найкращою ілюстрацією політичної ваги того чи іншого княжого дому країни[12].

На початку I століття династія Арташесидів у Вірменії припинила своє існування. В наступні десятиліття безвладдя, ймовірно, Іберія оволоділа самим бдешхством і областю Холарзене/Каларзене (Кларджеті)[14], що не входила до нього. В цей час Ташир, Ашоц і розташовані на сході іберійські землі Джавахк, Артахан і Трелк (якщо останній взагалі був у межах бдешхства в цей період), схоже, були відокремлені від бдешхства і повернулися під владу Іберії[9].

Після встановлення влади Аршакідів Вірменія повернула собі бдешхство: Птолемей, Агатангелос і «Бузандаран патмутюнк» однозначно зазначають, що бдешхство Гугарк (області Кангарк, Цобопор, Дзоропор, Колбопор і, безумовно, Ашоц і Ташир), повернулися до складу Вірменії[9].

Між 186—189 роками одзрхе, кларджеті і цунда повстали проти свого царя Амазаспа II[14] і уклали союз з Вологезом V. Імовірно в цей період Аршакідської експансії Вірменія отримала також Манглеац Пор, Куїсапор і Хаціхе або Хунаракерт. Як стверджується у «Вірменській географії» VII століття, останні в свій час було «вилучено у вірмен». Між складанням «Географії» Птолемея в середині II століття і IV століттям, Кларджк, імовірно, також з'єднався з бдешхством, тоді як Дзоропор і Колбопор, а пізніше також Ашоц і Ташир відкололися від нього. Згодом на цій території утворилися окремі князівські володіння, ймовірно, під керуванням молодших гілок династії Гушаридів Гугарку[9].

Під час остаточного розпаду Аршакідської Вірменії (363—387) бдешхство, разом з окремими князівствами (за винятком Ашоца і, мабуть, верхньої частини Ташира), знову повернулися до Іберії. Відповідно до «Вірменської географії», від Вірменії було відторгнуто дев'ять районів: Дзоропор, Колбопор, Ташир, Цобопор, Трелк, Кангарк, Верхній Джавахк, Артахан і Кларджк. Останні три було відокремлено від бдешхства приблизно в період, коли воно остаточно перейшло до Іберії, а перші три — ще раніше[9].

З IV століття в регіоні правили члени дому Міхранідів[15]. Найвідомішими представниками цього сімейства були Варскен Пітіахші[en] і його дружина свята Шушанік.

На початку V століття Гугарк відвідав Месроп Маштоц. За Пітером Коу, його метою було поширення письменності серед вірменського населення для збереження його культурної самобутності після відторгнення області від Вірменії[16].

Середньовіччя

ред.

Під час арабського вторгнення в Іберію[en] Гугарк залишався в межах грузинської держави, але з кінця VIII століття він увійшов до складу Тбіліського емірату, що відколовся від Халіфату[17]. З середини IX століття західні області Гугарка були відвойовані іберійськими (грузинськими) Багратидами, а східні — вірменськими Багратидами.

Анна Елізабет Редгейт зазначає, що ще до 876 року майбутній монарх, князь князів Вірменії Ашот I, заволодів деякими областями Гугарка[18]. Його власний домен, який простягався на схід через центральну область Айрарат до озера Севан і межі Васпуракана, був збільшений за рахунок низки територій, зокрема й Гугарка[19]. 904 року Гугарк зазнав навали царя Абхазії Костянтина[20]. На початку IX століття Ашот II завдав арабам низку поразок, звільнивши від них Багреванд, Ширак, Гугарк, Агстевську долину[21][22].

 
Ташир-Дзорагетське царство на початку XI століття

У цей період фортеця Самшвілде в Гугарку належала роду Гнтуні[hy][23]. Приблизно 972 року цар Вірменії Ашот III передав Самшвілде і Ташир-Дзорагет своєму синові Гургену. 982 року тут було утворено Ташир-Дзорагетське царство[24], яким правили представники молодшої гілки династії Багратидів — Кюрикянів.

Ташир-Дзорагетське царство займало більшу частину історичного Гугарка[25]. Подібно до інших вірменських держав цього періоду, воно перебувало у васальній залежності від Анфйського царства[26]. До 1065 року центром царства була фортеця Самшвілде; пізніше столицю було перенесено в місто-фортецю Лорі. Найбільшого розквіту царство досягло за наступника Гургена Давида I Безземельного. Британська енциклопедія і «Кембриджська історія Ірану[en]» називають Ташир-Дзорагетське царство на сході Гугарка одним з останніх осередків вірменського національно-державного устрою після завоювання країни сельджуками в середині XI століття[27][28]. Проте таке становище тривало недовго. В кінці XI — початку XII століття Ташир-Дзорагетське царство було захоплене сельджуками і припинило існування.

Між 1110—1123 роками, поряд з іншими вірменськими землями, східний Гугарк був звільнений від кочівників царем Грузії Давидом IV Будівельником[29], який передав його грузинському роду Орбелі[25]. Після приєднання Лорі до Грузії в титулатуру царя Давида було додано титул «цар сомехів»[30]. Ефталія Константінідес зазначає, що між 1123—1125 роками було скликано Руїс-Урбніський церковний собор, що мав своєю метою звернення до діофізитства та інтеграцію монофізитів після завоювання Північної Вірменії[31].

Після придушення заколоту Орбелі в 1177 році цар Грузії Георгій III передав Сомхіт разом з містом-фортецею Лорі Кубасару (амірспасалару Грузії кипчацького походження), але всього через вісім років, 1185 року, цариця Тамара передала область новому амірспасалару — Саргісу Мхаргрдзелі-Закаряну.

У 1236—1237 роках північні і східні частини Вірменії, які перебували під грузинської короною[32], були завойовані монголами[33]. Після смерті цариці Русудан 1245 року почалося міжцарів'я, під час якого монголи розділили Кавказ на вісім провінцій або округів.[34] Території Грузії і вірменських областей Гугарк, Айрарат, Арцах і Сюнік[35], відомі як Гурджистанский вілаєт, були розділені на вісім туменів. Тумен який містив східну частину Гугарка було передано під контроль Ваграма Гагелі.[36]

Новий час

ред.
 
Картлі-Кахетинське царство на карті Кавказу з кордонами 1801—1813 рр.

Внаслідок громадянської війни[fr] в Грузинському царстві, воно розпалося на декілька частин. Сомхіт було передано в Картлийске царство, останнє перейшло під вплив Сефевідів внаслідок миру Амасьї. І. Петрушевський зазначає, що в XVI—XVII століттях у Лорі на півночі кавказької Вірменії все ще існували місцеві вірменські володарі — меліки[37]. На початку XVII століття при Аббасі I в Дебедську долину прийшло тюркське плем'я борчалу, яке й дало цього регіону свою назву. 1604 року тут було створено Борчалинський хаканат (султанат)[ru], який проіснував до XVIII століття[38]. У 1724—1728 роках області Лорі і Агстева захопила Туреччина, однак 1735 року вони знову були повернуті Ірану. Після смерті Надер Шаха 1747 року Кахеті і Картлі набули незалежності, а 1762 року об'єдналися в єдину державу на чолі з Іраклієм II.

Сомхетія в складі Грузії відійшла до Росії 1801 року, як частина Грузинської (1801—1840), Грузино-Імеретинської (1840—1846) і Тифліської губерній (1846—1917).

Після встановлення незалежності у Вірменії і Грузії розбіжності щодо приналежності Борчалинського повіту[ru] і низка інших прикордонних суперечок призвели до короткої війни між двома країнами в грудні 1918 року.

Культурно-історична спадщина

ред.

При Кюрикянах і Мхаргрдзелі-Закарянах східна частина Гугарка було одним із центрів розвитку вірменської культури і науки. У монастирях Санаїн, Ахпат, Агарцин, Нор Тік, Кобайр викладалися граматика, риторика, астрономія, музика. В Ахпаті розвивалася школа вірменської мініатюри.[джерело?] Тут розташовані видатні пам'ятки вірменської архітектури[джерело?], такі як Хоракерт[fr], Одзун, Макараванк, Бардзракаш. Тут само знаходяться низка вірмено-халкідонських монастирів. Згідно з «Кембриджською історією стародавнього світу[ru]» вірмени-халкідоніти були особливо численні в Тайку і Гугарку[6][коли?]. Французький історик Ізабель Ож відзначає вплив як вірменської, так і грузинської та грецької культур у мистецтві вірмен-халкідонітів, зокрема в монастирях Ахтала і Кобайр[39]. У східному Гугарку жили й творили видатні вірменські середньовічні вчені Ованес Саркаваг, Григор Тутеорді[hy], Давид Кобайреці, Мхітар Гош, Вардан Аревелці і Кіракос Гандзакеці. Промисловими центрами були Пгндзаанк і Манеса.

 
 
 
Один з найраніших збережених написів

грузинським алфавітом (хуцурі) з церкви Болнісі Сіоні. Датується 492—493 рр.[40]. Північний Гугарк (Болніський муніципалітет Грузії)

Вірменський монастир Одзун, VI століття.
Південний Гугарк (Лорійська область Вірменії) 		Вірмено-халкідонський монастир Ахтала[39]

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в Robert H. Hewsen. The Geography of Ananias of Širak: Ašxarhacʻoycʻ, the Long and the Short Recensions. — Reichert, 1992. — P. 200.
  2. ↑ Robert H. Hewsen. The Geography of Ananias of Širak: Ašxarhacʻoycʻ, the Long and the Short Recensions. — Reichert, 1992.
    Оригінальний текст (англ.)
    4. Samshvilde or Gachiani (in the valley of the Berduji or Debeda River) with the added lands of Tashiri and Abotsi (Asoc'), the duchy taking its usual name, Samsvilde, from its central fortress. Gardabani/Xunani and Samsvilde/Gac'iani together formed the province of K'vemo K'art'li or Lower Iberia, sometimes called Tasiri in its broader sense {ibid., 139). The boundary between the two lay along the watershed between the Debed and the Indzha (Inja) Rivers. p. 202
  3. ↑ Туманов, Кирилл. Studies in Christian Caucasian history.. — Georgetown University Press, [1963?].
    Оригінальний текст (англ.)
    Lower Iberia contained the following lands: 1. Tialet'i, in the upper valley of the K'ts'ia. north-east of Javakhet'i, between the T'rialet'i range, in the north, and the Mashaveri valley, in the south. 2. Gach'iani, occupying the middle valley of the JCts'ia and that of the Mashavei (the Dbanis-valley), east of Trialet'i and Javakhet'i and south of the Cyrus valley and Tiflis. Its great fortress was Orbeti-Samshvilde, on the K'ts'ia. 3. Gardabani, east of Gach'iani, in the lower valleys of the K'ts'ia and the Debeda, bounded by the Cyrus in the north-east and possessed of the city-fortress of Khunani on the last-named iver. 4. Tashiri, occupying the plain between the upper Debeda and the Pambaki, with the city of Loi, on the former river. 5. Abots'i, between Tashiri in the east, Gach'iani in the north, and Javakhet'i and lake Palakats'io in the west. p. 440
  4. ↑ Rapp, Stephen H., author. The Sasanian world through Georgian eyes : Caucasia and the Iranian commonwealth in late antique Georgian literature. — ISBN 978-1-317-01671-7, 1-317-01671-8, 978-1-317-01672-4, 1-317-01672-6, 978-1-317-01670-0, 1-317-01670-X, 978-1-315-55313-9, 1-315-55313-9.
    Оригінальний текст (англ.)
    [In Armenian sources the toparchs of the Armeno-K‛art‛velian frontier are known as bdeašxes of the March of Virk‛ (Վիրք, “Iberia”, i.e., K‛art‛li), also called Gugark‛ (Գ֌գարք; Gk. Gogarēnē, Γωγαρηνή). But from the eastern Georgian point of view, these bidaxšes administered the Armenian March, Somxit‛i (სომხითი). In Old Georgian “Armenia” – especially Arsacid Armenia and then Persarmenia[en] – is normally designated by the nearly identical term Somxet‛i (სომხეთი). In some cases, received sources use Somxit‛i and Somxet‛i interchangeably, a situation probably arising from the confusion of later scribes and authors who no longer perceived the distinction. Both toponyms derive from samxret‛i (სამხრეთი), “south”. Thus, the K‛art‛velians called the marchlands 'Somxit‛i, the Armenia or Southern March, whereas the Armenians called the same territory the March of Virk‛ (K‛art‛li) and, alternately, Gugark‛. p.67] Помилка: {{Lang}}: текст має погано сформований шрифт (допомога)
  5. ↑ Новосельцев А. П., Пашуто В. Т., Черепнин Л. В. Пути развития феодализма. — Наука, Наука. — С. 35.
    Оригінальний текст (рос.)

    К началу взятого отрезка времени грузины-картвелы уже вышли к Черному морю и заселили Картли за р. Курой. Нельзя точно сказать, когда были картвелизированы Кахети, Кухети и та часть Эрэти, которая была этнически грузинской. В области Гугарк население было, по-видимому, смешанным, армянским и грузинским. [...]

    Г. А. Меликишвили полагает, что этнически Гугарк представлял смешанную армяно-грузинскую область (Г. А. Меликишвили. Указ. соч., стр.461).
  6. ↑ а б John Boardman. The Cambridge ancient history. — Cambridge University Press, 2000. — P. 676.
    Оригінальний текст (англ.)
    Pro-Chalcedonian Armenians were particularly numerous in Tayk' and Gugark', where the two peoples mingled.
  7. ↑ Muskhelishvili David Some aspects of Georgian History in the light of Armenian historiography // The Caucasus & Globalization. 2011. № 1-2. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/some-aspects-of-georgian-history-in-the-light-of-armenian-historiography [Архівовано 27 березня 2020 у Wayback Machine.] (дата обращения: 28.03.2020).
  8. ↑ Дэвид Лэнг «Грузины — Хранители Святынь». глава 4. «Кавказская Иберия И Колхида в античную эпоху».
    Оригінальний текст (рос.)
    Страбон пишет в своей «географии», что иберийцы, или восточные грузины, потеряли обширные земли, расположенные в верховьях реки Мтквари (Куры), прежде всего провинцию Гогаренов, в то время как мосинойки и халибы лишились большей части своих исконных земель, расположенных к югу от Трапезунда. Все эти территории перешли к набиравшему силу Армянскому царству.
  9. ↑ а б в г д Robert H. Hewsen. The Geography of Ananias of Širak: Ašxarhacʻoycʻ, the Long and the Short Recensions. — Reichert, 1992. — P. 201.
  10. ↑ Ґуґарк — стаття з Ираника. M. Weiskopf
  11. ↑ Армения в III—IV вв. // Всемирная история / Под редакцией С. Л. Утченко (ответственный редактор), Д. П. Каллистова, А. И. Павловская, В. В. Струве. — М. : Гос. изд.-во полит. лит-ры, 1956. — Т. 2. — С. 761—770.
  12. ↑ а б The Cambridge Medieval History: The Byzantine Empire / Edited by J. M. Husey. — Cambridge University Press, 1966. — P. 597.
  13. ↑ Ilkka Syvanne. Military History of Late Rome 284-361. — Pen and Sword, 2015.
  14. ↑ а б Cyrille Toumanoff. Studies in Christian Caucasian history. — Washington : Georgetown University Press, 1963.
    Оригінальний текст (англ.)
    During the decline of the Armenian monarchy in the first century, Cholarzene must have returned to Iberian political sphere. The Iberian historical tradition mentions this land under the control of first-century king, Aderk and Azork, until the revolt, upon an understanding with the king of Armenia, of the duke of Cholarzene and some other dukes against king amazaspes II of Iberia. This no doubt reflects reversal of the Ibero-Armenian marchlands to The Third Armenian monarchy of the Arsacids, which had revived by the end of the first century, and definitively by third century, the emire-building tradition of the Artaxiads. Accordinlgly, for Ptolemy, Cholarzene is a part of Armenia. It was after this return to Armenia that Cholarzene must have been included in the Vitaxate of Gogarene: the viceroyalty of the North which had been formed by the Artaxiads out of their Iberian acuisitions and other lands. This inclusion must be the reason why it is counted by Ananias of Siracene as a part of Gogarene. The earliest monuments of Armenian literature, documents of the Gregorian Cycle seem to know of Cholarzene as an Armenian frontier province. pp. 457-458
  15. ↑ Toumanoff, Cyril. Introduction to Christian Caucasian History, II: States and Dynasties of the Formative Period. Traditio 17 (1961), p. 38.
  16. ↑ The Ashgate Research Companion to Byzantine Hagiography / Edited by Stephanos Efthymiadis. — Ashgate, 2019. — Vol. I. — P. 302—303.
  17. ↑ Muskhelishvili David Some aspects of Georgian History in the light of Armenian historiography // The Caucasus & Globalization. 2011. № 1-2. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/some-aspects-of-georgian-history-in-the-light-of-armenian-historiography [Архівовано 27 березня 2020 у Wayback Machine.] (дата обращения: 28.03.2020).
    Оригінальний текст (англ.)
    It was Gugark/Gogarani, that is, the province of Kvemo (Lower) Kartli, that also remained an inviolable part of the Georgian state after the Arabs conquered Eastern Georgia in the mid-7th century. Later, when the comprehensive development of feudal relations caused the early feudal Iberian (Kartlian) state to disintegrate at the end of the 8th century into separate feudal principalities, Gugark/ Gogarani remained within the Tbilisi Arab Emirate that broke away from the Caliphate.
  18. ↑ A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 174.
  19. ↑ Nina Garsoïan. The Independent Kingdoms of Medieval Armenia // The Armenian People From Ancient to Modern Times: The Dynastic Periods: From Antiquity to the Fourteenth Century / Edited by Richard G. Hovannisian. — St. Martin’s Press, 1997. — Vol. I. — P. 148—149.
  20. ↑ A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 202.
  21. ↑ Nina Garsoïan. The Independent Kingdoms of Medieval Armenia // The Armenian People From Ancient to Modern Times: The Dynastic Periods: From Antiquity to the Fourteenth Century / Edited by Richard G. Hovannisian. — St. Martin’s Press, 1997. — Vol. I. — P. 159.
  22. ↑ Steven Runciman. The Emperor Romanus Lecapenus and his reign: a study of tenth-century Byzantium. — Cambridge University Press, 1988. — P. 152.
  23. ↑ A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 204—205.
  24. ↑ A. E. Redgate. The Armenians. — Oxford: Blackwell, 2000. — P. 225—226.
  25. ↑ а б Большая советская энциклопедия. — 1956. — Т. 42. — С. 22.
  26. ↑ В. П. Степаненко. Из истории армяно-византийских отношений второй половины X—XI в. (к атрибуции монет Кюрикэ куропалата) // Античная древность и средние века. — Свердловск, 1978. — Вип. 15. — С. 44.
  27. ↑ Ґуґарк — стаття з Британника
  28. ↑ The Cambridge history of Iran. — Cambridge University Press, 1991. — Vol. 5. — P. 64.
  29. ↑ Bayarsaikhan Dashdondog. The Mongols and the Armenians (1220-1335). — BRILL. — 2010. — P. 33.
  30. ↑ Вачнадзе М., Гурули В., Бахтадзе М. История Грузии (с древнейших времён и до наших дней). — Тб., 1993.
  31. ↑ Efthalia C. Constantinides. Images from the Byzantine Periphery: Studies in Iconography and Style. — Alexandros Press, 2007. — P. 219.
  32. ↑ Bayarsaikhan Dashdondog. The Mongols and the Armenians (1220-1335). — BRILL. — 2010. — P. 55, 102.
  33. ↑ Dimitri Korobeĭnikov. Byzantium and the Turks in the Thirteenth Century. — Oxford University Press, 2014. — P. 174.
  34. ↑ Suny, Ronald Grigor. The making of the Georgian nation. — 2nd ed. — Bloomington : Indiana University Press, 1994. — xviii, 418 pages с. — ISBN 0-253-35579-6, 978-0-253-35579-9, 0-253-20915-3, 978-0-253-20915-3.
  35. ↑ Armenian Gospel Iconography: The Tradition of the Glajor Gospel / Edited by Thomas F. Mathews. — Dumbarton Oaks, 1991. — P. 12.
  36. ↑ The Georgian chronicles of Kʻartʻlis Cʻxovreba (A History of Georgia) : translated and with commentary. — Tʻbilisi. — 443 pages с. — ISBN 9941-445-52-4, 978-9941-445-52-1.
    Оригінальний текст (англ.)
    And the Tatars assigned chiefs for every ten thousand men, whom they called heads of a duman, and appointed mtavaris: the first was Egarslan Bak’urtsikheli, a thoughtful person, but lacking military talents. And he was charged with the troops of Hereti, K’akheti and K’ambechiani, from Tbilisi and up to the Shemakhia mountains. And Shanshe was charged with his estates and those of Avag. Varam was charged with the whole of Somkhiti, and Grigol of Surami – with Kartli; Gamrek’eli of Tori like Egarslan, because of his young age, was charged with Javakheti, Samtskhe and further up to K’arnukalaki, and Tsot’ne Dadiani and the eristavi of Rach’a – with the whole Imerian part of the Kingdom. p. 339
  37. ↑ И. П. Петрушевский. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI - начале XIX вв. — Л., 1949. — С. 59, 126.
    Оригінальний текст (рос.)

    Наряду с этим были и владетельные мелики - армяне в следующих округах: 1) в Лори на севере кавказской Армении, на границе с Грузией; 2) в пяти округах Нагорного Карабага - Чараберд (Джраберт), Гюлистан, Хачен, Варанда и Дизак; эти пять карабагских армянских меликств обычно известны под общим именем «Хамсэй-и Карабаг» («карабагская пятерица»); 3) в Кыштаге по р. Акере к юго-западу от Карабага. [...]

    Выражение [246 - 247] «мелики и кедхуды» в значении «сельские старшины» нередко встречается в персоязычной историографии XVI-XVII вв.;9 при этом, как и в нашем документе, всегда употребляется персидская форма множественного числа «меликан», а не арабская форма множественного числа «мулюк», какую мы привыкли встречать при упоминании о меликах-феодалах; эти две формы имели различный терминологический оттенок. К тому же, в тот период армянские мелики-феодалы существовали в горных районах Лори, Карабага и Сюника (Зангезур), но не близ Еревана и Эчмиадзина.
  38. ↑ «Грузинская советская энциклопедия», ст. «Борчало». Тбилиси, 1965. Архів оригіналу за 11 листопада 2013. Процитовано 18 квітня 2020.
  39. ↑ а б Isabelle Augé (Maître de conférences, Université Paul Valéry) «Le choix de la foi chalcédonienne chez les Arméniens» (Cahiers d’études du religieux. Recherches interdisciplinaires. 9/2011)
    Оригінальний текст (фр.)
    Cette multiplicité d’influences, arménienne, grecque, géorgienne, se retrouve dans l’art des Arméniens chalcédoniens que l’on peut apprécier surtout à travers les fresques partiellement conservées de deux monastères de Grande Arménie, celui de Kobayr et celui d’Axt‘ala.
  40. ↑ Lang, David Marshall. Landmarks in Georgian literature: an inaugural lecture delivered on 2 November 1965.. — School of Oriental and African Studies, University of London, 1966.

Посилання

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ґуґарк&oldid=39542355