Вікіпедія

Шакал звичайний

вид ссавців

Шакал звичайний[1] або шакал азійський[2] (Canis aureus) — вид родини псових (Canidae), ряду хижих. Вид, що активно розселюється принаймні в останні 20 років на північ, і наразі відомий на більшій частині країн Східної Європи до Естонії включно. Цей соціальний хижак всеїдний, споживає від плодів і комах до малих копитних. У 2015 році дослідження ДНК показали, що шість африканських підвидів C. aureus мають бути виділені в окремий вид, Canis anthus[3].

Шакал звичайний
Період існування: пізній плейстоцен — наш час
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Псові (Canidae)
Підродина: Caninae
Триба: Canini
Підтриба: Canina
Рід: Пес (Canis)
Вид:
Шакал звичайний (C. aureus)
Біноміальна назва
Canis aureus
Ареал звичайного шакала

Поширення

ред.

Ареал у світі

ред.

Широко розповсюджений (завдяки всеїдності) у Туреччині, на Балканському півострові, на Аравійському півострові й далі по всій південно-західній Азії (в тому числі на Шрі-Ланці) до В'єтнаму. З недавніх пір зареєстрований також в Угорщині та на півдні України. Золоті шакали з Ізраїлю мають вищу генетичну різноманітність, ніж з Європи. Це, як вважають, пов'язано з тим, що ізраїльські шакали гібридизовані з собаками, вовками та Canis anthus[4].

Мешкає в найрізноманітніших місцях проживання, це можуть бути напівпустелі, різного виду луки, савани, ліси, мангрові ліси, узбережжя, сільськогосподарські й приміських місця проживання в Індії та Бангладеш. Має здатність відмовитися від рідин і спостерігається на островах, які не мають прісної води. Шакали уникають безводних пустель, але їх можна знайти на краю пустель або в оазах. Шакали добре відомі навколо гірської станції на висоті 2000 м в Індії. Вони витримують морози до -25 й більше градусів, але не адаптовані до глибокого снігу[5].

Ареал у Європі

ред.
 
Поширення золотистого шакала в Європі станом на 2016 рік
 
Динаміка поширення шакала в Україні (за: Zagorodniuk, 2014)[6]

Рештки шакалоподібного хижака (Canis cf. aureus) знайдено у Горішньовигнанському місці знаходження (датується пізнім пліоценом) коло с. Горішня Вигнанка Тернопільської області[7]. У дослідженні Яворницького згадується що за часів Запорізької Січі це був звичайний звір (називався чокалка) на території вольностей низових козаків[8][9]. У XIX ст. найближчими до України територіями, де мешкав шакал, були Кавказ[10] і Греція[11].

Порівняно з більшим видом Canis lupaster, знайдено досить небагато викопних решток C. aureus, але, зокрема, з пізнього плейстоцену на території Італії[12]. Скам'янілості, що належать до голоцену (11 700 років тому) та неоліту (10 200–4000 років тому), свідчать про те, що шакали населяли Далмацію (прибережну Хорватію) та південну Грецію. Розглядаючи період між середньовіччям та першою половиною 20 століття, були знайдені записи Золотого Шакала в Паноанському басейні вздовж Дунаю та Сходу Чорного моря, що передбачало нову експансію з Азії до Європи[13]. На початку XX ст. ареал шакала поширився на всі Балкани, на початку XXI ст. досяг на півночі Італії, Австрії, Угорщини, Румунії, Молдови, України.

Починаючи з 1998—2000 років, цей вид почав розселення територією України. Найбільш стабільні його поселення сформовано в приморських регіонах, зокрема в заплавах Дунаю, Дністра, Бугу і Дніпра. З 2015 року окремі особини фіксуються на теренах Швейцарії, Німеччини, Чехії, Словаччини, Польщі, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії.

На початку 2018 року шакала звичайного було внесено до офіційного списку ссавців Білорусі[14].

Морфологія

ред.
Філогенетичне дерево підтриби Canina з таймінгом у мільйони років
Caninae 3.5 Ma
3.0
2.5
2.0
0.96
0.6
0.38
 
 
 

Пес свійський (Canis lupus familiaris)  

 
 

Вовк (C. lupus)  

 
 
 
 

Койот (C. latrans)  

 
 
 

Canis lupaster  

 
 
 

Шакал  

 
 
 

Вовк ефіопський (C. simensis)  

 
 
 

Куон гірський (Cuon alpinus)  

 
 
 

Lycaon pictus  

 
 
 
2.6
 

Lupulella adusta  

 
 

Lupulella mesomelas  

 
 
 
 

Морфометрія. Довжина голови й тіла: 600—1060 мм, хвіст: 200—300 мм, висота в плечах: 380—500 мм, вага: 7—15 кг.

Опис. Хутро, як правило, досить грубе й не дуже довге. Спинна область строката чорна й сіра; голова, вуха, боки, і кінцівки руді або червонувато-коричневі; низ блідо імбирного або майже білого кольору, а кінчик хвоста чорний[15].

Поведінка

ред.

Він суворо нічний у районах проживання людей, але може бути частково денним у інших місцях. Дуже опортуністичний щодо їжі, поживою є молоді газелі, гризуни, зайці, наземні птахи і їхні яйця, плазуни, жаби, риби, комахи, і фрукти. Не проминає падло за нагоди, але є хорошим мисливцем.

Основною соціальною одиницею є пара і їхнє потомство. Моногамія є правилом, хоча зв'язок у парі, схоже, не такий сильний, як у Canis mesomelas (Шакал чепрачний). Іноді молодь минулого року залишаються в безпосередній близькості від батьків і, навіть, матері та її нового потомства. Однак частіше один або два підлітки залишаються з батьками, утримуючись від розмноження, й допомагають у догляді за наступним поколінням[15].

Життєвий цикл

ред.

Пологи відбуваються в основному в січні-лютому в Східній Африці, у квітні-травні в Центральній Азії, але протягом усього року в тропічній Азії. Вагітність триває 63 дні. Приплоди містять від одного до дев'яти цуценят, як правило, двоє — четверо. Вага новонароджених 201—214 грам. Очі відкриваються приблизно на 10 день. Твердою їжею починають живитися у віці близько 3 місяців. Обоє батьків забезпечують їжу та захист. Статева зрілість настає в 11 місяців. У неволі тривалість життя становить до 16 років[15].

Генетика

ред.
 
Фото Canis aureus, зроблене в Польщі 2015 р.
 
Фото Canis anthus з Танзанії

Каріотип характеризується диплоїдним числом, 2n=78. Роберт Вейн у 1993 році провів ДНК-аналіз домашніх псів та диких представників роду псів. Аналіз показав, що хоча Canis aureus може представляти деяку частку генотипу собаки, шакал, видається, не дав важливого генетичного вкладу в еволюцію собаки[16].

Загрози та охорона

ред.

Урбанізація, індустріалізація та інтенсифікація сільського господарства, місцева політика винищення й отруєння (наприклад, в Ізраїлі) є найбільшими загрозами. Наявний у багатьох природоохоронних зонах[5].

Джерела

ред.
  1. ↑ Особливості Екології Шакала Звичайного (Canis Aureus L.) на Острові Бірючий
  2. ↑ Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення Підписана у Вашингтоні, округ Колумбія, 3 березня 1973 р. Виправлена в Бонні 22 червня 1979 р. Архів оригіналу за 28 серпня 2016. Процитовано 24 серпня 2016.
  3. ↑ Koepfli K.-P. et al. Genome-wide Evidence Reveals that African and Eurasian Golden Jackals Are Distinct Species // Current Biology. — 2015. — Вип. 25. — № 16. — С. 2158–2165. — DOI:10.1016/j.cub.2015.06.060.
  4. ↑ Rutkowski R. et al. A European Concern? Genetic Structure and Expansion of Golden Jackals (Canis aureus) in Europe and the Caucasus // PLoS ONE. — 2015. — Вип. 10. — № 11. — С. e0141236. — DOI:10.1371/journal.pone.0141236.
  5. ↑ а б Jhala, Y. & Moehlman, P.D. (2008). Canis aureus. iucnredlist.org. МСОП. Архів оригіналу за 9 червня 2010. Процитовано 09.09.2017.
  6. ↑ Zagorodniuk I. Golden Jackal (Canis aureus) in Ukraine: Modern Expansion and Status of Species [Архівовано 15 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Proceedings of the National Museum of Natural History. — 2014. — Vol. 12. — P. 100—105.
  7. ↑ Рідуш Б. «Ведмежі печери» на півдні Східної Європи // Спелеологія і карстологія. — 2014. — № 12. — С. 26–41.
  8. ↑ Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. — Львів : Світ, 1990. — Т. 1. — С. 42. Архівовано з джерела 30 грудня 2013 [Архівовано 2013-12-30 у Wayback Machine.]
  9. ↑ Барабаш-Никифоров I.I. Нариси фавни степової Наддніпрянщини. — Державне видавництво України, 1928. — С. 15.
  10. ↑ Постельсъ, А.; Сапожниковъ, А. Естественная Исторія. Зоологія. — Санктпетербургъ : Типографія Штаба Военно-Учебныхъ Заведеній, 1852. — С. 138.
  11. ↑ Верхратський, І. Зоольогія на низші кляси середних шкіл. — Львів : Українська книгарня і антикварня, 1922. — С. 19.
  12. ↑ Kurten B. Pleistocene Mammals of Europe. — Routledge, 2017. — С. 111.
  13. ↑ Renato Couto Reis e Silva. Distribution patterns and genetic structure of golden jackal in Europe and Asia. — 2015. — 89 с.
  14. ↑ Новое животное в списке млекопитающих Беларуси: "странного зверя" помог узнать анализ ДНК. TUT.BY (ru-RU) . Архів оригіналу за 10 січня 2018. Процитовано 10 січня 2018. [Архівовано 2018-01-10 у Wayback Machine.]
  15. ↑ а б в Ronald M. Nowak Walker's carnivores of the world — JHU Press, 2005, P. 94
  16. ↑ Steven R. Lindsay Handbook of applied dog behavior and training — Wiley-Blackwell, 2000, pp. 11,12


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шакал_звичайний&oldid=43946293