Вікіпедія

Сініґамі

Шініґамі (яп. 死神 (しにがみ), кириліз.: шініґамі, дос. «камі смерті») — це камі (боги або надприродні духи), які підштовхують людей до смерті або спонукають їх до бажання померти[1]; смерть як окремий персонаж або група персонажів у фантастичних творах японського мистецтва, наприклад, в манзі, аніме або ракуґо. Ця стаття описує Шініґамі в японській релігії, класичній літературі, народних віруваннях та популярній культурі. Щодо Бога Сметрі в міфології та фольклорі за межами Японії, див. статтю «Смерть (персонаж)».

Можливо, перша поява шініґамі в Японії була в постанові ракуґо, названій «шініґамі». Існує думка, що постанова базувалася на італійській опері «Crispino e la Comare», котра своєю чергою базувалася на «Der Gevatter Tod[en]», німецькій казці записаній братами Грімм. В синтоїзмі та інших релігіях також визнавалося існування «Бога смерті».

Також, використання шініґамі для позначення психопомп та інших надприродних істот пов'язане зі смертю в японських аніме та манґа. Приклади використання шініґамі: «Бліч», «Зошит смерті», «Темний дворецький», «Soul Eater», «Full Moon wo Sagashite[en]», «Initial D[en]» та інші.

Релігія

ред.
 
Статуя Енма в храмі Наріайджі[ja], Міядзу, Кіото

У буддизмі є демон, пов'язаний зі смертю, відомий як «Сіма» (демон смерті), який, як кажуть, спонукає людей до бажання померти і стає причиною імпульсивних самогубств, іноді описується як Шініґамі[2]. Крім того, в буддійському тексті «Йоґачара-бгумі Шастра» описується демон, який визначає час смерті для всіх живих істот[3]. Деякі буддійські тексти також описують Енма– короля підземного світу, та його підлеглих, Ґодзумедзу[en] і Оні, як Шініґамі[4].

Однак деякі автори стверджують, що, оскільки буддизм по суті є атеїстичною релігією, концепції Шініґамі в буддизмі не існує[5]. У японських буддійських віруваннях, такі духи, як демони або мстиві духи, можуть забирати життя, але вони не відповідають виключно за те, щоб вести людей у світ смерті, як це зазвичай приписується Шініґамі[5].

 
Картина Кобаяші Ейтаку під назвою «Пошук моря з небесним самоцвітом». Ідзанамі зліва.

У синто вважається, що богиня Ідзанамі принесла смерть людям у японській міфології і її іноді розглядають як Шініґамі[6][7] Однак існують думки, що Ідзанамі та Енма відрізняються від Шініґамі, які зустрічаються в західній міфології[4][5].

Бунраку

ред.

Ім'я «Шініґамі» не було загальновживаним у японській класиці, і згадок про нього мало[8], але починаючи з періоду Едо, цей термін з'являється в роботах лялькового театру (бунраку) Тікамацу Мондзаемона та в класичних книгах, що розповідають про подвійні самогубства.

У п'єсі Тікамацу «Shinjū Ni-mai Ezōshi» (1706), чоловік і жінка, які піддаються спокусі подвійного самогубства, кажуть: «Це шлях, що веде Шініґамі…»[9], а в «Shinjū Katabira Koi no Shōsetsu» (1709) жінка, яка намагалася вчинити самогубство разом з чоловіком, жаліється: «Яке швидкоплинне життя, коли веде Шініґамі»[10]. Чи ці згадки вказують на те, що Шініґамі насправді спричинив подвійне самогубство, чи акт самогубства просто метафорично порівнюється з Шініґамі, не зрозуміло[6]. Однак існує інтерпретація, що використання слова «Шініґамі» виражає швидкоплинність життя[11].

Також, в іншій роботі Тікамацу, «Shinjū Ten no Amijima» (1720 рік), є фраза: «Той, кого несвідомо веде Шініґамі, йде…». Це вважається вираженням душевного стану персонажа, який стикається зі смертю [12][13], використовуючи гру слів між «камі» (папір) і «камі» (бог), оскільки персонаж працює в паперовій крамниці. Однак це можна інтерпретувати буквально як «невідомому Шініґамі», припускаючи, що сам автор Тікамацу не вірив у їх існування.[6]

Класична література

ред.
 
Шініґамі в альбомі гравюр 'Ехон Хяку Моноґатарі' авторства Сюсена Такехари[ja] (1841 рік)

У класичній літературі періоду Едо, Шініґамі описуються як духи, які вселяються в людей. Збірка історій «Ехон Хяку Моногатарі[ja]», виданій у 12-му році (Тенпо[ja] (1841 рік), містить історію під назвою «Шініґамі». У цій історії розповідається, як злий дух померлого з поганими намірами впливає на негативні думки живих і направляє їх на небезпечні або зловісні дії. Через це на місцях, де було скоєно вбивство чи повішення, можуть повторюватися аналогічні події[14]. Шініґамі вважається видом одержимости, яка змушує людей бажати смерті[8][15].

До подібних концепцій належать і духи, згадані в есе «Хоґо но Ураґакі» кінця періоду Едо, зокрема «Іцукі[ja]» — дух, який змушує людей вішатися; та інші одержимі духи в народних віруваннях, такі як «Ґакідзукі[ja]» і «Шічінін Місакі[ja]»[4].

У есеїстики пізнього періоду Едо авторства Міоші Содзана, в есе «Соузан Чомон Кішю» (3 рік Каей[ja], 1850 рік), є історія під назвою «Шініґамі но Цукутару то Іва Усо Томо Іва Нікатакі Кото», в якій розповідається, як Шініґамі вселився в жінку та змусив її спокусити чоловіка на подвійне самогубство[1][16]. У кабукі-п'єсі «Моґура наґая умекаґа тобі[ja]», поставленій Каватаке Мокуамі в період Мейджі 19 рік (1886 рік), також розповідається історія про те, як Шініґамі проникає у свідомість людини, змушуючи її згадати свої злочини та забажати смерті[17]. Проте ці Шініґамі більше нагадують привидів (духів, юрей[ja][18]) або демонів[6], ніж богів.

У класичному ракуґо, створеному Сан'ютей Енчо[ja], є вистава з одноїменною назвою, однак це не є оригінально японська ідея; вважається, що вона є адаптацією італійської опери «Crispino e la Comare[en]»[19] або казки братів Ґрімм «Хрещений батько Смерть[en]]]»[20].

Народні вірування

ред.

Навіть у повоєнних народних віруваннях концепція «Шініґамі» зберігається.

У звичаях містечка Міяджі в префектурі Кумамото, кажуть, що після нічного чування необхідно з'їсти чашку рису або випити чашку чаю перед сном, інакше можна стати одержимим Шініґамі[21].

У регіоні Хамамацу в префектурі Шідзуока, вважається, що відвідування місць, де загинула людина, таких як гори, море або залізничні колії, може призвести до одержимости Шініґамі. Кажуть, що в таких місцях залишається «вартовий смерті» (死番, Шінібан), який чекає на наступну смерть, і доки не з'явиться наступна жертва, дух не зможе заспокоїтися, постійно закликаючи живих до смерті[1]. Крім того, в префектурі Окаяма існує повір'я, що відвідування могил під час періоду Хіґан (тиждень навколо рівнодення) в перший або останній день призведе до одержимости Шініґамі[1]. Вважається, що ці вірування пов'язані з ідеєю, що душі померлих без належного опікуна шукають нових жертв, щоб забрати їх із собою до загробного світу[1].

У фольклорі префектури Кіото, кажуть, що якщо людина, одержима Шініґамі, потягнеться до води через Донба (вважається, що це вид каппа[22]), інші помруть у подібний спосіб на третю, сьому і тринадцяту річницю першої смерті[23].

Шініґамі в повоєнній популярній культурі

ред.

У повоєнний період, під впливом західних уявлень про Шініґамі, вони почали зображатися як персоніфіковані істоти[4] і стали поширеною темою в фантастиці. У період Шова, Шініґамі, що з'являються в Мідзукі Шіґеру манзі «Ґеґеґе но Кітаро», стали відомими, і в телевізійній драмі 1979 року «Ніхон Мейсацу Кайдан Ґекіджьо» актор Накамура Ґанджіро зіграв Шініґамі[15]. Після 1989 року, такі манґа, аніме та літературні твори, як «Death Note», «Bleach», «Шініґамі но Сейдо», часто використовують концепцію Шініґамі як центральну тему[24]. Також Шініґамі з'являються в ігрових серіях, таких як «Shin Megami Tensei», «Final Fantasy» і «Dragon Quest»[24].

На основі класичної літератури про Шініґамі створено такі твори, як «Дзоку Кошьецу Хяккі Моноґатарі» Кьоґоку Натухіко, де одна з історій називається «Шініґамі Аруйва Шічінін Місакі» (включено в «Кікан Кай» номер 10). Ця історія заснована на «Ехон Хяку Моноґатарі», і, як і в оригіналі, Шініґамі описується як істота, що запрошує людей з поганими думками до смерті, з посиланням на такі концепції, як Сіма, Іцукі та Шічінін Місакі[25].

Примітки

ред.
  1. ↑ а б в г д 日本大百科全書, 1986, с. 100
  2. ↑ 中村元 (2001-6). 広説佛教語大辞典. Т. 中巻. 東京書籍. с. 720. ISBN 978-4-487-73177-0.
  3. ↑ 大栗道栄 (1997-7). 図説「理趣経」入門 密教の核心. 鈴木出版. с. 101. ISBN 978-4-7902-1074-0.
  4. ↑ а б в г 多田, 1997, с. 127-128
  5. ↑ а б в 木村, 2007, с. 141
  6. ↑ а б в г 七会, 2009, с. 168—193
  7. ↑ 河野信子, ред. (1995-9). 女と男の時空. Т. 1. 藤原書店. с. 115. ISBN 978-4-89434-022-0.
  8. ↑ а б 村上, 2005, с. 166—167
  9. ↑ 鳥越他訳, 1998, с. 76
  10. ↑ 鳥越他訳, 1998, с. 266
  11. ↑ スズキトモユ (2005-7-4). 日刊! ニュースな本棚. エキサイト. Архів оригіналу за 10 квітня 2013. Процитовано 2014-11-2. [Архівовано 2013-04-10 у Wayback Machine.]
  12. ↑ 鳥越他訳, 1998, с. 424
  13. ↑ 近松の世話浄瑠璃. 文化デジタルライブラリー. 日本芸術文化振興会. 2010. Процитовано 2012-9-22.
  14. ↑ 桃山人 (2006-7-31). 桃山人夜話 絵本百物語. 角川ソフィア文庫. 角川書店. с. 131. ISBN 978-4-04-383001-5.
  15. ↑ а б 村上, 2000, с. 69
  16. ↑ 三好想山 (1970-10). 想山著聞奇集. У 谷川健一他 (ред.). 日本庶民生活史料集成. Т. 第16巻. 三一書房. с. 81—83. NCID BN02048386.
  17. ↑ 河竹黙阿弥 (1970-1). 河竹黙阿弥集. 名作歌舞伎全集. Т. 第12巻. 戸板康二他監修. 東京創元新社. с. 218. ISBN 978-4-488-02512-0.
  18. ↑ 松村明, ред. (27 жовтня 2006). 大辞林 (вид. 第3版). 三省堂. с. 2579. ISBN 978-4-385-13905-0. Процитовано 2020-7-24.
  19. ↑ 永井啓夫 (2011-7-1). 三遊亭円朝. 青蛙選書 (вид. 新装版). 青蛙房. с. 271—272. ISBN 978-4-7905-0875-5.
  20. ↑ 北村正裕 (2000-8). 死神のメルヘン グリム童話と日本の落語 (PDF). 駿台フォーラム. 駿台予備学校 (18): 548. NCID AN10084875. Процитовано 2020-7-24.
  21. ↑ 八木三二 (1933-7). 熊本県宮地町地方. 旅と伝説. 三元社. 6 (7): 178. NCID AN00139777. Процитовано 2015-8-25.
  22. ↑ 山下良枝 (1984-2). 方言語源考. 近畿民俗. 近畿民俗学会 (98): 15—16. NCID AN00162065. Процитовано 2018-3-23.
  23. ↑ 山下良枝 (1970-3). 虫と民俗 虫との付き合い. 近畿民俗 (49): 26—32. Процитовано 2018-3-23.
  24. ↑ а б 七会, 2009, с. 3
  25. ↑ 京極夏彦 (2001-1-1). 続巷説百物語 5 死神 或は七人みさき. 季刊怪. 角川書店. 第拾号: 185—196. NCID AA1127687X.

Джерела

ред.


  Це незавершена стаття про Японію.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Сініґамі&oldid=44217351