Вікіпедія

Суходіл

поверхня землі, не вкрита водою
(Перенаправлено з Суходіл (фізична географія))
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Суходіл.

Суході́л, су́ша — частина земної поверхні, що не вкрита морями й океанами (материки й острови). До суходолу не належать внутрішні водойми: озера й водосховища. Загальна площа суші на Землі — понад 149 мільйонів км² (29,2 % поверхні). У Північній півкулі займає 39 % всієї її поверхні, у Південній — 19 %. Середня висота над рівнем моря — 875 метрів, максимальна — 8 848 м (Джомолунгма). Земна поверхня майже повністю вкрита реголітом, шаром гірських порід, ґрунту та мінералів, який утворює зовнішню частину земної кори. Суходіл відіграє важливу роль у кліматичній системі[en] Землі, беручи участь у кругообігу вуглецю, азоту та води. Одна третина суходолу вкрита деревами, інша третина використовується для сільського господарства, а одна десята вкрита постійним снігом і льодовиками. Решту складають пустелі, савани та прерії.

Трав'янистий перешийок між двома водоймами.
Суходіл між водоймами на національному узбережжі Пойнт Рейес, Каліфорнія[en]

Рельєф суходолу дуже різноманітний і складається з гір, пустель, рівнин, плато, льодовиків та інших форм рельєфу. У фізичній геології суходіл поділяється на дві основні категорії: гірські хребти та відносно плоскі внутрішні території, які називаються кратонами. Обидва утворюються протягом мільйонів років через тектоніку плит. Потоки[en], основна частина кругообігу води на Землі, формують ландшафт, вирізають скелі, транспортують осадочну породу та поповнюють ґрунтові води. На великих висотах або високих широтах, сніг ущільнюється та перекристалізується протягом сотень або тисяч років, утворюючи льодовики, які можуть бути настільки важкими, що викривляють земну кору. Близько 30 відсотків суходолу має сухий клімат, тому що в таких регіонах випаровується більше води, ніж надходить з опадами. Вітри створюються теплим повітрям, що піднімається вгору, хоча обертання Землі та нерівномірний розподіл сонячного тепла також відіграють певну роль.

Суходіл зазвичай визначається як тверда суха поверхня Землі[1]. Слово «суходіл» також може вживатися для позначення ґрунтових покровів, річок, мілководних озер, природних ресурсів, неморської фауни та флори (біосфери), нижніх частин атмосфери (тропосфери), запасів підземних вод та фізичних результатів людської діяльності на землі, таких як архітектура та сільське господарство[2]. Межа між сушею та морем називається узбережжям[3]:625[4].

Хоча сучасні наземні рослини[en] і тварини еволюціонували від водних істот, перше клітинне життя Землі, ймовірно, виникло на суші[джерело?][сумнівно — обговорити]. Виживання на суші залежить від прісної води з річок, струмків, озер і льодовиків, які складають лише три відсотки води на Землі. Переважна більшість людської діяльності протягом історії відбувалася на придатних для життя[en] територіях землі, які роблять можливим сільське господарство та мають різноманітні природні ресурси. В останні десятиліття вчені та політики наголошували на необхідності більш сталого управління[en] землею та її біосферою за допомогою таких заходів, як відновлення деградованого ґрунту, збереження біорізноманіття, захист видів, що знаходяться під загрозою зникнення та вирішення проблеми зміни клімату[джерело?].

Фізичні науки

ред.

Науку про Землю та її історію в цілому називають географією. Мінералогія — наука про мінерали, а петрологія — про гірські породи. Ґрунтознавство — це наука про ґрунти, яка охоплює піддисципліни педології, яка зосереджується на ґрунтоутворенні, та едафології[en], яка зосереджується на зв'язку між ґрунтом і життям.

Формування

ред.
Див. також: Історія Землі
 
Художнє уявлення про перший еон геологічної історії Землі

Найдавніша речовина, знайдена у Сонячній системі, датована 4.5672±0.0006 мільярдів років тому[5]; отже сама Земля, ймовірно, утворилася шляхом акреції приблизно в цей час. Формування та еволюція тіл Сонячної системи відбувалися разом із Сонцем. Згідно з однією з гіпотез, через гравітаційний колапс від туманності відділяється частина молекулярної хмари, яка починає обертатися і сплющуватися в навколозоряний диск, з якого потім утворюються планети (разом із зіркою). Туманність містить газ, крупинки льоду та пил (включаючи первинні нукліди). У небулярній гіпотезі, планетезималі починають формуватися, коли тверді частки утворюються спочатку внаслідок зчеплення[en], а потім під дією гравітації. Початкове формування Землі тривало 10–20 млн років[6]. Формування первісної Землі завершилося 4.54±0.04 мільярдів років тому[7][8].

Атмосфера та океани Землі утворилися в результаті вулканічної діяльності та виділення газів, що включало водяну пару. Походження світового океану зумовлено конденсацією, доповненою водою та льодом, доставленими астероїдами, протопланетами та кометами[9]. У цій моделі атмосферні «парникові гази» утримували океани від замерзання, в той час як новоутворене Сонце мало лише 70 % яскравості[10]. 3.5 мільярдів років тому з'явилося магнітне поле Землі, яке допомогло запобігти здуванню атмосфери сонячним вітром[11]. Атмосфера та океани Землі безперервно формують суходіл, розмиваючи та переносячи тверді речовини на поверхню[12].

Земна кора утворилася, коли розплавлений зовнішній шар планети Земля охолоджувався, утворюючи тверду масу[13] завдяки дії накопиченої водяної пари в атмосфері. Після того як земля стала здатною підтримувати життя, біорізноманіття розвивалося протягом сотень мільйонів років, постійно розширюючись, за винятком випадків, коли цей процес переривався масовими вимираннями[14].

Дві моделі[15], які пояснюють створення суходолу, припускають або постійне зростання до сучасних форм[16] або, більш ймовірно, швидке зростання[17] на початку історії Землі[18], після якого слідує тривалий період континентальної стабільності[19][20][21]. Континенти утворюються внаслідок тектоніки плит, процесу, який, зрештою, зумовлений постійним надходженням тепла з надр Землі. У масштабах сотень мільйонів років, суперконтиненти тричі формувалися та розпадалися. Близько 750 мільйонів років тому один із найдавніших відомих суперконтинентів, Родинія, почав розпадатися на частини[22]. Пізніше, 600–540 мільйонів років тому, континенти зійшлися, утворивши суперконтинент Паннотію, а потім, нарешті, Пангею, яка також розділилася на частини 180 мільйонів років тому[23].

Масиви суші і континенти

ред.
Докладніше: Материк
 
Анімована карта, на якій показано масиви суші за різними моделями.

Суцільна ділянка суші, оточена океаном, називається материком. . На Землі є чотири основні материки[ненейтрально]: Афроєвразія, Америка, Антарктида і Австралія[en], які поділяють на континенти[24]. Зазвичай виділяють до семи континентів, хоча точна кількість залежить від культурних особливостей того чи іншого регіону. Упорядковані від найбільшої до найменшої території, ці континенти — Азія, Африка, Північна Америка, Південна Америка, Антарктида, Європа та Австралія[25].

Рельєф

ред.
Докладніше: Рельєф
 
Топографічна карта Японії, що показує висоту місцевості.

Рельєф описує ділянку землі та її особливості, або форму. Він впливає на подорожі, створення карт, екосистеми, потік[en] та розподіл поверхневих вод. На великій території рельєф може впливати на клімат і погодні умови. Рельєф регіону значною мірою визначає його придатність для поселення: більш плоскі алювіальні рівнини, як правило, мають кращі сільськогосподарські ґрунти, ніж круті, скелясті нагір'я[26].

Розрізняють висоту над рівнем моря, яка визначається як вертикальна відстань між об'єктом і рівнем моря, і висоту, яка визначається як вертикальна відстань від об'єкта до поверхні Землі[27]. Висота поверхні Землі над рівнем моря знаходиться в діапазоні від найнижчої точки −418 м на березі Мертвого моря, до максимального значення 8848 м на вершині гори Еверест. Середня висота суходолу над рівнем моря становить приблизно 797 м[28], причому 98.9 % суходолу розташовано над рівнем моря[29].

Рельєф описує різницю у висоті в межах ландшафту; наприклад, рівнинна місцевість матиме «рівнинний рельєф», тоді як місцевість із великою різницею висот між найвищою та найнижчою точками вважатиметься «гірським рельєфом». Більша частина суходолу має відносно рівнинний рельєф[30]. Різниця у висоті між двома точками місцевості називається схилом або градієнтом. Топографічна карта — це форма картографії місцевості, яка зображує місцевість з точки зору її висоти, нахилу та орієнтації форм рельєфу. Топографічна карта містить виразні ізолінії, які з'єднують точки однакової висоти, тоді як перпендикулярні лінії схилу вказують у напрямку найкрутішого схилу[31]. Гіпсометричні кольори розміщуються між контурними лініями, щоб вказати висоту відносно рівня моря[32].

Різниця між височиною, або нагір'ям і низовиною є важливою в кількох галузях науки про Землю. В екології річок «нагорні[en]» річки є швидкими та холоднішими, ніж «низинні» річки, що заохочує різні види риб та інших водних диких тварин жити в цьому середовищі. Наприклад, поживних речовин більше в низинних річках з повільною течією, що сприяє росту там різних видів водних рослин[33]. Термін «нагір'я» також використовується в екології водно-болотних угідь, де «високогірні» рослини вказують на територію, яка не є водно-болотною місцевістю[34]. Крім того, термін вересове пустище відноситься до високогірних біомів скреба з кислими ґрунтами, тоді як пустищі — це низинні чагарники з кислими ґрунтами[35].

Геоморфологія

ред.
Докладніше: Геоморфологія

Геоморфологія відноситься до вивчення природних процесів, які формують поверхню суші, створюючи форми рельєфу[36]:3. Ерозія та тектоніка[en], виверження вулканів, повіді, вивітрювання, зледеніння, ріст коралових рифів і падіння метеоритів є процесами, які постійно змінюють форму поверхні Землі протягом геологічного часу[37][38].

Ерозія переносить одну частину землі до іншої за допомогою природних процесів, таких як вітер, рух води та льоду, та гравітація. На відміну від цього, вивітрювання сточує скелі та іншу тверду землю, не переносячи їх в інше місце[3]:210–211. Природні ерозійні процеси зазвичай займають багато часу, щоб спричинити помітні зміни в ландшафті, наприклад, Великий каньйон був утворений протягом останніх 70 мільйонів років річкою Колорадо[39][40], яка, за оцінками вчених, продовжує розмивати каньйон на 0,3 метра кожні 200 років[41]. Слід зазначити, що людська діяльність спричинила ерозію в 10-40 разів швидшу, ніж природна ерозія[42], в результаті чого половина верхнього шару ґрунту[en] на поверхні Землі була втрачена протягом останніх 150 років[43].

Тектоніка плит відноситься до теорії, згідно з якою літосфера Землі поділена на «тектонічні плити», які рухаються над мантією[3]:66. Це призводить до дрейфу континентів, коли континенти рухаються відносно один одного[44]. У 1912 році вчений Альфред Вегенер вперше висунув гіпотезу про дрейф континентів[45]. Інші дослідники поступово розвинули його ідею протягом 20-го століття в широко визнану сьогодні теорію тектоніки плит.

Кілька ключових характеристик визначають сучасне розуміння тектоніки плит. Місце, де стикаються дві тектонічні плити, називається межею зіткнення плит[46], при цьому різні типи границь характеризуються різними геологічними явищами. Наприклад, на границях розбіжних плит зазвичай спостерігається поширення морського дна[3]:74–75, на відміну від зон субдукції конвергентних границь або трансформних розломів[3]:78–80.

Землетруси та вулканічна активність поширені на всіх типах границь. Вулканічна активність стосується будь-якого розриву на поверхні Землі, де магма виходить назовні, перетворюючись на лаву[3]:170–172. Вогняне коло, що містить дві третини вулканів світу та понад 70 % сейсмологічної активності Землі, охоплює межі плит, що оточують Тихий океан[47][48]:68[49]:409–452[a].

Клімат

ред.
Див. також: Вплив поверхні землі на клімат[en]
 
Анди створюють дощову тінь, відокремлюючи вологий басейн Амазонки від посушливого Альтіплано.

Суходіл взаємодіє з кліматом і має на нього значний вплив, оскільки поверхня землі нагрівається й охолоджується швидше, ніж повітря чи вода[50]. Широта, висота, рельєф, відбиваюча здатність і землекористування мають різний вплив на клімат. Широта впливатиме на те, скільки сонячного випромінювання досягає поверхні. Високі широти отримують менше сонячної радіації, ніж низькі широти[50]. Рельєф землі відіграє важливу роль в створенні та трансформації повітряних потоків та опадів. Великі форми рельєфу, такі як гірські хребти, можуть відхиляти енергію вітру і робити повітряні потоки менш щільними, а отже, здатними утримувати менше тепла[50]. Коли повітря піднімається, цей охолоджуючий ефект викликає конденсацію та випадання опадів.

Різні типи ґрунтового покриву впливатимуть на альбедо землі, частку сонячної радіації, яка відбивається, а не поглинається та передається Землі[51]. Рослинність має відносно низьке альбедо, що означає, що рослинні поверхні добре поглинають сонячну енергію. Ліси мають альбедо 10–15 відсотків, тоді як поля мають альбедо 15–20 відсотків. Для порівняння, піщані пустелі мають альбедо 25–40 відсотків[51].

Використання суходолу людьми також відіграє певну роль у регіональному та глобальному кліматі. Густонаселені міста є теплішими і вони створюють міські теплові острови, які впливають на кількість опадів, хмарний покрив і температуру регіону[50].

Форми рельєфу

ред.
Докладніше: Форма рельєфу

Форми рельєфу — це природні або створені людиною[52] особливості суходолу. Форми рельєфу разом складають певну територію, а їх розташування в ландшафті називається топографією. Форми рельєфу включають пагорби, гори, каньйони та долини, а також елементи берегової лінії, такі як затоки, миси півострови півостріви.

Узбережжя та острови

ред.
 
Спрощена схема прибережної зони, яка включає узбережжя та прилеглі води

Берегова лінія є межею між сушею та океаном. Вона змінюється щодня з припливами та відпливами і протягом тривалих періодів часу, коли рівень моря змінюється. Берег простягається від лінії відливу до найвищої висоти, якої можуть досягти штормові хвилі, а узбережжя простягається вглиб суходолу до точки, де пов'язані з океаном елементи більше не видно[3]:625–626.

Коли земля вступає в контакт з водоймами, вона, швидше за все, вивітрюється та еродує. На вивітрювання берегової лінії можуть впливати припливи, викликані змінами сил тяжіння на великих водоймах[36]:352–353[53]. Точну довжину берегової лінії Землі неможливо визначити через парадокс берегової лінії[54]. Згідно з Всесвітньою книгою фактів, довжина берегової лінії становить близько 356 000 км, тоді як, згідно з даними Інституту світових ресурсів[en], вона становить 1 634 701 км[55][56].

Узбережжя є важливими зонами в природних екосистемах, часто домівкою для широкого спектру біорізноманіття[57]. На суходолі вони містять важливі екосистеми, такі як прісноводні або лиманні водно-болотні угіддя, які важливі для популяції птахів та інших наземних тварин. У районах, захищених від хвиль, вони містять солоні болота[en], мангрові зарості або морські трави, які можуть забезпечити середовище для розпліднення[en] для риб, водних безхребетних[en] та інших водних видів. Скелясті узбережжя зазвичай розташовані вздовж відкритих берегів і є середовищем існування для великої кількості нерухомих тварин[en] (наприклад, мідій, морських зірок, вусоногих) і різних видів морських водоростей. Уздовж тропічного узбережжя з чистою водою, небагатою поживними речовинами, коралові рифи часто можна знайти на глибині 1–50 метрів[58].

Відповідно до атласу Організації Об'єднаних Націй, 44 % усіх людей живуть у межах 150 км від моря[59]. Через своє значення для суспільства та високу концентрацію населення узбережжя має важливе значення для основних частин глобальної продовольчої та економічної системи; узбережжя надає людству багато екосистемних послуг. Наприклад, важлива людська діяльність відбувається в портових містах. Прибережне рибальство[en] (комерційне, рекреаційне та рибальство для власних потреб) та аквакультура є основними видами економічної діяльності та створюють робочі місця, засоби до існування та білок для більшості людей, які живуть поблизу узбережжя. Інші прибережні території, такі як пляжі та морські курорти приносять приносять значні доходи від туризму. Морська прибережна екосистема[en] також може забезпечити захист від підвищення рівня моря та цунамі. У багатьох країнах мангрові ліси є основним джерелом деревини для палива (наприклад, деревного вугілля) і будівельних матеріалів. Прибережні екосистеми, такі як мангрові зарості та морські трави, мають набагато вищу здатність до поглинання вуглецю[en] ніж багато наземних екосистем, і можуть відігравати вирішальну роль у найближчому майбутньому, допомагаючи пом'якшити наслідки зміни клімату шляхом поглинання атмосферного антропогенного вуглекислого газу[60].

Острів — ізольована частина суходолу, оточена з усіх сторін водою[61]:xxxi, тоді як архіпелаг — це ланцюг островів. Чим менше острів, тим більший відсоток його суші прилягає до води, і відповідно буде вважатися узбережжям[62]. Острови можуть утворюватися різними процесами. Наприклад, Гавайські острови, хоч і не розташовані поблизу межі плит, були утворені ізольованою вулканічною діяльністю[61]:406. Атоли — це острови в формі кільця з коралів, які утворюються, коли опускання призводить до того, що острів занурюється під поверхню океану та залишає навколо нього кільце рифів[61]:69[63].

Гори та плато

ред.
 
Пірін, гірський масив у Болгарії.

Гори — це форми рельєфу, які зазвичай підносяться щонайменше на 300 метрів вище за навколишню місцевість[64]. Формування гірських хребтів називається орогенезом і є результатом тектоніки плит[3]:448–449. Наприклад, гори можуть утворюватися в результаті зіткнень, коли одна плита штовхається об іншу під час зіткнення плит, що призводить до підйому земної кори[3]:454–460, або в результаті руху вбік або вниз, коли земна кора штовхається в мантію, плавиться, піднімається через свою низьку щільність і застигає в тверду породу, потовщуючи шар кори[3]:449–453.

Плато, яке також називають високогірною рівниною або нагір'ям, — це ділянка високогір'я, що складається з плоскої місцевості, яка різко піднімається над навколишньою територією принаймні з одного боку, утворюючи круті скелі або уступи[36]:99. Плато може створювати вулканічна діяльність, така як підняття магми та екструзія лави, або ерозія гір, спричинена водою, льодовиками чи еоловими процесами. Плато класифікуються відповідно до навколишнього середовища як міжгірські, передгірні[en] або континентальні[65]. Деякі плато можуть мати невелику плоску вершину, тоді як інші мають широку вершину. Останці є найменшими за розміром з менш екструзивними та більш інтрузивними виверженими породами; плато або високогір'я є найширшими; а «столові гори» — це плато загального розміру з горизонтальними шарами корінних порід[66][67][68].

Рівнини і долини

ред.
 
Невелика порізана[en] алювіальна рівнина в парку Ред Рок Каньйон (Каліфорнія)[en].

Широкі рівні ділянки суші називаються рівнинами, вони охоплюють більше однієї третини площі суші[69]. Коли вони виникають у вигляді знижених ділянок між горами, вони можуть створювати долини, каньйони або ущелини та яри[70]. Плато можна розглядати як піднесену рівнину. Рівнини, як відомо, мають родючі ґрунти та важливі для сільського господарства через їх рівнинність, яка підтримує ріст трав, придатних для худоби, і сприяє збиранню врожаю[71]. Заплави забезпечували сільськогосподарські угіддя для деяких із найдавніших цивілізацій[72]. Ерозія часто є основною рушійною силою для створення рівнин і долин, при цьому рифтові долини є помітним винятком. Фіорди — це льодовикові долини, які можуть мати глибину тисячі метрів і виходити до моря[73].

Печери і кратери

ред.

Будь-яка природна порожнеча в землі, яку може відвідати людина, називається печерою[74][75]. З самого початку людства вони відігравали важливу роль як місце притулку для людей[76].

Кратери — це поглиблення в землі, які, на відміну від печер, не надають притулку і не простягаються під землю[en]. Існує багато видів кратерів, таких як ударні кратери, вулканічні кальдери та ізостатичні западини[en], як-от у Гренландії. Карстові процеси можуть створювати як карстові печери, найбільш поширений тип печер, так і кратери, як це видно на прикладі карстових лійок[77].

Шари

ред.

Педосфера — це зовнішній шар континентальної поверхні Землі, який складається з ґрунту та зазнає процесів ґрунтоутворення. Нижче літосфера охоплює як земну кору, так і самий верхній шар мантії[78]. Літосфера лежить, або «плаває», на верхній частині мантії під нею завдяки ізостазії[3]:463. Над твердою поверхнею тропосферу та землекористування людиною можна вважати шарами землі[2].

Ґрунтовий покрив

ред.
Докладніше: Ґрунтовий покрив та Карти ґрунтового покриву[en]
 
Ґрунтовний покрив класифікований Міжнародною програмою Геосфера-Біосфера[en] на 17 класів

Ґрунтовий покрив стосується матеріалу, який фізично присутній на поверхні землі, наприклад культур дерев і трав, неродючої землі та ділянок, вкритих чагарниками. Штучні поверхні (включаючи міста) становлять близько третини відсотка всієї землі[79]. Землекористування — виділення землі людиною для різних цілей, включаючи землеробство, тваринництво та відпочинок (наприклад, національні парки); у всьому світі існує приблизно 16,7 млн. кв. км орних угідь і 33,5 млн. кв. км пасовищ[80].

Виявлення зміни ґрунтового покриву за допомогою дистанційного зондування та геопросторових даних надає базову інформацію для оцінки впливу зміни клімату на середовища проживання та біорізноманіття, а також природні ресурси в цільових районах. Виявлення змін ґрунтового покриву та картування є ключовим компонентом міждисциплінарної науки про зміни ґрунту[en], яка використовує його для визначення наслідків зміни ґрунту на клімат[81]. Моделювання зміни земель[en] використовується для прогнозування та аналізу змін у земельному покриві та його використанні[82].

Ґрунт

ред.
Докладніше: Ґрунт
 
Поперечний розріз ранкерного ґрунту[en] з рослинами та виступаючими корінням у верхній частині

Ґрунт — це суміш органічних речовин, мінералів, газів, рідин, і організмів, які разом підтримують життя. Ґрунт складається з твердої фази мінералів і органічної речовини (ґрунтова матриця)[3]:222, а також пористої фази, яка утримує гази[en] (ґрунтова атмосфера) і воду (ґрунтовий розчин)[83][84]. Відповідно, ґрунт є системою з трьох станів твердих тіл, рідин і газів[85]. Ґрунт є продуктом кількох факторів: впливу клімату, рельєфу (висоти, орієнтації та нахилу місцевості), організмів і материнської породи (первісних мінералів), які взаємодіють протягом часу[86]. Ґрунт постійно розвивається через численні фізичні, хімічні та біологічні процеси, які включають вивітрювання та ерозію[36]:148–150.

Враховуючи його складність і сильну внутрішню зв'язаність[en], екологи ґрунту[en] розглядають ґрунт як екосистему[87]. Ґрунт діє як інженерний матеріал, середовище існування ґрунтових організмів[en], система переробки поживних речовин і органічних відходів[en], регулятор якості води, модифікатор складу атмосфери та середовище для росту рослин[en], що робить його критично важливим постачальником екосистемних послуг[88]. Оскільки ґрунт має величезний діапазон доступних ніш і середовищ існування, він містить помітну частину генетичного різноманіття Землі. Грам ґрунту може містити мільярди організмів, які належать до тисяч видів; в основному це мікроорганізми і вони значною мірою ще не досліджені[89][90].

Ґрунт є основним компонентом екосистеми Землі. Процеси, що відбуваються в ґрунті, впливають на екосистеми світу далекосяжними способами, починаючи від виснаження озонового шару та глобального потепління до знищення тропічних лісів і забруднення води. Стосовно кругообігу вуглецю, на Землі, ґрунт діє як важливий резервуар вуглецю[en][91][92] і потенційно реагує найбільше на вплив людини[93] та зміну клімату[94]. Було передбачено, що в міру нагрівання планети ґрунти будуть виділяти вуглекислий газ в атмосферу через підвищення біологічної[en] активності при вищих температурах, як позитивний зворотний зв'язок (посилення)[95]. Однак це передбачення було поставлено під сумнів з огляду на новіші знання про оборот вуглецю в ґрунті[en][96].

Континентальна земна кора

ред.
Докладніше: Континентальна земна кора та Континентальний шельф
Див. також: Зміст елементів у земній корі[en]
 
Карта глибини розриву Мохоровичича від рівня поверхні із зазначенням товщини земної кори.

Континентальна кора — це шар магматичних, осадових і метаморфічних порід, який утворює геологічні континенти та ділянки мілкого морського дна поблизу їхніх берегів, відомі як континентальні шельфи. Цей шар іноді називають сіалом, тому що його об'ємний склад багатший силікатом алюмінію[en] та має нижчу щільність порівняно з океанічною корою[97], яка має назву сима і є багатшою силікатом магнію. Зміни швидкості сейсмічних хвиль показали, що на певній глибині (розрив Конрада) існує досить різкий контраст між кислотною породою[en] верхньої континентальної кори та нижньою континентальною корою, яка більше характеризується мафітами[98].

Склад суходолу неоднаковий по всій Землі, зміни складу ґрунту простежуються між різними місцями, а також між шарами в одному місці. Найбільш визначні компоненти верхньої частини континентальної кори включають діоксид кремнію, оксид алюмінію та магній[99]. Континентальна кора складається з матеріалу меншої щільності, такого як граніт магматичні породи[100] і андезит. Менш поширеним є базальт, більш щільна вулканічна порода, яка є основною складовою океанічного дна[101]. Осадова порода утворюється внаслідок накопичення осаду, який осідає та ущільнюється. Майже 75 % поверхні континентів вкрито осадовими породами, хоча вони утворюють приблизно 5 % земної кори[102].

Найпоширеніші силікатні мінерали на поверхні Землі включають кварц, польові шпати, амфіболи, слюду, піроксени і олівін[103]. Поширені карбонатні мінерали включають кальцит (який знаходять у вапняку) і доломіт[104]. Порода, з якої складається суходіл, товща за океанічну кору і значно різноманітніша за складом. Близько 31 % цієї континентальної кори занурено в мілководдя, утворюючи континентальні шельфи[99].

Наука про життя

ред.
Докладніше: Природна зона та Ландшафтна екологія

Суходіл надає багато екосистемних послуг, таких як пом'якшення зміни клімату, регулювання водопостачання через дренажні басейни та річкові системи та підтримка виробництва їжі. Земельні ресурси є обмеженими, тому були створені нормативні акти, призначені для захисту цих екосистемних послуг, і набір практик під назвою стале управління земельними ресурсами[en][2].

Біоми суходолу

ред.
Докладніше: Біом

Біом — це територія, «яка характеризується своєю рослинністю, ґрунтом, кліматом і дикою природою»[105][106]. Існує п'ять основних типів біомів на суходолі: поля, ліси, пустелі, тундри та прісні води[105]. Інші типи біомів включають чагарники[b], водно-болотні угіддя[c] та полярні крижані шапки[108]. Екосистема означає взаємодію між організмами в певному середовищі, а оселище відноситься до середовища, де живе певний вид або популяція організмів. Біоми можуть охоплювати більше ніж один континент і містити різноманітні екосистеми та середовища проживання[109].

 
Національний парк Біла пустеля в Єгипті
 
Ліс у Риссбергені, Швеція
  • Пустелі мають посушливий[en] клімат, що зазвичай означає, що вони отримують менше 25 сантиметрів опадів на рік. Вони складають приблизно одну п'яту площі суходолу, зустрічаються на всіх континентах і можуть бути дуже гарячими або дуже холодними (див. полярні пустелі). Вони є домівкою для різних тварин і рослин, які еволюціонували, щоб бути стійкими до посухи. У пустелях ерозія здебільшого спричинена проточною водою, як правило, під час сильних гроз, які викликають раптові повені[en]. Пустелі розширюються через опустелювання, яке спричинене надмірним вирубуванням лісів і випасом худоби[110][3]:598–621.
  • Тундра — це біом, де росту дерев заважають низькі температури та короткий вегетаційний період. Російське слово тундра походить від слова саамської мови[en] тӯндар (tūndâr), що означає «височини», «безлісий гірський масив»[111]. Три регіони мають пов'язані типи тундри: арктична тундра[112], альпійська тундра[112] та антарктична тундра[113].
  • Ліс — це ділянка суходолу, на якій переважають дерева. Використовується багато визначень «лісу», включаючи такі фактори, як густота дерев, висота дерев, землекористування, правовий статус та екологічна функція. Продовольча та сільськогосподарська організація ООН визначає ліс як «землю площею понад 0,5 гектара з деревами заввишки понад 5 метрів і покриттям крони понад 10 відсотків або деревами, які можуть досягати цих значень на місці. Сюди не входять землі, які переважно використовуються в сільському або міському господарстві»[114]. Типи лісів включають тропічні ліси, листяні ліси та тайгу.
  • Поля — це ділянки, де серед рослинності переважають трави (злакові). Однак на полях також можна знайти осоку і рогіз (ситникові), а також різні пропорції бобових, таких як конюшина та інші трави. Поля зустрічаються в природі на всіх континентах, крім Антарктиди, і в більшості екорегіонів Землі. Крім того, поля є одними з найбільших біомів на землі та домінують у ландшафті в усьому світі. Існують різні типи полів: природні, напівприродні та сільськогосподарські[115]. Савана — це поля з нерегулярними розрізненими деревами.

Фауна та флора

ред.

Наземні рослини виникли із зелених водоростей і називаються ембріофітами. До них належать дерева, кущі, папороті, трави, мохи та квіти. Більшість рослин є судинними рослинами, тобто їх тканини розподіляють воду та мінерали по рослині[116]. За допомогою фотосинтезу більшість рослин живляться сонячним світлом і водою, поглинаючи вуглекислий газ і вивільняючи кисень. Від 20 до 50 % кисню виробляється наземною рослинністю[117].

На відміну від рослин, наземні тварини не є монофілетичною групою, оскільки група всіх наземних тварин не включає інші родоводи, які також походять від відповідних спільних предків[en], але не є наземними. Це пояснюється тим, що існують організми, такі як кити, які еволюціонували від наземних ссавців назад до водного способу життя[118]. Багато представників мегафауни минулого, таких як динозаври, що не належать до птахів, зникли від час масових вимирань, наприклад, під час четвертинного вимирання[119].

Люди і суходіл

ред.

Суходіл «глибоко переплетений з людським розвитком»[2]:21. Це важливий ресурс для виживання людини[120], люди залежать від суходолу для існування, і можуть розвинути сильну символічну прихильність до нього. Доступ до землі може визначати «виживання та багатство», особливо в країнах, що розвиваються, породжуючи складні владні відносини у виробництві та споживанні. Більшість світових філософій і релігій визнають обов'язок людини піклуватися[en] про землю та природу[2].

Культура

ред.
Докладніше: Земля в культурі
 
Вид на гору Фудзі на початку літа з Міжнародної космічної станції. Гора Фудзі є геологічною особливістю суходолу, яка має велике культурне та релігійне значення[121]

Багато людей вважають суходіл джерелом «духовності, натхнення та краси». У багатьох людей також розвивається почуття приналежності до землі, особливо якщо вона також належала їхнім предкам[2]. Різні релігії вчать про зв'язок між людьми та землею (наприклад, шанування Бгумі, уособлення Землі в індуїзмі[122] та зобов'язання захищати землю як хіму[en] в ісламі), і майже в кожній групі корінних народів існують етіологічні історії про землю, на якій вони живуть[2]. Для корінних народів зв'язок із землею є важливою частиною їхньої ідентичності та культури[123], а деякі релігійні групи вважають певні ділянки землі священними, наприклад Святу Землю в авраамічних релігіях[124].

Міфи про створення світу в багатьох релігіях включають історії про створення світу надприродним божеством або божествами, включаючи розповіді про те, що суходіл відділяється від океанів і повітря. Саму Землю часто персоніфікували як божество, а точніше, богиню. У багатьох культурах богиня-мати також зображується як божество родючості[en]. Ацтеки називали Землю Тонанцін[en] — «наша мати»; інки називали Землю Пачамама — «мати-земля». Китайська богиня Землі Хоуту[en][125] подібна до Геї, грецької богині, яка уособлює Землю. У скандинавській міфології жінка-велетень, священна божественна земля, Йорд була матір'ю Тора і дочкою Аннар[en][126]. Давньоєгипетська міфологія відрізняється від інших культур тим, що Земля (Ґеб) є чоловічою постаттю, а небо (Нут) — жіночою[127].

Стародавні культури Близького Сходу уявляли світ як плоский диск землі, оточений океаном. Тексти пірамід і тексти саркофагів показують, що стародавні єгиптяни вірили, що Нун (океан) був круглим тілом, яке оточувало nbwt (термін, що означає «суха земля» або «острови»)[128]. Танах, спираючись на інші ідеї Близького Сходу, зображує Землю як плоский диск, що плаває на воді, з іншим водним простором над ним[129]. Подібну модель можна знайти в описі Гомера 8 століття до нашої ери, в якому «Океанос, персоніфікована водойма, що оточує круглу поверхню Землі, є творцем усього життя і, можливо, всіх богів»[130].

Те, що Земля має сферичну форму, припускали ранні грецькі філософи, переконання яких підтримував Піфагор. Всупереч поширеній думці, більшість освічених людей Середньовіччя не вірили, що Земля плоска: цю помилкову думку часто називають «міфом про плоску Землю[en]». Як свідчать такі мислителі, як Тома Аквінський, на той час європейська віра в сферичну Землю була широко поширеною[131]. До першого навколосвітнього плавання та початку космічних польотів віра в сферичну Землю ґрунтувалася на спостереженнях вторинних ефектів форми Землі та аналогії із формою інших планет[132].

Подорожі

ред.
Докладніше: Подорож
 
Автострада дей Лагі[en] («Озерна автомагістраль»; частина А8[en] і А9[en]), Італія, перша автомагістраль, побудована в світі[133][134]

Люди зазвичай подорожували у справах, для задоволення, відкриттів і пригод; в новітній історії людства подорожі стали легшими завдяки таким технологіям, як автомобілі, потяги, літаки та кораблі. Сухопутна навігація[en] є одним з аспектів подорожей і стосується просування незнайомою місцевістю за допомогою навігаційних інструментів, таких як карти з прив'язкою до місцевості, компас або супутникова навігація[135]. Навігацію на суші часто полегшує прив'язка до орієнтирів — стійких та впізнаваних природних або створених людиною об'єктів, які виділяються з навколишнього середовища та часто є помітними з великих відстаней[136]. Природними орієнтирами можуть бути характерні об'єкти, такі як гори чи плато, наприклад, Столова гора в Південній Африці, гора Арарат у Туреччині, Великий каньйон у Сполучених Штатах, Улуру в Австралії та гора Фудзі в Японії[137].

В історії людства відбулися дві великі епохи досліджень: розселення та змішування. Протягом періоду розселення люди залишали Африку, оселялися на нових землях і розвивали окремі культури у відносній ізоляції[138]. Ранні дослідники оселилися в Європі та Азії; 14 000 років тому деякі люди перетнули сухопутний міст льодовикового періоду з Сибіру на Аляску та рушили на південь, щоб оселитися в Америці[139]. Здебільшого ці культури не знали про існування одна одної[138]. Другий період, який тривав приблизно останні 10 000 років, ознаменував посилення міжкультурного обміну через торгівлю та дослідження, знаменуючи нову еру культурного змішання[138].

Торгівля

ред.
Докладніше: Торгівля та Хронологія міжнародної торгівлі[en]

Люди займалися торгівлею з доісторичних часів. Пітер Вотсон[en] датує історію торгівлі на довгі відстані[en] бл. 150 000 років тому[140]. Протягом історії на суходолі існували основні торговельні шляхи, наприклад Великий шовковий шлях, який з'єднував Східну Азію з Європою[141] і Бурштиновий шлях, який використовувався для транспортування бурштину з Північної Європи до Середземного моря[142]. Темні віки призвели до краху торгівлі на Заході, але вона продовжувала процвітати на Близькому Сході, в Індії, Китаю, Південно-Східної Азії та королівствах Африки. У середні віки Центральна Азія була економічним центром світу, і в Європі зазвичай торгували предметами розкоші. Фізичні гроші (бартерні або дорогоцінні метали) було небезпечно перевозити на великі відстані. Щоб вирішити цю проблему, банківська індустрія, що розвивалася, уможливила перехід до рухомого багатства або капіталу, що значно полегшило та зробило безпечнішою торгівлю на великих відстанях. Після доби вітрил міжнародна торгівля здебільшого відбувалася морськими шляхами, зокрема для того, щоб проміжні країни не мали можливості контролювати торговельні шляхи та потік товарів[джерело?].

В економіці земля означає фактори виробництва. Земля може передаватися в оренду в обмін на орендну плату, що дозволяє використовувати її різноманітні сировинні ресурси (дерева, нафта, метали)[143].

Землекористування

ред.
Докладніше: Землекористування та Землеспоживання[en]
 
Світова карта землекористування станом на 2017 рік. Історичний розподіл землекористування, починаючи з 10 000 р. до н. е., показано внизу праворуч.

Понад 10 000 років люди займалися такими видами діяльності на суходолі, як полювання, пошук їжі[en], контрольоване спалювання[en], розчищення землі, та сільське господарство. Починаючи з неолітичної революції та поширення сільського господарства по всьому світу, землекористування людиною суттєво змінило природні екосистеми з по суті глобальною трансформацією земного ландшафту 3000 років тому[144]:30[145][146]. Приблизно з 1750 року використання суходолу людиною зросло прискореними темпами через промислову революцію, яка створила більший попит на природні ресурси та спричинила швидке зростання населення[144]:34.

Сільське господарство включає як рослинництво, так і тваринництво[147]. Третина поверхні землі використовується для сільського господарства[148][149]:126, площа оцінюється в 16,7 мільйонів км2 орних угідь і 33,5 мільйонів км2 пасовищ[80]. Таке використання має значний вплив на екосистеми Землі. Коли земля розчищається, щоб звільнити місце для сільського господарства, місцева флора і фауна замінюються новими культурами та худобою[144]:31. Надмірно велике використання сільськогосподарських угідь зумовлене поганою практикою господарювання (що призводить до зниження врожайності їжі, що вимагає більшого використання землі), попитом на продовольство, харчовими відходами, та дієтами з високим вмістом м'яса[149]:126.

Урбанізація призвела до більшого зростання населення в містах у минулому столітті. Незважаючи на те, що міські території становлять менше 3 відсотків площі суходолу, у 2007 році місце проживання більшості населення світу перемістилось з переважно сільської місцевості до міських центрів[144]:35. Люди, які живуть у містах, залежать від продуктів харчування, вироблених в сільській місцевості за межами їхніх міст, що створює більший попит на сільське господарство та спонукає до зміни землекористування[en] далеко за межами міста[144]:35. Урбанізація також витісняє сільськогосподарські угіддя, оскільки відбувається переважно на найродючіших землях. Розширення міст у приміських районах[en] фрагментує сільськогосподарські та природні землі, змушуючи сільське господарство переміщатися на менш родючі землі в інших місцях. Оскільки ця земля є менш родючою, для такого ж виробництва потрібно більше землі, що збільшує загальне використання сільськогосподарських угідь[150]:119.

Іншою формою землекористування є видобуток корисних копалин, за допомогою якого різноманітними методами видобуваються мінерали. Докази гірничодобувної діяльності датуються приблизно 3000 роком до нашої ери в Стародавньому Єгипті[144]:34. До важливих корисних копалин належать залізна руда, яку видобувають для використання як сировину; вугілля — для виробництва енергії; і дорогоцінне каміння — для використання в ювелірних виробах і грошовому обігу[144]:34.

Законодавство

ред.
Докладніше: Земельне право

Фраза «the law of the land[en]» (закони, що діють у країні чи регіоні) вперше з'явилася в 1215 році у Великій хартії вольностей, надихнувши пізніше її використання в Конституції США[151]. Ідея спільної землі також виникла в середньовічному англійському праві та стосується колективної власності на землю, розглядаючи її як спільне благо[2]. У науці про навколишнє середовище, економіці та теорії ігор трагедія спільного відноситься до використання окремими особами спільного простору для власної вигоди, погіршуючи загальний стан землі, забираючи більше, ніж належна їм частка, і не співпрацюючи з іншими[152]. Ідея спільної землі передбачає суспільну власність; але все ще є частина землі, яку можна приватизувати як власність окремої особи, наприклад, землевласника[en] чи короля. У розвинутих країнах очікується, що земля перебуває у приватній власності особи, яка має право власності[en], але в країнах, що розвиваються, право користування землею часто розділене, при цьому права на той самий земельний ресурс можуть надаватися різним людям у різні проміжки часу[2]. Починаючи з кінця 20 століття, міжнародне співтовариство почало законодавчо визнавати права корінного населення на землю, наприклад, договір Вайтангі для народу маорі, акт про самоврядування Гренландії для народу інуїти та Закон про права корінного народу Філіппін[123].

Геополітика

ред.
Докладніше: Геополітика
Див. також: Територіальна претензія та Кордон
 
Карта Кашміру, що показує прикордонні суперечки між Китаєм, Індією та Пакистаном. Також показано кордони між трьома країнами, які не оспорюються.

Кордони — це географічні межі, встановлені або географічними особливостями (океани, гірські хребти, річки) або політичними утвореннями (урядами, державами або субнаціональними утвореннями). Політичні кордони можуть бути встановлені шляхом війни, колонізації або взаємних угод між політичними суб'єктами, які проживають на цих територіях[153]; створення цих угод називається делімітацією кордонів[154].

Багато воєн та інших конфліктів виникали під час спроб учасників розширити територію під своїм контролем або встановити контроль над певною територією, яка вважається стратегічною, історичною чи культурною. Монгольська імперія 13-го і 14-го століть стала найбільшою суцільною імперією на суходолі в історії завдяки війнам і завоюванням[155].

У Сполучених Штатах 19-го сторіччя[en] різними групами було розроблено концепцію явного призначення, яка стверджувала, що американським поселенцям судилося розширюватися територією Північної Америки. Цю концепцію використовували для виправдання військових дій проти корінних народів Північної Америки та Мексики[en][156][157][158][159].

Агресія нацистської Німеччини у Другій світовій війні була частково мотивована концепцією Lebensraum («життєвий простір»), яка спочатку стала геополітичною метою імперської Німеччини під час Першої світової війни (1914—1918) як основний елемент вересневої програми[en] територіального розширення[160]. Найбільш крайню форму цієї ідеології підтримувала нацистська партія (NSDAP). Lebensraum був одним із головних спонукань нацистської Німеччини до початку Другої світової війни, і вона продовжуватиме цю політику до кінця Другої світової війни[161].

Проблеми навколишнього середовища

ред.
Докладніше: Деградація земель
 
Зміна температури, виміряна над суходолом за регіонами

Деградація земель — це «зменшення або втрата біологічної чи економічної продуктивності та різномаїття» землі в результаті людської діяльності[162]:42. Деградація землі спричинена багатьма різними видами діяльності, включаючи сільське господарство, урбанізацію, виробництво енергії та видобуток корисних копалин[162]:43. Люди змінили більше трьох чвертей вільної від льоду землі завдяки поселенням та іншим видам використанням, докорінно змінивши екосистеми[163]. Діяльність людини є головним фактором голоценового вимирання[164], а спричинена діяльністю людини зміна клімату призводить до підвищення рівня моря та втрати екосистем. Екологи вивчають екосистеми суходолу, природні ресурси, біосферу (фауну і флору), тропосферу та вплив людської діяльності на них[2]. Їхні рекомендації призвели до міжнародних дій щодо запобігання втраті біорізноманіття та опустелювання, а також заохочення сталого управління лісами та відходами[165]. Рух за збереження природи[en] лобіює захист видів під загрозою зникнення і захист природних територій, таких як парки[166]:253. Міжнародні проєкти зосереджені на аналізі того, як люди можуть задовольнити свої потреби, водночас ефективніше використовуючи землю та зберігаючи її природні ресурси, зокрема в рамках проєкту Цілі сталого розвитку Організації Об'єднаних Націй[165].

Деградація ґрунту

ред.
Докладніше: Регрес та деградація ґрунтів[en]
 
Світова карта деградації ґрунтів

Землекористування людиною може призвести до деградації ґрунту як за якістю, так і за кількістю[162]:44. Деградація ґрунту може бути спричинена сільськогосподарськими хімікатами[en] (такими як добрива, пестициди та гербіциди), розвитком інфраструктури та видобутком корисних копалин серед інших видів діяльності[162]:43–47. Існує кілька різних процесів, які призводять до деградації ґрунту. Фізичні процеси, такі як ерозія, ущільнення[en] та утворення кори[en] призводять до структурного руйнування ґрунту. Це означає, що вода не може проникати на поверхню ґрунту, спричиняючи поверхневий стік[162]:44. Хімічні процеси, такі як засолення, підкислення та підвищення токсичності[en], призводять до хімічного дисбалансу в ґрунті[162]:44. Засолення завдає особливої ​​шкоди, оскільки воно робить землю менш продуктивною для сільського господарства та впливає на щонайменше 20 % усіх зрошуваних земель[149]:137. Навмисне обробка ґрунту шляхом оранки також може змінити біологічні процеси в ґрунті, що призводить до надмірної мінералізації[en] та втрати поживних речовин[162]:44.

Опустелювання — це тип деградації землі в посушливих районах[en], коли родючі території стають все більш посушливими в результаті природних процесів або діяльності людини, що призводить до втрати біологічної продуктивності[167]. На таке поширення посушливих територій можуть впливати різноманітні людські фактори, такі як вирубка лісів, неправильне управління землею, надмірний випас худоби[168], антропогенна зміна клімату[169], та надмірна експлуатація ґрунту[170]. Протягом геологічної історії опустелювання відбувалося природним шляхом, хоча останнім часом воно значно прискорилося діяльністю людини[168][171][172].

Забруднення довкілля

ред.
Докладніше: Забруднення довкілля

Забруднення ґрунту відбувається, коли забруднюючі речовини, такі як небезпечні або неправильно утилізовані[en] відходи потрапляють у ґрунт. Забрудненню ґрунту можна запобігти шляхом належного моніторингу та утилізації відходів, а також зменшення непотрібного використання хімікатів і пластику. На жаль, належна утилізація відходів часто не є економічно вигідною чи є технологічно нежиттєздатною, що призводить до короткострокових рішень утилізації відходів, які забруднюють землю. Приклади включають захоронення шкідливих промислових побічних продуктів, надмірне використання сільськогосподарських добрив та інших хімікатів, а також неналежне обслуговування звалищ. Розмір деяких сміттєзвалищ може становити тисячі акрів, як-от регіональне сміттєзвалище Апекс у Лас-Вегасі[173].

Забруднення вод на суходолі — це забруднення неокеанічних гідрологічних поверхневих і підземних водних об'єктів, таких як озера, ставки, річки, струмки, водно-болотні угіддя, водоносні горизонти, водосховища та підземні води в результаті діяльності людини[174]:6. Може бути викликано токсичними речовинами (наприклад, нафтою, металами, пластмасами, пестицидами, стійкими органічними забруднювачами, промисловими відходами)[175], стресовими умовами (наприклад, змінами pH, гіпоксією[en] або аноксією, підвищенням температури, надмірною каламутністю, неприємним смаком або запахом, а також зміною солоності)[176] або патогенними організмами[177].

Втрата біорізноманіття

ред.
Докладніше: Втрата біорізноманіття та Знищення середовища проживання[en]
 
Знищення дощових лісів Амазонки. Діяльність людини може знищити раніше різноманітні екосистеми.

Втрата біорізноманіття — це «зменшення біорізноманіття в межах виду, екосистеми, певної географічної області або Землі в цілому». Може бути викликана стихійними лихами або діяльністю людини, але остання має більший вплив[178]. Сільське господарство може спричинити втрату біорізноманіття, оскільки землю дуже швидко трансформують для потреб сільського господарства, особливо в тропіках, що безпосередньо спричиняє втрату середовища існування[162]:43. Екосистеми також можуть бути розділені та погіршені розвитком інфраструктури за межами міських територій[162]:46.

Втрачене біорізноманіття іноді можна відновити шляхом екологічного відновлення або екологічної стійкості[en], наприклад, шляхом відновлення занедбаних сільськогосподарських територій[162]:45; однак втрата біорізноманіття також може бути постійною (наприклад, через втрату землі[en]). Екосистема планети досить чутлива: час від часу незначні зміни життєздатної рівноваги можуть мати драматичний вплив на харчову мережу або харчовий ланцюг, аж до спільного вимирання[en] всього харчового ланцюга. Втрата біорізноманіття призводить до зменшення екосистемних послуг і зрештою може загрожувати продовольчій безпеці[179]. Зараз Земля переживає шосте масове вимирання (голоценове вимирання) в результаті діяльності людини, яка виходить за межі планети. Наразі доведено, що це вимирання є незворотнім[180][181][182].

Вичерпання ресурсів

ред.
Докладніше: Перевикористання та Війна за ресурси[en]

Хоча люди використовували землю для видобутку природних ресурсів з давніх часів, попит на такі ресурси, як деревина, мінерали та енергія, зріс експоненціально після промислової революції через зростання населення[144]:34. Коли природний ресурс виснажується до стану, коли його видобуток відповідає закону спадної віддачі, експлуатація цього ресурсу вважається надмірною[183]. Деякі природні ресурси, такі як деревина, вважаються відновлюваними, оскільки за допомогою практик підтримки сталості довкілля вони відновлюються до попереднього рівня[184]:90. Викопні види палива, такі як вугілля, не вважаються відновлюваним, оскільки для їх утворення потрібні мільйони років, при цьому очікується, що пік видобутку вугілля припаде на середину 21 століття[184]:90. Економічний матеріалізм[en] або споживацтво, мав руйнівний вплив моделі сучасного використання ресурсів, на відміну від доіндустріального періоду[185].

Галерея

ред.

Різні види ландшафтів:

Див. також

ред.

Пояснювальні примітки

ред.
  1. ↑ Точна кількість вулканів залежить від географічних меж, які використовує джерело. Це число не включає Антарктиду та західні острови Індонезії та включає острови Ізу, Бонін та Маріанські острови.
  2. ↑ Визначення 14 біомів Всесвітнього фонду дикої природи включає помірні луки, савани і чагарники, середземноморські ліси, рідколісся та чагарники, а також пустелі і склерофітні чагарники[107].
  3. ↑ Визначення 14 біомів Всесвітнього фонду дикої природи включає затоплювані луки і савани, а також мангрові ліси, обидва являють собою водно-болотні угіддя[107].

Примітки

ред.
  1. ↑ Allaby, M.; Park, C. (2013). A Dictionary of Environment and Conservation (англ.). Oxford: Oxford University Press. с. 239. ISBN 978-0-19-964166-6.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л Chapter 1 – Meaning of Land (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. с. 21. ISBN 978-92-95110-48-9. Архів (PDF) оригіналу за 20 вересня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Tarbuck, Edward J.; Lutgens, Frederick K. (2016). Earth: An Introduction to Physical Geology (англ.) (вид. 12th). Pearson[en]. ISBN 978-0-13-407425-2.
  4. ↑ Gniadek, Melissa Myra (August 2011). Unsettled spaces, Unsettled stories; Travel and Historical Narrative in the United States, 1799-1859 (PhD) (англ.). Cornell University.
  5. ↑ Bowring, S.; Housh, T. (15 вересня 1995). The Earth's early evolution. Science (англ.). 269 (5230): 1535—1540. Bibcode:1995Sci...269.1535B. doi:10.1126/science.7667634. PMID 7667634.
  6. ↑ Yin, Q.; Jacobsen, S. B.; Yamashita, K.; Blichert-Toft, J.; Télouk, P.; Albarède, F. (29 серпня 2002). A short timescale for terrestrial planet formation from Hf-W chronometry of meteorites. Nature (англ.). 418 (6901): 949—952. Bibcode:2002Natur.418..949Y. doi:10.1038/nature00995. PMID 12198540. S2CID 4391342.
  7. ↑ Dalrymple, G. Brent (1991). The age of the earth (англ.). Stanford, Calif.: Stanford University Press[en]. ISBN 978-0804723312. OCLC 22347190.
  8. ↑ Dalrymple, G. Brent (2001). The age of the Earth in the twentieth century: a problem (mostly) solved. Geological Society of London, Special Publications (англ.). Geological Society of London. 190 (1): 205—221. Bibcode:2001GSLSP.190..205D. doi:10.1144/GSL.SP.2001.190.01.14. S2CID 130092094. Архів оригіналу за 11 листопада 2007. Процитовано 20 вересня 2007.
  9. ↑ Morbidelli, A.; Chambers, J.; Lunine, J.I. та ін. (2000). Source regions and time scales for the delivery of water to Earth. Meteoritics & Planetary Science (англ.). 35 (6): 1309—1320. Bibcode:2000M&PS...35.1309M. doi:10.1111/j.1945-5100.2000.tb01518.x.
  10. ↑ Guinan, E.F.; Ribas, I. (2002). Our Changing Sun: The Role of Solar Nuclear Evolution and Magnetic Activity on Earth's Atmosphere and Climate. У Montesinos, Benjamin; Gimenez, Alvaro; Guinan, Edward F. (ред.). ASP Conference Proceedings: The Evolving Sun and its Influence on Planetary Environments (англ.). San Francisco: Astronomical Society of the Pacific. Bibcode:2002ASPC..269...85G. ISBN 1-58381-109-5.
  11. ↑ University of Rochester (4 березня 2010). Oldest measurement of Earth's magnetic field reveals battle between Sun and Earth for our atmosphere. Physorg.news (англ.). Архів оригіналу за 27 квітня 2011.
  12. ↑ Ocean Literacy (PDF). NOAA (англ.). Архів оригіналу (PDF) за 27 листопада 2014.
  13. ↑ Chambers, John E. (2004). Planetary accretion in the inner Solar System. Earth and Planetary Science Letters[en] (англ.). 223 (3–4): 241—252. Bibcode:2004E&PSL.223..241C. doi:10.1016/j.epsl.2004.04.031.
  14. ↑ Sahney, S.; Benton, M. J.; Ferry, P. A. (2010). Links between global taxonomic diversity, ecological diversity and the expansion of vertebrates on land. Biology Letters[en] (англ.). 6 (4): 544—547. doi:10.1098/rsbl.2009.1024. PMC 2936204. PMID 20106856.
  15. ↑ Rogers, John James William; Santosh, M. (2004). Continents and Supercontinents (англ.). Oxford University Press US. с. 48. ISBN 978-0-19-516589-0.
  16. ↑ Hurley, P.M.; Rand, J.R. (June 1969). Pre-drift continental nuclei. Science (англ.). 164 (3885): 1229—1242. Bibcode:1969Sci...164.1229H. doi:10.1126/science.164.3885.1229. PMID 17772560.
  17. ↑ De Smet, J.; Van Den Berg, A.P.; Vlaar, N.J. (2000). Early formation and long-term stability of continents resulting from decompression melting in a convecting mantle (PDF). Tectonophysics (англ.). 322 (1–2): 19. Bibcode:2000Tectp.322...19D. doi:10.1016/S0040-1951(00)00055-X. hdl:1874/1653. Архів оригіналу за 31 березня 2021. Процитовано 2 жовтня 2019.
  18. ↑ Armstrong, R.L. (1968). A model for the evolution of strontium and lead isotopes in a dynamic earth. Reviews of Geophysics[en] (англ.). 6 (2): 175—199. Bibcode:1968RvGSP...6..175A. doi:10.1029/RG006i002p00175.
  19. ↑ Kleine, Thorsten; Palme, Herbert; Mezger, Klaus; Halliday, Alex N. (24 листопада 2005). Hf-W Chronometry of Lunar Metals and the Age and Early Differentiation of the Moon. Science (англ.). 310 (5754): 1671—1674. Bibcode:2005Sci...310.1671K. doi:10.1126/science.1118842. PMID 16308422. S2CID 34172110.
  20. ↑ Hong, D.; Zhang, Jisheng; Wang, Tao; Wang, Shiguang; Xie, Xilin (2004). Continental crustal growth and the supercontinental cycle: evidence from the Central Asian Orogenic Belt. Journal of Asian Earth Sciences[en] (англ.). 23 (5): 799. Bibcode:2004JAESc..23..799H. doi:10.1016/S1367-9120(03)00134-2.
  21. ↑ Armstrong, R.L. (1991). The persistent myth of crustal growth. Australian Journal of Earth Sciences[en] (англ.). 38 (5): 613—630. Bibcode:1991AuJES..38..613A. CiteSeerX 10.1.1.527.9577. doi:10.1080/08120099108727995.
  22. ↑ Li, Z. X.; Bogdanova, S. V.; Collins, A. S. та ін. (2008). Assembly, configuration, and break-up history of Rodinia: A synthesis (PDF). Precambrian Research[en] (англ.). 160 (1–2): 179—210. Bibcode:2008PreR..160..179L. doi:10.1016/j.precamres.2007.04.021. Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 6 лютого 2016.
  23. ↑ Murphy, J.B.; Nance, R.D. (1965). How do supercontinents assemble?. American Scientist (англ.). 92 (4): 324—333. doi:10.1511/2004.4.324. Архів оригіналу за 13 липня 2007. Процитовано 5 березня 2007.
  24. ↑ McColl, R.W., ред. (2005). continents. Encyclopedia of World Geography (англ.). Т. 1. с. 215. ISBN 978-0-8160-7229-3. Архів оригіналу за 1 січня 2022. Процитовано 25 серпня 2022 — через Google Books.
  25. ↑ Continent. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 1 жовтня 2022. Процитовано 9 вересня 2022.
  26. ↑ Dwevedi, A.; Kumar, P.; Kumar, P.; Kumar, Y.; Sharma, Y. K.; Kayastha, A. M. (1 січня 2017). Grumezescu, A. M. (ред.). 15 – Soil sensors: detailed insight into research updates, significance, and future prospects. New Pesticides and Soil Sensors (англ.): 561—863. doi:10.1016/B978-0-12-804299-1.00016-3. ISBN 978-0128042991. Архів оригіналу за 11 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  27. ↑ What Is The Difference Between Elevation, Relief And Altitude ? (амер.). 17 грудня 2021. Архів оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  28. ↑ National Geophysical Data Center[en]. Hypsographic Curve of Earth's Surface from ETOPO1. ngdc.noaa.gov (англ.). NOAA. Архів оригіналу за 15 вересня 2017. Процитовано 22 вересня 2022.
  29. ↑ Land area where elevation is below 5 meters (% of total land area) | Data. data.worldbank.org (англ.). World Bank. Архів оригіналу за 20 вересня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  30. ↑ Summerfield, M.A. (1991). Global Geomorphology (англ.). Pearson[en]. с. 537. ISBN 978-0582301566.
  31. ↑ Mark, David M.; Smith, Barry (2004). A science of topography: From qualitative ontology to digital representations (scientist). У Bishop, Michael P.; Shroder, John F. (ред.). Geographic Information Science and Mountain Geomorphology (англ.). Springer-Praxis. с. 75—100.
  32. ↑ Siebert, E. A.; Dornbach, J. E. (1953). Chart Altitude As A Function Of Hypsometric Layer Tints. Journal of the Institute of Navigation (англ.). 3 (8): 270—274. doi:10.1002/j.2161-4296.1953.tb00669.x.
  33. ↑ Staniszewski, Ryszard; Jusik, Szymon; Kupiec, Jerzy (1 січня 2012). Variability of Taxonomic Structure of Macrophytes According to Major Morphological Modifications of Lowland and Upland Rivers With Different Water Trophy. Nauka Przyroda Technologie (англ.). 6.
  34. ↑ Lichvar, Robert W.; Melvin, Norman C.; Butterwick, Mary L.; Kirchner, William N. (July 2012). National Wetland Plant List Indicator Definitions (PDF) (англ.). U.S. Army Corps of Engineers. Архів (PDF) оригіналу за 12 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  35. ↑ Polunin, Oleg; Walters, Martin (1985). A Guide to the Vegetation of Britain and Europe (англ.). Oxford University Press. с. 220. ISBN 0-19-217713-3.
  36. ↑ а б в г Huggett, Richard John (2011). Fundamentals Of Geomorphology. Routledge Fundamentals of Physical Geography Series (англ.) (вид. 3rd). Routledge. ISBN 978-0-203-86008-3.
  37. ↑ Kring, David A. Terrestrial Impact Cratering and Its Environmental Effects (англ.). Lunar and Planetary Laboratory[en]. Архів оригіналу за 13 травня 2011. Процитовано 22 березня 2007.
  38. ↑ Martin, Ronald (2011). Earth's Evolving Systems: The History of Planet Earth (англ.). Jones & Bartlett Learning[en]. ISBN 978-0-7637-8001-2. OCLC 635476788. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 22 вересня 2022 — через Google Books.
  39. ↑ Witze, Alexandra (26 лютого 2019). A deeper understanding of the Grand Canyon. Knowable Magazine (англ.). doi:10.1146/knowable-022619-1. Архів оригіналу за 23 червня 2022. Процитовано 23 червня 2022.
  40. ↑ B. Wernicke The California River and its role in carving Grand Canyon // Geological Society of America Bulletin — GSA, 2011. — Vol. 123, Iss. 7-8. — P. 1288–1316. — ISSN 0016-7606; 1943-2674 — doi:10.1130/B30274.1
  41. ↑ Canyon. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 13 жовтня 2022. Процитовано 12 жовтня 2022.
  42. ↑ Dotterweich, Markus (1 листопада 2013). The history of human-induced soil erosion: Geomorphic legacies, early descriptions and research, and the development of soil conservation – A global synopsis. Geomorphology[en] (англ.). 201: 1—34. Bibcode:2013Geomo.201....1D. doi:10.1016/j.geomorph.2013.07.021. S2CID 129797403.
  43. ↑ Soil Erosion and Degradation. World Wildlife Fund (англ.). Архів оригіналу за 25 вересня 2022. Процитовано 10 жовтня 2022.
  44. ↑ University of the Witwatersrand (2019). Drop of ancient seawater rewrites Earth's history: Research reveals that plate tectonics started on Earth 600 million years before what was believed earlier. ScienceDaily[en]. Архів оригіналу за 6 серпня 2019. Процитовано 11 серпня 2019.
  45. ↑ Hughes, Patrick (8 лютого 2001). Alfred Wegener (1880–1930): A Geographic Jigsaw Puzzle. On the Shoulders of Giants (англ.). Earth Observatory, NASA. Архів оригіналу за 14 жовтня 2022. Процитовано 26 грудня 2007. ... on January 6, 1912, Wegener... proposed instead a grand vision of drifting continents and widening seas to explain the evolution of Earth's geography.
  46. ↑ What are the different types of plate tectonic boundaries?. Ocean Explorer. NOAA. Архів оригіналу за 9 жовтня 2022. Процитовано 9 жовтня 2022.
  47. ↑ Venzke, E., ред. (2013). Volcanoes of the World, v. 4.3.4. Global Volcanism Program (англ.). Smithsonian Institution. doi:10.5479/si.GVP.VOTW4-2013. Архів оригіналу за 5 серпня 2022. Процитовано 14 жовтня 2022.
  48. ↑ Siebert, L.; Simkin, T.; Kimberly, P. (2010). Volcanoes of the World[en] (англ.) (вид. 3rd). Smithsonian Institution; Berkeley; University of California Press. ISBN 978-0-520-94793-1.
  49. ↑ Duda, Seweryn J. (November 1965). Secular seismic energy release in the circum-Pacific belt. Tectonophysics (англ.). 2 (5): 409—452. Bibcode:1965Tectp...2..409D. doi:10.1016/0040-1951(65)90035-1.
  50. ↑ а б в г The Effect of Land Masses on Climate. PBS Learning Media (англ.). PBS. Архів оригіналу за 2 квітня 2015.
  51. ↑ а б Betts, Alan. The Climate Energy Balance of the Earth. Alan Betts: Atmospheric Research (англ.). Архів оригіналу за 5 березня 2015.
  52. ↑ Howard, Jeffrey (2017). Anthropogenic Landforms and Soil Parent Materials. У Howard, Jeffrey (ред.). Anthropogenic Soils. Progress in Soil Science (англ.). Cham: Springer International Publishing. с. 25–51. doi:10.1007/978-3-319-54331-4_3. ISBN 978-3-319-54331-4.
  53. ↑ Stewart, Robert H. (September 2006). Introduction to Physical Oceanography (англ.). Texas A&M University[en]. с. 301—302.
  54. ↑ Mandelbrot, Benoit (5 травня 1967). How Long Is the Coast of Britain? Statistical Self-Similarity and Fractional Dimension. Science (англ.). 156 (3775): 636—638. Bibcode:1967Sci...156..636M. doi:10.1126/science.156.3775.636. PMID 17837158. S2CID 15662830. Процитовано 26 жовтня 2022.
  55. ↑ Coastline – The World Factbook. CIA (англ.). Процитовано 2 січня 2023.
  56. ↑ Coastal and Marine Ecosystems — Marine Jurisdictions: Coastline length. World Resources Institute[en] (англ.). Архів оригіналу за 19 квітня 2012. Процитовано 18 березня 2012. [Архівовано 2012-04-19 у Wayback Machine.]
  57. ↑ Heckbert, S.; Costanza, R.; Poloczanska, E. S.; Richardson, A. J. (2011). 12.10 — Climate Regulation as a Service from Estuarine and Coastal Ecosystems. У Wolanski, Eric; McLusky, Donald (ред.). Treatise on Estuarine and Coastal Science (англ.). Т. 12. Waltham: Academic Press[en]. с. 199—216. ISBN 978-0-08-087885-0. Архів оригіналу за 13 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  58. ↑ Coral Reefs. marinebio.org (англ.). 17 червня 2018. Процитовано 28 жовтня 2022.
  59. ↑ Human Settlements on the Coast. UN Atlas of the Oceans (англ.). 5 липня 2018. Архів оригіналу за 5 липня 2018. Процитовано 11 жовтня 2022.
  60. ↑ Coastal functions « World Ocean Review (амер.). Архів оригіналу за 12 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  61. ↑ а б в Gillespie, Rosemary G.; Clague, David A., ред. (2009). Encyclopedia of Islands (англ.). University of California. ISBN 978-0520256491. Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 22 жовтня 2022 — через Google Books.
  62. ↑ Island Biodiversity – Why is it Important?. Convention on Biological Diversity (англ.). 19 жовтня 2009. Процитовано 24 жовтня 2022.
  63. ↑ Darwin, Charles R. (1842). The structure and distribution of coral reefs. Being the first part of the geology of the voyage of the Beagle, under the command of Capt. Fitzroy, R.N. during the years 1832 to 1836 (англ.). London: Smith, Elder & Co.[en]. Архів оригіналу за 25 вересня 2006. Процитовано 14 жовтня 2022 — через Darwin Online.
  64. ↑ Mountains. National Geographic (англ.). 15 жовтня 2018. Архів оригіналу за 1 березня 2021. Процитовано 30 квітня 2023.
  65. ↑ Leong, Goh Cheng (1995). Certificate Physics And Human Geography (англ.) (вид. Indian). Oxford University Press. с. 17. ISBN 978-0-19-562816-6. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022 — через Google Books.
  66. ↑ Duszyński, F.; Migoń, P.; Strzelecki, M.C. (2019). Escarpment retreat in sedimentary tablelands and cuesta landscapes–Landforms, mechanisms and patterns. Earth-Science Reviews[en] (англ.). 196 (102890): 102890. Bibcode:2019ESRv..19602890D. doi:10.1016/j.earscirev.2019.102890. S2CID 198410403.
  67. ↑ Migoń, P. (2004a). Mesa. У Goudie, A.S. (ред.). Encyclopedia of Geomorphology (англ.). London: Routledge. с. 668. ISBN 978-0415272988.
  68. ↑ Neuendorf, Klaus K.E.; Mehl Jr., James P.; Jackson, Julia A. (2011). Glossary of Geology (англ.) (вид. 5th). American Geosciences Institute. ISBN 978-1680151787.
  69. ↑ Brown, Geoff C.; Hawkesworth, C. J.; Wilson, R. C. L. (1992). Understanding the Earth (англ.) (вид. 2nd). Cambridge University Press. с. 93. ISBN 978-0-521-42740-1. Архів оригіналу за 3 червня 2016 — через Google Books.
  70. ↑ Rood, Stewart B.; Pan, Jason; Gill, Karen M.; Franks, Carmen G.; Samuelson, Glenda M.; Shepherd, Anita (1 лютого 2008). Declining summer flows of Rocky Mountain rivers: Changing seasonal hydrology and probable impacts on floodplain forests. Journal of Hydrology[en] (англ.). 349 (3–4): 397—410. Bibcode:2008JHyd..349..397R. doi:10.1016/j.jhydrol.2007.11.012.
  71. ↑ Powell, W. Gabe (2009). Identifying Land Use/Land Cover (LULC) Using National Agriculture Imagery Program[en] (NAIP) Data as a Hydrologic Model Input for Local Flood Plain Management (Applied Research Project) (англ.). Texas State University[en].
  72. ↑ Leroy, Suzanne A.G. (2022). Natural Hazards, Landscapes and Civilizations. Treatise on Geomorphology. Reference Module in Earth Systems and Environmental Sciences (англ.). с. 620—634. doi:10.1016/B978-0-12-818234-5.00003-1. ISBN 978-0-12-818235-2. PMC 7392566.
  73. ↑ Fjord. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 14 жовтня 2022.
  74. ↑ Whitney, W. D. (1889). "Cave, n.1." def. 1.. The Century dictionary: An encyclopedic lexicon of the English language (англ.). Т. 1. New York: The Century Company[en]. с. 871.
  75. ↑ Cave. Oxford English Dictionary (англ.) (вид. 2nd). Oxford University Press. 2009.
  76. ↑ Marean, Curtis W.; Bar-Matthews, Miryam; Bernatchez, Jocelyn; Fisher, Erich; Goldberg, Paul; Herries, Andy I. R.; Jacobs, Zenobia; Jerardino, Antonieta; Karkanas, Panagiotis; Minichillo, Tom; Nilssen, Peter J.; Thompson, Erin; Watts, Ian; Williams, Hope M. (2007). Early human use of marine resources and pigment in South Africa during the Middle Pleistocene (PDF). Nature (англ.). 449 (7164): 905—908. Bibcode:2007Natur.449..905M. doi:10.1038/nature06204. PMID 17943129. S2CID 4387442.
  77. ↑ Solution Caves – Caves and Karst. U.S. National Park Service (англ.).
  78. ↑ Skinner, B. J.; Porter, S. C. (1987). The Earth: Inside and Out. Physical Geology (англ.). John Wiley & Sons. с. 17. ISBN 0-471-05668-5.
  79. ↑ Land Cover. Food and Agriculture Organization (англ.). Архів оригіналу за 6 січня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  80. ↑ а б Hooke, Roger LeB.; Martín-Duque, José F.; Pedraza, Javier (December 2012). Land transformation by humans: A review (PDF). GSA Today (англ.). 22 (12): 4—10. Bibcode:2012GSAT...12l...4H. doi:10.1130/GSAT151A.1. Архів (PDF) оригіналу за 9 січня 2018. Процитовано 22 вересня 2022.
  81. ↑ Verma, P.; Singh, R.; Singh, P.; Raghubanshi, A.S. (1 січня 2020). Chapter 1 – Urban ecology – current state of research and concepts. Urban Ecology (англ.). Elsevier. с. 3—16. doi:10.1016/B978-0-12-820730-7.00001-X. ISBN 978-0128207307. S2CID 226524905.
  82. ↑ Brown, Daniel G. та ін. (2014). Advancing Land Change Modeling: Opportunities and Research Requirements (англ.). Washington, DC: The National Academic Press. с. 11—12. ISBN 978-0-309-28833-0.
  83. ↑ Voroney, R. Paul; Heck, Richard J. (2007). The soil habitat. У Paul, Eldor A. (ред.). Soil microbiology, ecology and biochemistry (англ.) (вид. 3rd). Amsterdam, the Netherlands: Elsevier. с. 25—49. doi:10.1016/B978-0-08-047514-1.50006-8. ISBN 978-0-12-546807-7.
  84. ↑ Taylor, Sterling A.; Ashcroft, Gaylen L. (1972). Physical edaphology: the physics of irrigated and nonirrigated soils (англ.). San Francisco, California: W.H. Freeman[en]. ISBN 978-0-7167-0818-6.
  85. ↑ McCarthy, David F. (2014). Essentials of soil mechanics and foundations: basic geotechnics (англ.) (вид. 7th). London: Pearson[en]. ISBN 978-1292039398. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 27 березня 2022. [Архівовано 2022-10-16 у Wayback Machine.]
  86. ↑ Gilluly, James; Waters, Aaron Clement; Woodford, Alfred Oswald (1975). Principles of geology (англ.) (вид. 4th). San Francisco, California: W.H. Freeman[en]. ISBN 978-0-7167-0269-6.
  87. ↑ Ponge, Jean-François (2015). The soil as an ecosystem. Biology and Fertility of Soils (англ.). 51 (6): 645—648. Bibcode:2015BioFS..51..645P. doi:10.1007/s00374-015-1016-1. S2CID 18251180. Архів оригіналу за 26 грудня 2021. Процитовано 3 квітня 2022.
  88. ↑ Dominati, Estelle; Patterson, Murray; Mackay, Alec (2010). A framework for classifying and quantifying the natural capital and ecosystem services of soils. Ecological Economics (англ.). 69 (9): 1858‒68. doi:10.1016/j.ecolecon.2010.05.002. Архів (PDF) оригіналу за 8 серпня 2017. Процитовано 10 квітня 2022.
  89. ↑ Dykhuizen, Daniel E. (1998). Santa Rosalia revisited: why are there so many species of bacteria?. Antonie van Leeuwenhoek (англ.). 73 (1): 25‒33. doi:10.1023/A:1000665216662. PMID 9602276. S2CID 17779069. Архів оригіналу за 26 вересня 2022. Процитовано 10 квітня 2022.
  90. ↑ Torsvik, Vigdis; Øvreås, Lise (2002). Microbial diversity and function in soil: from genes to ecosystems. Current Opinion in Microbiology (англ.). 5 (3): 240‒45. doi:10.1016/S1369-5274(02)00324-7. PMID 12057676. Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 10 квітня 2022.
  91. ↑ Amelung, Wulf; Bossio, Deborah; De Vries, Wim; Kögel-Knabner, Ingrid; Lehmann, Johannes; Amundson, Ronald; Bol, Roland; Collins, Chris; Lal, Rattan; Leifeld, Jens; Minasny, Buniman; Pan, Gen-Xing; Paustian, Keith; Rumpel, Cornelia; Sanderman, Jonathan; Van Groeningen, Jan Willem; Mooney, Siân; Van Wesemael, Bas; Wander, Michelle; Chabbi, Abad (27 жовтня 2020). Towards a global-scale soil climate mitigation strategy (PDF). Nature Communications (англ.). 11 (1): 5427. Bibcode:2020NatCo..11.5427A. doi:10.1038/s41467-020-18887-7. ISSN 2041-1723. PMC 7591914. PMID 33110065. Архів (PDF) оригіналу за 26 лютого 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  92. ↑ Pielke, Roger A.; Mahmood, Rezaul; McAlpine, Clive (1 листопада 2016). Land's complex role in climate change. Physics Today (англ.). 69 (11): 40—46. Bibcode:2016PhT....69k..40P. doi:10.1063/PT.3.3364. ISSN 0031-9228.
  93. ↑ Pouyat, Richard; Groffman, Peter; Yesilonis, Ian; Hernandez, Luis (2002). Soil carbon pools and fluxes in urban ecosystems. Environmental Pollution[en] (англ.). 116 (Supplement 1): S107—S118. doi:10.1016/S0269-7491(01)00263-9. PMID 11833898. Архів оригіналу за 31 травня 2022. Процитовано 3 квітня 2022. Our analysis of pedon data from several disturbed soil profiles suggests that physical disturbances and anthropogenic inputs of various materials (direct effects) can greatly alter the amount of C stored in these human «made» soils.
  94. ↑ Davidson, Eric A.; Janssens, Ivan A. (2006). Temperature sensitivity of soil carbon decomposition and feedbacks to climate change (PDF). Nature (англ.). 440 (9 March 2006): 165‒73. Bibcode:2006Natur.440..165D. doi:10.1038/nature04514. PMID 16525463. S2CID 4404915. Архів (PDF) оригіналу за 6 липня 2022. Процитовано 3 квітня 2022.
  95. ↑ Powlson, David (2005). Will soil amplify climate change?. Nature (англ.). 433 (20 January 2005): 204‒05. Bibcode:2005Natur.433..204P. doi:10.1038/433204a. PMID 15662396. S2CID 35007042. Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 3 квітня 2022. [Архівовано 2022-09-22 у Wayback Machine.]
  96. ↑ Bradford, Mark A.; Wieder, William R.; Bonan, Gordon B.; Fierer, Noah; Raymond, Peter A.; Crowther, Thomas W. (2016). Managing uncertainty in soil carbon feedbacks to climate change (PDF). Nature Climate Change (англ.). 6 (27 July 2016): 751—758. Bibcode:2016NatCC...6..751B. doi:10.1038/nclimate3071. S2CID 43955196. Архів (PDF) оригіналу за 10 квітня 2017. Процитовано 3 квітня 2022. [Архівовано 2017-04-10 у Wayback Machine.]
  97. ↑ Fairbridge, Rhodes W., ред. (1967). The Encyclopedia of Atmospheric Sciences and Astrogeology (англ.). New York: Reinhold Publishing. с. 323. OCLC 430153.
  98. ↑ McGuire, Thomas (2005). Earthquakes and Earth’s Interior. Earth Science: The Physical Setting (англ.). AMSCO School Publications Inc. с. 182–184. ISBN 978-0-87720-196-0.
  99. ↑ а б Rudnick, Roberta L.; Gao, S. (2014). Composition of the Continental Crust. У Holland, Heinrich D.; Turekian, Karl K. (ред.). Treatise on Geochemistry (англ.). Т. 4: The Crust (вид. 2nd). Elsevier. с. 1—51. ISBN 978-0-08-098300-4. Архів оригіналу за 3 вересня 2022. Процитовано 3 вересня 2022.
  100. ↑ Davis, George H.; Reynolds, Stephen J.; Kluth, Charles F. (2012). Nature of Structural Geology. Structural Geology of Rocks and Regions (англ.) (вид. 3rd). John Wiley & Sons. с. 18. ISBN 978-0-471-15231-6.
  101. ↑ Staff. Layers of the Earth. Volcano World (англ.). Oregon State University. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 11 березня 2007. [Архівовано 2013-02-11 у Wayback Machine.]
  102. ↑ Jessey, David. Weathering and Sedimentary Rocks. California State Polytechnic University, Pomona[en] (англ.). Архів оригіналу за 3 липня 2007. Процитовано 20 березня 2007. [Архівовано 2007-07-03 у Wayback Machine.]
  103. ↑ de Pater, Imke; Lissauer, Jack J. (2010). Planetary Sciences (англ.) (вид. 2nd). Cambridge University Press. с. 154. ISBN 978-0-521-85371-2.
  104. ↑ Wenk, Hans-Rudolf; Bulakh, Andreĭ Glebovich (2004). Minerals: their constitution and origin (англ.). Cambridge University Press. с. 359. ISBN 978-0-521-52958-7.
  105. ↑ а б The Five Major Types of Biomes | National Geographic Society. National Geographic (англ.). 20 травня 2022. Архів оригіналу за 8 жовтня 2022. Процитовано 4 жовтня 2022.
  106. ↑ Rull, Valentí (2020). Organisms: adaption, extinction, and biogeographical reorganizations. Quaternary Ecology, Evolution, and Biogeography (англ.). Academic Press[en]. с. 67. ISBN 978-0-12-820473-3.
  107. ↑ а б WWF Terrestrial Ecoregions Of The World (Biomes) (англ.). World Wildlife Fund. Архів оригіналу за 13 липня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  108. ↑ Anesio, Alexandre; Laybourn-Parry, Johanna (October 2011). Glaciers and ice sheets as a biome. Trends in Ecology and Evolution (англ.). 27 (4): 219—225. doi:10.1016/j.tree.2011.09.012. PMID 22000675.
  109. ↑ Biomes, Ecosystems, and Habitats | National Geographic Society. National Geographic (англ.). 20 травня 2022. Архів оригіналу за 7 жовтня 2022. Процитовано 4 жовтня 2022.
  110. ↑ desert | National Geographic Society. National Geographic (англ.). Архів оригіналу за 10 серпня 2022. Процитовано 11 жовтня 2022.
  111. ↑ Aapala, Kirsti. Tunturista jängälle [From fell to mountain]. Kieli-ikkunat (фін.). Архів оригіналу за 1 жовтня 2006. Процитовано 19 січня 2009.
  112. ↑ а б The Tundra Biome. The World's Biomes (англ.). University of California, Berkeley. Архів оригіналу за 21 січня 2016. Процитовано 5 березня 2006.
  113. ↑ Terrestrial Ecoregions: Antarctica. Wild World (англ.). National Geographic Society. Архів оригіналу за 5 серпня 2011. Процитовано 2 листопада 2009.
  114. ↑ Global Forest Resources Assessment 2020 – Terms and definitions (PDF) (англ.). Rome: FAO. 2018. Архів (PDF) оригіналу за 8 грудня 2021. Процитовано 11 жовтня 2022.
  115. ↑ Gibson, David J. (2009). Grasses and grassland ecology (англ.). New York: Oxford University Press. с. 1—3. ISBN 978-0-19-154609-9. OCLC 308648056.
  116. ↑ Puttick, Mark N.; Morris, Jennifer L.; Williams, Tom A.; Cox, Cymon J.; Edwards, Dianne; Kenrick, Paul; Pressel, Silvia; Wellman, Charles H.; Schneider, Harald (2018). The Interrelationships of Land Plants and the Nature of the Ancestral Embryophyte. Current Biology (англ.). 28 (5): 733—745.e2. Bibcode:2018CBio...28E.733P. doi:10.1016/j.cub.2018.01.063. hdl:10400.1/11601. PMID 29456145.
  117. ↑ How much oxygen comes from the ocean?. National Ocean Service[en] (англ.). National Oceanic and Atmospheric Administration. Процитовано 21 серпня 2022.
  118. ↑ Garwood, Russell J.; Edgecombe, Gregory D. (September 2011). Early Terrestrial Animals, Evolution, and Uncertainty. Evolution: Education and Outreach (англ.). New York: Springer Science Business Media. 4 (3): 489—501. doi:10.1007/s12052-011-0357-y.
  119. ↑ Malhi, Yadvinder; Doughty, Christopher E.; Galetti, Mauro; Terborgh, John W. (January 2016). Megafauna and ecosystem function from the Pleistocene to the Anthropocene. PNAS (англ.). 113 (4): 838—846. Bibcode:2016PNAS..113..838M. doi:10.1073/pnas.1502540113. PMC 4743772. PMID 26811442.
  120. ↑ https://www.researchgate.net/publication/344142265_Large_scale_land_investments_household_displacement_and_the_effect_on_land_degradation_in_semiarid_agro-pastoral_areas_of_Ethiopia
  121. ↑ UNESCO World Heritage Centre[en]. Fujisan, sacred place and source of artistic inspiration. UNESCO World Heritage Centre (англ.). Архів оригіналу за 17 жовтня 2022. Процитовано 11 лютого 2022.
  122. ↑ Bhumi, Bhūmi, Bhūmī: 41 definitions. Wisdom Library (англ.). 11 квітня 2009. Архів оригіналу за 10 жовтня 2022. Процитовано 10 жовтня 2022. Earth (भूमि, bhūmi) is one of the five primary elements (pañcabhūta)
  123. ↑ а б United Nations Department of Economic and Social Affairs[en]. State of the World's Indigenous Peoples, Volume V, Rights to Lands, Territories and Resources (PDF) (англ.). Процитовано 20 жовтня 2022.
  124. ↑ Bar, Doron (9 березня 2022). The changing identity of Muslim/Jewish holy places in the State of Israel, 1948–2018. Middle Eastern Studies (англ.). 59: 139—150. doi:10.1080/00263206.2022.2047655. S2CID 247371134. Процитовано 20 жовтня 2022.
  125. ↑ Werner, E.T.C. (1922). Myths & Legends of China (англ.). New York: George G. Harrap and Co.[en] Ltd. Архів оригіналу за 7 вересня 2008. Процитовано 14 березня 2007.
  126. ↑ Lindow, John (2002). Norse Mythology: A Guide to Gods, Heroes, Rituals, and Beliefs (англ.). Oxford University Press. с. 205. ISBN 978-0-19-983969-8. Архів оригіналу за 14 жовтня 2022. Процитовано 10 жовтня 2022 — через Google Books.
  127. ↑ Pinch, Geraldine (2002). Handbook of Egyptian Mythology. Handbooks of World Mythology (англ.). ABC-CLIO. с. 135, 173. ISBN 1-57607-763-2.
  128. ↑ Pritchard, James B., ред. (2016). Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament with Supplement (англ.). Princeton University Press. с. 374. ISBN 978-1400882762. Архів оригіналу за 23 вересня 2021. Процитовано 10 листопада 2020 — через Google Books.
  129. ↑ Berlin, Adele (2011). Cosmology and creation. У Berlin, Adele; Grossman, Maxine (ред.). The Oxford Dictionary of the Jewish Religion (англ.). Oxford University Press. с. 188—189. ISBN 978-0-19-973004-9. Архів оригіналу за 11 червня 2016 — через Google Books.
  130. ↑ Gottlieb, Anthony (2000). The Dream of Reason (англ.). Penguin. с. 6. ISBN 978-0-393-04951-0.
  131. ↑ Russell, Jeffrey B. The Myth of the Flat Earth (англ.). American Scientific Affiliation[en]. Архів оригіналу за 3 вересня 2011. Процитовано 14 березня 2007; but see also Cosmas Indicopleustes.
  132. ↑ Jacobs, James Q. (1 лютого 1998). Archaeogeodesy, a Key to Prehistory (англ.). Архів оригіналу за 23 квітня 2007. Процитовано 21 квітня 2007.
  133. ↑ Lenarduzzi, Thea (30 січня 2016). The motorway that built Italy: Piero Puricelli's masterpiece. The Independent (англ.). Архів оригіналу за 26 травня 2022. Процитовано 12 травня 2022.
  134. ↑ The "Milano-Laghi" by Piero Puricelli, the first motorway in the world (англ.). Процитовано 10 травня 2022.
  135. ↑ Hofmann-Wellenhof, Bernhard; Legat, K.; Wieser, M.; Lichtenegger, H. (2007). Navigation: Principles of Positioning and Guidances (англ.). Springer. с. 5—6. ISBN 978-3-211-00828-7.
  136. ↑ LANDMARK | meaning in the Cambridge English Dictionary. dictionary.cambridge.org (англ.). Архів оригіналу за 13 серпня 2021. Процитовано 2 серпня 2020.
  137. ↑ 2012 Tourism Highlights (PDF). World Tourism Organization. June 2012. Архів оригіналу (PDF) за 9 липня 2012. Процитовано 17 червня 2012.
  138. ↑ а б в Fernández-Armesto, Felipe (2007). Pathfinders: A Global History of Exploration (англ.). W. W. Norton & Company[en]. ISBN 978-0-393-24247-8. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 6 жовтня 2022 — через Google Books.
  139. ↑ Royal Geographical Society (2008). Atlas of Exploration (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-534318-2. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 6 жовтня 2022 — через Google Books.
  140. ↑ Watson, Peter (2005). Ideas: A History of Thought and Invention from Fire to Freud (англ.). New York: HarperCollins Publishers. Introduction. ISBN 978-0-06-621064-3.
  141. ↑ National Geographic Society (26 липня 2019). The Silk Road. National Geographic Society (англ.). Архів оригіналу за 23 березня 2022. Процитовано 25 вересня 2022.
  142. ↑ Singer, Graciela Gestoso. Graciela Gestoso Singer, "Amber in the Ancient Near East", i-Medjat No. 2 (December 2008). Papyrus Electronique des Ankou (англ.). Архів оригіналу за 25 вересня 2022. Процитовано 25 вересня 2022.
  143. ↑ Understanding Land in Business and Economics. Investopedia[en] (англ.). Архів оригіналу за 26 вересня 2022. Процитовано 18 вересня 2022.
  144. ↑ а б в г д е ж и Chapter 2 – Brief History of Land Use (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. ISBN 978-92-95110-48-9. Процитовано 3 листопада 2022.
  145. ↑ Ellis, Erle; Goldewijk, Kees Klein; Gaillard, Marie-José; Kaplan, Jed O.; Thornton, Alexa; Powell, Jeremy; Garcia, Santiago Munevar; Beaudoin, Ella; Zerboni, Andrea (30 серпня 2019). Archaeological assessment reveals Earth's early transformation through land use. Science (англ.). 365 (6456): 897—902. Bibcode:2019Sci...365..897S. doi:10.1126/science.aax1192. hdl:10150/634688. ISSN 0036-8075. PMID 31467217. S2CID 201674203.
  146. ↑ Ellis, Erle C.; Gauthier, Nicolas; Goldewijk, Kees Klein; Bird, Rebecca Bliege; Boivin, Nicole; Díaz, Sandra; Fuller, Dorian Q.; Gill, Jacquelyn L.; Kaplan, Jed O.; Kingston, Naomi; Locke, Harvey (27 квітня 2021). People have shaped most of terrestrial nature for at least 12,000 years. Proceedings of the National Academy of Sciences (англ.). 118 (17): e2023483118. Bibcode:2021PNAS..11823483E. doi:10.1073/pnas.2023483118. ISSN 0027-8424. PMC 8092386. PMID 33875599.
  147. ↑ Safety and health in agriculture (англ.). International Labour Organization. 1999. с. 77. ISBN 978-92-2-111517-5. Архів оригіналу за 22 липня 2011. Процитовано 13 вересня 2010 — через Google Books. defined agriculture as 'all forms of activities connected with growing, harvesting and primary processing of all types of crops, with the breeding, raising and caring for animals, and with tending gardens and nurseries'.
  148. ↑ Agricultural land (% of land area) | Data. data.worldbank.org (англ.). Архів оригіналу за 30 травня 2019. Процитовано 25 вересня 2022.
  149. ↑ а б в Chapter 7 – Food Security and Agriculture (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. ISBN 978-92-95110-48-9. Процитовано 14 листопада 2022.
  150. ↑ Chapter 6 – Scenarios of Change (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. ISBN 978-92-95110-48-9. Процитовано 14 листопада 2022.
  151. ↑ Law of the land. Cornell Law School[en]. Cornell University. Архів оригіналу за 15 лютого 2022. Процитовано 15 жовтня 2022.
  152. ↑ Purvis, V. (14 березня 1970). Self-interest and the Common Good. BMJ (англ.). 1 (5697): 692. doi:10.1136/bmj.1.5697.692-c. ISSN 0959-8138. PMC 1700606. S2CID 71492205. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 15 жовтня 2022.
  153. ↑ Slater, Terry (2016). The Rise and Spread of Capitalism. У Daniels, Peter; Bradshaw, Michael; Shaw, Denis; Sidaway, James; Hall, Tim (ред.). An Introduction To Human Geography (англ.) (вид. 5th). Pearson[en]. с. 47. ISBN 978-1-292-12939-6.
  154. ↑ Sidaway, James; Grundy-Warr, Carl (2016). The Place of the Nation-State. У Daniels, Peter; Bradshaw, Michael; Shaw, Denis; Sidaway, James; Hall, Tim (ред.). An Introduction To Human Geography (англ.) (вид. 5th). Pearson[en]. с. 449. ISBN 978-1-292-12939-6.
  155. ↑ Morgan, David (1986). The Mongols (англ.). Oxford: Blackwell. с. 5. ISBN 0-631-13556-1. OCLC 12806959.
  156. ↑ Merk, Frederick; Merck, Lois Bannister (1963). Manifest Destiny and Mission in American History (англ.). Harvard University Press. с. 215—216. ISBN 978-0674548053 — через Google Books.
  157. ↑ Howe, D.W. (2007). What Hath God Wrought: The Transformation of America, 1815–1848. Oxford History of the United States (англ.). Oxford University Press. с. 706. ISBN 978-0-19-972657-8 — через Google Books.
  158. ↑ Randazzo, Michele E.; Hitt, John R. (2019). LexisNexis Practice Guide: Massachusetts Administrative Law and Practice (англ.) (вид. 6). LexisNexis. с. 29. ISBN 978-1522182887 — через Google Books.
  159. ↑ Byrnes, Mark Eaton (2001). James K. Polk: A Biographical Companion (англ.) (вид. illustrated). ABC-CLIO. с. 128. ISBN 978-1576070567 — через Google Books.
  160. ↑ Evans, Graham; Newnham, Jeffrey, ред. (1998). Penguin Dictionary of International relations (англ.). Penguin Books. с. 301. ISBN 978-0140513974. Geopolitics (excerpt).
  161. ↑ Smith, Woodruff D. (1986). The Ideological Origins of Nazi Imperialism (англ.). Oxford University Press. с. 84.
  162. ↑ а б в г д е ж и к л Chapter 3 – Drivers of Change (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. ISBN 978-92-95110-48-9. Процитовано 4 листопада 2022.
  163. ↑ Ellis, Erle C.; Ramankutty, Navin (1 жовтня 2008). Putting people in the map: anthropogenic biomes of the world. Frontiers in Ecology and the Environment (англ.). 6 (8): 439—447. Bibcode:2008FrEE....6..439E. doi:10.1890/070062. ISSN 1540-9295. S2CID 3598526.
  164. ↑ Turvey, Samuel T. (2009). Holocene Extinctions (англ.). Oxford University Press. ISBN 978-0-19-157998-1 — через Google Books.
  165. ↑ а б Goal 15 | Department of Economic and Social Affairs. United Nations (англ.). Архів оригіналу за 26 вересня 2022. Процитовано 26 вересня 2022.
  166. ↑ Evans, James (2016). Social Constructions of Nature. У Daniels, Peter; Bradshaw, Michael; Shaw, Denis; Sidaway, James; Hall, Tim (ред.). An Introduction To Human Geography (англ.) (вид. 5th). Pearson[en]. ISBN 978-1-292-12939-6.
  167. ↑ Geist, Helmut (2005). The causes and progression of desertification (англ.). Ashgate Publishing[en]. ISBN 978-0-7546-4323-4. Архів оригіналу за 16 жовтня 2022. Процитовано 26 вересня 2022 — через Google Books.
  168. ↑ а б Liu, Ye; Xue, Yongkang (5 березня 2020). Expansion of the Sahara Desert and shrinking of frozen land of the Arctic. Scientific Reports (англ.). 10 (1): 4109. Bibcode:2020NatSR..10.4109L. doi:10.1038/s41598-020-61085-0. PMC 7057959. PMID 32139761.
  169. ↑ Zeng, Ning; Yoon, Jinho (1 вересня 2009). Expansion of the world's deserts due to vegetation-albedo feedback under global warming. {{|Geophysical Research Letters|Geophysical Research Letters|en|Geophysical Research Letters}} (англ.). 36 (17): L17401. Bibcode:2009GeoRL..3617401Z. doi:10.1029/2009GL039699. ISSN 1944-8007. S2CID 1708267.
  170. ↑ Sustainable development of drylands and combating desertification (англ.). Food and Agriculture Organization. Архів оригіналу за 4 серпня 2017. Процитовано 21 червня 2016.
  171. ↑ An, Hui; Tang, Zhuangsheng; Keesstra, Saskia; Shangguan, Zhouping (1 липня 2019). Impact of desertification on soil and plant nutrient stoichiometry in a desert grassland. Scientific Reports (англ.). 9 (1): 9422. Bibcode:2019NatSR...9.9422A. doi:10.1038/s41598-019-45927-0. PMC 6603008. PMID 31263198.
  172. ↑ Han, Xueying; Jia, Guangpu; Yang, Guang; Wang, Ning; Liu, Feng; Chen, Haoyu; Guo, Xinyu; Yang, Wenbin; Liu, Jing (10 грудня 2020). Spatiotemporal dynamic evolution and driving factors of desertification in the Mu Us Sandy Land in 30 years. Scientific Reports (англ.). 10 (1): 21734. Bibcode:2020NatSR..1021734H. doi:10.1038/s41598-020-78665-9. PMC 7729393. PMID 33303886.
  173. ↑ Schoenmann, Joe (17 грудня 2008). Official calls for sort reform. Las Vegas Sun[en] (англ.). Архів оригіналу за 8 січня 2009. Процитовано 20 грудня 2008.
  174. ↑ Von Sperling, Marcos (2015). Wastewater Characteristics, Treatment and Disposal. IWA Publishing (англ.). 6. doi:10.2166/9781780402086. ISBN 978-1780402086. Архів оригіналу за 21 червня 2022. Процитовано 26 вересня 2022.
  175. ↑ Burton Jr GA, Pitt R (2001). 2. Stormwater Effects Handbook: A Toolbox for Watershed Managers, Scientists, and Engineers (англ.). New York: CRC/Lewis Publishers. ISBN 0-87371-924-7. Архів оригіналу за 19 травня 2009. Процитовано 26 січня 2009. [Архівовано 2009-05-19 у Wayback Machine.]
  176. ↑ Reactive Nitrogen in the United States: An Analysis of Inputs, Flows, Consequences, and Management Options, A Report of the Science Advisory Board (PDF) (англ.). Washington, DC: US Environmental Protection Agency (EPA). EPA-SAB-11-013. Архів оригіналу (PDF) за 19 лютого 2013.
  177. ↑ Von Sperling, Marcos (2015). Wastewater Characteristics, Treatment and Disposal. IWA Publishing (англ.). 6: 47. doi:10.2166/9781780402086. ISBN 978-1780402086. Архів оригіналу за 21 червня 2022. Процитовано 26 вересня 2022.
  178. ↑ Biodiversity loss | Causes, Effects, & Facts. Britannica (англ.). 27 квітня 2023. Процитовано 30 квітня 2023.
  179. ↑ Cardinale BJ, Duffy JE, Gonzalez A та ін. (June 2012). Biodiversity loss and its impact on humanity (PDF). Nature (англ.). 486 (7401): 59—67. Bibcode:2012Natur.486...59C. doi:10.1038/nature11148. PMID 22678280. S2CID 4333166. Архів (PDF) оригіналу за 21 вересня 2017. Процитовано 26 вересня 2022. ...at the first Earth Summit, the vast majority of the world's nations declared that human actions were dismantling the Earth's ecosystems, eliminating genes, species and biological traits at an alarming rate. This observation led to the question of how such loss of biological diversity will alter the functioning of ecosystems and their ability to provide society with the goods and services needed to prosper.
  180. ↑ Bradshaw CJ, Ehrlich PR, Beattie A та ін. (2021). Underestimating the Challenges of Avoiding a Ghastly Future. Frontiers in Conservation Science[en] (англ.). 1. doi:10.3389/fcosc.2020.615419.
  181. ↑ Ripple WJ, Wolf C, Newsome TM, Galetti M, Alamgir M, Crist E, Mahmoud MI, Laurance WF (13 листопада 2017). World Scientists' Warning to Humanity: A Second Notice. BioScience (англ.). 67 (12): 1026—1028. doi:10.1093/biosci/bix125. hdl:11336/71342. Moreover, we have unleashed a mass extinction event, the sixth in roughly 540 million years, wherein many current life forms could be annihilated or at least committed to extinction by the end of this century.
  182. ↑ Cowie RH, Bouchet P, Fontaine B (April 2022). The Sixth Mass Extinction: fact, fiction or speculation?. Biological Reviews of the Cambridge Philosophical Society[en] (англ.). 97 (2): 640—663. doi:10.1111/brv.12816. PMC 9786292. PMID 35014169. S2CID 245889833.
  183. ↑ Ehrlich, Paul R.; Ehrlich, Anne H. (1972). Population, Resources, Environment: Issues in Human Ecology (вид. 2nd). W.H. Freeman[en]. с. 127. ISBN 0-7167-0695-4.
  184. ↑ а б Chapter 5 – Land Resources and Human Security (PDF). Global Land Outlook (Звіт) (англ.). United Nations Convention to Combat Desertification. 2017. ISBN 978-92-95110-48-9. Процитовано 3 листопада 2022.
  185. ↑ Wang, Luxiao; Gu, Dian; Jiang, Jiang; Sun, Ying (5 квітня 2019). The Not-So-Dark Side of Materialism: Can Public Versus Private Contexts Make Materialists Less Eco-Unfriendly?. Frontiers in Psychology (англ.). 10: 790. doi:10.3389/fpsyg.2019.00790. ISSN 1664-1078. PMC 6460118. PMID 31024411.

Література

ред.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Суходіл&oldid=43939544