Симонович Михайло Олександрович

Михайло Олександрович Симонович (29 березня 1906 р., с. Сехи, Російська імперія (тепер Рівненська область) — 20 червня 1969 р., м. Костюковичі, Могильовська область) — православний священик, капелан Поліської Січі, духівник Т.Бульби-Боровця, український громадський діяч.

Михайло Олександрович Симонович
отець Михайло Симонович
Псевдо	батюшка Михаїл, отець Михаїл
Народився	29 березня 1906(1906-03-29) с. Сехи, Російська імперія (тепер Рівненська область)
Помер	20 червня 1969(1969-06-20) (63 роки) м. Костюковичі Могилівщина,  Білорусь ·онкозахворювання
Громадянство	УНР
Національність	українець
Місце проживання	с. Карпилівка
Діяльність	капеланство
Відомий завдяки	капелан Поліської Січі, Громадський діяч
Титул	пресвітер, ієрей
Посада	священник с.Карпилівки, м.Олевськ, м. Костюковичі Могильовської області.
Рід	Симоновичі
У шлюбі з	Ольга Іванівна Волощук
Діти	Євген - 1929 р.н., Олександр - 1930 р.н., Галина - 1934 р.н., Ірина - 1939 р.н., Микола - 1945 р.н., Людмила - 1950 р.н.

Життєпис

Дитинство та юність

Народився в сім'ї священника. Був одним із двійнят, всього мав п'ятьох сестер та трьох братів. Один з братів відомий український громадський і політичний діяч Борис Симонович.

• У 1908 р. переїхав із родиною до села Борове.
• У 1914 р. поступив в Житомирське чоловіче духовне училище, разом з братом Миколою, з яким були двійнята від народження. В училищі обоє хлопців тяжко захворіли на шигельоз (тоді називали дизентерією), від чого Микола помер у 1916 році, а Михайло переміг хворобу і вижив. У період Першої Світової війни, Михайло разом із сім'єю був у так званих «біженцях» у м. Муром (Росія).
• Після Житомирського училища і певної домашньої підготовки, Михайло Симонович 27 січня 1924 р. вступає на навчання до Волинської православної духовної семінарії, яка на той час розташовувалася в м. Кременець (нині Тернопільська область), на 6 курс, де до липня 1926 року закінчив 6-й, 7-й і 8-й курси.
• Від 22 січня 1918 р. до 14 березня 1923 р. був громадянином Української Народної Республіки.
• З 1927 р. навчався у Варшавському університеті на богословському факультеті, і закінчив три курси.
• Ще навчаючись, у листопаді 1928 р. одружився з дочкою дяка Ольгою Іванівною Волощук. Через скрутне становище, змушений був зі своїми братами Борисом та Іваном підробляти на тяжких роботах у Борівському лісовому господарстві, щоб прокормити сім'ю і проплатити навчання.
• 20 жовтня 1929 р. Михайло Симонович отримав священиче свячення у сан диякона, а вже 22 жовтня 1929 р. — сан пресвітера. Висвячував його архієпископ Олександр (Іноземцев) Пінськй і Поліський в м. Пінськ (нині Брестська область, Білорусь). Того ж дня отримав перше призначення на парафію в с. Войткевичі, нині с. Кам'яне, Рокитнівський район, Рівненська область.

Священицький послужний список

• У березні 1930 р., переміщений в с. Грива Камінь-Каширського району, Волинської області. Саме село Грива, разом з Церквою Різдва Богородиці, було знищене московсько-більшовицькою окупаційною владою після Другої Світової війни, за активну участь його жителів, у національно-визвольних змаганнях. Жителів вивезли до Сибіру, а кому вдалося врятуватись поселились в сусідньому селі Нові Червища, на одній вулиці яку називають Гривська.
• В липні 1930 р. переміщений в с. Оріхово (біл. вёска Арэхава), Малоритський район, Берестейська область (Білорусь). Заснована у 1668 р., і перебудована у 1792 р. Церква Св. Параскевії П'ятниці.
• У 1943 р. за співпрацю з партизанами, нацисти спалили с. Оріхове, разом з церквою. У 1991 р. в селі збудований новий храм.
• У червні 1931 р. переміщений в с. Ольмани (біл. Альманы), Столінський район, нині Білорусь.
• 1 січня 1934 р. переміщений в с.Борове (Рокитнівський район), Рівненська область.
• У жовтні 1943 р. переміщений в с. Доротичі (нині частина міста Сарни), Сарненський район,Рівненська область.
• 5 червня 1950 р. назначений у м. Костюковичі Могильовської області (Білорусь).
• 31 червня 1956 р. переміщений в м.Климовичі (біл. Клімавічы), Могильовської області (Білорусь).

Духовна і громадська праця

• 1 січня 1934 р. Михайло Симонович на прохання жителів села перейшов на парафію у с. Борове, то йому довелось духовно окрилювати й сусідні села Карпилівка і с. Нетреба. У цих селах було багато протестантів, тому М. Симоновичу довелось багато попрацювати, щоби відродити в них православне віровизнання, довіру до Православної Церкви і збудити в них почуття патріотизму. З цією метою Михайло Симонович влаштовував зустрічі, диспути, організовував гуртки, братства, на яких виголошував палкі промови, а також викладав у трьох селах Закон Божий. Крім того до нього звертались парафіяни і в своїх побутових проблемах, різних економічних, юридичних і навіть медичних потребах. А за те, що не ховав свої патріотичні погляди, був переслідуваний і польською, і німецькою і московсько-радянською окупаційними владами.
• У 1935 р. в нього, як в «неблагонадійного для влади», польські окупанти забрали польський паспорт і позбавили польського громадянства. Парафіянином його був засновник Поліської Січі УПА Т.Бульба-Боровець, який жив в той час з дружиною на хуторі неподалік с. Борове. Саме Тарас Дмитрович, був фундатором храму в с. Карпилівка, і допоміг його збудувати. Цей храм є діючим донині, попри те, що в селі проживає близько 80% протестантів.

Друга світова війна

На початку війни у 1941 р., на прохання Бульби-Боровця, Михайло Симонович виконує обов'язки православного душпастиря в Поліській Січі, штаб якої був розташований в м. Олевськ (нині Житомирська область). Це вимагало багато частих поїздок до Олевська і в деякі села на богослужіння, молебні, панахиди та освячення прапорів, могил, на прийняття присяги січовиками та інше. Після створення Олевської Республіки, Михайло Симонович відремонтував у м. Олевськ Св. Миколаївський храм майже знищений під час московсько-більшовицької окупації, в якому він був першим настоятелем після відновлення, а з часом передав цю парафію отцю Аркадію (Волощуку). Керівником уряду Олевської Республіки стає його рідний брат Борис Симонович.

Після ліквідації нацистами Олевської Республіки в листопаді 1941 р., весь штаб Поліської Січі, з усім майном і типографією декілька днів переховувався у нього в с. Борове. А після відходу з села, Т.Бульба-Боровець залишає у нього на зберігання багато літератури, свої рукописи (серед яких була драма «Людожери», про Голодомор в Україні 1932—1933), свій мотоцикл і багато деяких речей, а через певний час Боровець це все забрав.

Після ліквідації Олевської Республіки, сотник Поліської Січі К. Сиголенко, який був одружений з сестрою М. Симоновича, переховував у нього декількох олевських євреїв від розстрілу нацистами. Доглядати за євреями помагав червоноармійський втікач з німецького полону узбек Обід Західов, якого також прихистив у себе цей священик. Ця обставина, з часом врятує М. Симоновича від радянських концтаборів, але не врятує сотника К. Сиголенка від розстрілу більшовиками у 1952 р., за звинуваченням в участі в геноциді євреїв в Олевську, Сарнах і Дубровиці, хоча встановлять, що він сам насправді був за походженням єврей, зі справжнім ім'ям Сигал Хаїм Ісакович.

Співпраця Михайла Симоновича з українськими партизанами, не подобалась ні німцям, ні більшовицьким партизанам. Взимку з 1942 р. на 1943 р., якось вночі, червоні партизани проводили масові арешти в с. Борове. Радянські партизани намагалися в ту ніч заарештувати (а можливо й знищити) М. Симоновича, але йому вдалось втекти, та при цьому радянські партизани пограбували все його майно, хоча дещо з того за декілька днів повернули назад. Після цього випадку Симонович деякий час змушений був переховуватись у знайомих на хуторах.

Щоб зберегти сім'ю від таких нападів на початку 1943 р. вивозить рідних, в містечко Рокитне (смт, Рівненська область), а сам час від часу під ризиком загинути від німецьких чи московських окупантів, відвідує парафію с. Борове. В господі його залишався узбек Обід, дівчинка сирота і теща, які доглядали господарство

• 9 квітня 1943 р. нацисти спалили с. Борове, разом з церквою. Всю худобу й майно жителів села конфіскували, а дівчинку сироту з узбеком вивезли до Німеччини. Після цього деякий час М. Симонович залишився без парафії.
• У жовтні 1943 р. він одержав призначення на парафію в с. Доротичі (нині частина м. Сарни), куди переїхав із сім'єю.

Радянська окупація

В селі Доротичі він повністю відбудував церкву, яка була понівечена під час війни бойовими снарядами. В Доротичах цього священика дуже любили і поважали, але після арешту 4 лютого 1949 р. кадебістами старшого сина Євгена, в селі залишатись було небезпечно. Тому за допомогою о. Аркадія (Волощука), який на той час служив священиком в Мінську, Михайло Симонович 5 червня 1950 р. назначається указом Пітіріма архієпископа Мінського і Білоруського, на парафію Св. Марії Магдалини, в м. Костюковичі Могильовської області (Білорусь). Тут, в умовах радянської влади, він будує на місці каплиці храм.

• 31 червня 1956 р., його переводять в м. Климовичі Могильовської області (Білорусь), одночасним призначенням благочинним Климовицької благочинної округи. Коли на парафію дали другого священика отця Олексія Лебедя, і той щоб вижити змовився з одним євреєм з м.Орша, колишнім жителем с. Борове, і написали донос у КДБ, що Симонович співпрацював з націоналістами, «сприяв» і «благословляв» розстріли євреїв. На нього відразу завели кримінальну справу, і поставили вимогу негайно виїхати з сім'єю з Климовичів. А після, за вимогою КДБ церковна влада, без сім'ї його переводить у с. Городная, Столінський район, Берестейської області (Білорусь). Де він служив священиком, ремонтував церкву і навіть сам розмальовував іконостас. А КДБ, весь цей час викликало його на допити згідно з доносом, і він вже готувався до арешту. Та щойно звільнений з московсько-радянських концтаборів старший син Євген, підказав йому, щоб він дав КДБшникам дані на узбека Обіда Західова. КДБ зробило запит в Узбекистан, де місцевим кадебістам Обід підтвердив, що Михайло Симонович не лише не благословляв розстріли євреїв, а навпаки їх переховував і рятував. Саме ці свідчення врятували його від ув'язнення.

Довго він відстоював справедливість, і в 1967 р. його знову перевели на парафію в м. Костюковичі, де на той час проживала його сім'я. Але на той час він вже був тяжко хворий. Не зважаючи на всі зусилля близьких, на проведені операції 20 червня 1969 р. в лікарні в м. Костюковичі він помер. Діти виконали його заповіт і поховали його в Україні, на Тинненському кладовищі в м.Рівне.

Джерела

• Симонович Є. М., «Родовід Симоновичів». — м. Рівне: вид. Азалія, 2004 р. — 511 c.

Посилання

• Свято-Параскева-Пятницкая церковь, вёска Арэхава, Маларыцкі раён, Брэсцкая вобласць [Архівовано 2 вересня 2010 у Wayback Machine.]
• Новая царква пабудавана ў 1990-я г., вёска Арэхава, Маларыцкі раён, Брэсцкая вобласць
• Царква Уваскрэшання Хрыстова, вёска Альманы, Столінскі раён, Брэсцкая вобласць
• Свято Миколаївський Храм м. Олевськ, Житомирської обл.
• Церква в с. Доротичі [Архівовано 24 грудня 2013 у Wayback Machine.]
• в с. Городноє, Столінського району, Берестейської обл.