Леонтович Іван Миколайович
| Іван Миколайович Леонтович | |
|---|---|
 до 1907 | |
| Народився | 1 жовтня 1860 слобода Капітаново, Старобільський повіт, Харківська губернія, Російська імперія |
| Помер | 20 жовтня 1926 (66 років) Панчево, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців ·«хвороба серця»[1] |
| Громадянство |  Російська імперія |
| Національність | українець |
| Alma mater | Київський університет, Московський університет |
| Знання мов | російська |
| Посада | член Державної ради Російської імперії[d] |
| Батько | Q116816388? |
| Мати | Q116816246? |
| Брати, сестри | Леонтович Володимир Миколайович |
| Нагороди |  |
Іва́н Микола́йович Леонто́вич (нар. 1 жовтня 1860 — пом. 20 жовтня 1926) — український політичний і громадський діяч часів Російської імперії, меценат і філантроп. Член Державної Ради Російської імперії. Брат Володимира Леонтовича.
Життєпис
ред.Походження, дитинство і навчання
ред.Походить з давнього козацького, а згодом — дворянського роду Леонтовичів з Полтавщини[2]. Прадід по батькові — був бунчуковим товаришем українського війська часів Гетьманщини[3].
Мати, Ольга Іванівна, — з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Російської імперії під час Французької революції[3].
Батько — Микола Павлович Леонтович — поміщик, штабсротмістр Охтирського гусарського полку[2].
У Ольги і Миколи Леонтовичів було шестеро дітей. Чотири сини — Іван, Костянтин, Володимир і Павло. Та дві доньки — Софія і Ганна (Софія померла в дитинстві).
Іван — найстарший. Народився 1 жовтня 1860 року у слободі Капітаново Старобільського повіту Харківської губернії, де Леонтовичі мали землеволодіння. У слободі провів перші роки життя[4].
Закінчив Третю київську гімназію, а після неї — три роки навчався у Київському університеті Святого Володимира та Московському університеті (на природному відділенні фізико-математичного факультету).
Громадська і політична діяльність
ред.
Рейхенау, червень 1922
Зліва направо сидять: Іван Леонтович, гетьман Павло Скоропадський, В'ячеслав Липинський, Людвіг Сідлецький; стоять: Михайло Тимофіїв, Микола Кочубей, Адам Монтрезор, Андрій Білопольський, Михайло Савур-Ципріянович, Ігор Лоський, Володимир Залозецький, Сергій Шемет, Олександр Скоропис-Йолтуховський
Успадкуав винокурню.
З 1885 року — почав громадську діяльність як гласний Слов'яносербського повітового і Катеринославського губернського земств.
З 1887 року — почесний мировий суддя Слов'яносербського повіту, а з 1892 — Лубенського. Водночас — почесний мировий суддя Лохвицького та Миргородського повітів.
З 1887 по 1889 рік, разом з братом Володимиром, проводив розкопки на захід від села Трьохізбенка групи курганів доби енеоліту-бронзи у складі трьох насипів — Веслєєва, Писаревського та Стрілківського. Леонтовичі змогли частково дослідили насипи двох курганів, повністю — один[4].
У 1891 році обраний гласним Лубенського повітового і Полтавського губернського земств.
З 1893 по 1896 рік — член Полтавської губернської земської управи, а з 1895 по 1902 — очолював Лубенську повітову земську управу.
З 1901 по 1917 рік обирався предводителем дворянства Лубенського повіту (повітовим маршалком).
У 1903 році отримав Орден Святого Володимира 4-го ступеня.
З 27 березня 1906 року по 1911 рік — член Державної Ради від Полтавського губернського земства.
Під час Першої світової війни — уповноважений Російського Червоного Хреста.
У 1916 році отримав звання дійсного статського радника.
Еміграція
ред.У червні 1922 року в Райхенау, у Австрії, на нараді представників українських хліборобських організацій, обраний головою Центральної управи об'єднання хліборобів-державників — українського позапартійного політичного об'єднання монархічного напряму в еміграції[4].
Помер 20 жовтня 1926 року у місті Панчево, у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців, «від хвороби серця»[1][4].
Благодійність і філантропія
ред.Був головою опікунської ради Лубенської жіночої гімназії, опікуном двох народних училищ, чоловічої гімназії, сільськогосподарської школи, дитячих притулків, ініціатором і головою Товариства взаємодопомоги учнів у народних училищах Лубенського повіту.
Головував на Лубенських земських зборах, на яких вирішувалися питання про відкриття в повіті сільськогосподарських товариств, лікарень, бібліотек, покращення харчування в місцевій в'язниці[1].
Пожертвував 1 000 карбованців на підтримку кооперації лубенських візників[1].
Лубенському музею Катерини Скаржинської — першому приватному музею на Лівобережній Україні — подарував колекцію старожитностей — археологічні знахідки і портрети козацької старшини часів Гетьманщини, — зібрану разом з братом Володимиром[1]. Зокрема, портрети Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок[5], а також колекцію ліпного посуду та знарядь доби бронзи, знайдених під час розкопок курганів та збирання випадкових знахідок біля слободи Капітаново та села Муратове. Невелика колекція братів Леонтовичів була у повному обсязі експонована в розділі «Епоха бронзи»[4]. А у 1906 році колекцію старожитностей братів передали Полтавському губернському земству. Нині вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї[2].
У 1907 році, коли у справі «Лубенської республіки» арештували Миколу та Володимира Шеметів, заплатив за них заставу — по 10 000 карбованців за кожного[1].
Образ у мистецтві
ред.- Став прототипом головного героя оповідання Володимира Леонтовича «Вигнанці» — старого земця, який свого часу прислужився рідному краю і людям, а під час подій, описаних в оповіданні — помирає на чужині, нікому не потрібний. Оповідання змальовує поневіряння українців в еміграції[6].
Примітки
ред.
- ↑ а б в г д е Сафронова Т. Лубенський повітовий маршалок. Життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// День. — 2020. — 5 листопада.
- ↑ а б в Стрельський Г. Леонтович Володимир Миколайович// Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник / — Київ: НАН України. Інститут історії України. (Серія «Українські історики») — Вип. 2. Ч. 2, 2003. — С. 232.
- ↑ а б Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 14.
- ↑ а б в г д Трахиніна Г. Археолог з Капітанового [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.] [Про Івана Леонтовича] // Вісник Новоайдарщини. — 2021. — 11 червня (№ 24). — С. 4.
- ↑ Супруненко О. Б. Археологічні дослідження братів Леонтовичів [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: 3бірник статей. — Вип. 6. — Київ, 1999. — С. 294.
- ↑ Леонтович В. Зібрання творів. В 4-х т.— Т.1. [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.] — Київ: Сфера, 2004. — С. 23. — ISBN 966-7841-77-4
Джерела
ред.- И. Н. Леонтовичъ.// Дѣятели Россіи: 1906 г. / Ред.-изд. А. М. Шампаньеръ. — С.-Петербургъ, 1906. — С. 40.
- Леонтович, Иван Николаевич [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. — Полтава, 1914. — С. 198—199.
- Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 14.
- Сафронова Т. Лубенський повітовий маршалок. Життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// День. — 2020. — 5 листопада.
- Стрельський Г. Леонтович Володимир Миколайович// Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник. — Київ: НАН України. Інститут історії України. (Серія «Українські історики») — Вип. 2. Ч. 2, 2003. — С. 232.
- Супруненко О. Б. Археологічні дослідження братів Леонтовичів [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: 3бірник статей. — Вип. 6. — Київ, 1999. — С. 293—297.
- Трахиніна Г. Археолог з Капітанового [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.] [Про Івана Леонтовича] // Вісник Новоайдарщини. — 2021. — 11 червня (№ 24). — С. 4.