Аттична комедія

Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни.

Комедія, друга галузь грецької драми, отримала в Афінах офіційне визнання значно пізніше, ніж трагедія. Змагання «комедійних хорів» були встановлені на "Великих Діонісіях» тільки близько 488 - 486 рр.., На Ленеях ще пізніше . Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди аттичної комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством:

давній (486–404 до н. е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні);
середній (404–336 або 323 до н. е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті);
новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н. е.

Джерела походження комедії

Слово «комедія» походить від двох коренів: «commos» — «вражені, натовп людей напідпитку» та «ode» — «пісня». І дійсно, елліни, які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій частині цього свята бурхливо раділи, співали, жартували, причащалися вином — дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства. Звісно, в такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти, зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут джерела майбутнього ставлення до трагедії як до «високого» жанру, а до комедії — як до жанру «низького».

Ще одним джерелом комедії називаються так звані фалічні пісні. Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню космосу. До слова, термін «комедія» іноді тлумачать ще і як «сільська пісня». Під час таких процесій розігрувалися глузливі мімічні сценки, відпускалися жарти і лайливі слова на адресу окремих громадян; це ті самі пісні, з яких у свій час розвинувся сатиричний і викривальний літературний ямб .Всі ці ігри і пісні вважалися сприяють основної мети обряду - забезпечення перемоги продуктивних сил життя: в сміху і лихослів'ї бачили найжиттєдайніший силу, і звичайні уявлення про благопристойності на цей час знімалися.

Вказівка Аристотеля на зв'язок комедії з фалічними піснями у повній мірі підтверджується розглядом складових елементів «давньою» аттичного комедії.

Ще одним джерелом комедії вважають викривальні куплети, які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненими голосами на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив. Іноді ці виконавці були талановитими, а їхні пісні досягали мети — виховували людей. Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до створення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Арістотель визначив комедію як "наслідування поганим людям,проте не в усіх їхніх вадах , а в смішному вигляді. А найбільшого розквіту еллінська комедія досягла в Афінах( в Аттиці), тому її називають аттичною.

Давня аттична комедія

Давня аттична комедія як в античній, так і світовій драматургії є надзвичайно оригінальним і неповторним явищем.

Давня комедія здебільшого відмовляється від міфологічних сюжетів і розробляє теми, підказані навколишнім життям. Найчастіше вона порушувала політичні теми й проблеми, що виникали в складній афінській дійсності.

Вона була сатирично загостреною і з величезною сміливістю та уїдливістю критикувала не тільки окремих осіб, верхівку суспільства — стратегів, інших урядових осіб та навіть вождів афінської демократії, але й внутрішню та зовнішню політику Афінської держави.

Персонажі цієї комедії постають не міфічними чи легендарними героями, а звичайними смертними, представниками всіх соціальних верств афінського суспільства. Характерно, що майже в усіх відомих комедіях поряд з вигаданими дійовими особами з'являються історичні діячі, філософи, письменники.

Паралельно з земними персонажами в комедії діють і боги та легендарні герої — Діоніс, Гермес, Палемос, Ори, Геракл та ін..

Загальним тлом комедії, на якому розвивається вся її дія, завжди є якась нереальна, фантастична ситуація. Вона водночас була і комічною, що відповідала жанрові й наче готувало глядачів до сприйняття всієї комедії.

Навіть найсерйозніші думки в комедії мають жартівливу форму, також на вимогу жанру. Часом це викликає певні утруднення для сприйняття якоїсь думки, оскільки за комізмом ситуації чи навіть агону окремі міркування автора губляться і втрачають необхідну чіткість. Проте головна ідея кожної комедії настільки прозора за своїм змістом і зрозуміла, що коментувати її чи розтлумачувати не було потреби.

Структура комедії

Комедія починається з прологу, у якому накреслюється тема всієї п'єси і майбутнього словесного змагання персонажів. Їхня гра нагадує фарсову дію і має на меті заінтригувати глядачів. За прологом іде парод, вихід хору на орхестру. Хор у комедії складався з 24 хоревтів і поділявся на два півхори, у кожного був свій корифей. Пісня першого півхору називалась одою, другого - антодою. В комедії досить часто вони виконувались до одного-двох десятків разів. Інколи додавались строфи та антистрофи, в них пісня півхорів завершувалась декламаційно-речитативним втручанням корифея. Окремі його виступи після од і антод називалися епіремами й антепіремами. Інколи, десь у середині п'єси, коли лишався лише хор на орхестрі, виконувалась парабаса: хор скидав маски і робив кілька кроків до глядачів, корифей звертався до них з великим монологом, так званим анапестом, а півхори після цього співали кілька своїх пісень. Тобто парабаса ніби ставила хор поза межі вистави, що підкреслювалося зняттям масок.

Після пароду починалися епісодії - діалоги персонажів, у які з піснями втручався хор. Між епісодіями часто вміщувався словесний двобій двох головних дійових осіб - агон, найсерйозніша частина комедії, головною його темою ставали актуальні політичні проблеми, вирішенню яких і присвячувалась вся комедія. Інколи агон поділявся на дві половини - у першій його переможець зазнавав поразки. Хор і корифей у політичній дискусії участі не брали, вони лише оцінювали чи критикували дії тієї чи іншої сторони.

Останньою частиною комедії був ексод ("вихід") хору з орхестри.

Хор і актори

Хор давньої комедії діяв активно. Він ніколи не був байдужим до дії п'єси, безпосередньо відгукувався на всі повороти сюжету, діяльно сприяв грі акторів і підтримував їх, давав критичну оцінку їхнім словам або вчинкам, засуджував чи прославляв їх. Навіть спостерігаючи за агоном супротивників, хор жваво критикував одного з них, славив іншого, обговорював їхні слова чи поведінку.

Свої пісні хор виконував або стоячи на місці, або вони супроводжувалися рухом чи танцями. Найбільш популярним був стрімкий і напіверотичний кордак, що характеризувався різними рухами тіла, рук і ніг. Хоревти мали ознаки типових персонажів - стариків-суддів, молодих жінок, землеробів, вершників, носіїв в'язанок хмизу та ін. Можливо, від ряджених походила традиція одягати хоревтів у "тваринні одежі", що перетворювали їх на птахів, ос, жаб, а в одній комедії хор навіть з'являвся у білих пишниї і закрулених одежинах, що символізували хмари. Відповідно до персонажів, з яких складався хор, часто давалась і назва комедії: "Оси", "Жаби", "Птахи", "Вершники", "Хмари", "Бенкетники" тощо.

Рухи акторів були різкими й несподіваними. Вдягались вони досить одноманітно. Обличчя актора закривала комедійна широка маска, яка збільшувала його голову. Котурнів комедійні актори не мали, тож виникала диспропорція між великою головою і тулубом, який до того ж спотворювався системою підкладених під різні частини тіла подушок. Зверху на акторові був коротенький хітон. Товщина рух і ніг залишилася природними, тому актор з деформованим тілом і великою головою виглядав комічно. Інколи постать актора доповнювалася великим шкіряним фалом, що звисав з-під хітона. Костюми комедійного актора разом із маскою мали цілком реалістичний вигляд. Цьому сприяли й карикатурні маски, що могли визначати професію персонажа, а в разі потреби мали портретну схожість з особою, яку висміювала комедія.

Цілком можливо, що такий карикатурний вигляд комедійного актора являв собою продовження фольклорно-релігійної традиції, коли під час весняних свят, пов'язаних із пробудженням природи, головну роль відігравали товстобокі, фалічні черевані, які зображували демонів плодючості - сатирів і сіленів.

Отже, і хор, і актори давньої комедії нерозривно пов'язані з обрядовими дійствами та піснями, що в давні часи виконувалися у свята плодючості.

Перші комедіографи

Вистави давньої комедії в афінському театрі Діоніса почали регулярно відбуватися з 487 р. до н. е. Першою була поставлена п’єса невідомого нам поета Хіоніда. У комедії "Вершники" Арістофан згадує комедіографа Магнето, який здобув 11 перемог, став популярним, але постарівся в забутті. Така ж доля спіткала й найбільшого з ранніх поетів Кратіна, перший виступ якого датований 455 р. до н. е. (помер у 420 р. до н. е.). Арістофан порівнював його з «бурхливим, могутнілі й широким потоком» шо обрушувався на недругів чи політичних противників поета.

Величезну популярність здобули пісні з комедій Кратіна, яких завжди співали під час «бенкетів веселих і гульні». Особливо вславилася уїдлива сатира політичних комедій Кратіна. Для Арістофана він був небезпечним противником, тому поет неодноразово висміював Кратіна у своїх комедіях, той йому відповідав тим же. Але коли Кратін помер, Арістофан почав його тільки вихваляти. Віл комедій Кратіна до нас дійшли лише фрагменти. У деяких з них («Хірони», «Архілохи», «Фракіянки», «Багатство») він неодноразово глумився з Перікла, якого вважав запеклим тираном і якому не міг простити війну зі Спартою. Мабуть, поет добре розумів могутню силу своїх сатиричних віршів, бо сам про себе писав:

Цар Аполлон! Що то за злива слів!

Ревуть потоки, дюжина джерел

В устах, Ілісс в горлянці! Що додати?

Якщо йому хтось пельку не заткне,

Позносить все він водоспадом віршів!

(Переклад Н. Пашенко. Фрагм. 18)

Кратін використовував і міфологічні теми, але й їм надавав гостровикривального політичного характеру.

Сучасником Кратіна був інший визначний комедіограф — Евполід (446—411), автор 15 комедій, що також порушували найактуальніші проблеми свого часу. Відомо, що в них драматург дуже різко критикував непослідовного і зрадливого Алківіада, демагогічного Клеона, дружину Перікла Аспасію, Сократа, софістів, Арістофана. Найбільшої популярності зажили комедії Евполіда «Міста» (в ній поет знущався з тих еллінських полісів, що зрадили Афіни у Пелопоннеській війні) і «Деми», де він з ледве стримуваним гнівом дорікав афінським демократам за їхню нерозумну політику і викликав на допомогу тіні мудрих колишніх афінських правителів Солона, Арістіда, Мільтіада. На початку діяльності його з Арістофаном з’єднувала дружба, що змінилася з якихось причин відкритою ворожнечею і взаємними образами. І Кратін, і Евполід винуватили Арістофана в тому, що він нібито їх обкрадав. Арістофан у комедіях виповідав тими ж обвинуваченнями:

Першим Евполід приволік краленого «Маріка» —

Підлий, підло викроїв він п’єску з наших «Вершників»,

Тільки бабу п’яну приточив для кордака...

(Переклад Б Тена. «Хмари», 553—555)

Можливо, Евполід писав п’єси і на побутові теми, в усякому разі в його комедії «Улесливі» вперше з’являється надзвичайно типовий для рабовласницького суспільства персонаж — парасит (наше «паразит», тобто нахлібник).

Іншим сучасником Кратіна був менш відомий Кратет (V ст. до н. е.), про якого Арістотель робить важливе зауваження: «Кратет, перший з афінян, покинувши ямбічну поезію особистих нападок, взявся розробляти діалоги і фабули загального характеру» («Поетика», V, 1449 в). Тобто Кратет переходить від політичної до загальнопобутової комедії. Найвідомішою стала його напівказкова п’єса «Звірі», у якій поет висуває утопічну надію на те. шо звірі й речі за своєю волею почнуть прислужувати людині, через шо в людському суспільстві зникнуть слуги й раби. Арістофан у «Вершниках» свідчить, що Кратет був єдиним, хто догоджав смакам вередливої афінської публіки, хоч і доводилося йому «то хвалу, то свисти пожинати» (540).

Поряд із Кратетом ставлять і його постійного суперника - комедіографа Ферекрата, який також писав на побутові теми. До нас дійшов уривок його комедії «Рудокопи», у якій ідеться про подорож героя у потойбічне царство та його повернення звідти.

На противагу скруті, в якій перебував афінський народ, у потойбічному світі панує щасливе життя, сповнене турботами про людину, смачною їжею і всім необхідним для кожного. Інша комедія — «Дикуни» — була відповіддю Ферекрата на спроби окремих філософів ідеалізувати життя первісних людей. Група однодумців тікає від остогидлого культурного життя і приєднується до дикунів, вважаючи їхній спосіб життя ідеальним. Розчарування приходить тоді, коли їх ці дикуни ледве не з'їли.

Поряд з цими першими комедіографами згадується ряд інших імен — популярний Платон (не плутати з філософом), Телеклід, Лікія, Арістонім, Фрініх, Левкон — але від них до нас нічого не дійшло.

Після закінчення Пелопоннеської війни в Афінській державі відбулася низка істотних змін, у результаті яких різко знизилася громадська активність афінян, швидко почали занепадати традиційні норми життя. Це вплинуло на давню комедію, шо невдовзі втратила політичне звучання і перейшла до нейтральнішої тематики.

З початку IV ст. до н. е. «давня» комедія була замінена «середньою», яка мабуть, стала своєрідним переходом від політичної до побутової, включивши в себе також міфологічні пародії-наслідування, морально-повчальні історії, алегорії тошо. Як і «давня», «середня» комедія проіснувала недовго і на початку III ст. до н. е. поступилася місцем «новій» комедії.

Творчість Арістофана

Свого найвищого рівня та повного розквіту комедія досягла в Аттиці. Загальний стиль давньої аттичної комедії – жвавий легкий, дотепний, весь час новий і новий, сповнений усіляких несподіванок балаган, містить у собі, окрім завдань веселити, дуже чітку антиміську тенденцію, тому це комедія суспільно-політичної ідеї, втіленої в певному карикатурно-сатиричному образі (хмари, оси, птахи тощо), що є вихідним для всієї комедії.

Аристофан (бл. 450-384 рр. до н.е.). Про життя поета відомо дуже мало. За словами самого Аристофана, він почав писати молодим. Перші твори, які були написані ним у 427 – 425 рр. до н.е. “Бенкетуючи”, “Вавилоняни” та “Арханяни”, з яких зберігся тільки останній, – ставив під іменем актора Каллістрата. Виступав інколи і в ролі актора. Він написав 44 комедії (до нас повністю дійшли 11, які й дають можливість скласти уявлення про загальний характер усього жанру “стародавньої комедії”). Літературна діяльність митця припадає на 427 – 388 рр. до н.е. Загострена боротьба різних угрупувань навколо політичної програми радикальної демократії, протиріччя між містом і селом, питання війни й миру, криза традиційної ідеології і нові течії в філософії і літературі – все це знайшло яскраве зображення у творчості Аристофана і було віддзеркаленням періоду Пелопоннеської війни та кризи афінської держави. Комедії крім свого художнього значення, є найціннішим історичним джерелом, що відображає політичне і культурне життя Афін кінця V ст. до н.е.

Комедія Аристофана найчастіше передає політичні настрої аттичного селянства, яке було не задоволене війною і негативно ставилося до політики радикальної демократії.

Творчість Аристофана вченими поділяється на три періоди:

а) перший (427-421 рр. до н.е., тобто перший етап Пелопоннесько війни, до Нікієвого миру) – яскраво політичний, з чітким дотриманням обрядово хорового стилю.

б) другий (414 – 405 рр. до н. е.). Про період з 421 до 414 ми не маємо відомостей. Другий період уже не стільки яскраво політичний. Тематика швидше просто суспільно-сатирична, комедія містить сатиру на поетів і театр, у зв’язку з політичним вимогами і розчаруванням та опортунізмом.

в) третій (392 – 388 рр. до. н.е.) – крах старої хліборобсько-ритуально-політичної комедії, наближення до пізнішої побутової комедії моралі, культивування утопічних ідеалів, пріоритет діалогу над хором зникнення парабаси

Серед політичних комедій найбільшого гостротою відзначаються “Вершники” (424 р.). Ця п’єса Аристофана була скерована проти впливового лідера радикальної партії Клеона в момент його найбільшої популярності, після блискучого успіху, здобутого ним над спартанцями.

Комедію “Хмари” (423 р.) названо так тому, що її хор складається з хмар – нових божеств, яких визнає Сократ замість старих давньогрецьких. Сократа взагалі зображено софістом, тобто викладачем фальшивої премудрості і здатного обдурювати в суперечках. Простолюдин Стрепсіад пов’язаний із селом, хоча і проживає в місті, збитий із пантелику софістами, хоче шляхом софістичних вивертів довести своїм численним кредиторам, що він їм не повинен виплачувати свої борги. Для цього він їде в Сократову школу, проте з його навчання немає ніякої користі.

Комедія “Жаби” (405 р.) цікава як відбиття літературних поглядів Аристофана, а також має велику історичну цінність. Вона спрямована проти Еврипіда, зображеного у вигляді сентиментального, розманіженого й антипатріотично настроєного поета і на захист Есхіла, поета високої, героїчної моралі, серйозного й глибокого, стійкого патріота. Комедія цікава своєю гострою антиміфологічною тенденцією. (наменитих вигадників трагедій в Афінах було троє: старший — Есхіл, середній, — Софокл і молодший — Еврипид. Есхіл був могутній і величавий, Софокл ясний і гармонійний, Еврипид напружений і парадоксальний. Один раз подивившись, афінські глядачі довго не могли забути, як його Федра мучиться пристрастю до пасинка, а його Медея з хором ратує за права жінок. Люди похилого віку дивилися і лаялися, а молоді захоплювалися.

Есхіл помер давно, ще в середині століття, а Софокл і Еврипид померли півстоліттю опісля у 406 р., майже одночасно. Відразу пішли спори між любителями: хто з трьох був кращий? І у відповідь на такі спори драматург Арістофан поставив про це комедію «Жаби».

«Жаби» — це означає, що хор в комедії одягнений жабами і пісні свої починає квакаючими рядками: «Брекекекекс, коакс, коакс! / Брекекекекс, коакс, коакс! / Болотяних вод діти ми, / Затягнемо гімн, дружний хор, / Протяжний стогін, дзвінку нашу пісню!»

Але жаби ці — не прості: вони живуть і квакають не де-небудь, а в пекельній річці Ахероне, через яку старий кудлатий човняр Харон перевозить покійників на той світ. Чому в цій комедії знадобився той світ, Ахерон і жаби, на те є свої причини.

Театр в Афінах був під заступництвом Діоніса, бога вина і земної рослинності; зображався Діоніс (принаймні, іноді) безбородим ніжним юнаком. Ось цей Діоніс затурбувавшись про долю свого театру, подумав: «Спущусь-ка я в замогильне царство і выведу-ка назад на світло Еврипида, щоб не зовсім спустіла афінська сцена!» Але як потрапити на той світ? Діоніс розпитує про це Геракла — адже Геракл багатир в левовій шкурі, спускався туди за страшним триголовим пекельним псом Кербером. «Легше легені, — говорить Геракл, — задушися, отруйся або кинься із стіни». — «Занадто задушливо, занадто несмачно, занадто круто; покажи краще, як сам ти йшов». — «Ось замогильний човняр Харон перевезе тебе через сцену, а там сам знайдеш». Але Діоніс не один, при ним раб з поклажею; чи не можна переслати її з попутником? От як раз йде похоронна процесія. «Ей, небіжчик, захопи з собою наш тючок!» Небіжчик з готовністю підводиться на носилках: «Дві драхми даси»? — «Дарма»! — «Ей, могильники, несіть мене далі»! — «Ну скинь хоч півдрахми«! Покійник гнівається: «Щоб мені знову ожити!» Робити нічого, Діоніс з Хароном гребуть по сухому через сцену, а раб з поклажею біжить навкруги. Діоніс гребти незвичний крекче і лається, а хор жаб знущається з нього: «Брекекекекс, коакс, коакс»! Зустрічаються на іншому кінці сцени, обмінюються замогильними враженнями: «А бачив ти тутешніх грішників, і злодіїв, і лжесвідків, і хабарників»? — «Звичайно, бачив, і зараз бачу», — і актор показує на ряди глядачів. Глядачі регочуть.)

Творчість Аристофана завершує один із найблискучіших періодів в історії грецької культури. Він дає сильну, сміливу і правдиву, часто глибоку сатиру на політичний і культурний стан Афін у період кризи демократії і наступаючого занепаду поліса. У кривому дзеркалі його комедій зображено найрізноманітніші верстви суспільства, чоловіків і жінок, державних діячів і полководців, поетів і філософів, селян, міських обивателів і рабів; карикатурні типові маски набувають характеру чітких, узагальнених образів. Оскільки Аристофан для нас є єдиним представником жанру “стародавньої” комедії, нам важко оцінити ступінь його оригінальності і визначити, чим він зобов’язаний своїм попередникам у трактуванні сюжетів і масок, але він завжди сяє невичерпним запасом дотепності та яскравості ліричного таланту. Соціально-політичні погляди Аристофана відповідно до зазначених періодів його творчості еволюціонують від сміливої сатири на демократичні порядки, особливо на мілітаризм тодішніх демократичних лідерів до прямого утопізму, що свідчить про безсилля автора проти наступу торгово-промислових відносин. Літературно-естетичні погляди Аристофана на боці давнього урочистого стилю Есхіла, якому він і віддає перевагу.

Художній стиль Аристофанових комедій становить надзвичайно виразний зразок чисто класичного стилю, тобто він ґрунтується на зображенні абстрактно-типового в індивідуально-пластичній формі. Особливо чудова мова Аристофана. В основі це звичайна, розмовна аттична міська мова. Проте комедіограф пересипає її численними каламбурами, протиприродними поєднаннями слів, несподіваними численними порівняннями; уносить жвавість та характерність у діалоги.

Творчість поета була пов’язана з сучасною йому дійсністю, тому цікавила свідків і сучасників тих подій. Але ця обставина була серйозною перешкодою для розуміння його творчості в більш пізній період.

Середня аттична комедія

Після зникнення давньої аттичної комедії з початку IV ст. до н. е. її місце на короткий час заступає середня комедія, якої практично зовсім не знаємо. Відомо лише, що вона розробляла міфологічно-пародійні та побутові теми, а найзначнішими її представниками були Антіфан та Алексід, проте від текстів їхніх комедій залишилися невеликі уривки.

Нова аттична комедія

Завершила процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах нова аттична комедія, про яку також до початку XX ст. було мало що відомо. Вона пішла шляхом, накресленим Евріпідом у трагедії, — шляхом максимального наближення до життя, зображення реально-типових персонажів та подій.

Нова аттична комедія майже цілком відмовляється від казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових суспільних умовах єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова тема, тому нову комедію часом так і називають — родинно-побутовою.

Антична літературна теорія визначає відтепер комедію як «відтворення життя», причому під терміном «життя» розуміється повсякденне життя, приватний побут в його протилежності як політичному, так і фантастичного.У новій аттичній комедії зникає уїдлива сатира, що замінюється доброзичливим викриттям людських вад. Відійшовши від гострої соціально-політичної критики, комедія заглиблюється побутові відносини людини, ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні суперечності вуалювалися, звужуючи коло тем. Спираючись на ті зразки, що дійшли до нас, можна визначити дві головні теми:

Тема визволення дівчини з рух лихваря-звідника;

Тема загубленої, а пізніше знайденої дитини.

Своєю чергою, звуження тематики п'єс привело до появи сталих комедійних типів, які відразу пізнавалися глядачами за їхніми масками. Традиційною стає маска закоханого юнака, який страждає від неможливості звільнити дівчину, об'єкт свого кохання. Цей юнак досить розумний, але з порожньою кишенею. Йому протистоїть багатий суперник, обмежений, брехливий і самозакоханий воїн, який перед усім хизується уявними перемогами на полі бою і в коханні. З'являється маска старого, батька юнака, старої — його дружини, лихваря-звідника. У п'єсі, як правило, присутня гетера, коханка юнака, або дівчина, в яку він закоханий.

На відмінну від давньої, нова комедія вирізнялася поглибленою психологічною розробкою характерів героїв. Однакові маски набувають різної тональності, в кожній п'єсі набувають більш індивідуальних рис.

Зважаючи на погіршення умов існування людини, нова комедія ставила перед собою філантропічну, тобто благодійну, мету, намагалася підтримувати людину, довести, що вона не втратила своїх духовних і моральних цінностей і залишається «вінцем творіння», прагнула вдихнути в неї сили, віру в себе. Навіть у негативних персонажів драматурги намагалися відшукати і показати бодай незначні позитивні риси. Прагнення авторів зобразити людину гуманною в побуті й родинному житті, в коханні та інших складних психологічних ситуаціях спиралося на притаманну вже для п’єс драматургів минулого періоду любов до людини, що загалом червоною ниткою проходить в усій попередній літературі Еллади.

У діалогах персонажів нової комедії вже відсутні колишні «вольності», наївна брутальність і простодушність народних дотепів, властиві старій комедії. Мова персонажів відбиває розмовну мову освіченої частини населення.

Серед героїв вже не було міфологічних персонажів, царів, богів, легендарних переможців-полководців і т. д., на проскенії (а не на оркестрі, як у старій комедії) з'являлися звичайні ремісники, селяни, раби, лихварі, слуги та представники інших верств населення.

Мабуть, у силу традиції хор у новій комедії зберігався, але мінімально, у самій дії він участі не брав і з'являвся лише між актами комедії, відіграючи таким чином роль дивертисменту для розваги глядачів у час перерви.

До нас дійшли імена більш ніж 160 авторів нової комедії. Серед них найчастіше фігурують імена Менандра та його постійного суперника, можлива, родоначальника його драматичного жанру Філемона. Його твори до нас не дійшли, хоч їх було близько сотні. Відомим був також Діфіл із Сінопи, який майже все життя прожив в Афінах, де написав понад 100 комедій. Пізнішими комедіографами називають кефалійця Філіппіда, каристійця Аполлодора, македонця Посідіппа. Збереглися окремі факти їхнього життя, незначні фрагменти творів і свідчення вчених про них, але цього надто мало, щоб скласти уявлення про характер їхньої творчості.

Творчість Менандра

Творчість Менандра обумовила ідейно-естетичну парадигму "нової аттичної комедії" - найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від "старої аттичної комедії", в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин. Сучасник Александра Македонського і тривалих воєн його спадкоємцями, Менандр не торкається у своїх п'єсах політичних подій епохи; соціальні проблеми розглядаються лише з погляду особистої і сімейної моралі. Уже сама постановка таких питань, як про права дитини, несправедливості різної моралі для чоловіків і жінок, моральності раба, знаменує розпад укладу життя «держави-міста» і наростання індивідуалістичного світовідчування еллінізму. Розробляючи еротичні теми, Менандр широко користується прийомами трагедії Евріпіда, переносячи міфологічні сюжети в сучасне йому середовище. Нова комедія і п'єси Менандра відрізняються від древньої комедії тим, що в них відсутня партія хору і вони обходяться без пісень і танців як частини дії. Немає тут і каламбурів з непристойностями, якими щедро користувалася древня комедія. Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типових фігур комедії (раб, трутень, гетера та інші) Менандр пожвавлює поглибленою розробкою характерів, що і обумовлюють розвиток дії (на відміну від інших представників «нової» комедії, які розробляли головним чином інтригу), і митецькою технікою діалогу. Антична критика особливо цінувала в комедіях Менандра реалістичне зображення характерів. Відчутний вплив на формування його творчої манери справив Феофраст, який у роботі "Характери" вивів 30 мініатюрних портретів людей. Він продовжував традиції описової етики, розробленої Арістотелем. А в комедіях Менандра знаходимо неначе художнє втілення вчення Арістотеля про необхідність дотримання людьми у їхній поведінці "золотої середини": не слід бути ані занадто відлюдькуватим, ані занадто ревнивим, ані занадто нестриманим тощо.

Джерела

Патріс Паві. «Словник театру».
Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
Антична література: навч.посіб./Ковбасенко Ю. І. — 2 — ге К56 вид.,розшир. та доповн. — К.:Київський університет імені Бориса Грінченка, 2012. — 248с.
Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література: Підручник. — К.: Либідь, 2001. — 718 с.

Посилання

Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — С. 69.