Анійське царство
| |||||||||||||||||||||||||||||||
Анійське царство (або Багратідська Вірменія, Вірменське Царство Багратідів[1][2]) — феодальна держава вірменів, що існувала з 885 до 1045 року.
Передісторія
ред.З середини VII століття більша частина території Вірменії перебувала під владою арабів[3]. З початку IX століття Аббасидський Халіфат почав виявляти ознаки розпаду. Послаблення Халіфату змусило перейти до більш гнучкої політики стосовно Вірменії[3]. Вже у другій половині IX століття в процесі боротьби проти арабського ярма намітились тенденції до об'єднання Вірменії у цілісну державу[4]. 862 року княжий рід Багратідів об'єднав більшу частину вірменських земель та усунув владу халіфату, коли останній в особі халіфа Аль-Мустаїна визнав Ашота Багратуні «князем князів» Вірменії[5][6]. Вже 875 року вірменська знать висунула його кандидатуру на трон Вірменії[1].
Історія
ред._-_%D5%8D%D5%B8%D6%82%D6%80%D5%A2_%D4%B1%D5%B4%D5%A5%D5%B6%D5%A1%D6%83%D6%80%D5%AF%D5%AB%D5%B9_%D5%A5%D5%AF%D5%A5%D5%B2%D5%A5%D6%81%D5%AB.jpg)
885 року Арабський Халіфат в особі халіфа Аль-Мутаміда й Візантійська імперія в особі імператора Василія I визнали незалежність Вірменії[8][9] і надіслали Ашоту Багратуні по короні[5][3][10][6]. Цей акт став юридичним підтвердженням фактичної незалежності Вірменії[3]. Ашот I був урочисто коронований у столиці Багаран католикосом Геворгом II[11]. Ядром держави став гавар Ширак[12], розташований в басейні річки Ахурян. Ашоту I вдалось об'єднати під своєю владою не лише Вірменію, але й Грузію та Албанію[13][10]. За його царювання кордони Вірменії сягали на півдні областей навколо озера Ван, на сході — річки Кура, а на півночі Ашот I приєднав Гугарк до міста Тіфліс[14]. Напередодні відновлення незалежності Вірменії, поряд із Багратідами, найбільшими княжими володіннями Вірменії були також Васпуракан і Сюнік[8].
Окрім визнання незалежності Вірменії, Халіфат визнав також політичне верховенство Ашота I над усіма правителями Закавказзя, як християнських, так і мусульманських[11]. З кінця IX—початку X століття Візантійська імперія також визнала політичну гегемонію Вірменії в Закавказзі — принаймні, стосовно християнських держав[15], що означало володіння вищою владою відносно до решти правителів Закавказзя візантійської орієнтації[16]. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний, кажучи про першого Багратідського царя Вірменії Ашота I повідомляє, що той «володів усіма країнами сходу»[15]. Халіфат у свою чергу присудив вірменським царям титул «шахіншах» — царя царів[5]. У той же час Багратідам удалось також відновити політичний термін Велика Вірменія[17].
890 року Ашота I замінив його син Смбат I, царська влада якого також була визнана Халіфатом[18]. Смбат I, як і його попередник проводив політику сильної централізованої влади[19], за його правління межі вірменської монархії ще більше розширились[18][20][19]. В середині 890-х він завдав поразки Мухаммед ібн Абу Саджу, повернувши Двін і Нахічевань[18]. Слід також зазначити, що перші вірменські царі Багратіди мали абсолютну владу на всій території Вірменії. Так, наприклад, відомо, що 904 року Смбат I відокремив область Нахічевані від Васпуракану й передав його Сюніку[21]. За його царювання столиця Вірменії була перенесена з Багарана до Ширакавана. Занепокоєний посиленням вірменської держави, Халіф, спираючись на свого намісника Саджидського аміра Юсуфа, розпочав ретельну боротьбу за підкорення Вірменії[1]. 908 року васпураканський князь Гагік Арцруні був проголошений «царем Вірменії» на противагу Смбату I[1]. За рік армія Юсуфа разом із вірменськими військами Васпуракану вжила воєнних дій проти Смбата I. Зазнавши поразки у Битві при Дзкнавачарі, в області Ніг, останній потрапив до рук Юсуфа. Відмовившись віддати наказ здатись захисникам фортеці Єрнджак 914 року[11], Смбата було страчено[1] у Двіні шляхом розп'яття на хресті.
Вірменію було звільнено, а її самостійність відновлено[22][1] за наступника Смбата I Ашота II Залізного. Упродовж 918—920 років між патріархом Константинопольським Миколаєм I і католикосом вірменським Ованесом Драсханакертці тривали перемовини з метою створення закавказького союзу проти мусульман[11]. Кульмінацією дипломатичних зусиль стала поїздка 921 року Ашота II до Константинополя й отримання від імперії військової допомоги[11]. Повернувшись на батьківщину, він продовжив боротьбу, звільнивши більшу частину країни[11][9], почергово повернувши Багреванд, Ширак, Гугарк, Агстевську долину. Вирішальною стала Севанська битва 921 року. Здобувши перемогу над арабами Ашот II 922 року отримав від Халіфату титул шахіншаха[5] — царя царів[22][20], та був визнаний царем Вірменії[9]. Його політична гегемонія була визнана на всьому Кавказі[11][20]. Ашот II також мав успіхи у придушенні доцентрових прагнень дрібних феодалів на околицях країни. Так були підкорені Саак Севада в Гардмані, Цлік Амрам у Тавуші, князь Самшвілде на крайній півночі Гугараку[11].
Вірменія сягнула свого політичного й культурного апогею за наступників Ашота II. Його брат Абас I, який зайняв трон 928 року, переніс столицю до Карса[11]. Добу царя Абаса прийнято вважати часом миру й стабільності. 952 року царем став Ашот III Милостивий з титулом шахіншаха[23]. Останній, подібно до своїх попередників, проводив політику посилення централізації влади[9], створив сильну постійну армію[9]. Вірменський цар командував армією з 80 тисяч воїнів[11]. Однак із середини X століття абсолютна централізованість держави почала руйнуватись. Так, у 961—962 роках Ашот III поступився Карсом разом з усією областю Вананд своєму брату Мушегу, подарувавши йому також царський титул. У зв'язку з цим 961 року столицю було перенесено до Ані. Політичні й церковні інтриги створювали загрозу для держави. 974 року імператор Візантії Іван I Цимісхій підійшов до кордонів вірменської монархії[11]. Усі вірменські правителі Васпуракану, Сюніка, Ташир-Дзорагету згуртувались навколо царя царів[11] та об'єднаною 80-тисячною армією[23] розташувались у Харку, поблизу вірменсько-візантійського кордону. Імператор відмовився від подальших воєнних дій та уклав союз із вірменським царем[11]. За деякий час після цих подій вірменська держава зазнала нових потрясінь. 977 року помер Ашот III, одразу після чого розпочався гострий конфлікт між його братом Мушегом і сином Смбатом II за вірменський трон. Конфлікт, зрештою, завершився перемогою Смбата й укладенням миру між обома. Останньому вдалось також привести країну до стану стабільності[24]. У той же час, 978 року, його молодший брат Гурген отримав область Ташир[25] де було утворено Ташир-Дзорагетське царство зі збереженням васальної залежності від Ані[25].
989 року влада перейшла до Гагіка I з титулом шахіншаха[24] — царя царів. Доба його правління вважається періодом найвищого розквіту Вірменського царства Багратідів[26]. Йому вдається успішно проводити політику об'єднання вірменських земель і централізації влади[27]. 1001 року він придушив повстання свого племінника царя Ташир-Дзорагету Давида I Безземельного[11]. Окрім цього були анексовані області від васальних князівств і царств — Сюніка, Васпуракану, Парісоса, Хачена[27][24]. Однак після його смерті 1020 року вірменська держава прямувала до занепаду. Царювання законного спадкоємця вірменського трону Ованеса-Смбата не було визнано його братом Ашотом IV. У прагненні заволодіти троном він підбурив повстання проти брата. Отримавши допоміжні війська від царя Васпуракану Сенекеріма, він узяв в облогу столицю Вірменії — Ані. Програвши війну, Ованес-Смбат був змушений піти на поступки. 1022 року було підписано мирну угоду, за якою Ованес-Смбат мав правити в Ані та прилеглих областях, а Ашот — у прикордонних з Персією та Грузією територіях.
Великою політичною помилкою Ованеса-Смбата стала його підтримка царя Грузії Георгія I в його війні з Візантією[11]. Зазнавши поразки, Ованес-Смбат 1022 року погодився після своєї смерті передати Анійське царство Візантії[11]. Перемовини про це було проведено в Трапезунді між католикосом Петросом I Гетадарцем та імператором Василієм II, де між ними було укладено угоду, відому як Трапезундська угода[28]. 1040 року, коли помер Ованес-Смбат, візантійський імператор Михаїл IV зажадав реалізації цього заповіту. У важкі для держави часи вірменська політична еліта розділилась на два угрупування: католикос Петрос I Гетадарц і князь Саркіс Хайказн зайняли провізантійську позицію, натомість інша частина шляхти згуртувалась навколо князя Ваграма Пахлавуні та війська, проголосивши сина Ашота IV, вісімнадцятирічного Гагіка II царем. Останній відмовився виконати умови угоди[29]. За допомогою спарапета Ваграма Пахлавуні та Григора Магістроса йому також вдалось вдало відбити візантійські атаки[11] біля стін вірменської столиці. Не зумівши домогтись результату військовим шляхом, імператор Костянтин IX Мономах запросив Гагіка II до Константинополя ніби для проведення мирних перемовин. Під умовляннями Саркіса Хайказна й католикоса Петроса I Гетнадарця він погодився на поїздку. В Константинополі вірменському царю було запропоновано капітулювати[29] й передати царство Візантії. У той же час католикос і Саркіс Хайказн відправили з Вірменії ключі від Ані. 1045 року під час чергової облоги Ані місто здалось. Анійське царство за сприяння частини вірменських феодалів на чолі з католикосом[28], припинило своє існування.
Васальні Анійським Багратідам вірменські царства та князівства
ред.У васальних відносинах з Багратідами перебували утворені у X столітті 4 вірменських царства, а також кілька вірменських князівств. Це були Васпураканське, Карське, Сюнікське й Ташир-Дзорагетське царства[12]. Васальні держави брали участь у всіх зовнішньополітичних акціях Багратідів. Тим не менше їхні відносини з Багратідами часто ставали інтригованими через прагнення до політичного самовозвеличення.
У васальній залежності від Анійських Багратідів перебували каїсіки — володарі області Арчеш на північному березі Ванського озера в історичній області Вірменії Аліовіт[30].
У васальній залежності від вірменських царів перебувала область Камбечан і Шаке, на лівому березі річки Кура[31].
Від вірменських(Ширакських) Багратидів також залежали Багратіди Тайка, Кларджетії і Іверії. В особистій залежності від вірменських царів перебував і Тифлисский емірат.
Правителі
ред.Примітки
ред.- ↑ а б в г д е Схід у середньовіччі // Історія Сходу. — М. : "Восточная литература" РАН, 1997.
- ↑ John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 62.
- ↑ а б в г Історія Візантії. — М. : Наука, 1967. — Т. 2.
- ↑ а б в В. В. Шлєєв. Загальна історія мистецтв. — М. : Искусство, 1960. — Т. 2, кн. 1.
- ↑ а б в г Енциклопедія Британіка [1] [Архівовано 19 червня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Іраніка. Архів оригіналу за 27 липня 2017. Процитовано 14 квітня 2013.
- ↑ Armenian Architecture — Virtual Ani. Архів оригіналу за 26 травня 2011. Процитовано 14 квітня 2013.
- ↑ а б Іраніка. Архів оригіналу за 2 січня 2021. Процитовано 14 квітня 2013.
- ↑ а б в г д ВРЕ. Архів оригіналу за 30 червня 2014. Процитовано 24 червня 2019. [Архівовано 2014-06-30 у Wayback Machine.]
- ↑ а б О. О. Василєв. Візантія та араби. — СПб, 1902. — Т. II.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Cyril Toumanoff. Armenia and Georgia // The Cambridge Medieval History. — Cambridge, 1966. — Т. IV: The Byzantine Empire, part I chapter XIV. — С. 593—637.
- ↑ а б ВРЕ[недоступне посилання з червня 2019]
- ↑ Mark Whittow. {{{Заголовок}}}. — University of California Press, 1996. — С. 217.
- ↑ Steven Runciman. The Emperor Romanus Lecapenus and his reign: a study of tenth-century Byzantium. — Cambridge University Press, 1988. — С. 152.
- ↑ а б Костянтин Багрянородний. «Про управління імперією», гл. 44 [Архівовано 30 березня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ Степаненко. В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 43—51.
- ↑ Г. Г. Літаврін. Коментар до глав 44-53 трактату «Про управління імперією». Ком. 13 до глави 44 [Архівовано 4 листопада 2011 у Wayback Machine.]
- ↑ а б в The Cambridge History of Iran / Edited by R. N. Frye. — Cambridge University Press, 1975. — Т. 4. — С. 228-229.
- ↑ а б Ованес Драсханакертці. гл. XXXI // Історія Вірменії. — Єр., 1986.
- ↑ а б в Ronald Grigor Suny. The Making of the Georgian Nation. — 2-е. — Indiana University Press, 1994. — С. 31-32.
- ↑ Lynn Jones: Between Islam and Byzantium, стор. 65
- ↑ а б John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 71.
- ↑ а б Степаненко В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 45.
- ↑ а б в Степаненко В. П. Політична обстановка у Закавказзі в першій половині XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1975. — Вип. 11. — С. 124—125.
- ↑ а б V. Minorsky. Studies in Caucasian History. — CUP Archive, 1953. — С. 41.
- ↑ John H. Rosser. Historical Dictionary of Byzantium. — 2-е. — Scarecrow Press, 2011. — С. 199.
- ↑ а б ВРЕ[недоступне посилання з травня 2019]
- ↑ а б Степаненко В. П. Політична обстановка в Закавказзі у першій половині XI ст. // Антична давнина й середньовіччя. — 1975. — Вип. 11.
- ↑ а б Історія Візантії. — М. : Наука, 1967. — Т. 2.
- ↑ Г. Г. Літаврін. Коментар до глав 44-53 трактату «Про управління імперією». Ком. 5 до глави 44 [Архівовано 4 листопада 2011 у Wayback Machine.]
- ↑ Іраніка. Архів оригіналу за 17 травня 2013. Процитовано 14 квітня 2013.
Джерела
ред.- ВРЕ[недоступне посилання з червня 2019]