Теорія Розбитих Вікон (або теорія розбитого вікна) — це соціологічна теорія, яка стверджує, що видимі ознаки безладу та занедбаності, як-от розбиті вікна, графіті чи сміття, можуть сприяти підвищенню рівня злочинності та погіршенню поведінки в спільноті. Теорія була вперше запропонована в 1982 році кримінологами Джеймсом Вілсоном і Джорджем Келлінгом.
Основна ідея:
Якщо на будівлі є розбите вікно і його не ремонтують, це сигналізує людям, що місцевість недоглянута і за нею ніхто не стежить. Це може призвести до того, що інші вікна теж будуть розбиті, і поступово в цій місцевості почне зростати кількість дрібних правопорушень. З часом це може призвести до більш серйозних злочинів.
Основні принципи теорії:
Малий безлад веде до великого: Маленькі порушення громадського порядку, якщо їх ігнорувати, можуть перерости в серйозніші злочини.
Охайність і догляд за середовищем важливі: Чисте, охайне середовище створює атмосферу закону та порядку, що знижує ймовірність кримінальних дій.
Соціальний контроль: Теорія підкреслює важливість підтримки соціального контролю, коли члени громади самі беруть участь у підтримці порядку.
Практичне застосування:
Одним із найвідоміших прикладів застосування теорії розбитих вікон є політика "нульової толерантності", яку впровадив мер Нью-Йорка Рудольф Джуліані у 1990-х роках. Поліція посилила контроль за дрібними порушеннями, такими як проїзд без квитка в метро, дрібне хуліганство або графіті, що, як вважалося, допомогло знизити загальний рівень злочинності в місті.

Критика:
Хоча теорія має своїх прихильників, є й критики, які стверджують, що зосередженість на дрібних правопорушеннях відволікає увагу від боротьби зі справжніми причинами злочинності, такими як бідність чи нерівність. Крім того, деякі дослідження вказують, що зниження злочинності в Нью-Йорку могло бути пов'язане з іншими факторами, такими як економічне зростання чи зміна демографічної ситуації.