Це саме той випадок, коли сайдквести і життя навколишнього світу набагато цікавіше, ніж основна сюжетна лінія, хоча, чи можна дивитись на ці 3 аспекти окремо ?...

Граючи в гру вперше: я скіпав майже усі побічні квести та з часом просто закинув її, не дійшовши до кінця з нерозумінням про те, чому цю гру вважають найкращою в трилогії, але погрузившись в неї удруге, без бажання її пройти, а просто поринути у її світ - дуже насолодився всім та плавно пройшов і сюжетну лінію, майже непомітно для себе. Сайдквести дуже переплітаються з основним сюжетом і виглядають, як його органічна частина, без якої ми маємо лише сухий скелет. І кожен з таких квестів має свою унікальну історію, персонажів і несподівані повороти в певних місцях. Це саме що СТАЛКЕР, а не тупий шутан, яким було Чисте Небо і Тінь Чорнобиля(трошки). В жодній іншій грі я не відчував настільки живу симуляцію життя, досі, а пройшло 14 років....NPC мають свій розпорядок дня, друзів, ворогів, можливість подохнути у будь-який момент, а ця живість підкріплюється і сюжетно важливими скриптовими персонажами(від дій яких доля звичайних npc часто і залежить), от дуже гармонійно це зроблено.

Окремо хочеться написати про Прип'ять. Ніде в мене очко настільки сильно не стискалось, як в ній. Це каша з почуттів: рідна місцевість, лімінальні простори, несподівані напади мутантів то тут то там(один раз я йшов через арку в будинку і тут на мене різко стрибає псевдособака, в штани наклав що пиздець) і ще це враження, що за мною хтось постійно стежить, хоча по-близу нікого немає. І так не хочеться в Прип'яті залишатись вночі.

Якщо не казати про технічну частину, то грою я дуже задоволений. Це класика на всі часи, у яку хочеться повертатися. Це був Майор Дегтярьов, кінець зв'язку.

(p.s. і так, монолітівців я віддав Волі, бо досить з них бути разом з зазомбованими. Краще сидіти та кайфувати від життя.)