Archive of Our Own ^beta

i: місячне затемнення

Саске жив дуже, дуже довго.

Для декого Час знаходив особливе задоволення в тому, що псував їхню зовнішність. Він сміявся, вимальовуючи зморшки на їхній шкірі, забарвлюючи зуби жовтим, а волосся сірим та білим. І коли він досягав достатньо, щоб викрасти останній подих з їхніх губ, то проводжав їх до Смерті, навіки вдоволений тим, що поклав край чомусь, що колись жило.

Але таких, як Саске, Час уникав з хворобливою рішучістю. Чіпати їх того не вартувало й приносило лише проблеми. Жодна душа не хотіла б бути жертвою їхнього гніву. Тому Час тримався далеко, дуже далеко, закриваючи очі на їхнє існування, дозволяючи їм снувати своїм золотим двором без свого впливу. І, передбачувано, волосся Саске лишалось таким же чорним, шкіра такою ж блідою, як і в ту мить, коли він матеріалізувався в існування.

В час його народження, золотий двір небес простягнувся з одного краю горизонту до іншого. Його колони були зіткані з сонячного проміння та місячного пилу, а через вхідну арку на його жителів лилося світло мільйонів живих душ. Саске оговтався, стоячи в центрі споруди, оточений іншими, такими як він, та спостерігаючи за тим, як небо забарвлювалося в рожевий, та помаранчевий, та блакитний. На відстані, висока фігура, оповита тінями, наближалася до нього та його браттів, промовляючи до кожного по черзі голосом, який було чутно лише подумки. Коли слова були сказані, вона притискала руку до їхніх чіл, вкривала їхні нагі тіла, а тоді вони зникали з золотого двору зі щойно здобутим Призначенням.

Нависаюча фігура зрештою наблизилась до Саске. Коли вона промовила, її голос прогримів, наче блискавка у небі.

一 Ти, породжений тим, кого називають Темрявою, й тим, хто є Сміхом, віднині називатимешся Саске. Ти черпатимеш сили зі зміщення зірок, недоліків життєвого циклу та заздрощів й темряви присущих усьому. Ти процвітатимеш і в часи війни, і в часи миру. Ти станеш причиною “чому”, чимось, що можна звинувачувати, забобоном. Прийми це Призначення та виконуй свою роль в балансі цього світу. Тепер йди. Я звільняю тебе.

По цьому Саске вклонив голову та був убраний в мантії зіткані з фіолетових вогнів. Вінець з воронячого пір’я був покладений на його волосся, магма завирувала в його очах, окреслюючи їх печатями та вогнем. Тоді, подібно до своїх братів та сестер, він розчинився до світу людей.

І так народився Невдача й став частиною життя.

ii: сонцестояння

Час минав. Богів слабшого гарту стягували з їхнього трону, узурпованого молодшими, могутнішими противниками. Ті ж душі, жадібні та надміру впевнені в своїх можливостях, жадали й місце Саске, але зазнавали поразки. Саске спалював їх, повертаючи до життєвого циклу, одним лише клацанням пальців. Він був надто хитрим, надто спритним, надто підготовленим до мінливих років і століть, щоб його перевершили якісь вискочки. Інші ж боги, що трималися свого місця на троні, були достатньо мудрі, щоб не переходити йому дорогу. Вони знали про Невдачу достаньо, щоб розуміти: поразка коштуватиме їм набагато більше, ніж вони були готові пожертвувати.

Вони нарікали, що творець не створив Вдачу сильнішою.

І, пройшовши це все, Саске встояв. В перші роки існування він зрозумів, що люди були самолюбними, потворними створіннями. Часи війни заганяли їх до його храмів зграями. На його вівтарі вони приносили в жертву їжу, худобу, жінок та дітей, уповаючи на його сили проти їхніх ворогів. Іноді навпаки — люди звинувачували його, запитували чому він обрав наслати такі страждання на людей, чому обрав наслати біль на них — і в ті моменти Саске міг лише безхитрісно усміхнутися та вказати на зміщення зірок. Його творець мав рацію. Він справді перетворився на уособлення забобону, яке звинувачують, бо так зручно. Зрештою, було легко приписати Невдачі все, що відбувалося поза розумінням. Таким було його Призначення. І Саске від цього лише ставав могутнішим: що більше людство конфліктувало, що більш вузьколобим ставало, що більше ненависті вони ховали в серцях, тим більше він прославляв їхню дурість.

Але війни не вічні. Люди еволюціонували. Вони ставали кращими, хай як повільно, і Саске був змушений вдовільнятися крихтами сили, де міг. Меншими в об’ємах, але більшими в чисельності.

Смертельні хвороби перетворилися в застуди в вагонах метро. Споживання гнилих фруктів послугувало базою для харчових алергій. Втрачені листи замінилися п’яними повідомленнями, відьомство злилося з повільним інтернетом, небезпечні подорожі переросли в неправильний напрямок на дорозі в одну сторону.

І повільно, кількість людей, що навідувалися до храмів Саске скоротилася майже до нуля. Тепер, вони заходили лише на спір. Щоб понасміхатися та посміятися з бога ер давно минулих. Натомість, вважалося більш сприятливим молитися богу Вдачі, адже тоді вони принаймні могли зробити з удачі свято та обгорнути подарунки червоним та золотим папером.

Але Саске було байдуже. Допоки він виконував своє Призначення, то продовжуватиме бути частиною балансу, не зважаючи на передбачуваність пропливаючих декад. Тому він продовжував спостерігати, продовжував сидіти та перебирати кісточки людства, пригнічуючи в собі набридливе відчуття того, ніби чекав, поки щось зміниться. Хоча й знав, що цього не станеться.

-

Вісімсотого десятого жовтня його напівзруйнована святиня прийняла добровільного відвідувача. Саске возсідав на своєму місці в золотому дворі, перераховуючи бусини могутності, що накапали в його чашу минулого дня, коли старе відчуття потягнуло за куточки його свідомості. Хтось заходив на його територію. Внутрішнім зором він побачив: білявий хлопчик, не старше семи, повільно ступав землею, по коліна в траві.

Відвідувач був лише дитиною. Можливо, загубився.

Хлопчик пробирався через зарослі, що оточували вівтар Саске. Кущі чіплялися за його поношений одяг. Він йшов далі, не зважаючи на подряпини, що тепер вкривали його руки та щиколотки, поки не добрався до середини зарослів. Там постала споруда з вицвівшої фарби та гнилого дерева.

Храм зістарився, й погано. Це не місце для дитини.

І все ж, Саске спостерігав, як ця дитина обережно йшла периметром, обходячи територію кругом, аж поки не помітила кам’яний резервуар в самісінькому центрі. Чаша була зношена та бита вітрами, заповнена водою вже не з колодязя, а дощовою. До країв її липли водорослі.

Саске спершу подумав, що хлопчина загубився. Однак, коли він підбіг до педесталу, а на молодому обличчі його розплилося полегшення, Саске усвідомив, що цей спонтанний візит, можливо, не був таким вже спонтанним.

Хлопчик зупинився перед чашою, став навшпиньки, міцно заплющив очі та склав долоні разом.

На мить постала тиша, поки він, здається, не міг добрати слів. А тоді…

— Будь ласка, — прошепотів він, — будь ласка, будь ласка, віддайте невдачі мами та тата мені.

Саске, досі спостерігаючи з небесного двору, почув його бажання чітко і ясно. Це перша молитва йому за довгий час. Але він задумався, адже це бажання зовсім не мало сенсу.

"Чому я б таке робив? Що ти за дитина така, щоб бажати подібне від мене? Чи знаєш ти у кого просиш про послугу?"

Перші миті тиші ніяк не видали його балакучу натуру. Тепер він говорив швидко, слова злітали з його губ, наче водопад після зими.

— Сталося так багато поганого. Тато втратив роботу. Мама захворіла. Ми мусили продати машину, щоб заплатити за речі типу електрики, води та оренди, а тато далі шукає нову роботу і не може знайти…Вони обоє усміхаються й кажуть, що все добре, але я знаю, що це не так. — Білявий хлопчик рішуче вдивлявся в чашу, ніби це був магічний портал, через який можна було говорити з Саске. Певним чином, він був правий. — Я осилю декілька днів голоду. Знаю, що ще малий, але я можу працювати. І якщо Ви віддасте мені мамину хворобу, я, напевно, зможу видужати. 

— Тому будь ласка. Можете просто забрати їхню невдачу і віддати її мені?

Саске ніколи не чув нічого настільки чудернацького. Яка людина бажала собі перипетій? І таке-то бажання, загадане дитиною? Було б простіше піти до храму Вдачі та молитися там, вимолювати, щоб на них зійшли благословення, а не щоб покинули страждання. І все ж, цей людський хлопчик обрав, через ідіотизм, чи то невинність, блукати закритими дорогами та глибинами неприборканого лісу в пошуках помічі від Саске.

— Цікаво, — сказав Саске. Він обернувся яструбом та направився до світу людей. Приземлився на край чаші. Застійна дощова вода пішла хвильками і хлопчик, наполоханий його раптовою появою, спіткнувся та впав назад. Саске нахилив голову вбік. Хлопчик поспішив встати. Він вирячився на Саске широкими очима. Не було в ньому нічого такого неймовірного, але, все ж, хлопчик дивився так, ніби його коричневе й біле опір’я було найбільш вражаючим дивом, яке він коли-небудь бачив.

“Ну що ж, добре”, — подумав Саске, фокусуючи свої круглі, золотаві очі на ньому, на людському дитинчаті. “Я подарую тобі більше, ніж ти бажаєш. Я заберу всю невдачу з твоєї душі. З цієї миті й надалі, під твоїми ногами не простягатиметься нічого, крім золотих та срібних доріг. Ті, кого ти торкатимешся, будуть обдаровані твоєю добротою. Тобі ніколи більше не знадобиться поміч інших богів, так як моє благословення забере тягарі з твоєї душі. Вважай це подякою за те, що розбив коло монотонності.”

— О! Я маю щось пожертвувати, так? — сказав хлопчик, не почувши послання Саске в тиші. Він запхнув одну брудну долоню в кишеню і дістав шматок морського скельця. Його краї були згладжені та зкруглені водяними потоками. Він обережно кинув його в чашу. Скельце пішло на дно кам’яної чаші, наче прекрасний, блакитний коштовний камінь.

— Це мій щасливий камінчик, — сказав хлопчик. — Цього вистачить? Щоб заплатити за візит? В мене більше нічого немає. — Він поглянув на Саске, ніби очікуючи на його схвалення.

Саске б пирхнув, якби міг це зробити в формі яструба. Людські дитинчата дійсно щось. Він клацнув дзьобом — єдиний прояв підтвердження від нього — і злетів в небеса шквалом пір’я та вітру. Маленький білявий хлопчик став просто цяткою на землі. Він вдивлявся вверх, на Саске, ще довго потому, як він зник з поля зору.

Морське скельце лишилось. Воно виблискувало у воді — єдиний скарб дитини, чиє життя пізнало дотик бога.

iii. середосіння

— Ти порушив баланс, — сказав Вдача.

Саске продовжив рахувати бусини. 

— Не знаю про що ти, — сказав.

— Десять років тому. Ти порушив баланс світу десять років тому, коли ненароком взявся за мою роботу, Саске.

— І як же я це зробив?

— Ти використав своє Призначення найгіршим можливим способом! Є причина тому, що наші Призначення розділені. Забравши в людини погану вдачу, ти ненароком обдарував його таланом. І не сказав мені про це. Тепер баланс посунувся і там походжає людина, якій ніколи не доводилося працювати задля того, чого потребує. Про це ти подумав? Ти подумав про те, що станеться, якщо забрати невдачу у випадкової людини? І ще й у дитини! У нього попереду цілісіньке життя цим користатися! Він навіть не помре вчасно!

Саске глузливо посміхнувся: — Можливо, якби ти був могутнішим, то міг би нівелювати приток моїх сил.

Зі стогоном Вдача вчепився собі у волосся: — Ти знаєш, що я не могутніший за тебе.

— Знаю.

— Тоді чому ти це зробив?!

— Мені було цікаво.

— Тобі було цікаво?! Ми не маємо цікавитися, Саске. Ми маємо виконувати наше Призначення! Саме для цього ми були народжені!

Саске випростався. Він закінчив рахувати бусини, а Вдача поводився надзвичайно набридливо. 

— Почитаєш мені лекцію, коли станеш сильнішим від мене, — сказав він. — А до того, забирайся. Якби я хотів почути чиєсь нудіння, я б поговорив з Нудьгою.

Вдача глянув на нього: — Творець не буде тобою задоволений, — сказав він.

— Навпаки, творець буде дуже щасливий. Я успішно посіяв більше хаосу в світі, зробивши людського хлопця своїм піддослідним.

— І яким чином, — сухо сказав Вдача, — це взагалі має сенс?

— Ну, — відповів Саске, — ти зараз зі мною сперечаєшся, хіба ні? Це хаос. Тепер йди. Якщо мені доведеться повторити ще раз, я відправлю тебе назад до життєвого циклу.

-

Лише через декілька місяців потому перед Саске постала загадка.

Він постукав пальцем по губі.

Це сталося знову. Це вже тридцятий. І точнісінько як і з двадцятьма дев’ятьмя випадками, що сталися за останні пару місяців, йому було неспокійно.

Йому ніколи не буває неспокійно. Він навіть не знав що таке неспокій, аж поки ця дивина не почала повторюватися раз за разом, без очевидної причини та пояснення, крім як, що хтось був по-чудернацьки зацікавлений богом Невдачі.

Настільки зацікавлений, до того ж, що посилав людей вичищати храм Саске.

І не один храм.

Всі храми.

Спочатку, коли почалися проникнення, Саске очікував звичного. Ще більше фарби з балончика, непристойних малюнків та споживання наркотиків від людей, які не вартували його часу. Можливо, вони зайшли на територію покурити косячок. Чи напитися та проблюватися в кущах. Або похуліганити та викарбувати кишеньковим ножем похабні малюнки чоловічих геніталій на дерев’яних колонах. 

Він уже це все бачив.

Але люди, що зайшли до храму не зробили нічого подібного. Це були ремонтники і вони не прийшли до цієї глушини, щоб зрівняти храм з землею на користь цементу та скла.

Вони прийшли, щоб його відновити.

Саске спостерігав з золотого двору, як вони почали косити газон, висмикуючи бур’ян, та саджаючи квіти вздовж території.

Ці люди замінили старі курильниці для пахощів на нові, мідні. Гниючі дерев’яні дошки натомість стали гладеньким кедром та дубом. Пил та засохле листя змели начисто. На кожну колону нанесли декілька шарів червоної фарби, що виблискувала кольором богів.

Той перший храм став каталізатором і Саске наївно подумав, що цьому могло бути лише одне пояснення. Якийсь багатий індивід обрав відновити старий храм в якості доброї справи того тижня. Банально, особистий проект. Як дитина, що грається з іграшкою, а тоді викидає, коли та стає нецікавою.

Відновлення храму — не більше, ніж дозвілля цього загадкового генія, тому Саске на тому й заспокоївся.

Більше не повториться.

В ту ж мить, коли він дійшов цього висновку, один з робітників перечепився через гілку та полетів обличчям в багнюку.

Саске зібрав ще одну бусину.

-

Але Саске помилявся. Це не було випадковістю. Його храми повільно відновлювали по всьому людському світу, навіть ті, які були нічим більшим за крихітні сараї при дорозі. Він міркував чи не звернув на нього увагу хтось повернутий на окультизмі, але зрештою швидко відкинув цю думку. Відвідувачів було так само мало, як і раніше, ніхто до нього не звертався й не вимолював його прокльонів. А значить, справа була не в дивних релігійних організаціях.

Тоді що ж це було? Хто вишукував храми Саске? Чого їм треба? Чого хочуть, отримавши божу ласку?

З кожною закінченою реновацією, в Саске наростав неспокій, а також цікавість. По завершенню робіт, ремонтники йшли. Час від час хтось повертався, щоб покосити газон, але переважко храми просто лишались стояти, наче тихі елегантні монументи. Загадковий індивід не розширював їх, а також не оздоблював напоказ. Це не робилось, щоб хтось міг похвастатися багатством. Вони просто перетворювали старе в знову нове.

Саске вирішив.

Наразі він дасть цій людині робити, що їй заманеться. Але якщо вона його розгніває, перейшовши межу, він навідається до неї особисто і це точно не закінчить добре для його загадкового благодійника.

iv: урожайний місяць

Минули місяці і ось воно. Хтось переступив межу, підібравши підношення в храмі. Саске чекав. Настав час звести рахунки.

Він прийняв людську подобу. Вогні його мантій блиснули в плаский, каламутний фіолетовий. Він притушив свою присутність в щось, що зможе осягнути взір смертного, й ступив через Порожнечу: сандалі ступили на свіжу літню траву.

— Що ти тут робиш? — запитав він у білявого незнайомця. Чоловік, застуканий з рукою в чаші, швидко відсмикнув її. Обтер вологу долоню в штани.

— О—вибач. Я не знав, що храмом хтось опікується.

— Опікується. Мене сюди приставили забезпечувати загальний порядок, — збрехав Саске. Його тон пожорсткішав. — То що ти робив в чаші? Це свята вода. Її можна лише пити.

— Я знаю, вибач—я лише мав перевірити, чи дещо й досі там, — засоромлено відповів незнайомець.

— Дещо — це що?

— Підношення. Дуже старе.

— Неважливо, чи воно колись було твоїм, чи ні. Як тільки підношення випускають з рук тут, воно належить богу Невдачі.

— А, я мав здогадатися, — сказав незнайомець. — Не проблема. Подарунок був його, врешті. Я просто був здивований, що він й досі тут. Минули роки.

Саске підійшов і заглянув в кам’яну чашу. Шматок морського скельця лежав на дні.

— От воно що, — сказав він. Тож пройшло досить часу, щоб хлопчик виріс в чоловіка. Саске відійшов назад. Бажання проклянути незнайомця повільно витікало з нього, наче з погано зав’язаної повітряної кульки. Можливо через цю придуркувату усмішку на обличчі чоловіка. Він виглядав так, ніби ним легко скористатися. — То ти повернувся лише, щоб перевірити чи підношення досі тут?

— Е, ні, не зовсім, — сказав незнайомець, — насправді я прийшов, бо хотів помолитися в його храмі.

— Зазвичай у нас немає відвідувачів.

Незнайомець засміявся: — Чудово! Мені більше місця буде.

Саске, на рідкість не знаючи що сказати, дозволив йому пройти повз. Незнайомець зупинився лише за крок від сходів до вівтаря. Він поглянув вгору. Щось схоже на благоговіння промайнуло його обличчям. Тоді він став на коліна й відкрив невеликий поліетиленовий пакет, дістав підношення. Декілька помідорів, м’ясистих, якраз стиглих, блистіли на сонці.

Куточок губ Саске потягнувся вгору. Його серце завжди лежало до конкретно цієї людської їжі. Лише щаслива здогадка, чи незнайомець знав?

До підношень доєдналась тарілка. Незнайомець почав акуратно нарізати помідори і вони розкривались, наче літні квіти. Їхня багрова шкіра відділялась від серцевини, золотаві насінини дивилися в небо. Коли незнайомець закінчив, він склав долоні, заплющив очі та схилив голову.

Він сидів та молився богу Невдачі, який, непомітно для нього, уважно прислухався до його відданості.

Молитви сягнули крізь Саске. Безкінечні, безкінечні подяки за його благословення. Вірне захоплення. Визначна віра. Серце, що ніколи не похитнулося в своїй щирості.

"Дякую, — сказав незнайомець, — що виконали бажання малої дитини. Ви змінили моє життя."

"Дякую, що допомогли татові знайти роботу."

"Дякую, що вилікували хворобу мами."

"Дякую, що піклувалися про мою родину."

"Дякую, що розбудили вчасно перед екзаменами на вступ."

"Дякую, що слали мені сонце в дні, коли дощ змарнував би мої плани."

"Дякую, що лишали мені останнє бенто в магазині."

"Дякую, що саджали мене близько до дошки, коли я не бачив."

"Дякую, що затримали поїзд, щоб я зміг доїхати додому на свята.2

"Дякую, дякую…"

Молитви не зупинялися.

В грудях Саске відчувалося некомфортне тепло. Але ж наскільки одна його примха змінила майбутнє хлопчика? І чому він цим не скористався? Чому він одразу ж не навідався до казино, чи не придбав лотерейні білети, щоб нажитися? Чому й досі проживав життя настільки почесно та нормально, наскільки це було можливо?

"Дякую, — сказав незнайомець."

Пломінь огорнув серце Саске.

"Дякую, — сказав незнайомець."

Пломінь заплутався у його венах.

"Дякую, — сказав незнайомець."

Пломінь перетворився в інферно. Саске схопився рукою за груди. Він довго не протримається, якшо незнайомець далі так молитиметься. Хлопець сидів там вже більше трьох годин, ані на мить не припиняючи висловлювати вдячності, а Саске лишень чекав, мовчки, замислившись, чи йому взагалі хотілося, щоб вони припинялися — поки вуглинки ситили його душу.

"Дякую. Дякую. Дякую."

— Храм зачиняється, — сказав Саске.

Незнайомець підірвався з місця на східцях.

— О, — сказав, — перепрошую. Не мав наміру тебе затримувати. — Він підвівся, простогнавши, коли кров рушила по ногах. — Певно, не варто було отак сидіти стільки часу. 

— Певно ні.

Незнайомець поглянув на Саске: — Не розчув як тебе звати, — сказав.

Саске задумався який позасвітній феномен ним заволодів, змусивши відповісти правдиво.

— Саске.

— Саске..приємно познайомитися. Я — Наруто. — Обличчя незнайомця засяяло легкою усмішкою. — Я в місті вперше за більш ніж десять років — так добре знову опинитися в знайомій місцині. Я тут буду все літо, вештатимусь туди сюди. Ймовірно бачитимемось часто.

— Та невже, — відповів Саске.

Наруто сердечно засміявся: — Ага. Все, не буду заважати—й так вже зловживаю твоєю гостинністю. До зустрічі.

Саске поспостерігав, як Наруто зник вдалині. Тоді підібрав шматочок помідора з тарілки для підношень. То це він, врешті.

Поклав помідор до рота.

На смак — терпкий та солодкий, наче поцілунок сонця.

-

Наруто не перебільшував, сказавши, що вони бачитимуться часто. Він навідувався до храму майже щоденно опісля обіду й завжди з дрібничками для підношення. Рисове печиво, ароматичні палички, гладенькі камінці з водойми — речі, які більше ні на що не годилися, окрім як бути подарованими богу Невдачі. 

І щоразу, коли Наруто йшов, Саске ховав підношення в рукави та приносив їх до золотого двору, хоча б щоб дивитися на них, коли рахуватиме бусини.

Наруто радий був розповісти Саске все про своє життя, особливо коли його не питали. Саске не розумів, що ж було такого нагального в тих фактах, що їх треба було негайно повідомити.

— Я тут, тому що знайшов лотерейний білет біля храму, коли був дитиною, — сказав Наруто.

— Дуже круто, — відповів Саске. Наруто скорчив йому гримасу та потягнувся в торбину зі своїми щоденними підношеннями.

— Ти не шариш. Один той білет змінив моє життя, — посяснив він. Подав Саске сливу. Саске взяв без слів. — Нам вистачило грошей, щоб заплатити за мамині ліки, купити машину, квартиру та навіть ще лишилось, щоб інвестувати в ринок. Дивовижа в тому, що, якось, всі наші вкладення повернулися сторицею. Раптом у нас з’явилось стільки грошей, що ми не знали, що з ними робити! Все наше життя перевернулось з ніг на голову ось так, — Наруто клацнув пальцями.

— Як неочікувано, — сказав Саске.

— Диво — по іншому й не назвеш. Тому я мушу Йому дякувати. Я Йому завдячую всім.

— Звідки ти взагалі знаєш, що це його рук справа?

Наруто вказав на чашу.

— Ти його бачив, еге ж? Мій щасливий камінець. Я помолився Йому, коли був дитиною, і то було моє підношення. І перш ніж я поклав його в чашу, я не жартую, прилетів яструб і сів прямо тут. І, прозвучить дуже дивно, але він ніби…подивився на мене і я відчув, ніби перебуваю на межі чогось надприродного. — Наруто надкусив сливу та задумливо прожував. — Гадаю, Невдача надсилав мені знак, що моє бажання буде виконано.

— Це тому ти відновлюєш його храми? — запитав Саске.

Наруто вдавився фруктом. Швидко відкашлявся: — Звідки ти знаєш, що це я?

— Лишень хтось настільки по-дурному відданий, як ти, і з купою грошей, зміг би взятися за такий проєкт, — відповів Саске. — Досить очевидно.

— Ну, якщо так подивитися, — сказав Наруто. Потер потилицю. 

— Певно влетіло тобі в копієчку.

— Недешево, але це лише гроші, — сказав Наруто, — цього навряд чи достатньо, щоб передати, наскільки я вдячний.

Наруто зібрав торбину. Почав гратися з пластиковими ручками.

— На правду, я навіть не знав чи братися за це. Тобто…розшукувати всі ті храми, посилати людей, щоб їх відремонтували…це була божевільна ідея. Але чим дужче я про це думав, тим більше відчував, що, щонайменше, це я можу зробити. Недостатнім було просто дякувати Йому про себе. Треба було місце, де б я зміг вшанувати Його і все, що Він для мене зробив. — Він повернувся до Саске. Його очі світилися. — Гадаєш, Він вдоволений? Як думаєш, Невдача радий відновленим храмам?

Саске не знав до чого хлопець вів: — Мені звідки знати?

— Ну, я вичитав все, що зміг знайти про Невдачу, — сказав Наруто. — Всі легенди, міфи—але його важко зрозуміти, коли єдине твоє джерело — запилений підручник. Я подумав, якщо вже ти тут працюєш, може маєш якусь інсайдерську інформацію. Чи…щось. — Наприкінці його голос зтишився.

— Інсайдерську інформацію, — повторив Саске, гадачи чи вважалось інсайдерькою інформацією те, що він говорив від себе, як Невдача, — ну дивись. Я думаю, що поки ти не знищуєш його храми, він спустить тобі це з рук.

“Ти цікавий,”— хотілось сказати. — Ти цікавий і це єдина причина, чому я з тобою взагалі розмовляю зараз. Нічого більше".

Наруто усміхнувся. Зуби — біленькі. 

— Це добре. Я все гадав чи вчиняю правильно. Не хотілося, типу… показати Йому, що моя відданість ґрунтується лише на грошах. — Він копнув траву і вона злегка погойдалась на вітрі, перш ніж повернутися на свою першочергову позицію. — І все ж, мене засмучує те, наскільки вони пусті. Хотілося б, щоб у нього було більше послідовників. Він на них заслуговує.

— Люди не настільки дурні, щоб молитися богу Невдачі, коли можна звернутися до бога Удачі, — сказав Саске. Поглянув на Наруто. — Ну, ти — виняток.

Наруто легко штурхнув його плечем. Саске дозволив.

— Це було не дуже чемно.

— За мною чемності й не помічали.

— Ага, я це з самого початку зрозумів. Чуєш, якби довелось вгадувати, як гадаєш, яке з моїх підношень Йому найбільше сподобалось?

На мить, Саске задумався над запитанням Наруто. Тоді, вкусив сливу. Соки потекли по руці та підборідді, липкі та гірко-солодкі.

Він злизав доріжку, яку вони лишили.

На смак не дуже.

— Може, помідори.

v. рівнодення

— Ти доволі багато часу проводиш в людському світі, — сказав Удача.

— Знову ж таки, — відповів Саске, — не твоя справа.

— Сподіваєшся, що одна з душ пройде Випробування Відданості?

— У мене немає послідовників, які б пройшли Випробування.

— Брехня. Я бачив тебе там внизу і твої зустрічі з тим чоловіком. Це вже декілька тижнів продовжується. Робиш ставку на його Вознесіння?

Удача не мав навіть часу моргнути, перш ніж Саске метнувся та схопив його за горло. Пекельне полум’я миготіло на його шкірі. Голос Саске був по-небезпечному тихий, а той, хто мав би (не)щастя їх зараз побачити, помітив би печаті в його очах, що крутилися, наче центр бурі.

— Не шпигуй за мною, — сказав Саске, сильніше змикаючи пальці на боговій шиї, — чим я займаюсь — це моя справа, і лише моя. У мене на тисячу років більше досвіду, аніж у тебе. Якщо битимемось, я зітру тебе в пил.

Удача кинув йому погляд, який неможливо було прочитати. Він стояв незвично спокійно, як на когось з рукою на шиї. 

— Я б не був таким певним, — сказав він. Відчепив пальці Саске та вислизнув з його хватки.

Бог Удачі пішов. Однак, це не було відступом. Він упевнився, що останнє слово за ним: — Одного дня твоя зарозумілість вкусить тебе, коли ти цього найменше очікуватимеш.

— Нехай, — відповів Саске. — Я вкушу у відповідь.

-

Літо минало й Наруто почав запрошувати Саске прийти до нього додому, після роботи в храмі. Хоча Наруто багато молився (на що людське тіло Саске, здається, й досі погано реагувало), він також проводив непристойно багато часу будучи вперто балакучим.

Завжди було і те, і се, про що треба було поговорити. Стара жіночка в продуктовому, ящірка, що повзала по його столу, його мати та батько, які були на відстані декількох країн. Рот Наруто ніколи не закривався. Він перестрибував з однієї теми на іншу так легко, що Саске ледь вдавалось вхопити перехід від “коти краще собак” до “менеджери хедж-фондів продовжують просити мене інвестувати в них і це починає дратувати”.

Однак, була одна тема, яку Наруто піднімав з частішою регулярністю.

І це була тема “потусити”.

— Буде весело! — Завзято сказав Наруто. — Я живу недалеко. І хоча моя квартира не така вже й велика, вона затишна в усіх найкращих сенсах. Ми могли б приготувати вечерю і подивитися кіно, абощо?

— У мене є сімейні обов'язки, які я повинен виконувати вдома.

Наруто трішки здувся: — Оу, ну нічого. Це була просто ідея.

Звісно ж це була просто ідея. Це також була ідея, яку Наруто ніяк не хотів облишити. От би він знав наскільки сміховинною вона була. Досить того, що бог проводив стільки часу з людиною — але щоб бог пішов до людини додому, де не було призначеної йому святині? Готував та дивився кіно? Саске вважав таку пропозицію жахливо абсурдною.

Але Наруто був напрочуд наполегливим. Він продовжував запрошувати Саске всюди — в ресторани, кафе, аркади, театр — куди тільки не. Дійшло до того, що Саске почав втомлюватися від його прохань. Щоразу Наруто, якимось чином, однаково пашів ентузіазмом, щоразу з новим планом, ніби Саске не сказав йому, що зайнятий вже разів так сімдесят. 

— Чому ти продовжуєш мене запрошувати? — запитав Саске.

“Чому продовжуєш ходити до цього храму? Чому продовжуєш дякувати, хоча сказав уже все, що треба було?”

“Чому я не можу перестати бачитися з тобою?”

Наруто знизав плечима. Сідало сонце, осяюючи його обличчя рожево-помаранчевим сяйвом.

— Не знаю, — відповів він. — Літо скоро мине. Ти кажеш, що не маєш мобільного, тому…тяжко буде триматися на зв’язку, коли мені треба буде їхати. Я лишень хочу провести час, що у мене залишився, з одним зі своїх друзів. 

“Ти взагалі чуєш, що кажеш? — Саске хотілося запитати. — Ти й гадки не маєш, якими силами я володію. На що я здатен. Я вже був, в день, коли ти народився, і продовжуватиму існувати після того, як тебе вже не буде. Ми — не друзі. Боги не водять дружбу з людьми”.

Наруто дістав свіжий охапок помідорів з торбини. Нарізав так, як і завжди — спочатку навпіл, тоді половинки на третинки. Виклав їх на тарілку для підношень, швидко озирнувся, а тоді подав її Саске.

— Хочеш, щоб я потримав? — запитав Саске. Взяв тарілку.

— Ні, — сказав Наруто. — Вони для тебе. Подумав, що у вас з Невдачею певно схожі смаки.

Саске нахмурився. Томати червоніли у світлі заходу сонця.

— Досить сміливе припущення. І я ніби казав тобі, що як тільки щось дарується богу Невдачі, воно належить йому. Я не можу їх взяти.

— Так-так, — сказав Наруто, відмахнувшись від нього, та почав нарізати ще один помідор, — я їх Йому ще не дав, тому правило не рахується. Ця порція тобі. Він отримає наступну. — Він поглянув на Саске, що досі стояв, як вкопаний, з тарілкою в руці. — Чого ти чекаєш?

— З чого ти взагалі взяв, що я хочу їх їсти?

— Ну, тарілку ти не повернув.

— Я це все сам не з’їм.

— Ага, насмішив. Брешеш, як дихаєш.

Й справді брехав. Саске взяв шматочок та надкусив. Смак розтікся на язику. Він з’їв кожнісіньку порцію помідорних підношень від Наруто й щоразу їхня якість була задовільною. Однак, ці томати — перші, які він їв, сидячи поруч Наруто, і, чомусь, це геть змінило їхній смак.

Наруто спостерігав за ним з м’якою усмішкою на вустах.

— Так і знав, — сказав він.

Саске протягнув йому тарілку: — Ти теж візьми, — сказав. — Я справді все сам не з’їм.

— Знаєш, — відповів Наруто, — можеш просто визнати, що їжа — смачніша, коли ділишся з друзями. Тому що так і є. — Він взяв шматочок та закинув до рота. — Ммм. Смачно.

Саске нічого не відповів.

-

— Я їду завтра, — сказав Наруто, підіймаючись з колін.

— Ти сказав мені це вже десятий раз. Ти буквально виголошував це щодня протягом останніх десяти днів. Я в курсі, що ти їдеш, — сказав Саске.

— Ага, ну, ти щось не виглядаєш дуже засмученим, — відповів Наруто. — В той час, як я тут все пнусь, щоб ми разом провели останні моменти єднання. Глянь, я навіть прийшов раніше і приніс обід на двох. Хіба ж я не джентельмен?

Саске зиркнув на квадратні коробки, які Наруто дістав з торби. Всередині був рис, овочі та злегка підгорівша курка. Далеко не найкраща їжа, яку Саске куштував на власному вівтарі.

— Оце дивовижний поворот подій, — сказав Саске. — Я очікував, що ти дістанеш мівіну та термос гарячої води.

Наруто розсміявся.

— Ой, відстань, гівнюче. Ось—бери цей. Тут курка менш підгоріла.

Саске взяв коробку. Придивився — виявляється Наруто виклав насінини кунжуту на рисові в формі смайлика. Направду, їхнє розташування було неідеальне і виглядало це так, ніби смайлик намагався не розплакатися.

— Я знайду роботу, — сказав Наруто, загрібаючи шматок рису паличками. Посовав його пару секунд, а тоді з’їв. Ротом повним недожованої їжі сказав: — Я сюди довго не приїжджатиму. Скільки ти наглядатимеш за храмом? Якщо я повернусь через пару років, ти будеш тут?

— Важко сказати, — відповів Саске. — Може, зміню роботу.

— Ха—тобто ти кажеш, що наглядати за цим храмом — не мрія всього твого життя? — Пожартував Наруто. — Можемо з тобою помінятися. Подзвони мені, коли набридне, й я візьму естафету.

— У мене немає телефону.

— Навіть стаціонарного?

— Ні.

— Чорт. Ані імейлу, ані телефону—і як мені зв’язатися з тобою, коли поїду? — Запитав Наруто.

— Ніяк, — сказав Саске.

Наруто нахмурився.

— А як щодо пошти? Можна мені хоча б написати тобі листа?

Саске зковтнув, відчуваючи дивний комок, що формувався десь в трахеї. 

— Ти не зможеш мене знайти, — сказав. — Я недосяжний.

Чоловік, якого зустрів Наруто у храмі, зникне, як тільки той поїде, адже з самого початку тут ніхто й не працював. Саске не міг знову показати своє обличчя. Це був лише тест — імпульсивне рішення, ухвалене богом, який прагнув чогось іншого. Якщо Саске стане залежним від існування Наруто, то випустить з виду своє Призначення. Він уже забував збирати бусини, натомість надаючи перевагу тому, щоб сидіти з цим чоловіком від обіду до заходу сонця. Так не може продовжуватися. Це нераціонально.

Але Наруто нічого з цього не знав. Тому, він просто сказав: — Хм. Що ж, здається мені просто доведеться використати свою суперсилу удачі, щоб перестріти тебе самому, — а тоді підстрибнув та підбіг до кам’яної чаші.

Саске спостерігав, як той зачерпнув води у долоні, розвернувся та підбіг назад. Духовна вода вихлюпувалась через його пальці. А тоді, перш ніж Саске встиг відреагувати на те, що Наруто намагався утнути, решту води жбурнули йому в обличчя.

Саске, тепер мокрий і абсолютно невеселий, гнівно витріщився. Наруто зігнувся навпіл від сміху.

— Ось так! Я благословив тебе водою з храму Невдачі — тепер я зможу слідувати за тобою, куди б ти не пішов! — Він засміявся та побіг назад до чаші—і Саске прудко підлетів, щоб зупинити ідіота від другої спроби.

Наруто, однак, мав надто велику фору та дістався до чаші раніше за Саске. Він зачерпнув ще і цього разу більше, ніж пару краплин. Вода намочила Саске від волосся аж до шиї.

— Я тебе приб’ю, — сказав Саске, але Наруто лишень дужче розсміявся, адже, здається, розумів, що той нічого такого не зробить. Блиснула думка просто прикликати грозу в якості відплати — оце йому покажу! — але зрештою вирішив взяти черпак (хішаку), що лежав на краю чаші, й набрати води. Наруто навіть не ухилявся, коли Саске перекинув ківш йому на голову.

Наруто потріпав головою, як собака. Бризки полетіли у всі сторони. Осіли горошком на рясі Саске.

— Треба було принести водяний пістолет, — сказав Наруто, а тоді настрибнув на Саске, сяючи широкою усмішкою на обличчі, та завалив його на землю.

Людське тіло Саске не було слабким. Якби захотів, то міг би відкинути Наруто з легкістю, закрутити його кінцівки у вузол, змусити здатися, вдавивши голову в землю коліном. Для його божественної сили було б легко зробити навіть гірше, але наростаюча цікавість його стримувала. Як це було б, за такого дисбалансу сил, відчути себе слабшим хоч раз? Щоб це його спина лягла на землю, щоб його погляд підвівся до неба — ясного та безжального?

Він знайшов свою відповідь дуже швидко.

Було гаряче.

Наруто глянув на Саске зверзу вниз. Сонце сяяло навкого його голови. Сорочка була мокра від тої води, яку на нього вилив Саске.

— Чекай, — сказав він. Його пустотлива посмішка розповзлася ширше. Він потягнувся до чаші. Підняв її. Саске розтулив рота, щоб зачитати лекцію. Кам’яну чашу не можна знімати з педесталу—

Але для попереджень було запізно. В захваті, Наруто перекинув всю чашу духовної води Саске на обличчя — він міцно зажмурив очі — прохолодна рідина залила його лице та торс, стікаючи у вуха та западину шиї.

Морське скельце, що стільки років пролежало в чаші, випало в траву.

— Як тобі, — сказав Наруто, — таке благословення?

Сасуке замислився, чи наважувався хто-небудь раніше зробити щось настільки кричуще по відношенню до бога. Дуже малоймовірно. Навіть більш малоймовірним було те, щоб бог взагалі проводив так багато часу з людиною, але Саске минув цю точку неповернення вже декілька місяців тому. Він злизав воду з вуст. Саске поміняв духовну воду ще до того як Наруто прийшов того ранку, тому вона була солодкою та чистою.

—...Цікаво. Дивні у тебе прощальні ритуали. Не знаю що скаже бог Невдачі на те, що ти використовуєш воду з його храму для ігор та забавок.

— Я певен — він зрозуміє. Це ж через нього ми мусимо розставатися, — буденно зазначив Наруто. Замовчав, ніби перекочуючи наступні слова в роті. — Але навіть так, він нас і звів, тому, мабуть, я маю знову йому дякувати. Він дійсно вміє організовувати зустрічі з людьми, які мені подобаються.

— Рідко буває, — Саске сказав, — що я комусь подобаюсь.

— Ну, я не заперечуватиму. Твоя поведінка не кричить “приємна людина”. До пари, ти мало говориш, а коли все ж розтуляєш рота, то звучиш доволі саркастично — але ти декілька місяців сидів і слухав мене. Це щось та й має означати.

Саске зтер воду з обличчя.

— Казати компліменти та лаяти мене водночас — суперечлива тактика, — сказав він.

— І все ж ти не заперечуєш.

— Тому що це правда.

— Ага, і всупереч твоїм колючкам, я залишився поруч.

— Гадаю, це щось говорить про тебе, а не про мене.

— Напевно, ти маєш рацію. Я схильний пхати свого носа туди, куди йому не слід.

— Але через цю твою схильність ти потрапив на аудієнцію до бога Невдачі, — сказав Саске, — тож я б не вважав це недоліком.

Наруто похихикав.

— Ти видаєшся холодним, але насправді ти хороший хлопець, еге ж? — Тоді, тихіше, м’якше, — Гей, якщо серйозно. Я справді сумуватиму за тобою. Мені сподобалось проводити з тобою час. Чудово було когось тут мати. Шкода, що ми не змогли більше позависати.

— Гадаю, час проведений з тобою був не такий вже поганий, — сказав Саске.

Наруто підвівся та протягнув руку. Саске схопився за неї й Наруто підтягнув його з трави. Глянув на Саске, а Саске подивився у відповідь. Пальці Наруто й досі міцно стискали його власні.

— Дякую, Саске, — сказав Наруто.

— За що?

— За те, що був моїм другом.

В мить сила запульсувала під крихкою людською шкірою Саске. Жар, який він відчував до того, випалив падаючу зірку на його серці. Важко сказати чому, можливо річ була не тільки в безкінечних подяках Наруто йому, як Невдачі, але й також йому, як другу — незалежно від обставин, Саске лишилось лише хапатися за груди, в той час як полум’я лютувало в його легенях.

Його людська оболонка розпадалась.

— Саске? Все гаразд? — Різка зміна поведінки Саске схвилювала Наруто. Він потягнувся, щоб торкнутися його плеча.

— Відійди, — сказав Саске, вплітаючи Наказ у свої слова, і Наруто, ніби під контролем сторонньої сили, відступив назад.

— Що—

— Я в нормі. Не дивись. Не підходь близько.

— Саске—

— Не приходь сюди більше, — сказав Саске.

Наруто був небезпечним. Ця ситуація була небезпечною. Саске загрався і, як Вдача й передбачив, це вкусило його шию. Або ж, більш точно, Саске самовільно оголив яремну вену, наївно вірячи, що вовкодав не атакує, навіть помираючи з голоду.

— Не кажи так. Я відведу тебе в лікарню, лише зараз візьму телефон. Гей—Саске—блять—, — Наруто підхопив Саске, коли той падав на коліна: космічний газ майже витік у нього з рота. Він ледве втримав його, стиснувши губи. 

Цей безлад — його власна провина. Зоряне світло вже струменіло в його венах, сяяло золотом у плоті. Магма наповнила райдужку, а навколо його шат спалахнув фіолетовий вогонь. Ілюзія розбивалася. Лише питання часу, коли все розшарується. І він не хотів, щоб Наруто став свідком цього.

— Забери руки, — сказав Саске, голосом скрипучим, як статика, — якщо торкнешся моєї справжньої форми — перетворишся в пил. — Він відштовхнув Наруто від себе.

Наруто знову його схопив. Саске стряхнув його з риком: — Руки геть! — Наказ, цього разу.

Наруто відпустив. Жар був практично нестерпний. Піт вкрив кожну пору на тілі Саске. З кожним вдихом він благав цю нещасну річ, якою була його людська оболонка, рухатись далі, в ліс навколо храму. Він мусив створити Порожнечу та повернутися до золотого двору. 

Тоді, принаймні, він міг би уникнути вбивства Наруто на місці.

На мить він відчув відголосок втрати. Не буде йому більше томатів.

Він зашкутильгав до лісу. Його відступ був сороміцьким. Ганебним. Він повертався спиною до когось, чиє існування було не важливішим за існування мурахи — лишень чергова душа в циклі житті. Бог, що зжалився над людиною. Бог, що турбувався про щось, крім власного Призначення. Сміхотворно, ось як це було — слабкість накликана егоїстичним прагненням до розваг.

— Ти — Невдача, так?

Запитання Наруто застало Саске зненацька. Дотепер, його оболонка трималась не краще за тисячолітній папір. Світло пробивалося через тріщини на шкірі. Пурпурне полум’я звивалось з хаотичною енергією. Пір’їни з’являлися нізвідки навколо його голови.

Саске обернувся. Відповів на запитання Наруто своїм власним.

— Що, якщо так?

Його вигляд мав би змусити Наруто боятися за своє життя. Але він лише вирячився, повністю проігнорувавши всі попередні застереження Саске. Його губи розтулилися. Блакить його очей блистіла наче роздріблені над морем сонячні промені. Смерть не могла його злякати, не в ту мить, коли він опинився віч-на-віч із тією істотою, яку він тримав на п’єдесталі свого розуму й серця.

Саске дивився, як Наруто зковтнув.

— Мені б довелося подякувати тобі знову. Особисто.

Ідіот, від і до.

— Я — не особа, — сказав Саске, а тоді розвернувся та відчинив порожнечу. Її усіяна зорями пустота була звично холодна. — Мені не потрібна твоя вдячність. Не треба була ще з того дня, коли ти почав молитися в моєму храмі. Відведи погляд, Наруто. Зараз ти бачиш мене востаннє, інакше — вважай своє життя втраченим.

Наруто противився Наказу Саске. Коли його шия поверталася — міліметр за міліметром — проти його волі, змушуючи дивитися в інший бік, його очі упивалися виглядом Саске, аж до самої останньої миті. Наче він не міг витримати дивитися деінде, навіть за все золото світу.

— Моє життя було твоїм з самого початку, — сказав Наруто, — можеш робити з ним все, що тобі заманеться.

— Мені не потрібне твоє жалюгідне життя.

— Тоді навіщо ти це робиш? Чому захистив мене, якщо тобі до мене байдуже?

Саске не мав відповіді, бо сам не знав. Було простіше ступити в Порожнечу, менш болісно вдати, що він ніколи й не складав Наруто компанію, аніж уявити розбитий вираз на його обличчі.

Саске стиснув губи. Він не оглянувся. Останні шматки людської оболонки обсипалися з його тіла та розчинилися в пил.

Коли Порожнеча зачинилась і Саске зник, сонце продовжило світити на його храм, наче цієї сутички ніколи й не було.

А морське скельце, яке підмигувало зі свого місця в траві, підібрали засмаглі пальці та притиснули до вуст чоловіка, якого повністю і безповоротно заворожив його бог.

vi. схід юпітера 

Саске покинув людський світ, але Наруто так і не перестав молитися.

А Саске не перестав слухати.

Незначна поблажка, думав він про себе, прислухатися до слів свого найвідданішого вірянина, з ким поруч він провів мить часу, навіть якщо й в якості забавки. Йому було байдуже до щоденних подій в Нарутовому житті. Це був лишень фоновий звук, щоб зайняти чимось голову під час підрахунку бусин.

"Я сьогодні ходив на ринок. Купив собі овочів, бо ти вічно кажеш мені їсти побільше зелені. Я скучив."

"Листя вже стає помаранчевим. Ліс став кольору волосся моєї мами. Це її улюблена пора року й вона готує свій знаменитий яблучний пиріг. Шкода, що ти не можеш спробувати. Я скучив."

"Це останній храм, який я мав відновити. Довга була дорога, але я завершив те, чого вирішив досягнути. Гадки не маю, що робити далі, крім як продовжувати тобі молитися. Я скучив."

Саске не міг відповісти. Ще п’ять років прийшло й минуло, а Наруто не пропустив молитву ані на день. Чи продовжить він? Чи міг? Рано чи пізно, Наруто втомиться від Саске, який так ніколи й не виказав, що слухає. Одного дня, коли в Наруто з’явиться власна дружина та сім’я, по мірі того, як життєві події ставатимуть все більш і більш важливими, його молитви повільно затихнуть й Саске по-тихому забудеться. Тоді коли Нарутові слова продовжать рвати коловорот зоряного пилу серця Саске, наче ехо, що пролітає крізь нескінченний простір та час.

"Я скучив, Саске."

"Саске, де ти? Ти слухаєш? Я скучив за тобою."

"Я так сильно скучив за тобою. Будь ласка, повернися."

В деякі дні Саске не міг стерпіти. Час від часу наліт суму з’являвся в молитвах Наруто і Саске відчував тупий біль за очима, той, що змушував печаті м'яко крутитися, наче кульбабки на вітрі. В ці дні він перетворювався лишень, щоб приглянути за Наруто, лишень, щоб побачити його обличчя та пересвідчитися, що той не мав довготривалої недуги.

Саске підмічав, що, хоча риси обличчя Наруто лишались більшою мірою незмінними, з’являлися відмінності окрім м’якої усмішки, яка не зовсім сягала його очей. Округлість в його щоках зникла. Волосся бувало то довше, то коротше, то більш невгамовне. Шкіра була блідішою взимку та темнішою влітку. Наруто торкався Час і це лише більше нагадувало Саске, що смертність — швидкоплинна, руйнівна річ.

Але в такі дні Наруто знаходив його, байдуже яку форму Саске приймав.  Він вдивлявся прямісінько в нього та в його душу, ув’язнену в чуже тіло — пташка на підвіконні, кіт в кущах, бурундук на паркані — й розливався в усмішці, яка давала Саске зрозуміти, що той знав. Його обличчя починало світитися. І наліт суму знову зникав з його молитов, на довгий час, навіть коли Саске ступав назад в Порожнечу, щоб на самоті вичікувати наступні місяці.

Саске не розраховував, що таке їхнє влаштування триватиме довго. Взагалі того не очікував. Роки, що минули повз них, були нічим більшим за піщинки в пустелі. Життя закінчиться та почнеться, як це ставалось завжди, й цьому правилу підкорювалось все, що народжувалось від землі. Саске століттями споглядав, як ті, що жили, помирали. Цей досвід не був йому невідомий.

Та все ж, коли Наруто раптово замовк, Саске не міг в це повірити. Це не мало статися так рано. В Наруто не лишилося ані краплі невдачі, він мав прожити до глибокої старості, а не загинути—та все ж, коли Саске поспішив відкрити Порожнечу та вслухатися в какофонію звуків людського світу, жоден з них не належав чоловікові, який навідував його храм і так палко йому молився.

Наруто повернувся до циклу життя. Й Саске ніколи більше його не побачить.

— Виглядаєш похмуро, — сказав Удача.

Саске не удостоїв його відповіддю.

— Що, твоя іграшка нарешті тебе покинула?

Саске рахував бусини.

— Добре, не відповідай. Просто хотів нагадати, що твоє місце знову на кону. Випробування Відданості вже завтра й нові боги добрими не будуть.

Саске повернув голову. Похмурий погляд, поцілений в Удачу, підпалив мантії бога. Удача загасив полум'я, перш ніж воно розповзлося далі.

— Ти, здається, забуваєш своє місце. Твоя позиція більш вразлива, ніж моя, оскільки ти — повна ганчірка, яка не може тримати свій довгий ніс подалі від моїх справ. Якшо ти, або хтось ще, полізе зі мною боротися, я вб'ю без вагань. Тож, не лізь, куди тобі не слід, та зосередься на своєму сраному Призначенні.

— Справа вже не лише в твоєму троні, Саске. В тебе забагато сили. Це вводить світ в дисбаланс. Інші боги тобою незадоволені — ти практично можеш робити все, що хочеш, і ніхто не може тебе зупинити. Їм це набридло.

Відповідь Саске була сухою і в'ялою: — Люди моляться тобі натовпами. На твою честь будують храми. Вони загадують бажання на падаючих зірках, на свічках, і з власної волі пишуть листи товстунові на Північному полюсі — і все це для того, щоб достукатися до тебе. Натомість мені доводиться витягувати свою силу з бруду. У мене ніколи не було такої кількості прихильників, як у тебе, але я все одно сильніший. Чому, як вважаєш? Як це так, що я стільки часу сиджу на вершині, тоді як ти й тобі подібні черви продовжуєте повзати по землі?

Вдача мовчав.

Нíчого було відповісти на таку абсолютну правду. Адже справа була ось у чому: Саске збирав силу по клаптику від самого свого народження. Він старанно користався з кожного гвинтика в часі, який був трішки незмащений, як йому й було наказано. З іншого ж боку, Вдача завжди був благословенний. Вдача завжди мав усе. Вдача був героєм кожної історії. І це Вдачу пам’ятатимуть завжди, тоді як Саске лишатиметься забутим; лиходієм для всіх, крім одного.

Але тепер, навіть того одного не стало. І Саске знову залишився сам. 

— Завтра, — сказав Саске, — після Випробування Відданості, бийся зі мною. Я тебе викликаю. Бийся за моє місце. Підбурюй нових богів робити те ж саме. Я навчу вас всіх чому не варто оскаржувати мою позицію — раз і назавжди.

-

Тисячі обережно відібраних душ повисли на арені золотого двору. У світі смертних минув лише день, але для них він відчувся як століття. Деякі душі, марні витримати вагу Часу, провалилися ще до того, як Випробування Відданості взагалі почалося. Ці душі повернулися до циклу життя.

Інші продовжували чекати. Їхня нагода прийде.

— Скільки у тебе цього року? — затріпотіла Любов.

— О, щонайменше триста, якщо не більше, — сказав Багатство. — У мене був хороший забіг цього разу. Справи на фінансових ринках йшли напрочуд добре.

— Людська жадібність не знає меж, — сказала Здоров’я. — Щодо мене, маю лише п’ятдесят цього року. Технології все продовжують людям життя. Так дратує.

— Краще п’ятдесять, ніж нікого. Ти ж знаєш, деякі боги жоднісінької душі не мають.

— Ха, то хіба це не їхня провина? Можливо, якщо б вони наполегливіше працювали, щоб привабити віруючих, то так сильно б не відстали. Важко повірити, що вони досі не втратили свої місця, чесно кажучи.

Саске заклав руки в рукави. Була причина тому, чому він ніколи не водився з іншими богами. Слабкі завжди дозволяли собі безглузді плітки. Якби Творець не зробив Випробування Відданості обов’язковою подією, Саске навіть не прийшов би.

— О, гляньте. Це ж Невдача. Як завжди, дується в темряві, — голосно прошепотіла Любов, ніби намагалась притишити голос, але все ж хотіла, щоб Саске почув кожне слово, — скільки Випробувань минуло без єдиного представника з його боку? Мені його навіть трохи шкода.

Здоров’я звела очі: — І ти, і я добре знаємо, що йому не треба наша жалість.

— Хм, — сказала Любов, — мені просто сумно, що ніхто ніколи не дбатиме про нього по-справжньому.

Саске перестав слухати їхню розмову. Стиснув пальці. Всередині арени, душі забарвлені в блакитний, наче подихи помираючої зірки, левітували то вверх, то вниз. Вони залишалися в блаженному невіданні, що були не більше, ніж формою розваги для богів.

Безсмертя вміло робити життя нудним, а потреби в слабких божествах, що не в змозі виконувати свої обов'язки, не було. Випробування Відданості вирішувало обидві проблеми, даючи найвідданішим послідовникам богів шанс вийти з життєвого циклу. Коли Випробування завершувалося, ті десять душ, які залишалися, нарікалися новими богами. Тоді, дозволялося кинути виклик існуючим богам за їхній трон. Важливо було набрати якомога більше послідовників, щоб зменшити шанс, що твоя позиція стане під удар.

Для Саске Випробування було не більше, ніж безглуздою подією, яка трапляється кожні сто років. Йому ніколи не треба було, щоб за нього ручались. Однаково нікому він не був настільки небайдужий, щоб дійти до кінця. А щодо тих, хто хтивив за його місцем…що ж, він лишався при владі не просто так.

Нависаюча фігура, оповита тінню, вимарилась на сцені. Боги затихли та схилили голови. Творець мовив у їхніх головах.

— У п'ятдесят шостому Випробуванні Відданості беруть участь декілька тисяч душ, — сказав Він. — Правила лишаються незмінними від минулого Випробування. Останнім десяти душам надасться можливість вийти з життєвого циклу та приєднатися до нас в цьому світі, а по їхньому Вознесінні, ми винесемо всі місця для ротації. Якщо вам кинуть виклик за місце, ви мусите його прийняти. Якщо програєте — займете позицію в життєвому циклі.

— Зараз я зачитаю богів з представниками за кількістю душ, в спадаючому порядку: Любов, чотириста тридцять дві. Удача, чотириста одинадцять. Мир, триста вісімдесят сім. Безпека,..

Творець перечислював, аж поки нумерація не впала до одночисельної. Саске нетерпляче стиснув перенісся. Боги зловтішалися вже задовго. Любов, особливо, виглядала аж надто самовдоволеною, бо її назвали першою.

Душі продовжували мерехтіти.

— Помста, одна. Ревнощі, одна. Невдача, одна—

Саске різко підняв голову.

— Нудьга, одна. Страх, одна. На цьому список закінчується. Випробування Відданості відтепер оголошується відкритим. — Творець підняв руку. Духовний бар’єр з’явився з підлоги. — Від богів не буде ніякого втручання. Результати — остаточні. Душі, що не дійдуть до кінця, повернуться до життєвого циклу та не зможуть знову брати участі у Випробуванні, якщо тільки не реінкарнуються через сто років.

— На цьому закінчуються пояснення правил. Прошу, насолоджуйтеся подією та нехай переможе найсильніший.

По цьому, поле блакитних душ спалахнуло, як сірник від трутовика. Початок Випробування сколихнув Двір. Полум'я та іскри зіштовхувалися: людські душі, які до цього так безтурботно колихалися, тепер боролися одна з одною, щоб довести свою цінність. Вони билися жорстоко. Злісно. Достатньо цілеспрямовані, щоб не жаліти своїх супротивників, достатньо загартовані злиднями, благословенні силою, яку вселили в них їхні боги. Ніякої пощади.

Деякі розчинилися. Інші лишились: їхня велич світилась все яскравіше з кожним полеглим супротивником. Вони спалахували і зникали з виду; крихітні феєрверки осипали Двір синім димом та криштáлевим пилом.

Печаті в очах Саске крутилися — він шукав душу, що належала йому. Але розрізнити було неможливо: душі не відрізнялися одна від одної, за винятком глибини їхнього світла.

З часом квітуче поле порідшало. На арену лягла тиша, що зрідка переривалась шепотом зникаючої душі. Миті між зникненнями розтягувалися. І розтягувалися. І розтягувалися.

Чотирнадцять, тринадцять, дванадцять, тоді одинадцять. Вогні спалахували доти, доки арена не осяялася світлом душ, які дійшли до гіркого кінця.

Випробування завершилось.

Творець прибрав бар’єр.

— Вітаю переможців Випробування Відданості. Аплодую вашій наполегливості. Цю дорогу нелегко пройти, — сказав. Боги підвелися. Саске випрямився зі своєї напівлежачої пози.

Оповина тінями голова Творця повернулася: — Кажу цим десятьом душам та всім богам: ви мали достатньо часу, щоб обдумати місця, що ви займете, і тепер, ваш час прийшов. — Широко повів рукою. — Цим я відкриваю початок викликів. Як заведено, нові боги мають можливість вибрати першими.

Перша безтіла душа на арені набула форму. Творець звернувся до неї:

— Представниця бога Здоров’я, якому богу ти бажаєш кинути виклик?

Душа трансформувалась в фігуру жінки середнього віку.

— Я кидаю виклик богині Психічної Витривалості, — відповіла вона.

Саске цього й очікував. Душа обрала за супротивника незначного бога. Як завжди, ці нові душі тяжіли до участі в битвах, в перемозі яких були певні. Він майже скучив за днями сліпого поклоніння — принаймні в ті часи відчай додавав елемент азарту.

Богиня Психічної Витривалості програла бій та повернулася до життєвого циклу. Нова богиня зайняла її місце.

Одна за одною підіймалися інші душі. Декілька виграли кинуті виклики. Декілька програли. І жодна з них не належала Саске, незважаючи на тріпотіння в його грудях.

Але, нарешті, лишилась одна душа. Її розмитий силует сфокусувався, набуваючи форму чоловіка, виявляючи обличчя, яке Саске так добре знав. Полегшення закралося в його душу. Він сподівався — так банально, що він ніколи б у цьому не зізнався — що та одна душа, яка була його представником, виявиться також єдиною душею, якої він коли-небудь торкався.

— Представник бога Невдачі, якому богові ти бажаєш кинути виклик?

— Чиє місце найближче до його? — Запитав Наруто.

— Перепрошую?

— Чиє місце найближче до Саске?

Дискомфорт прокотився поміж богів.

— Гадаю, богу Вдачі, — сказав Творець.

— Тоді обираю того.

Обраний, Удача поглянув на Саске. Його губи викривилися в обуренні: — Твій представник — дурний, — сказав він.

— Не дурніший за тебе, — відповів Саске, — бо ти недооцінюєш на що він ладен піти, аби побачити мене знову.

Удача відвернув голову. Його зазвичай розслаблене обличчя перетворилося в камінь. Він звернувся до Наруто: — Ходімо, юначе. Я тобі покажу, що означає падати.

Він дійсно показав Наруто, що означає падати. Наруто боровся з ним сім днів та сім ночей, перш ніж вирвати його з його трону, примусивши опустити голову на землю, і запитавши спокійним і рівним голосом, чи не шкодує він про свою відповідь. Вдача був надто гордий, щоб відповісти.

Творець відіслав попереднього бога Удачі назад до життєвого циклу. Всі інші боги вже давно закінчили свої сутички і, після такої битви, зрозуміли, що цьому новому богу, Наруто, не варто перечити. Не тому що він був новенький, чи амбітний, чи неймовірно сильний, а лише тому, що він боровся із запеклістю душі, яка мала лише одне Призначення, і воно полягало в тому, щоб бути поруч із Невдачею, незважаючи на жодних примару, бога чи душу, що стояли на його шляху.

Навіть Творця ця доля не минула. Коли він навис над ним, Наруто не знітився у його присутності. Його погляд дивився прямо догори.

— Це все? — Запитав Наруто.

— Так, — відповів Творець. Розкрив долоні і Наруто вбрався в золоті шати, що омили його тіло сонячним світлом. Бурштин вплівся в його волосся. Вінок, плетений червоним, поклався йому на чоло, наче корона. Саске подумав, що в той час, коли попередній Вдача виглядав показно в своїх нарядах, простота Нарутового вбрання йому личила.

Наруто підійшов до нього в нових шатах. Золото тканини переливалося.

— Я знайшов тебе, — сказав він.

— Справді, — відповів Саске.

— Я сумував за тобою, знаєш.

— Я в курсі.

— Ти теж за мною сумував. Ти приходив побачитися, а казав, що не будеш.

— Не було такого.

— Не бреши. Ти щоразу набував іншої форми, але я знав, що це ти. Я відчував. — Наруто зробив крок ближче. Тоді ще один. І ще один.

— Ти не мав померти так рано, — тихо сказав Саске. — Ти мав жити довше. Мав забути про мене.

Наруто хихотнув: — Як я міг забути про тебе, коли ти — все, про що я міг думати? А щодо життя, я не пам’ятаю, як помер. Здається…я просто… —  Він почесав підборіддя. — Я просто дуже за тобою сумував, — закінчив чесно. — Я думав навідатись до храму, де ми вперше зустрілися. І наступне, що я пам'ятаю — я тут.

Саске задався питанням, наскільки це було справою везіння, яке він випадково йому подарував.

— Твої батьки сумуватимуть, що тебе не стало, — сказав він.

— Ага, можливо. Але вони є один у одного. Вони будуть в порядку. І вони знають якою значимою для мене була наша зустріч. Я тобі стільки разів подякував, але відчуваю, що цього завжди недостатньо. Єдиного людського життя не вистачить відплатити за все, що ти для мене зробив. — Наруто відкашлявся. — Але тепер я тут і намірений повністю присвятити тобі своє життя.

— Ти тепер бог, — сказав Саске, — тобі не потрібно нікому присвячувати життя.

— Потрібно, — сказав Наруто і зробив ще один крок ближче. — Плюс, я тепер бог і твої застереження більше не праюють, так? Я…Я можу тебе торкнутися, правда ж?

— Чому б ти хотів це зробити? — Запитав Саске, хоча речення й затихло, коли Наруто повільно підняв руку то провів кісточками долоні по його щоці. Раніше, новий бог Вдачі був дуже самовпевнений на очах у глядачів. Але тепер його пальці тремтіли, торкаючись до витвору мистецтва, до якого ніхто раніше не наважувався підступитися; примарне відчуття на шкірі Саске, що зігрівало його очікуванням там томлінням. 

Саске видихнув. Наруто відсмикнув руку. Його обличчя пашіло червоним.

— Ви—вибач, — сказав він, — я просто…— він зковтнув та не договорив. Натомість, почав похлопувати свої шати, ніби щось шукаючи.

— Цікаво, чи вона лишилась при мені, — пробурмотів він сам до себе, — гадки не маю, як працюють ці всі магічні-богічні штуки, але сподіваюся вона—а. Ось. — Він глибоко занурив руку в одну з кишень, а коли дістав, з неї звисав шкіряний шнурок. На шнурку висів знайомий шматок морського скельця.

— Я сам її зробив, — зізнався Наруто. — Не дуже гарно вийшло, по факту, виглядає ніби її робила дитина, але…але я хотів тобі щось дати. Подарунок. Адже, коли ми бачилися востаннє, я не мав змоги запропонувати нічого вартісного.

Кутики губ Саске піднялися — ледь помітно.

— Ти вдосталь мені подарував. Підвіска гарна. — Він розкрив долоню. — Давай сюди.

Наруто миттєво розквітнув.

— О! Звісно! — Сказав він, вкладаючи подарунок в руки Саске. Точнісінько як і пальці Наруто, прикраса була теплою — наче лежала на піщаних берегах, коли сутінки танули в горизонт. Саске закріпив підвіску на шиї та заховав під шати. Наруто спостерігав, зачарований, як блакитне скельце зникло під шарами фіолетового полум’я.

— Сподіваюсь, ти розумієш, що назад не отримаєш, — сказав Саске, — адже, як тільки ти щось даєш богу Невдачі, воно належить йому назавжди.

— Ага, — прошепотів Наруто, — знаю.

vii. метеоритний дощ

В порівнянні з колишнім богом Вдачі, Наруто справлявся набагато, набагато краще. Він взявся за роль з ентузіазмом. Чого йому бракувало в досвіді, він компенсував завзяттям, що тільки змушувало послідовників любити його більше. Хоча він і не міг виконувати бажання всіх, хто навідувався в його сотні тисяч храмів, натомість він дарував незначні чудеса — речі, що підживлювали вогонь життя ще на трохи, речі, які нагадували, що щастя існувало для кожного.

Але ця відданість справі його й виснажувала. Саске спостерігав, як Наруто ставав більш зайнятим, ніж міг собі уявити. Наруто був змушений заручитися підтримкою другорядних богів, які перебували під його юрисдикцією, щоб виконати ним же встановлену для себе квоту, що залишало дуже мало часу для спілкування з Саске. Навіть маючи в своєму розпорядженні нескінченну кількість часу, здавалося, богам все одно його ніколи не вистачало.

Проте, попри зайнятість, Саске бачив, як Наруто розривався між своїм Призначенням і власними бажаннями.

Саске не був сліпий до його прихильності. Наруто дивився на нього так, що нічого було гадати, як він почувається. Абсолютно нічого не змінилося після його Вознесіння. Погляд повний благоговіння нікуди не подівся.

Щоразу, коли вони пересікались посеред золотого двору, Наруто впинався в нього очима й Саске пригадував ті декілька літніх місяців, де Наруто йому молився, не здогадуючись, що обожнюваний ним бог стояв поруч. Тепер, коли він і сам став богом, його погляд набув іншої інтенсивності й уся вона була направлена виключно на Саске.

Очі — вікна в душу й Наруто оголював свою з гордістю. Саме тому Саске ніколи не міг прямо зустрітися з ним поглядом. Вже погано, що Саске тягнуло до його присутності; він вже, сам того не помічаючи, підносив морське скельце до губ, щоб відчути смак океанічної солі. Отже, тут лежали невисловлені питання. Як низько ще паде бог Невдачі? Як глибоко він ще міг пасти?

Наруто залетів до куточка Саске в золотому дворі з променистою усмішкою й тарілкою помідорів. Саске відчув, як його безпристрасне обличчя запашіло.

Очевидно, падаєм ще нижче.

— Я заскочив до людського світу й приніс тобі це, — сказав Наруто.

Саске глянув на тарілку в Нарутовій руці. Більше схожа на тацю.

— Я стільки не з’їм, — відповів.

— Ну, значить, добре, що я тут, — сказав Наруто. Відсунув подушки, що лежали навколо Саске. Сів поруч.

Саске зітхнув: — Тобі не треба більше носити мені підношення. Ти тепер бог. Боги один одному нічого не дають, хіба якщо це не форма підкупу.

— Це не підношення. І я не прошу нічого натомість. Просто хотів принести тобі щось, що тобі подобається, — сказав Наруто.

Програвши битву, Саске затиснув шматочок між великим та вказівним пальцями й поклав до рота. Знайомий смак затанцював у нього на язику, хоча й більш водянистий та терпкий, ніж він пам’ятав.

— Інший смак.

— Ці з Італії. Ті раніше були з простого магазину продуктів.

— Ті мені більше подобались, — сказав Саске.

На мить Наруто виглядав шокованим, а тоді розсміявся.

— Оу, дійсно? — сказав.

— Так. Але наразі й ці підуть. — Саске вказав на тарілку. — Ти казав, що мені допоможеш?

— Таки казав. — Наруто взяв шматочок помідора. Золоті насінини були кольору його шат. Саске уважно спостерігав за тим, як помідор перекочував із вуст Наруто всередину, зникаючи за спалахом білих зубів. Він почав жувати й соки полилися з кутиків його губ, потекли пальцями, чуттєво стікаючи по долоні, поки хлопець не зупинив їх язиком. 

Саске зковтнув.

Помідор залишив смак літа у нього в роті, але тепер з’явився іще якийсь присмак.

-

Наруто взяв за звичку приносити Саске його улюблене підношення. Томати з усіх частин людського світу падали йому в руки, наче коштовні камені: сяючі, різнобарвні, в кожного свої унікальні властивості.

Маленькі, розміру льодяників. Солодкі та кислі.

Великі, розміру драконячого яйця. Терпкі та хрусткі.

Дивної форми, овальні, круглі. Свіжозібрані та закинуті в кошик. Загорнені в хустину. Розфасовані в коробки й підв’язані стрічкою. Іноді просто витягнені з Нарутової кишені, наче торбина з монетами.

Вони їли їх разом та розмовляли про всячину. Про минуле Наруто, про яке Саске знав усе. Про минуле Саске, про яке Наруто не знав нічого. І хоча Саске був зайнятий, а Наруто навіть більше того, час, який вони проводили разом був дорогоцінний. Якщо б вони були в старому храмі Саске, а над головами висіла відкрита голуба блакить, а не закрут галактики, він міг би посперечатися, що вони й досі насолоджувалися тим самим літом, що минуло роки тому.

— У мене для тебе є дещо особиве, — сказав Наруто. Він ступив в куточок Саске та всівся поруч.

— Дай вгадаю, — сказав Саске, вклавши бусину в чашу, — це томат.

— Вау, як ти здогадався?

— Я маю хист до таких речей.

Наруто розплився в усмішці: — Схоже, мої сили спостережливості тобі передаються.

Саске пришпилив його поглядом: — Ти б нічого не помітив, навіть якби воно гепнуло тебе в обличчя.

— Наприклад?

“Наприклад те, як сильно мені хочеться, щоб ти побув довше. Як я не хочу, щоб ти йшов. Те, як би я хотів, щоб ти знову мені молився й присвятив себе мені, як колись.”

Саске зітхнув: — Забудь, — сказав. —  Показуй.

Наруто цокнув та поводив пальцем: — Я з собою не приніс.

— То який сенс було казати?

— Щоб тобі стало цікаво.

Саске звів очі.

— Знаєш, — повільно сказав Наруто, глибше сповзаючи на подушки, — інші боги кажуть, що я дуже сильний. Набагато сильніший, аніж минулий бог Вдачі.

— Та невже.

— Ага. Щось про те, що ніхто не міг врівноважити твої сили, поки не з'явився я. Цікаво, чи не тому, що ти мене благословив?

— Хм. Сам не певен. Можливо, ця частина завжди була в тобі.

— Ага, можливо. Божевілля, правда? Моя сім’я не з найудачливіших, та ось він я. І я дійсно можу допомогти іншим, хто опинився в такій же ситуації, як і я тоді. Так само, як ти зробив для мене.

— Ти, напевно, єдина людина в історії людства, яка б таке утнула.

— Але це привело мене до тебе. Тож, певною мірою, можливо я завжди був щасливчиком.

Саске відвернувся: — Так нерозумно, — він прошепотів.

— Я нерозумний лише перед тобою, Саске.

Саске звів погляд. Наруто встав та протягнув руку. З позиції Саске виглядало так, ніби саме сонце світило до нього.

Саске взявся за руку. Сила вирувала під його шкірою.

Наруто був сильний.

— Пішли, — сказав Наруто.

Саске, не в змозі противитись, дозволив потягнути себе вгору. Він пішов за ним.

-

Через Порожнечу, Наруто привів їх до знайомої місцини. Хоча шар снігу вкрив траву й він сам не навідувався вже декілька років, храм Саске був більш ніж упізнаваним. Червоні колони контрастували з білим снігом, наче ніч проти місяця. Він підмітив, що кам’яну чашу повернули на її центральний п’єдестал. Хтось знову наповнив її водою. Шар морозних квітів покривав її поверхню.

Вони були богами, тому зимовий холодець їх не займав. Наруто й Саске підійшли до сходів храму.

— Я хотів повернутися стільки разів, — сказав Наруто, — але це не відчувалося правильним. Мені потрібно було, щоб ти теж був тут, інакше це нічого б не значило.

Наруто розчистив сходи помахом руки — сніг розвіявся. Він сів та похлопав на місці поруч, вичікувально дивлячись на Саске. Саске теж сів.

Наруто дістав томат: — Нічого, що у нас немає тарілки? — запитав.

— Байдуже, — відповів Саске.

Наруто розрізав помідор, накресливши пальцями арку. Овоч акуратно розпався на шість шматочків.

— Я знайшов їх на тій же фермі, що постачала помідори того літа, — пояснив. — Подумав, візит сюди — найкраща нагода знову їх поїсти. — Він поклав шматочок в долоню Саске. — Ти перший.

Саске вдивився в свій подарунок. Долька помідора в його руці не була схожа на жодну іншу. Надміру яскрава. Оксамитова. Її м’якоть — червона та ніжна. Насінинки — суміш золотого та зеленого.

Кольори Вдачі.

Кольори Наруто.

Саске не міг нічого вдіяти, навіть якби намагався. Томат зачепився за його зуби. Язиком він провів по внутрішній стороні, де різав Наруто, занурюючись в малі впадинки, щоб витягнути насінини та м’якоть. Сік випорскнув, стікаючи по пальцях. Щось солодко-ностальгічне ковзнуло вниз горлом.

Точнісінько як це зробив Наруто в спогаді, що був вирізьблений в його голові, Саске спіймав слід томатного соку, що стікав по його зап'ястку. Він відмовлявся змарнувати навіть краплину. Коли він закінчив, облизавши кінчики пальців, то помітив, що Наруто дивився на нього, розтуливши губи, ледь дихаючи.

— Ще один, — сказав Саске. Відкрив рота.

Тремтячи, Наруто взяв ще один шматок. Підніс до губ Саске і той слухняно розтулив рот ширше. На коротку мить, томат затримався на його рожевому язику, наче коштовний камінь на сатиновій подушечці, а тоді зник. Наруто спробував забрати руку. 

Саске його зупинив.

— Я ще не закінчив, — сказав він. Наруто завмер.

Саске жував повільно. Дивився Наруто в очі. Наруто дивився в його.

"Ось, що ти зі мною зробив, — подумав Саске, — ти звів бога Невдачі до цього."

Залишки томату ковзнули вниз горлом. Погляд Наруто метнувся вниз, коли Саске ковтнув. Тоді останній притягнув зап’ясок бога Вдачі, щоб злизати доріжки соку, що лишилися в того на пальцях. Нарутова шкіра смакувала краще, ніж помідор. Вона була відтінена ароматом літнього фрукту, але під ним кипіло щось іще. Рідке золото. Морська сіль.

Шторм.

Саске незчувся, як почав ковзати язиком по цій теплій руці так, як тільки міг. Наруто здригнувся. Рука, яку Саске не облизував, стискала та розтискала тканину шат, біліючи від спраги. 

Саске був спостережливим богом. Нарешті він дозволив губам покинути Нарутову руку.

Печаті в його очах крутилися.

Наруто дивився на нього так, ніби ніколи більше не хотів дивитися ні на що інше. Можливо, Саске його причарував. Можливо, зачарував його ще дитиною й Наруто ніколи вже не стане колишнім собою. Можливо, Наруто був тут через егоїзм Саске, або, точніше, його дурість.

Але не було жодних сумнівів, що зараз, під засніженим карнизом храму, де вони вперше зустрілися, Наруто належав йому.

Наруто схилився. З його вуст не злетіло жодної білої хмаринки, бо стихії не турбують богів, якщо вони самі того не бажають. Але його шепіт, з таким успіхом, міг бути й передумовою створення нового всесвіту, бо він наповнив Саске непереборним жаром існування і життя.

一 Дозволь мені тебе боготворити, 一 видихнув Наруто.

На довгу мить в Нарутових очах відзеркалились ліниві покручування печатей. Червоне проти блакитного. Доля у незвіданому. Тиша та очікування. Але тоді печаті розчинились в чорному і Саске промовив слова, що запечатають їхній зв’язок назавжди.

一 А ти станеш підношенням? 一 Запитав він.

Наруто зіткнувся з ним віч-на-віч: 一 Ти знаєш, що я вже віддав себе тобі. Моє життя було й буде твоїм 一 роби з ним, що забажаєш.

Саске нахилився ближче. Його повіки опустилися і вії розвіялися по щоках. Він мусив впевнитися.

一 Ти усвідомлюєш, що означає 一 піднести себе богу Невдачі? 一 Сказав він. 一 Якщо бог Невдачі вирішить прийняти твій подарунок…

一 …Він належатиме йому завжди, 一 тихо закінчив Наруто.

Саске заплющив очі. Носом притулився до Нарутового. Їх тепер розділяла відстань волосинки, така коротка, що створювала ілюзію, ніби їхні губи торкаються, ніби відчуття вже реальне.

一 Тоді стань моїм, 一 він прошепотів, і було так.

vii. місячна дуга

Губи Наруто не врізалися в уста Саске, наче приплив у морські скелі. Вони торкнулися обережно, як відступаюча хвиля на лінії берегу.

—  Саске, — прошепотів Наруто.

Нахилився за ще одним поцілунком. Це розпалило вугілля, що тліло в серці Саске.

— Саске. — Ще один.

— Саске. — Ще один.

— Саске…

З кожним поцілунком, Наруто притискався трішки сильніше, трішки наполегливіше, аж поки Саске не опинився на сходах, що вели до храму, повністю розкладений під його руками. Його рот розтулився й показався язик, щоб впіймати смак бога. Унікальний присмак Нарутової шкіри був більш концентрований, коли їхні язики мокро ковзали один проти іншого.

Вуста Наруто покинули Саске, щоб пофарбувати його щоки, вниз до щелепи, вздовж м’язів шиї.

Саске дозволив себе торкатися. Частково, через прихильність до бога, який був перед ним. Частково, через інші речі, які б він ніколи не визнав та не сказав би вголос. Як Нарутові персти втирали круги на його тілі. Як долоні тримали вигин його талії. Як пальці пробіглись по його ногах. За цими рухами не було більше наміру, крім як задовольнити Саске; кожна дія була розрахована на те, щоб засвідчити глибоку повагу, водночас змушуючи його бажати лише одного — щоб їхні шати таємниче зникли, аби їхні тіла могли злитися воєдино, як одне ціле.

Для теплячості був час та місце. Однак, це було нагородою для Наруто, тому Саске тримав власний егоїзм при собі.

Поки що.

— Я справді бог Вдачі, — сказав Наруто, притуляючись чолом до лоба Саске, — адже маю можливість поклонятися тобі так, як завжди хотів.

— Ти це уявляв, — сказав Саске.

— Безліч разів. Мені хотілося торкатися тебе більше, ніж ти можеш уявити, — відповів Наруто. Він лизнув виїмку на шиї Саске. — А ти смачний.

Саске коротко видихнув.

— Який я на смак?

Наруто провів язиком вверх.

— Тяжко описати. Можливо, як небо опівночі. — Він лизнув мочку вуха Саске та окреслив його по краю. — Як і казав. Смачний.

Сніг, що їх оточував, почав танути. Кипи сніжинок перетворилися на воду, але ці звичні аспекти природи на них не впливали, як і Час. Двоє богів не звертали уваги на оточення, надто заклопотані тим, що обмінювались поцілунками, ніжно і повільно смакуючи один одним, як це зазвичай робили боги, коли у них був увесь час у світі.

— Як би ти мені не подобався таким, — сказав Наруто, відсторонюючись (лише маленька ниточка слини поєднувала їхні вуста), — з мого боку невічливо дозволяти такому богові, як ти, лежати на землі. 

— Чому б тобі тоді мене не перенести, — сказав Саске.

Наруто усміхнувся: — Як забажаєш.

Він ковзнув рукою під ноги Саске та підняв його. Саске обхопив його руками за шию, навмисно знизуючи плечима, так, що вбрання оголило проблиск його грудей. Наруто вдихнув, намагаючись зібратись, а тоді поніс Саске до вівтаря храму. Золоте та пурпурне полум’я слідувало за ними.

Він обережно поклав Саске на кам’яний стіл. Він був гладенький та відполірований. Камінь був перемішаний шматками кварцу, що виблискували на зимньому світлі. Вівтар, благословенний самим Саске, коли храм тільки збудували, впирався в його шати, й він гостро відчував холодну поверхню там, де до неї торкалися його стегна.

Це справді був вівтар, зроблений для бога.

Наруто, поклавши Саске в більш підходяще місце, повільно опустився на коліна. Він стояв навколішках, ніби чекаючи на вказівки.

Що ж, якщо Наруто збирався бути слухняним, Саске міг і підіграти. Знадобився лише легкий порух ногою, щоб Наруто зрозумів завдання. Несміливо, він взяв в руки ступню Саске, стягнув сандалю та зняв шкарпетку. Великими пальцями він провів паралельні лінії від пальців до щиколотки, тоді знову вниз. Підняв ступню до вуст та поцілував її.

Його акт вірності був надто невинним, щоб видати справжні наміри. Саске бачив жагу в його очах. Він не забарився вказати йому на це.

— Це ж лише закуска до основної страви, — сказав він. — Ти хочеш зробити щось іще, хіба ні?

Наруто звів на нього очі. Його обличчя пашіло.

— Я…так. Але я—

Саске його перебив: — То зроби це.

Його слова, ніби, додали Наруто хоробрості. Він розсунув розріз мантії Саске й губами піднявся вгору ще на частку дюйма. Його вуста лишали примарні поцілунки на щиколотці, легші за мереживо. Він піднявся до литки, осипаючи увагою кожен сантиметр шкіри. Саске затремтів, коли Наруто торкнувся язиком внутрішньої сторони стегна, а тоді всмоктав шкіру, покриваючи теплим повітрям місце між ногами Саске. Еротичне видовище — білява голова з локонами кольору бурштину кохалася з місцями на його тілі, до яких не наважувався торкатися ніхто, відколи Саске народився.

Місцями, до яких він більше ніколи б дозволив нікому торкатися.

Повільно, сантиметр за сантиметром, все більше шкіри Саске оголялося зимовому повітрю. Підсвідомо, він розвів ноги, щоб дати більше місця Наруто, який досі ретельно куштував шкіру його стегна. Він відсунув рештки своїх шат і фіолетове полум'я якимось чином зрозуміло, що не варто втручатися в їхні справи, і покірно залишилося пооддаль.

Коли Наруто підняв голову досить високо, щоб насолодитися частуванням в кінці, та втягнув вже мокрий член Саске в рот, той зітхнув. Це був тихий видих, ледь помітний. Однак Наруто, завжди спостережливий, помітив одразу та провів язиком від основи до головки, щоб зробити досвід більш приємним. Він облизував його так, ніби втамовував спрагу, яку терпів тисячоліттями, ніби не був проти провести нескінченні роки занурений між його ногами, випиваючи з його джерела.

Таз Саске, прагнучи потрапити глибше в Нарутів гарячий, вологий рот, штовхнулися вперед. Наруто втримав його на місці. Скований у своїй затиснутій до краю вівтаря позі, Саске скрутився над ним. Його руки вплілися в волосся Наруто. Пасма дикого шовку, кольору хризантем, прикрашали його пальці. Його видихи давно перетворилися в відчайдушні зітхання: Наруто продовжував йому повільно відсмоктувати, а Саске продовжував штовхатися в його рот, з тією невеликою автономією, яку йому було надано.

Наруто взяв його глибше. Його горло стислося навколо члену Саске і у того вирвався стогін. Очі Саске були зачаровані видовищем, що постало перед ним: його член, що то з’являвся, то зникав у роті Наруто з млосною легкістю, змочений слиною; головка розтуляла губи Наруто, а рот ковтав навколо основи.

Саске тягнувся до закінчення, яке було майже досяжне, штовхаючись стегнами так сильно, як тільки міг, поки Наруто не відсторонився. Коли Саске знову поглянув на свій член, той був багряний, пульсуючий та вкритий слиною.

Наруто виглядав не більш зібраним. Його обличчя пашіло. У його шатах виднілась очевидна випуклість, через яку сочилась волога пляма. Він не зробив жодного руху, щоб витерти рот. Його губи були рожевими й трохи припухлими від уваги, яку він дарував раніше.

В його очах читався голод.

Без слів він штовхнув Саске вниз, вклавши спиною на холодний камінь вівтаря. Зачепив пальцем розріз його шат. Повільно, обережно, ніби розгортаючи акуратно загорнутий подарунок, від відкривав світу навколо все більше і більше Саске: його груди та бліді вигини плечей.

Саске не соромився. Йому було нічого ховати. Він дозволив Наруто упиватися виглядом його бога, що розкинувся на білому граніті, вкритий полум’ям пекла та бажання.

— Божественний, — сказав Наруто. Провів лінію від горла до сонячного сплетіння. Його очі прикипіли до синього скельця, що лежало на серці Саске.

Його очі розширилися. Він його впізнав.

— Ти його носиш, — сказав він з трепетом, наче Саске коли-небудь відмовлявся від його подарунків.

— Ношу, — відповів Саске.

— Часто?

— Не знімав відколи ти мені його дав.

— Справді?

— Справді.

Наруто, явно задоволений його відповіддю, схилився та мазнув губами по його власних. Саске заплющив очі та відповів на жест. Їхні поцілунки були повільними й плавними, наче припливи і відпливи, наче колесо, що ніколи не припиняло обертатися. Саске проштовхував язик всередину, коли Наруто витягав назовні, так, що їхній цикл залишався безперервним.

Водночас, руки Наруто водили по шкірі Саске, досліджуючи невідому територію. Навмисне провели по соскам. Стиснули м’яз. Щипнули та потерли. Груди Саске розпашілися. Наруто продовжив масажувати. Саске виронив ще один видих.

А тоді рот Наруто, пекучо-гарячий, мокрий та ненаситний, накрив сосок Саске і попіл спалахнув полум'ям. Нижня половина його тіла смикнулася й штовхнулася вгору. Наруто перейшов на інший бік та приділив таку ж увагу іншому соску. Нижня половина його тіла смикнулася й штовхнулася вгору знову.

Пальці Саске заплуталися у волоссі на потилиці Наруто й з силою потягнули його до себе.

Забавкам кінець.

Він вкусив м’який центр Нарутової губи. Облизав вигин його рота. Руками зірвав золоті шати, щоб відчути шкіру, що ховалась під ними. М’язи Наруто були міцними; гнучкий та стрункий, Наруто виглядав, як чоловік, в якого було занадто багато енергії і який старався її витратити.

Саске відчув пульс зоряного пилу, що неухильно рухався в його венах, —  ознаку його божественності.

Він ніколи раніше не торкався іншої душі так інтимно. Ніколи він не відчував ані потягу, ані нужди відчути на дотик шкіру, ані жаги відповісти на пристрасть. Це не входило в сферу його Призначення, тому такі ниці інстинкти ніколи не траплялися йому на шляху. Але тепер Саске подумав, що якби він зустрів Наруто раніше, якби Наруто народився богом у той самий час, що й Саске, у нього було б настільки більше життів, щоб віддаватися цим тілесним насолодам.

Наруто відповів на всю ласку Саске з ще більшим запалом. Саске недостатньо ще зробив, щоб винагородити Вдачу за його попередні підношення, коли той був людиною, тому він подряпав зубами груди Наруто, облизуючи язиком кожен сосок. Наруто, більш схильний до звуків вдоволення, аніж Саске, простогнав; і Саске хотілося торкнутися більше, піти далі, щоб цей бог закохувався в нього все сильніше й сильніше, щоб той самий звук задоволення падав з його губ вічність.

Саске притягнув Наруто ближче. Ногами обвив його талію. Легкий рух їхніх стегон змусив Наруто зануритися обличчям в шию Саске, а носом втиснутися туди, де починалося його плече. Саске повів тазом знову — член Наруто був гарячим проти внутрішньої сторони його стегна.

Наруто не забарився ковзнути рукою в комір шат Саске. Вони вже слугували не стільки одягом, скільки перешкодою. Шати злетіли та лягли шовковим покривалом навколо них. Наруто притулився носом до шкіри Саске, ніби не міг насититися його запахом: ароматом льодовиків, волошок на пагорбі.

Якби боги могли мати синці, Саске вже мав би безліч відмітин на шиї та грудях.

Саске затремтів, коли Наруто провів нігтями по його хребту. Вони затримувалися на горбочку кожної кістки, мандруючи пагорбами та долинами його спини, аж поки не дійшли до кінця шляху. Палець ковзнув біля найм’якшої, найінтимнішої його частини. Близько, але не торкаючись.

Саске чітко дав себе зрозуміти, коли підняв стегна. Він почув, як у Наруто перехопило подих, а тоді той самий палець натиснув на кільце м'язів.

Тоді до нього дійшло, чого він хоче.

Наруто, здавалося, теж розумів. Його рука лежала на грудині Саске, ніби намагаючись відчути його серце. Кам'яний вівтар давно вже потеплів від двох божественних тіл на ньому і Саске було комфорно лежати й спостерігати, як Наруто облизує губи.

Чекаючи, знову, на дозвіл.

Сасуке знайшов це зворушливим.

— Ну? — сказав він. — Здається, ти казав, що боготворитимеш мене.

Більше ніяких заохочень Наруто не треба було. Шати Саске повністю стягнули. Наруто взяв його стегна в руки та повільно натиснув, поки ноги Саске не розкинулись широко — коліна по обидві сторони від Нарутового обличчя. На даному етапі, член Саске безсоромно сочився на власний живіт. Теплий подих, що пройшовся по його промежині, а також швидко кинутий погляд підказали йому, що Наруто знову витріщався.

Саске дозволив йому не поспішати.

І повільно, так повільно, Наруто наблизився. Носом мазнув по сідниці Саске (подихи на шкірі відчувалися все гарячішими), а тоді Наруто почав лизати — водити язиком по його входу, пощипувати губами навколо. Звуки, які він видавав, були брудними.

Саске не міг нічого вдіяти, крім здригатися з кожним мазком Нарутового язика. Він втрачав самовладання так, як розплутується заплутана нитка під руками терплячого чоловіка: шия закидувалась назад, а член жадав дотиків та розрядки. Навіть в подібній ситуації Наруто рухався не поспішаючи, наміряючись знайти саме ті місця і саме ті рухи, які змусять Саске вигинатися під ним від задоволення.

Золотий та багряний, пурпурний та білий злилися воєдино.

Саске повело голову. Рот відчувався порожнім. Член Наруто був задалеко, та він і не зміг би звільнитися від того, що відбувалося, навіть якби спробував, тож вдовольнився тим, що взявся за потертий шкіряний шнурок на шиї та поклав до рота морське скельце. Язик миттєво його оповив. Він відчув смак поту богів. Цей смак змішався з сіллю, притаманною синьому каменю, і він присмоктався до нього сильніше, катаючи в роті, поки Наруто продовжував його вилизувати, розтягуючи.

— Шкода, що мій язик не дістає глибше, — пробурмотів Наруто, легко прикусуючи сідницю Саске. Знову проштовхнув язик у вхід Саске. Ще більше предеякуляту скрапало по члену Саске.

Саске старався зібратись, присмоктавшись до щілинок у морському скельці. Його м’язи безпорадно сіпалися, а сідниці штовхалися Наруто в обличчя. Щеміння було практично нестерпним. Його член був таким повним. З приплющеними очима, вільною рукою він почав себе погладжувати, щоб хоч трохи полегшити напруження. Інша рука приєдналася до морського скельця в роті. Наруто, який боковим зором помітив зміни, відкинувся та спостерігав, як Саске себе торкається.

Саске подумав, що, мабуть, був тим ще видовищем. Алебастрове тіло на тлі темних шат, блиск поту на чолі та грудях. Рожевий язичок, обплутаний навколо блакитного кристалу, який звів їх. Пальці, вкриті слиною, що проводять по губах і підборідді. Його довжина, бордова та наповнена, що зникала в його кулаці, раз за разом, та його спина, що вигиналась, коли відчувалось особливо добре.

Наруто відпустив стегна Саске.

— Дозволь допомогти, — сказав. Забрав руку Саске та змінив її власною — набагато теплішою.

Наруто дрочив йому швидко. Стиснув достатньо, щоб його член терся у всі частини його долоні. Саске сильніше закусив шкіряний шнурок.

Інша рука Наруто ковзнула нижче. Зупинилась у Саске між ногами.

Саске знав, що вхід у його тіло був м’який. Мокрий та готовий, розкритий та розслаблений. Його отвір не чинитиме ніякого опору. Тому коли один палець, два, три, втиснулись всередину, він відчував не більше, ніж незначний дискомфорт. Скоріше, це було дивне відчуття — мати всередині частини тіла іншого бога. Він відчував, як баланс світу зміщується там, де вони з'єднуються.

Він вдихнув, тоді видихнув. Його тіло пульсувало, наче шукало свою другу половину.

Можливо, те, що сказав Наруто, було правдою. Можливо, сили Саске нарешті знайшли собі пару.

Смак солі закрутився в щось глибше. Наруто відпустив член Саске. Пальці Саске він дістав з його рота та переплів з власними. Невеликою силою притиснув руку Саске так, що кісточки його пальців стукнулися об розпечений камінь вівтаря.

Наруто втиснув пальці глибше в Саске. Туди, назад, туди назад, туди назад. Темп був ретельним і стійким. Не те щоб Саске очікував чогось іншого, це було так в його характері, насправді було досить по-дурному—

А тоді Наруто зробив щось незвичне й серце Саске розігрілося та вибухнуло. Зорі та світло мільйонів галактик розквітло за його повіками. Він охнув, пальці ніг підігнулися, а п'яти раптом спробували знайти опору на складках розстебнутих шат, але безуспішно.

— То й у богів є така точка, — сказав Наруто.

— Я—я—

Саске ніколи не відчував нічого подібного. Ейфорична насолода, ніби в його чашу висипали бусини, вартістю в кілька десятиліть.

— Давай знову, — сказав Наруто.

І зробив це знову.

Саске вигнувся над вівтарем. Його вхід зімкнувся навколо руки Наруто, ніби вона могла притягнути його назад на землю. Морське скельце випало з його рота, лишивши по собі доріжку слини.

— Прекрасний, прекрасний, такий прекрасний… — Кожне слово супроводжувалося черговим поштовхом пальців всередині. Саске, не в змозі передати свої складні емоції, задовольнився тим, що видряпував полум'я по спині та плечах Наруто. Наруто жодним чином не показав, що йому не подобається такий прояв бажання Саске — навпаки, він заохотив його, нахилившись ближче, так, що вони опинилися груди до грудей, і Саске міг відчути ковзання їхньої шкіри. Навколо них танцювало пекельне полум'я.

Навколо святині швидко танув сніг. Калюжі вбиралися в траву. З даху капала вода, тому обидва боги були оточені дощовою завісою. Та все ж Наруто не відірвався від Саске, поки той не штурхнув п'ятою в його поперек, ніби закликаючи до того, щоб він нарешті скористався своїм тазом.

Наруто, не з тих, хто б порушив наказ свого найулюбленішого бога, витягнув пальці. Між його пальцями, що ковзнули з нього, та чимось іншим, що втиснулось всередину, був плавний перехід. Наруто штовхнувся всередину повільно, намагаючись бути якомога делікатнішим, навіть якщо п’яти Саске й тиснули, щоб той увійшов швидко та брудно. Наруто змусив реакцію, яку викликали його пальці, здатися дрібницею.

Тіло Саске не просто прийняло проникнення, радше розкрилось перед ним. Він втягнув його всередину. Його розум затьмарився.

Їхні тіла рухалися в єдиному, синхронному русі.

Волосся Саске прилипло до лоба. Щоразу коли їхні тіла знову з’єднувалися, їхній зв’язок сильнішав. Його пальці хапалися за плечі Наруто. Їхні язики продовжували вивчати рот один одного. Космос, що приємно пульсував у їхніх жилах, притягувався один до одного, бог до бога, Вдача до Невдачі.

— Твої очі знову це роблять, — сказав Наруто, обціловуючи вилиці Саске. Він штовхнувся сильніше й Саске простогнав, оголивши горло, яке миттєво стало ціллю для ніжного покусування зубами.

— Що ти маєш на увазі?

— Іноді вони стають червоними. Всередині є узори. Наче зірки.

— А, ці. Мені їх дав Творець. Вони з’являються, коли…щось відчуваю.

Наруто знову поцілував його, ніжно. Геть протилежно тому, що робив його член, тиснучи на внутрішні стінки отвору Саске, штовхаючись так плавно, що короткі всхлипи лилися з його вуст.

— Можливо, тому що інакше тебе важко читати. Вони зараз є. Це означає, що ти щось відчуваєш?

— Ти забагато говориш.

— Тож ти щось відчуваєш.

— Наруто, я на це не відповідатиму. Ти—

Саске запнувся, коли рука Наруто повернулася на його член. Наруто дрочив йому синхронно помахам своїх стегон і раптом Саске відчув, що може бачити кольори небес всередині земної атмосфери. Він міцніше вчепився Наруто в плечі.

Те, чим обдарував його бог Вдачі, неможливо описати ні людськими, ні небесними словами. Блаженство розливалося кожнісіньким клаптиком його душі. Саске відчув незрозуміле тепло в своєму серці, почуття, яке він ніколи навіть не думав уявити для себе.

Він поцілував Наруто сильніше. Приховані денним світлом сузір'я змінили свої знаки. Планети, на відстані світлових років, призупинили свої орбіти на непомітну мить. Вихор заходів сонця, підйом течій, відкинуті тіні дня і ночі, все, чого торкалися Життя і Смерть, Світло і Темрява, потягнулися одні до одного під впливом сили, яку можна описати лише як кохання.

Саске й Наруто не стали виключенням.

В ту мить вони стали одним цілим. Саске розумів потреби Наруто, його бажання, потяги, його Призначення, все. І як усе це крутилося навколо Саске, бо він був надто егоїстичним, щоб відпустити, занадто допитливим до бажання маленького хлопчика, занадто відчайдушним, щоб кохати і бути коханим у відповідь.

Він відчував, як Наруто рухається у ньому. Те, як він ковзав туди й назад, кожен поштовх супроводжувався тим, що Саске стискався, не даючи йому відсторонитися знову. І коли Наруто дивився на нього своїми незмінними очима, Саске майже бачив себе в них: райдужка з магми та полум'я, що розквітає в океані.

Тому коли Наруто прошепотів своє зізнання, Саске зрозумів, що це був лише перший крок на шляху до вічності, яким вони йтимуть разом.

Наруто поцілував його.

— Кохаю тебе, — сказав тихо голосом, призначеним лише для Саске.

— Справді кохаєш, дійсно ж? — Сказав Саске, цілуючи у відповідь.

— Кохаю. Що ти відчуваєш до мене? 

Саске дозволив собі ніжну, рідкісну усмішку.

— Гадаю, час проведений з тобою був не такий вже поганий.

Наруто широко заусміхався та потерся носом у місце де шия Саске переходить в плече. Темп його руки та стегон пришвидшився.

— Очі твої кажуть зовсім інше.

— Невже. Скажи, що вони кажуть.

— Запросто. Вони кажуть, що ти теж мене кохаєш.

— Богиня Кохання зараз би посміялась. — Саске провів нігтями по Нарутовій спині.

— У неї немає нічого на нас з тобою. Це не та любов, яку можна стримати силою іншого бога. Ми поза межами пояснюваного, поза межами простих категорій "богів", "людей" і "Творця". Те, що ми маємо — це істина, Саске; незбагненна доля, яка пов'язує одну душу з іншою. Ось хто я для тебе. А ти для мене.

Саске відчував, як у його м’язах наростає шторм. У його серці промайнула блискавка. Він був без людської оболонки, але все одно відчував, що тріщить, що ламається, що ось-ось впаде у прірву.

Наруто продовжував рухатися всередині, знову, і знову, і знову.

— Тож, Саске, — сказав він, штовхнувшись досить глибоко, щоб знову змусити галактики розповзтися у Саске перед очима, — ти згідний? Що ти думаєш про це?

— Думаю, що мої очі явно забагато говорять, — сказав Саске, поклавши палець Наруто під підборіддя.

Наруто зігнувся, щоб знову скуштувати його губи.

— Явно.

Саске відчував, як всередині наростає напруження. Такими темпами він не здивується, якщо його серце спалахне, як супернова—невзмозі себе стримати. Він покрутив соски Наруто як легке покарання за томління в грудях, і Наруто негайно відреагував, вхопившись за м'ясисту плоть його сідниць. Не минуло багато часу, як темп Наруто прискорився ще більше, а його поштовхи стали сильнішими і точнішими, так що галактики в очах Саске не хотіли зникати. 

Саске подумав, що воз'єднатися з цим богом — це занадто; занадто і водночас недостатньо, але також — якраз достатньо.

Коли вони знайшли пік, їхні тіла переплетені, Саске промовив те, що Наруто так палко бажав почути. Трава біля храму колихалася під блакитним небом, незаймана снігом і льодом, а попіл зими на мить відступив. Квіти розкрили свої бутони до неба.

На сходинках святині лежали забуті скибочки помідора.

ix. сонячне затемнення

Кажуть, Невдача сам на себе не був схожий, коли повернувся після триденної відсутності. Був майже…сердечним. Ввічливим. А як він міг бути іншим, після того, як його так ретельно відбоготворили? Для них не існувало поняття “відпочинок”. Наруто брав Саске всіма способами, якими зумів. Він, у Наруто на руках, тяжко дихаючи йому в шию. Він, з вигнутою спиною та обличчям у власний вівтар. Наруто, під ним, в той час, як Саске рухав стегнами та гнався за власним задоволенням. Саске, в його роті, та він у роті Саске. І були ще концепції, які потрібно було дослідити, пози, які лишилися невипробуваними — навмисно, оскільки у них була вічність, щоб дізнатися більше один про одного.

Не було потреби поспішати. Подекуди, Саске хапав Наруто за комір та шепотів розпусні речі йому на вухо, просто щоб поспостерігати, як той корчиться. Темні обіцянки, все ж, буди спеціальністю Саске. А Наруто був відданим партнером у всіх сенсах слова: він задовольняв забаганки Саске (в межах розумного), та незабаром в людському світі відбулися зміни, які вплинули на них обох.

Храми Вдачі стали більшими.

Встановили другий вівтар. Золотому та червоному склали компанію пурпурний та чорний. Люди почали молитися не одному богу, а двом. Вміст чаші для бусин Саске подвоївся за ніч.

Саске скинув бровою: — Ти щось зробив?

Наруто невинно поглянув на нього: — Ні.

— Ти брешеш.

— Окей, я брешу. Я просто…вкинув пару натяків, що буду добріший, і, ймовірно, більш схильний вілповідати на молитви, якщо, ну знаєш, вони молитимуться й тобі.

— Я збираю досить бусин з щоденних подій людей. Мені не треба додаткова допомога.

— Знаю, що не треба. Але дивись на це, як на спосіб підтримання балансу. Я ставатиму сильнішим — і ти теж. Ми —  єдине ціле, і мені набридло, що інші люди цього не визнають. Особливо враховуючи, що моєю мрією було нагнати в твої храми більше людей. — Наруто затих й кинув йому усмішку. — Плюс, таке враження, ніби вони будують для нас дім, егеж?

Саске похитав головою, не вражений: — Ти смішний.

— Як я вже казав, я дурень лише перед тобою, Саске.

Наруто протягнув руку. Саске вхопився за неї.

— То що робитимемо сьогодні? — Запитав Наруто.

Саске відкрив Порожнечу та ступив в портал, тягнучи Наруто за собою.

— Гадаю, можемо викроїти трохи часу на коротку подорож на пляж, — сказав він. В Порожнечі, холодні зірки вихрем крутились навколо них. Саске, міцно тримаючись за руку Наруто, їх більше не відчував.

— На пляж? Ти обгориш, — сказав Наруто.

— Ми боги, Наруто. Поняття “обгоріти” не існує, — відповів Саске.

— Не ту пісню ти співав, коли ми вчора вночі кохалися—

Саске ляснув його по руці. Наруто не виглядав особливо винуватим.

— Гаразд, гаразд, підемо на пляж. Хочеш поплавати? — Запитав Наруто.

— Ні. Я шукатиму морські скельця.

Порожнеча знову зяйнула. Піщаний пляж розтягнувся скільки сягало око. Хвилі залишали на березі пінисті бордюри; над ними витав солоний запах океану. Було тихо, якщо не зважати на крики водоплавних птахів. Саске прийняв людську подобу і його мантія потьмяніла до блідої бавовняної тканини. Наруто зробив те саме.

— Зробити тобі ще підвіску зі скелець, які знайдемо? Ти б відпадно виглядав з купою дрібничок на шиї, — сказав Наруто. Їхні сандалі залишали відбитки на піску.

— Ні, — сказав Саске. Він нагнувся та щось підняв, тоді повенув на місце. Просто камінь. — Я зроблю тобі підвіску.

Наруто перечепився через повітря.

— Ти—ти хочеш зробити мені підвіску? Але боги не приймають підношення від інших богів—

— Це не підношення. Я роблю тобі подарунок від щирого серця. Це пожертва моєму найвідданішому шанувальнику. — Саске знову нагнувся.  Після того, як обтрусив залишки піску і занурив долоню в океан, на його долоні засяяв шматочок блакитного морського скельця. Наруто присвиснув.

— Гарний улов. — Він замовк, а тоді, майже сором’язливо, запитав: — Ти справді зробиш мені підвіску?

Саске дав Наруто щигля в лоба. 

— Так. Зроблю.

Наруто вигукнув і помчав по мокрому піску, хлюпаючи хвилями під ногами, а потім повернувся назад і міцно обійняв Саске. Саске поплескав його по спині, раз, два.

— Я тебе кохаю, ти ж знаєш? — сказав Наруто. Його губи торкнулися шиї Саске.

— Гадаю, ти вже дав це зрозуміти.

— Окей. Добре. І дякую.

— Я ще наіть не зробив її.

— Так, але я хотів подякувати тобі завчасно.

— Думаю, ти мені вже стільки дякував, що я й не перерахую. Ще декілька разів і я опинюся в боргу у тебе.

— А було б непогано, якби ти був у мене в боргу, — Піддражнив Наруто, ковзнувши пальцями між пальців Саске.

Рука в руці, вони гуляли пляжем. 

Як би романтично це не було, Саске досі знайшов лише одне скельце. 

Мимохіть, він провів пальцями по його поверхні. 

— Піду пошукаю ще, — сказав він. — Воно має бути ідеальним.

Наруто супроводжував його в пошуках, обережно відкидаючи пісок. Шматок, який він знайшов, був меншим і зеленим. Саске сховав його в рукав.

— Що будемо робити з зайвими, які знайдемо?

— З них теж зробимо підвіски.

— О, ясно!  Для тих випадків, коли тобі захочеться вдягнути інший аксесуар.

— Ні. Намисто, яке ти мені зробив, не зніматиметься. Це не те, що я коли-небудь заміню.

Наруто виглядав спантеличеним. Океанський бриз пролетів повз та розворушив його волосся. Саске поглянув на нього, залитого сонцем, і подумав, що, хоча Наруто завжди каже йому який він гарний, ймовірно, сам і не усвідомлює, що Саске дивиться на нього в тому ж світлі.

— Гаразд, якщо ти не будеш їх носити, що ти з ними робитимеш? — запитав Наруто.

— Хм. Дай подумати. — Саске продовжив йти пляжем.

— Саске..

Саске повернувся: — Так?

— Що ти з ними робитимеш? — Запитав Наруто.

Усмішка Саске перетворилася в грайливу посмішку. Він підійшов туди, де стояв Наруто. Свою відповідь він прошепотів йому в вухо. Якщо б хтось слухав, то піймав би обривки розмови. А саме фразу, що звучала як “інші отвори, крім рота”. У відповідь на це, обличчя Наруто набуло тривожного червоного відтінку.

І, побачивши вираз обличчя свого коханого, бог Невдачі розсміявся вперше у своєму житті.