Work Text:
— Я тут ні до чого, тітонько Петуніє, чиста правда, ні до чого! Звідки ж мені було знати, що станеться з волоссям міс Стайн! — благав Гаррі. Перший день після осінніх канікул, і вже халепа. Останній рік у початковій школі тільки-но розпочався, а хлопець вже рахував дні до його кінця.
Так, він не любив свою вчительку — в неї з тіткою Петунією одні на двох вираз хронічного закрепу на обличчі та членство у бридж-клубі Літтл-Вінгінгу, і вона прислухається до кожного зневажливого слова, що тітка колись казала про нього. Але хто ж повірить, що він міг змусити її волосся посиніти? Коли це трапилося, міс Стайн нарікала на Гарріне власне розпатлане волосся та брудний одяг, і цього виявилося достатньо, щоб звинуватити його. Гаррін одяг навіть не був брудним — він сам його напередодні виправ, і жодна квасолина, що ними Дадлі кидався в нього за сніданком, в нього не попала. Але всі речі дісталися Гаррі від двоюрідного брата, вони були старими й удвічі більшими за його розмір. Що з ними поробиш?
— Хто ж, як не ти, малий ти виродку! — заверещала тітка Петунія, штовхаючи Гаррі в його комірчину під сходами. — І не сподівайся вийти звідси до понеділка!
Щойно двері зачинилися, Гаррі впав на розкладушку, обережно масажуючи плече після тітчиних цупких пальців. Шлунок бурчав, але Гаррі знав, що на сьогодні про їжу можна забути. Мабуть, і на завтра. Він був майже впевнений, що тітка Петунія випустить його до того часу — не з сердечної доброти, а щоб виконати довгий список справ, які вона запланувала на вихідні, — але кожного разу, коли навколо Гаррі траплялося щось дивне, вона особливо лютувала. Він сподівався, що вона хоча б відпустить його до туалету.
Аж раптом зі стелі опустилася чорна куля і зависла у сантиметрах від його носа. Гаррі злякано примружився в напівтемряві й скрикнув, вжавшись спиною до стіни. Він звик до павуків у своїй комірчині, і зазвичай його не турбувала восьмилапа малеча. Але тут на шовковій нитці висів найбільший павук, якого Гаррі колись бачив. Разом зі своїми довгими ногами він був розміром з тенісний м’яч, а його тіло було вкрите густим чорним хутром.
— Ти там плачеш, виродок? Плачеш, як мале дівчисько? — радісно верещав Дадлі зі сходів над головою Гаррі, підкреслюючи кожне слово важким гупанням. Гаррі уявив, як сходи нарешті завалюються від одного такого стрибка. Було б прикро пережити немовлям автомобільну аварію, щоб бути розчавленим насмерть слонячим двоюрідним братом.
Від струсу тонка мотузка лопнула, і павук упав прямо Гаррі на коліна. Повільно, без зайвих рухів Гаррі підніс руку до рота й закусив тильну сторону долоні. Якось дядько Вернон заснув перед телевізором, і Гаррі слухав зі своєї комірчини передачу про смертоносних австралійських павуків. Можливо, це був один із них. З іншого боку, його укус навряд чи міг бути смертоноснішим, ніж привернути увагу тітки Петунії прямо зараз.
— Як нечемно, — пискнув павук.
Гаррі витріщився на нього. Здається, він до всього ще й збожеволів.
— Нагадує мені мого старшого брата, — продовжив павук високим голосом. — Вже розміром із зайця, і мізків стільки ж.
— Що ти там базікаєш? — гукнула з кухні тітка Петунія. — Сиди тихо!
— Будь ласка, говори тихіше, — прошепотів Гаррі. Навіть якщо це був плід його уяви, тітка Петунія теж могла його чути. А вона анітрохи не схвалювала ані його уяву, ані її плоди.
— Твоя тітка — зміюка, — сказав павук, стишивши голос, за що Гаррі був йому вдячний.
Незважаючи на переляк, Гаррі захихотів. Ніхто ніколи не говорив нічого поганого про тітку Петунію, і хоч раз почути іншу думку було неймовірно приємно, навіть якщо її висловив павук.
— Як так сталося, що ти вмієш говорити? — запитав Гаррі.
— Чому б мені не говорити? — Обличчя у павуків за своєю природою не дуже виразні, але Гаррі був упевнений, що саме цей дивився на нього як на дурня. — Хоча якщо ти зустрічав тільки он тих позориськ, — він махнув лапою на куток комірчини, де зазвичай сидів павучок-косар, — я не дивуюся, що це для тебе новина.
Павучок у кутку затремтів і гайнув під найближчу пляшку з миючим засобом.
— Бачиш? Що з них узяти? До речі, мене звуть Аріадна.
— Приємно познайомитися, — автоматично сказав Гаррі. Павук — який, очевидно, виявився павучинею — все ще сидів у нього на колінах, тож він вирішив бути особливо ввічливим. Про всяк випадок. — А я Гаррі. Е-е... то що ти тут робиш?
— Мене викрали.
— Викрали?
— Я полювала на мишу і, визнаю, забігла занадто далеко від нашої частини лісу. А кентаври не терплять, коли інші істоти заходять на їхню територію, ну і якось не хочеться, щоб тебе затоптало стадо схарапуджених тестралів.
— Хто такі тестрали? — запитав Гаррі.
— Крилаті коні. Гадаю, у тебе тут їх теж немає.
— Жоднісінького крилатого коня. — Гаррі був майже впевнений, що їх не існує, як і кентаврів. З іншого боку, до сьогоднішнього дня він не вірив, що павуки можуть говорити.
Чорні очі Аріадни блищали, як намистинки.
— Мама завжди каже нам бути обережними і триматися поруч. Але ж та миша… — виправдовувалася вона. — О-отакенна!
— Хіба ти не ловиш здобич у свою павутину, чи як це роблять павуки?
— Зазвичай. Але де ж тут інтерес?
— І дійсно.
— Тоді я й натрапила на чолов’ягу, що нишпорив лісом, — Аріадна обурено клацнула клешнями. — Він зловив мене і запхав у жахливу клітку разом із двома бумслангами та феєю.
Клацання стало голоснішим. Зрозумівши, що так Аріадна проявляє тривогу, Гаррі обережно підняв руку і погладив її. Хутро під його пальцями неочікувано виявилося зовсім не грубим, а м’якеньким, як пір’я. Спершу Аріадна напружилася від пестощів, але потім повільно розслабила кліщі.
— Що йому було від тебе треба?
— У найкращому випадку він поневолив би мене за мою павутину та отруту, у гіршому — порубав на інгредієнти для зіль. Я не стала затримуватися, щоб дізнатися. Хоч зрештою він і отримав моєї отрути.
— Ти вбила його? — зойкнув Гаррі.
— Сумнівно. Я ще замала, щоб мій укус був смертельним. Але він вже досить неприємний, щоб пошкодувати про вибір життєвого шляху, — Аріадна покрасувалася, ненадовго піднявшись на задні лапи. — Сподіваюся, зелена макаронина його добила. Бумсланг, — уточнила вона, побачивши Гаррін збентежений вираз обличчя. Не те, щоб це щось прояснило. — Я вп’ялася своїми іклами в його руку, щойно він дістав мене з клітки, і вшилася звідти.
Гаррі кивнув. Він добре знав, що треба вміти швидко зреагувати й хутко тікати, щоб не втрапити в халепу: як від Дадлі з його бандою, так і від м’ясистих кулаків дядька Вернона і пательні тітки Петунії. Лишень завагаєшся — і тебе поб’ють.
— Я бігла довго-довго по дорозі з цими страшними металевими створіннями з людьми всередині.
— Машинами?
— Може це й так називається, — погодилася Аріадна, рухаючи передніми лапами так, ніби знизуючи плечима. — Я запитала якусь жіночку, як пройти до лісу, але вона чомусь тільки закричала і знепритомніла.
— Не можу уявити, чому, — бовкнув Гаррі.
— У дивному районі ти живеш.
— Дивному? — Ніхто й ніколи не називав тат Прівіт-Драйв, жителі якого пишалися тим, що вони абсолютно нормальні.
— Ніде ані краплини магії. Я пройшла три міста, перш ніж натрапила на твій будинок.
— Що особливого в цьому будинку? — запитав Гаррі. — А магії не існує.
— Твоя тітка-зміюка це тобі сказала?
— Ну... так. — Однак після зустрічі з Аріадною Гаррі вже не був таким впевненим.
— Дивно, що ти таке кажеш, адже ти чаклун.
— Хто, я? Ні!
— Хіба це не тебе прямо зараз карають за те, що ти пофарбував волосся вчительці?
— Я тут ні до чого! І гадки не маю, як це сталося.
— І часто таке трапляється навколо тебе?
Першим інстинктом Гаррі було все заперечувати, але потім він згадав порив вітру, який переніс його на дах школи, і той випадок, коли у нього виросло волосся за одну ніч. Він визнав:
— Можливо.
— Бачиш? Не знаю, чи це тільки ти, чи ще щось, але цей дім просто сочиться магією, і це точно не через твою рідню.
— То який у тебе план? — запитав Гаррі, усе ще не зовсім вірячи Аріадні. Навіть якби магія існувала, те, що він чаклун, звучало надто добре, щоб бути правдою. — Тобі ж треба повернутися до свого лісу?
— Так. Власне, я сподівалася, що ти знаєш, як туди потрапити, — похнюпилася вона. — За межами лісу є школа магії для дитинчат людей. Але хвилину тому ти навіть не знав, що ти чаклун.
— Школа магії? Чого там навчають? — Гаррі підбадьорився.
— Вчать чаклувати чарівними паличками, — сказала Аріадна. — Хоча єдина людина, яку я зустрічала до того мерзенного викрадача, чаклувала парасолькою.
— Парасолькою?
— Рожевою парасолькою, так. Гадаю, це справа смаку.
— Я б хотів туди, — сумно пробурмотів Гаррі. Він навіть погодився б на рожеву парасольку, якби це означало, що він міг перетворити Дадліка на свиню наступного разу, коли той вкраде у Гаррі шкільний обід. — І допомогти тобі дістатися додому, — додав він. — Але я не знаю, де це місце і в кого запитати. Мої родичі вимиють мені рота з милом лише за однісіньке слівце «магія».
— І це дуже підозріло, — зауважила Аріадна.
— Навіть якщо вони щось знають, то ніколи мені не скажуть.
— Я можу їх вкусити або принаймні добре налякати. Твоя тітка — той типаж, що кричить і непритомніє.
— Навіть не думай! — випалив Гаррі. — Дядько Вернон уб’є мене. І тебе. А потім знову мене.
— Добре, добре, не буду, — важко зітхнула вона.
Оскільки вони не мали жодного уявлення, як повернути Аріадну додому, вона залишилася на Прівіт-драйв жити разом з Гаррі у його комірчині. Йому подобалося мати таємну подругу, яка розповідала йому історії про чарівних лісових істот і пропонувала вкусити Дурслів, коли вони ставали зовсім нестерпними (Гаррі завжди відмовлявся, але пропозиція гріла йому серце). Її голос, вже явно дівочий, ставав усе менш писклявим, але все ще звучав досить високо, всупереч її кровожерливим ідеям. Гаррі ж учив Аріадну читати та викрадав для неї їжу з кухні. Час від часу він навіть брав її до школи у своєму рюкзаку, принаймні до тих пір, поки вона не стала завеликою.
Наприкінці навчального року Аріадна вже була завбільшки з кішку, і Гаррі зрозумів, що їм варто поквапитися повернути її до лісу. На початку їхньої дружби він запитав її, наскільки вона виросте.
— Король Арагог, мій дідо, може заковтнути цілого оленя, — сказала вона.
Гаррі уявив, як крокує Прівіт-драйв, розмахуючи райдужною чарівною парасолькою, пліч-о-пліч із Аріадною в людський зріст, з милим бантиком на чорній голівці, вітаючи сусідів веселим помахом руки та клешні. Тітка Петунія на місці б зомліла!
Тепер ситуація здавалася менш кумедною. Гаррі зітхнув:
— Без тестралів чи гіпогрифів, щоб ними летіти, доведеться їхати потягом. І чим більшою ти стаєш, тим важче буде тебе приховати.
— Я бачила нізла, коли ти сьогодні косив газон, — поділилася Аріадна, двічі клацнувши клешнями. Вона б ніколи не зізналася в цьому, але Гаррі знав, що газонокосарка лякала її більше, ніж гігантська змія, яка, за чутками, жила в школі магії поруч із лісом.
— Магічного кота? — запитав Гаррі. — Де? І я думав, ми домовилися, що удень ти сидітимеш вдома. — Кілька разів Аріадна майже попалася, а якось і сама показалася найкращому другові Дадліка Пірсу, коли той загнав Гаррі в шкільний туалет. Відтоді Пірс це місце уникав.
— Будинок із синіми дверима на вулиці з магазином на розі. Від нього віє магією, хоч і слабесенько. Я ніколи раніше не помічала, адже тут її так багато — перебиває все інше.
— Місіс Фіґ — відьма?
Місіс Фіґ була стара жінка, несповна розуму, від якої пахло котами та вареною капустою. Гаррі мусив залишатися з нею щоразу, коли Дурслі від’їжджали на канікули, і переглядати нескінченні фотографії Мурчика, Білосніжки, Лапоньки і Марсика, коли він не був зайнятий у її саду. Якщо він залишався ночувати, то спав на старому строкатому дивані з пружиною, що тицяла в бік, хоч би як він не крутився. Який сенс бути відьмою, якщо вона навіть не може полагодити свій диван?
«Можливо, вона зла відьма», — подумав Гаррі. Як у тій історії про Гензеля і Ґретель, яку вони читали в школі і про яку тітка Петунія заборонила згадувати вдома навіть Дадлі. Зрештою, місіс Фіґ і справді щоразу частувала його черствими пряниками.
— Навіщо комусь селитися в пряниковому будиночку? — запитала Аріадна, завзята м’ясоїдка, коли Гаррі розповів їй історію. — Вона, мабуть, чарами їм голови задурила.
— Така магія теж існує?
— Ще б пак. У нашому лісі є рослини, від яких повіриш, що ти — гігантський кальмар-балерина, якщо з ними необережно поводитися.
Шанс дізнатися, чи дійсно місіс Фіґ була відьмою, випав досить швидко. У перший тиждень літніх канікул Дурслі вирішили відсвяткувати те, що Дадлі закінчив початкову школу. Попри всі старання, кузенові Гаррі вдалося не затриматися на повторний рік — привід поїхати на вихідні до Брайтона.
Дадлі глузував з Гаррі, компенсуючи брак дотепності й уяви настирливістю, але на цей раз засмутити Гаррі йому не вдалося, так той був зайнятий роздумами про свою місію. Чесно, їхати з ними на море зовсім і не хотілося, от аніскілечки. Гаррі не зміг би втриматися і не сміятися над Дадлі в своїх плавках, а це принесло б йому лише неприємностей.
Щойно машина дядька Вернона зникла за рогом, Гаррі рушив до будинку місіс Фіґ. Аріадна займала майже увесь його пошарпаний рюкзак. Змінний одяг напевне вже був увесь в її волосинах, але знову ж таки, він колись належав Дадлі. Той одяг точно бачив гірше.
Неприємності почалися, щойно Гаррі зайшов усередину. Мурчик, Білосніжка, Лапонька і Марсик покинули свої котячі справи і вишикувалися перед Гаррі в коридорі, недовірливо зиркаючи на нього. Крок за обережним кроком вони підкралися ближче. Гаррі повільно зняв рюкзак. Мурчик, великий рудий котяра, вигнув спину й зашипів.
— Мяу, — промовила Аріадна зсередини.
Гаррі копнув рюкзак коліном.
Місіс Фіґ вийшла з вітальні у своїй домашній сукні в квіточку. Сиве волосся її стирчало на всі боки.
— Що таке, мої солодесенькі? — запитала вона котів і помахати пальцем у Гаррі перед носом. — Мої кицюні дуже розумні. Унюхають шкоду за кілометр! Тому сподіваюся, що тебе в сумці не заготовлено нічого для витівок!
— Я не витівками не займаюся, — сказав Гаррі. Зазвичай жартували над ним, а не він.
— Ні? Я б від тебе їх очікувала, адже твій... Так, очікувала.
Гаррі витріщився на неї. Що в попередні рази, коли місіс Фіґ за ним доглядала, могло навести її на таку думку? Напевно, чергова брехня тітки Петунії.
Місіс Фіґ ніжно погладила Мурчика по голові, і кутики її очей зморщилися. Котяра прихилився до її руки, але одне око тримав напіввідкритим, не відводячи підозрілого погляду від Гаррі.
— Подивись-но, Гаррі, сьогодні такий гарний і сонячний день, — мовила місіс Фіг, випроставшись зі старечим стогоном. — Було б шкода змарнувати його в чотирьох стінах. Ти ж допоможеш мені з садом?
Це було не запитання, хоч і сформульоване як таке. Тітка Петунія не збиралася витрачати гроші на те, щоб місіс Фіґ доглядала за Гаррі, тож за їхньою домовленістю він виконував за неї роботу по дому. І хоча місіс Фіґ ставилася до Гаррі ласкавіше, ніж його власні родичі, вона дбала про те, щоб вижати з нього максимум.
Опівдні він вже був спітнілий, виснажений і поколотий. Між грядками з геранню у місіс Фіґ росли дивні колючі кущі, і хоч як він намагався бути обережним, його руки знову й знову потрапляли на лінію вогню.
— Тупий чагарник, — пробурмотів Гаррі, посмоктуючи палець.
Він був майже впевнений, що найближчий кущ послав у нього шип. Ще один доказ до теорії «місіс Фіґ — зла відьма».
Засвоївши свій урок із Дурслями, він дочекався, доки вона нагодує його обідом, перш ніж ставити запитання. Коли рагу з куркою — він таке готував смачніше — і чай опинилися в його шлунку, Гаррі нарешті зібрався з духом.
— Е... місіс Фіґ?
— Так, любчику? — як завжди, вона посміхнулася йому розсіяну посмішку через плече, пораючися з котячими мисками.
— Ви вірите у магію? — запитав Гаррі.
Вона різко випросталася:
— Чому ти запитуєш?
— Навколо мене відбуваються якісь дивні речі, — обережно почав Гаррі. — Спочатку я думав, що це просто моя вдача, але нещодавно от замислися…
— Ти говорив про це зі своєю тіткою? Мабуть, тобі варто спочатку сказати про це Петунії.
— Але вона…
Місіс Фіґ не дала йому закінчити:
— Йди-но закінчи із садом, Гаррі.
На обличчі в неї знову з’явилася напружена посмішка, але тон її був категоричним.
— Стара кажаниха точно щось знає, — пробуркотіла Аріадна, коли він повернувся до клумб. — Проте сумніваюся, що вона відьма. В цих кущах, здається, більше магії, ніж у неї.
— Ага! Так і знав! — Гаррі сердито покосився на найближчу зелену загрозу.
Аріадна шуснула до куща й тицьнула його клішнею.
— Не стій просто неба! — гукнув Гаррі їй услід. — Останнє, що нам потрібно, це щоб місіс Фіґ тебе побачила, відьма вона чи ні. Її коти вже мене підозрюють.
— Я тут якось ганяла одного з вусатих. Того рудого. Це так я й помітила, що він магічний.
— Навіть не думай їсти її котів!
— За кого ти мене маєш? — проголосила Аріадна, ображена цією ідеєю. — Вони ще завеликі для мене.
Гаррі залишилося тільки важко зітхнути.
Запевнившись, що більше незручних запитань не буде, місіс Фіґ дозволила йому дивитися мультики на її антикварному телевізорі. Мурчик сидів на підвіконні, посмикуючи хвостом. Жовті очі були прикуті до того місця під диваном, де вмістилася Аріадна, приглушено коментуючи сюжет.
— Якщо стане зовсім нестерпно, ми завжди можемо втекти, жити в каналізації та боротися зі злочинністю, як ці черепахи.
— Я не хочу жити в каналізації!
— Що ти казав, любчику? — гукнула з кухні місіс Фіґ.
— Нічого! — крикнув Гаррі у відповідь.
Стишивши голос, він повторив:
— Я не хочу жити в каналізації.
Не те щоб він ніколи не думав про втечу, але в ідеалі вона мала б покращити його умови життя, а не навпаки. Хоча останнім часом у Вернона були проблеми на роботі, і він відривався на своїй улюбленій мішені. Відмовляти Аріадну від того, щоб вкусити дядька, щоразу ставало все важче, і кожного разу бажання це робити у Гаррі тануло все більше. До кінця літа йому, можливо, доведеться серйозно розглянути варіант каналізації.
Нарешті місіс Фіґ дала йому постільну білизну і пішла ночувати до своєї кімнати. Мурчик пішов із нею, але спочатку сердито зиркнув на Гаррі, обіцяючи пильно стежити, якщо вони надумають щось утнути.
Гаррі дочекався, поки старий дідівський годинник проб’є північ, і зліз із дивана, не наважуючись увімкнути світло. Натомість він склав долоні й зосередився на єдиних чарах, які поки що міг робити за бажанням. Аріадна завжди казала, що він чаклун, але Гаррі не повірив їй, поки після тижнів спроб не навчився запалювати в долонях крихітний вогник. Він проганяв ним темряву, коли тітка Петунія гримала припинити витрачати електрику й вимкнути лампочку.
Гаррі обережно проніс кімнатою блакитний вогник, що приємно грів, але не обпікав. Він сподівався знайти книжки про магію, але єдина книжкова полиця була вщент забита любовними романами та брошурами про розведення котів. Гаррі розчаровано перемістився до каміна, удвічі більшого за електричний у Дурслів. Дивно. Хоча цьогоріч червень був незвично спекотний, його запалювали зовсім недавно.
Камінна полиця була заставлена фарфоровими фігурками котів. Неочікувано там також стояв бронзовий свічник у формі фенікса, надто ошатний для вітальні місіс Фіґ. Вогник в руці Гаррі відбивався в очах птаха, оживляючи магічне створіння.
— А фенікси теж існують? — прошепотів Гаррі Аріадні.
— Здається, в замку живе один такий, але сама я його ніколи не бачила.
У банці з котячою їжею біля свічника був смарагдовий порошок, що тьмяно світився. Гаррі занурив туди палець і понюхав.
— Поклади назад! — Аріадна роздратовано клацнула клішнями. — Як ти взагалі прожив стільки років, Гаррі? Ти не витримав би і одного дня в лісі. Ну, хоча б лизнути розуму не вистачило.
Гаррі почервонів і струсив порошок назад у банку. Саме це він і збирався зробити.
Його увагу привернула перевернута фоторамка за свічником. Він почувався трохи винуватим, коли взяв її, але цікавість перемогла. Що ж там таке, що місіс Фіґ не хотіла, щоб хтось бачив? Кицька, за яку їй особливо соромно?
Натомість на фото була велика група людей, більшість у дивному одязі. Вони посміхалися та махали йому рукам. Буквально махали. Хоч як Гаррі і звик до ідеї магії, він ледве стримав здивований зойк, коли вони ворухнулися. Чаклун посередині — тут Гаррі був певен: старий з довгою білою бородою й у пурпуровій мантії тільки чаклуном і міг бути — підморгнув, а інший чолов’яга зиркнув на нього моторошним скляним оком. Гаррі знайшов дещо молодшу місіс Фіґ у кутку, поряд із суворою жінкою в гострому капелюсі. З іншого боку пустотливо посміхалася двоє рудих, надто схожих, щоб не бути братами. Погляд Гаррі затримався на парі, що стояла за ними: чоловік в окулярах і з розпатланим темним волоссям, трохи схожим на Гарріне, і вродлива жінка, яка дивилася на Гаррі з сумною напівусмішкою. Чоловік чмокнув жінку в щоку, на що вона беззвучно засміялася, і перекинув руку через плече красеня з іншого боку.
Гаррі підніс магічний вогник ближче й прослідив пальцем маленькі фігурки, не торкаючись поверхні. Волосся жінки все ще зберігало рудуватий відтінок, а от колір її очей на вицвілому папері розібрати він не зміг. Чомусь це здавалося важливим.
— Цікаво, хто всі ці люди, — запитала Аріадна з його плеча, куди вона залізла, щоб краще бачити.
Гаррі похитав головою й повернув фото:
— Цікаво. Але місіс Фіґ мені нічого не розкаже.
У неї було набагато більше секретів, ніж Гаррі міг очікувати від недолугої кошатниці.
Гаррі сподівався незабаром повернутися до місіс Фіґ на вечірку з одинадцятиріччям Дадлі, але вона кількома днями раніше зламала ногу, і Дурслі неохоче взяли його з собою до зоопарку. День розпочався чудово, і ані мільйон подарунків для Дадлі, ані Аріадна, яка вперто намагалася влізти в їхню купу, щоб налякати Дадлі, не зіпсували Гаррі настрій. Йому навіть дістався фруктовий лід, коли тітка Петунія забарилася відтягнула його від кіоску після того, як Дадлі та Пірсу купили по морозиву. У зоопарку не було й половини тварин, про яких йому розповідала Аріадна, але Гаррі все одно було цікаво. Він задивлявся на родину панд, оточену розчуленим натовпом, на тигра, що розлігся на скелі, на жирафа — один в один його тітка, коли вона витягує свою довжелезну шию, підглядаючи через живопліт за сусідами.
А потім вони пішли до тераріуму, він розговорився зі змією, і скло між ними зникло. Така вже Гарріна вдача, що день зійшов на пси і закінчився найгіршим покаранням за останні роки. Подорож була надто веселою, а веселощі з Дурслями ніколи не затримуються надовго.
Повернувшись до комірчини, Гаррі переповів історію Аріадні, яка висловила власні занепокоєння:
— Брататися з ворогом! Як ти міг?
Гаррі здригнувся:
— Ш-ш. — Привернути увагу Дурслів зараз було б прикрим самогубством. — Змія просто хотіла додому. Просто уяви собі: ти сидиш в скляній клітці, і всі на тебе витріщаються.
Аріадна похмуро кивнула:
— Еге ж. Додому.
— Вище носа, — Гаррі почухав пальцями її хутряну спинку. — Колись ми повернемо і тебе до лісу.
Вона нічого не відповіла, але вдерлася йому на коліна й дозволила себе погладити.
— Я знаю, як ти сумуєш за своєю родиною, — спробував втішити Гаррі.
Сам він не пам’ятав своїх батьків. Хоч і провів незлічені ночі, скручений на кривій розкладушці, уявляючи, як би склалося його життя, якби мама з татом були живі, тужив він скоріш за ідеєю люблячої родини, а не за людьми, про яких і не знав нічого. І точно не сумував би за Дурслями, якби прийшлося жити далеко від них. Але Аріадна завжди була сповнена історій про перший рік свого життя, і хоча її батьки та численні брати й сестри не вимальовувалися в них особливо теплими й привітними — у людей та колонії гігантських павуків неминучі певні культурні відмінності — вони очевидно жили згуртовано і підтримували одне одного.
— Ти міг би залишитися з нами в лісі, якщо тут стане вже зовсім нестерпно.
— Як варіант, — зітхнув Гаррі. Подумки ідея жити в лісі, в якому половина флори і фауни намагається тебе вбити, була приблизно настільки ж привабливою, як боротися зі злочинністю з каналізації, але від пропозиція все одно стало тепліше на душі.
— Ну, що про це зараз говорити. — Вона клацнула клешнею. — Як думаєш, твої вже сплять? Їсти хочеться.
Наступний місяць минув без пригод, якщо не рахувати, що до Дадлі пришла його новенька форма для школи «Смелтінгс». Образ його двоюрідного брата в помаранчевих шортах назавжди закарбувався в Гарріній пам’яті. Його власна «форма» — лахміття Дадлі, яке тітка фарбувала в сірий колір — як раз смерділа у виварці на кухні, коли його послали за поштою і він побачив листа, адресованого йому. «Це щось новеньке», — подумав Гаррі.
Містеру Г. Поттеру
Комірчина під сходами
Прівіт-драйв, 4
Літл-Вінґін
Графство Суррей,
— було написано смарагдовими чорнилами на жовтуватому пергаменті. Гаррі насупився. Ніхто не знав, де він спить. Новий недолугий жарт від Дадлі та його підлабузників? Гаррі не міг уявити, щоб хтось із них мав такий химерний почерк. Те, що його кузен взагалі навчився писати, вже було справжнім дивом.
Гаррі покрутив листа в руці. Він був товстим і скріпленим восковою печаткою — ще один аргумент проти жарту. Дадлі ніколи б не став докладати стільки зусиль.
Тільки-но Гаррі зібрався відкрити листа, Аріадна підскочила до нього й понюхала повітря.
— Магія, — прошепотіла вона.
Серце Гаррі забилося швидко від хвилюючого передчуття. Дядько Вернон гримнув, щоб він поквапився, та ще пригрозив копняком, тож Гаррі кинув листа до комірчини й прожестикулював Аріадні теж туди сховатися.
— Не читайте без мене, — попередив він. Аріадна вже могла вільно читати й була небайдужа до «Павутиння Шарлотти» — книги, яку Гаррі поцупив із другої спальні Дадлі, знаючи, що його кузен нізащо не помітить її втрати.
Минуло ще кілька годин, перш ніж він закінчив усе, що заповіла йому тітка: витер пил з книжок вітальні, яких Дурслі ніколи не торкалися і йому не дозволяли, і прибрав усі ванні кімнати (драїти кузенів туалет — огиднішого заняття годі й придумати!), і повернувся до своєї шафи. До того часу він ладен був вибухнути від цікавості. Тітка Петунія напевно щось помітила б, якби, на його щастя, давно не вдосконалила мистецтво вдавати, що Гаррі не існує, якщо тільки їй не було чогось від нього потрібно.
— Ну ж бо, відкривай! — випалила Аріадна, щойно він зачинив за собою двері. Вона підстрибувала на своїх довгих ногах і заглядала через плече, поки Гаррі розривав конверт і читав уголос:
ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА
Директор школи: Албус Дамблдор
(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун, Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)
Дорогий містере Поттер!
З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.
Початок навчання — 1-го вересня. Чекаємо Вашої сови не пізніше 31-го липня.
З повагою
Мінерва Макґонеґел, заступниця директора
Гаррі дивився на листок, не вірячи своєму щастю. Він зможе вчитися магії!
— Це вона! Школа чаклунів! — вигукнула Аріадна. — Тепер я згадала назву. Ти навчишся махати чарівною паличкою, а я знову побачу свою родину!
Переглядаючи список шкільного приладдя, Гаррі дещо здувся. Набір казанів? Рукавички з драконячої шкіри? Підручники з магії? Хто зна, де їх купляти, навіть якби у Гаррі були гроші. А їх у нього не було.
— Дурслі ніколи за все це не заплатять, — похнюпився він.
Аріадна замислилася.
— Той чолов’яга, який мене викрав, все пащекував про ціни на отруту мого роду. Я можу зцідити трохи, а ти продаси.
Гаррі похитав головою:
— Щось я сумніваюся, що аптека на розі провулку Вістерії таке в мене купить. До того ж, ми не хочемо привертати до тебе увагу таких типів. — Дядько Вернон любив моралізувати про розпусних злочинців і бандитів, які тинялися вночі довірливими околицями й робили свої брудні справи, а поліція була в долі.
— Все одно напиши їм. Впевнена, вони щось придумають.
— Хоча б дізнаємося, де саме ця школа, щоб тебе туди відвезти. — «І тоді, можливо, вони дозволять мені залишитися», — подумки додав Гаррі. — Але як я надішлю листа? У мене немає сови. — Аріадна якось пояснила йому, що чаклуни привчили сов, щоб ті носили листи, як голуби в Середньовіччі. Рідкісного птаха, який пролітав занадто низько над територією павуків, більше ніхто не бачив.
— Як нечаклуни надсилають пошту? Спробуй так.
Гаррі двічі переписав свого листа. Набагато зручніше було б писати за кухонним столом, за яким він робив домашні завдання, але це було надто ризиковано, тож довелося обмежитися стосом книжок.
Добрий день, пані Макґонеґел!
Я дуже хотів би вчитися Гоґвортсі, але в мене немає грошей на шкільне приладдя та навчання, а родичі, у яких я живу, ненавидять магію планують віддати мене до місцевої школи. Можливо, у вас є шкільний фонд? Я можу відпрацювати його на кухні або на території.
Гаррі повагався, перш ніж додати останнє речення. Йому зовсім не хотілося, щоб його нові однокласники знущалися з нього за це, але що ж поробиш? У Стоунволі з нього гарантовано знущатимуться, коли побачать його в лахмітті, що кипіло на кухні.
У вашому листі не вказано адреси школи. Будь ласка, уточніть, як я можу її знайти і де мені купити підручники і все таке.
Дуже чекатиму на вашу відповідь!
Гаррі Поттер
Задоволений тим, що зміг написати все без помилок — він же не Дадлі якийсь! — Гаррі наколупав жменю монет, які збирав роками, із консервної банки, захованої під розкладушкою, і нишком вислизнув з дому на пошту. Він хвилювався, що однієї назви буде недостатньо, щоб лист дійшов до школи, але вдіяти було нічого. Єдине, що йому лишалося — це чекати.
Спливали дні. Майже через тиждень, коли Гаррі вже почав втрачати надію, він отримав ще одного листа. Велика коричнева сова спланувала на нього, коли він працював у саду, і він поспішно відв’язав химерний сувій з її ноги, подумки благаючи, щоб тітка Петунія не вирішила у цю мить визирнути у вікно. Щось підказувало Гаррі, що вона не схвалює ідею совиної пошти.
Дорогий містере Поттер!
Представник Гоґвортсу завтра супроводжуватиме Вас на алею Діаґон і допоможе придбати підручники та знаряддя. Він прибуде до Вас о дев’ятій ранку.
З повагою,
Мінерва Макґонеґел, заступниця директора
Гаррі двічі перечитав листа, коли з-за рогу під’їхала машина дядька Вернона. Він поспіхом запхав пергамент до кишені.
— Чого либишся? — гукнув дядько. Його вуса сердито посмикувалися. — Повертайся до роботи, стерво мале!
«Офігезно», — подумав Гаррі. Вернон з Дадлі їхали до тітоньки Мардж на цілий день, стріляти качок на селі та займатися іншими «чоловічими справами, яким хлопчик має починати вчитися в цьому віці». Дивлячись на те, як дядько тупцював до будинку з мисливською рушницею на плечі, а Дадлі, нехарактерно мовчазний, тинявся позаду, навіть не дивлячись у бік Гаррі, Гаррі міг лише зробити висновок, що поїздка провалилася. Ну і як йому тепер повідомити новину про магічну школу, коли дядько Вернон вже злий як чорт?
Протягом усієї вечері дядько був у поганому настрої, тож Гаррі не наважився нічого сказати й заснув однаково схвильований і наляканий. Йому наснився давній сон про літаючий мотоцикл, але тепер велетень забирав його від пари, яку він бачив на фото місіс Фіґ. Жінка й чоловік в окулярах махали йому вслід, а мотоцикл піднімався все вище й вище, поки вони не перетворилися на малесенькі точки на землі.
Наступного ранку Гаррі тягнув, доки не міг більше відкладати розмову. Він навіть думав взагалі нічого розповідати, але ж вчитель, який прийде по нього, найімовірніше захоче поговорити з його родичами. А дужче за магію (і Гаррі) Дурслі не виносили тільки несподіванки.
Було вже далеко за восьму, і Гаррі мив посуд, коли Дадлі дав йому зачіпку:
— Чув, ту школу для хлопців-злочинців закрили, і тепер усі вони ходять до Стоунволу. Як думаєш, їм знадобиться тиждень, щоб пику тобі начистити, чи вони зроблять це в перший же день? — запитав він з неприхованим задоволенням.
Дядько Вернон сховав усмішку за газетою.
— Взагалі-то, я не піду до Стоунволу, — відповів Гаррі, уникаючи підніжки, які Дадлі ставив йому своєю новою смелтінгсовською тростиною.
— Куди ти подінешся, — розсіяно відказала тітка Петунія.
— Мене прийняли в іншу школу. Гоґвортс.
Вернон і Дадлі витріщилися на нього порожніми очима, а от тітка Петунія зблідла й стиснула руки в кулаки. — Ми тебе нізащо туди не відправимо, навіть і не сподівайся! — верескнула вона.
— А я й не прошу мене нікуди відправляти. «Представник Гоґвортсу» буде тут, щоб відвезти мене за підручниками через… — Гаррі зиркнув на годинник, — через п’ятнадцять хвилин.
Тітка скочила на ноги:
— Я нікого з цих вилупків на поріг не пущу!
Дадлі переводив погляд між нею та Гаррі, ще більше спантеличений, але дядько Вернон, схоже, зрозумів, про що йдеться.
— Один із ОТИХ?! — прогримів він. «Ми взяли тебе з доброго серця, і ось як ти нам відплачуєш? Приводиш їх до нас додому?! — Його обличчя небезпечно червоніло. — Я цього не потерплю!
— Тато?... — почав було Дадлі.
— Іди до своєї кімнати, сина!
— Але ж...
— Слухайся батька, Дадліку. А ти… — Тітка Петунія дивилася на Гаррі зі стиснутими губами та жорстким блиском в очах. — Ти йди до своєї комірчини.
— Ні, — Гаррі схрестив руки, або принаймні спробував, перш ніж дядько Вернон схопив його за зап’ясток й потягнув із кухні, а тітка Петунія повела Дадлі нагору.
— Невдячний нікчема, — дер горло Вернон. — Після всього, що ми для тебе зробили!
«А що ж саме зробили-то», — хотів запитати Гаррі. Вголос він спробував апелювати до дядькової логіки. — Тільки уяви, ви позбудетеся мене на більшу частину року!
Звичайно ж, це було марною справою, адже дядько Вернон, хоч ким би себе не вважав, аніскілечки не здатен був до логічного мислення. Вперекір вмовлянням Гаррі, він відчинив комірчину й тепер штовхав Гаррі всередину. Гаррі опирався, чимдуж чіпляючися за дверну раму. Хоч і знав, що дядько Вернон рано чи пізно здолає його, а все ж вирішив не здаватися без бою.
— Відпусти його, а то вкусю! — Аріадна шмигнула між їхніх ніг у коридор.
— Аріадно, ні! — запанікував Гаррі.
Дядько Вернон озирнувся, шукаючи джерело голосу. Його погляд зупинився на павуку розміром з цуценя. — Що це ще за чортівня?! — заволав він, розбризкуючи слиною. Вена на його скроні небезпечно пульсувала.
— Чортівня зі смертельним укусом, — розмовним тоном сказала Аріадна. — Тож краще роби, як я кажу.
Не кажучи більше ні слова, дядько Вернон відпустив Гарріну руку, розвернувся й потупцював до вітальні.
— Гм. Не очікувала, що він просто візьме і погодиться.
— Це не кінець, — пробурмотів Гаррі, пірнаючи до шафи, щоб узяти рюкзак. — Заскакуй, і ходімо звідси.
Він добіг до вхідних дверей, на ходу втискуючи Аріадну в рюкзаку, коли дядько Вернон повернувся. В руках він тримав рушницю.
— Кинь цю нечисть, — прогарчав він.
Гаррі обійняв рюкзак, не даючи Аріадні вискочити, і притиснувся спиною до дверей.
— Я піду, дядьку. Вам більше ніколи не треба буде мене бачити. Я…я піду жити в каналізацію. П-просто поклади рушницю, будь ласка.
— Я що сказав? Кинь, або я тебе теж застрелю, невдячний ти вилупок! — Очі Вернона налилися кров’ю та сліпою люттю. Гаррі завжди знав, що між ним і його родичами немає любові, але ніколи раніше не боявся за своє життя. Завмерши зараз перед дядьком, він відчув, як холодний жах підіймається до горла.
Раптом двері позаду Гаррі відчинилися, і він подався назад, втративши рівновагу. Але замість того, щоб впасти, наштовхнувся на щось м’яке. На плече заспокійливо лягла рука.
— А ти хто в біса такий? Ще один виродок? — Дядько Вернон наставив рушницю на новоприбульця. — Забирайся звідси!
— Який теплий прийом,— пролунав глибокий баритон над головою Гаррі, і дуло рушниці ожило, брикнулося і скрутилося у вузол.
Дядько Вернон відпустив рушницю-крендель, наче ошпарений, моргнув і кинувся вперед.
Рука відштовхнула Гаррі вбік і назад, і він опинився позаду високого чоловіка, одягненого в усе чорне, від голови до начищених черевик. Навіть його волосся, довге й зібране на потилиці, було чорним. Майже лінивий помах палички в його руці — і дядько Вернон мішком повалився з півкроку.
«А чому не рожева парасоля», — промайнула дурна непрохана думка, одна єдина в голові Гаррі. — «Може, в нього є чорна». З губ Гаррі зірвався сміх, чомусь дуже схожий на схлипування.
— В-він мертвий? — запитав він, дужче притискаючи рюкзак до грудей.
— На жаль, ні. — Чоловік зморщив свій довгий ніс, розглядаючи непритомну постать дядька Вернона з сумішшю подиву й відрази.
— Дякую.
Чоловік перевів погляд на Гаррі, роздивляючись його з химерним виразом на обличчі. Гаррі стало ніяково через заклеєні скотчем окуляри та рукав, який порвав дядько Вернон, коли тягнув до комірчини.
— Ти! — Тітка Петунія збігла до них сходами. Гаррі очікував на прочухана, але вона на нього й не дивилася, тикаючи обвинувачувального пальця на його рятівника.
— То це тепер твоє життя, Тюні? Це твій обранець? — протягнув чоловік. — Ще хвилина, і цей боров зробив би те, що не вдалося Темному Лорду, і ви вбили би власного племінника.
Тітка дивилася на сцену в коридорі, підібравши губи, невдоволена, але не здивована. Гаррі спало на думку, що вона увесь цей час спостерігала за ними зі сходів.
— Це було гарне життя, поки он цього не залишили на нашому порозі, — відказала вона. — Ми намагалися вибити з нього ненормальність, але я вже бачу, що це марно. Невиправний, як Лілі, і закінчить, як вона».
— Як ти смієш! — просичав чоловік, але раптом гнів на його обличчі випарувався в отруйну усмішку. — Все ще заздриш сестрі, га?
Тітка Петунія сіпнулася й підняла підборіддя. — Забирай малого, Снейпе, і ніколи не повертайся. З нас досить твого світу.
Вона підійшла до дверей і, навіть не дивлячись на Гаррі, зачинила їх перед його носом.
Крізь скло у дверях Гаррі дивився на її силует, що схилився над дядьком Верноном. Він ніколи не почувався таким розгубленим. Гарячий сором залив його щоки: завжди він був небажаним. Тягар спочатку для родичей, а тепер для зовсім чужої людини.
— Давайте-но скоріш покинемо це жахливе місце, містере Поттер. Чоловік — містер Снейп — знову поклав руку йому на плече. Його голос був рівним і діловим.
Гаррі кивнув, вдячний за відсутність жалощів. Невідома сила смикнула за пупок, і Прайвіт-драйв зник. Гаррі ніби проштовхнули крізь трубку й виплюнули перед іншим, трохи більш пошарпаним будинком. Його шлунок напевно вивернув би сніданок, якби нерви дали йому вранці поїсти. Аріадна вовтузилася всередині рюкзака, бурчачи собі під ніс, і Гаррі перехопив його міцніше.
— Е-е… містере Снейп? Де ми?
— Звертайся до мене «професор Снейп», — виправив його чоловік. Помовчав, а потім все ж пояснив, — ми в мене вдома, Поттер. Припускаю, що ти зараз не налаштований на похід по магазинах, а я волів би якомога швидше зв’язатися з директором щодо цієї… ситуації.
— Будь ласка, будь ласочка, не відсилайте мене назад! — благав Гаррі. — Дядько Вернон мене вб’є, тепер вже точно!
— Ні, — серйозно сказав професор Снейп, немов висмикуючи з себе слова. — Твоя мати знайшла б спосіб наслати на мене з того світу прокляття, якби я тебе там залишив.
— То ви знали мою маму? Розкажете про неї? — схвильовано запитав Гаррі, на мить забувши про свої похмурі думки. — Тітка Петунія ненавиділа, коли я розпитував про батьків.
Професор Снейп скривився:
— Побачимо.
Всередині будинок становив разючий контраст із стерильною нормальністю Прівіт-драйв. Павутина в кутках натякала на те, що вона довго стояв порожнім — що, на думку Гаррі, мало сенс, якщо вчитель проводив майже весь рік у школі. Вздовж усіх чотирьох стін вітальні тягнулися книжкові полиці, а потертий диван потопав під сувоями пергаменту. Професор Снейп помахом чарівної палички змів їх убік і жестом запросив Гаррі сісти, а сам зайняв крісло, з якого звисав чи то чорний плащ, чи то мантія.
— Що у рюкзаку? — запитав він, підозріло звузивши очі, коли Аріадна знову засовалася всередині.
— Нічого! — швидко сказав Гаррі.
— Так вже й нічого? А чиє то око зиркало зсередини, коли твій нешановний дядько вигукував непристойності? Ховаєш таємного улюбленця, Поттере?
— Я не якась там домашня тваринка, — відказала Аріадна з рюкзака ображеним голосом.
Гаррі штовхнув ліктем рюкзак, але було вже пізно.
Професор Снейп замовк.
— Що це таке?
— Будь ласка, не кривдіть її!
— Показуй, — наказав він.
Поки Гаррі вагався, вкрита хутром лапа вистромилася з напіврозстібнутого рюкзака й повністю його розкрила.
Аріадна стрибнула Гаррі на коліна, і професор Снейп скочив на ноги.
— Поттере, не рухайся!
— Це Аріадна, вона дуже чемна, — випалив Гаррі, виставивши руки проти чарівної палички професора. — Вона просто хоче повернутися до свого лісу!
— Ліс і за місяць стоятиме, де стояв, — сказала Аріадна, грізно клацаючи клешнями на Снейпа. — Спочатку я хочу переконатися, що ти ставишся до Гаррі краще, ніж ті жалюгідні людиська.
— Замовкни, — прошипів Гаррі.
— Як давно це у тебе? — запитав професор Снейп.
— Я тобі не «це»!
— Аріадна — дівчинка, — Гаррі поморщився. — Вона знайшла мене минулої осені, коли втекла від злодія, що викрав її та інших створінь. Не знала, як потрапити додому, а тому залишилася в моїй комір… залишилася зі мною.
Він заспокійливо провів рукою по Аріадниному хутру.
— У листопаді браконьєр із Суррею потрапив до Сент-Мунго з укусом акромантули, — пробурмотів професор Снейп собі під носа. Дві пари чорних очей свердлили одне одного — наче змагаючись, хто кого перегледить. Професор чудово тримався, особливо зважаючи на те, що в Аріадни очей було втричі більше. Нарешті він кивнув. — Можеш залишитися, за умови, що я начарую захисні ковпачки тобі на ікла. А ти, Поттере, несеш повну відповідальність за будь-яку шкоду, яку ця істота може завдати моєму дому.
— Дякую, сер! — Гаррі посміхнувся із полегшенням, перш ніж повністю усвідомити відповідь. — Тобто я можу залишитися з вами?
— Дуже сумніваюся, що хтось інший дозволить тримати акромантулу в своєму домі, якщо тільки ти не оселишся у Геґріда, — сердито сказав професор Снейп. — Умови тут не ті, до яких ти звик у Петунії, але…
— Ми там жили в комірчині, — перебила Аріадна.
Гаррі відчув, як його щоки знову розжарилися:
— Невже так прямо і треба було казати?
— Тільки так і треба.
Строката юрба чарівників і відьом гомоніла на пероні: аристократичні біляві батьки стримано обіймали міні-версію батька; велика родина рудих перекрикували один одного; діти сміялися і плакали. Гаррі спостерігав за ними зі свого вікна: Северус — якого він мав не забувати знову назвати професором Снейпом, коли почнеться школа — підкинув його до купе заздалегідь, перш ніж роз’явитися прямо до Гоґвортсу. Аріадна сиділа в коробці поруч із ним, підкупивши Северуса своєю отрутою, щоб той дозволив їй теж проїхатися залізницею.
Потяг рушив, і Гаррі відкрив підручник із зіль, сповнений рішучості проявити себе в цьому предметі. Книжка йому дісталася з власної бібліотеки Северуса, і берега її були вкриті павутиною коментарів. Гаррі примружив очі за своїми новими окулярами, розшифровуючи скупчені написи. Кілька сторінок потому двері купе відчинилися, і всередину зайшов один із рудоволосих хлопців із платформи.
— Тут вільно? — запитав він.
Гаррі кивнув.
Хлопець — Рон — виявився затятим фанатом квідичу, колекціонером карток від шоколадних жаб і власником стародавнього щура.
— Якщо чесно, Скабберс нудний, — поділився він. — Тільки те й робить, що їсть і спить цілий день. Але він хороша тварина. У пацана в сусідньому купе жаба — оце сумно. А Лі Джордан, приятель моїх братів, має о-отакенного тарантула, — здригнувся Рон.
Аріадна, забувши про свою обіцянку не відсвічувати, вигулькнула з коробки:
— Отакенний — це скільки?
Дикий крик струснув вагон.