Work Text:
Руки Майстра стискають сорочку Доктора, обличчя ховається в білій тканині, ніби шукає прихистку у своєму минулому, коли обіймає чоловіка. Чому він прийшов сюди навіть не знає. Та чи можна це так назвати? Бо він не прийшов — він приповз до Доктора, як бродяча собака, що шукає свого хазяїна. Він сумнівається в тому, що взагалі думав про щось, коли прийшов (ноги самі привели, руки самі ввели потрібні координати і тягнули за важіль) до університету, де викладає його минуле. Всю лекцію сидів і слухав, коли він був Міссі, то дуже хотів цього, але більше хотілось дражнити, заважати, спостерігаючи за реакцією, ніж мовчки сидіти, утупившись в парту, бо підняти очі на чоловіка він не наважувався. Блакитні очі багато разів пропалювали волосся на маківці, але погляд не підвів, ніби присоромлений студент своїм викладачем, але саме так зараз і є — він лишень учень — випадковий незнайомець, що зайшов послухати відомого Доктора. Весь час було відчуття, що повітря горить, ніби вся аудиторія в полум'ї. "Вільні", — оголошує голос і чутно його ніби крізь сон. Нарешті він може втекти звідси, врятуватись вийшовши через двері, але не вдається.
Доктор просить лишитись. Доктор просить лишитись. "Доктор просить лишитись..." — Лунає в голові декілька разів. Так давно це чув. Він чув це тоді, коли був Міссі. Цього достатньо, щоб ком підступив до горла, але він має бути сильним, має дочекатись, коли всі вийдуть і підійти до столу. На диво рівним голосом питає:
— Щось треба?
— Майстре?
Він не хотів питати так прямо, він невпевнений чому це зробив взагалі. Щось всередині кричало, що це він — Майстер, але ж не може цього бути. Регенерація, котрої Доктор ще не знає? Випадковий збіг чи якийсь план? Розуміє, що помилився, бо від чоловіка реакції нема. Доктор дивився весь час на цього незнайомця, весь час відчував, що знає його, але зараз розуміє, що помилився, що просто здалось.
— Перепрошую, — тільки й встигає зірватись з вуст, коли руки міцно стискаються навколо Доктора.
— Ти не помилився, — ледь розбірливий шепіт губиться в шиї. — Це Майстер. Це я, Докторе, — ніби благає, щоб його побачили.
Далі мовчанка, жодного слова більше не зривається — Доктор просто стоїть нахмурившись і намагаючись все осягнути, але кидає це, кладучи руку на спину, підборіддя на маківку. Можливо час грається із ними, закидаючи іншу регенерацію до Доктора, а, можливо, це гра Майстра. Хтозна. Він відчувається зараз таким далеким, ніби не із цього часу. "Майбутнє напевно", — проноситься в думках, але далі цього не встигає піти, тому що чужі руки ще сильніше чіпляються за тіло. Це дивно відчувати, але не відштовхне. Щось сталось і Доктор не знає що, напевно і не має знати поки.
Як Майстер пішов не пам'ятає. Пам'ятає, що не хотів: все всередині благало про хоча б ще одну секунду спокою поруч із Дванадцятим. Їхнього власного спокою. Але він сам пішов — побіг, ніби тікаючи від небезпеки, намагаючись вирватися із залежності раніше, ніж та настане. Лишив Доктора стояти там в аудиторії — він повернеться до Міссі, піде до сховища із чимось новим, потакаючи всім забаганкам жінки, буде гладити волосся, сидіти поруч, поки сняться кошмари, але це все буде в минулому, в минулому, в котрому ще можна було бути хоча б таким чином разом.