Work Text:
- Федю, знову ти не спиш. – Микола раптом стояв перед ним і співчутливо споглядав.
- Зараз 4 ранку. Чому ти також? – На одну єдину мить, яку дуже легко пропустити, кутики його рота привпали та очі пробили жалібність за призмою грайливості. Але то лише на мить, хоча Федору вже була відома відповідь, він розумів що її не отримає. Натомість блондин лише сказав: – Ходімо пройдемось.
- Я працюю. – Федір не вміє втішати та нічим зараз йому не допоможе, тому він лише обернувся назад до паперів на столі.
Та Микола, ніби попередня фраза була якоюсь важкою головоломкою, схилив голову, забув це і, підхопивши іншого під руки, телепортував їх в дивний гай. Ще ледь світало і в цьому освітленні, Микола виглядав таким легким. Він часто говорив, як б добре бути птахами і могти літати на волі, але сам інколи нагадував Феді повітря. Настільки ж легкозаймисте, палаюче і таке необхідне.
- Федю? – він, напевно, дивився занадто довго. Ой, він навіть не чув, як красиво співають тут солов’ї поки думав. Дивовижне місце.
- Федю, все добре? – на секунду могло здатись, що його голос і є тендітним співом солов’я. Лише з його вуст могло бути щось таке ж виплекане.
- Так. – він завжди так каже. Але, ймовірно, це ніколи не було правдою.
Вони живуть в дивному світі, де йдуть війни за забуті ідеї, в які й так ніхто ніколи не вірив. Якби не красиво було в цьому місці, явно закинутому людьми, це лише тимчасова розрада від ілюзії реальності до якої доведеться повертатись. І там вони лише посміховисько, яке ніколи не зможе ні досягти принаймні фіктивності волі, ні знайти спокою на всьому світі і під, бо якимось чином щось, те що має бути недосяжне, обпікає його кожен раз, як той дихає і вивертає шкіру назовні за існування. А інший – страховисько, якого навіть смерть не хоче взяти до себе в руки. Напевно, є якась мета того що він залишається живим, тож він без задніх думок створюватиме організації, розроблятиме премудрі стратегії, намагатиметься зробити щось більше і важливе. Та ці двоє знають – це лише розрада для важкого сердця. Так просто сталось, що Федір має те що має і за цим не стоїть великих задумів, чи мети. Йому випало мати таку здібність. В тім, якщо він сам не придумає собі тягара, то раптом він лише нещасливий юнак з руками по лікоть в крові через небилиці, які свідомість сплела йому в очах.
Напевно, не треба було відривати Федю від роботи, бо він знову десь в хмарах літає. Микола взяв його за руку і повів сісти на впавше дерево, яке повністю покрилось мохом, ніби і завжди мусило там лежати тільки для них двох.
Рука його Колі. Вона тепла. Дуже тепла, здається, йому стало тепло і в щоках. Він вже призабув про що думав. Щось про них двох. Втім, зараз вони тут. Тут навколо легкий туман, що так тендітно гладить спокій неба. Легкий вітерець колише траву, але він не звіює мурах, які вже знову працюють. Солов’ї досі співають, разом з вітром і шумом струмка та мелодія вкриває плечі ніжністю. А кожна росинка так віддано відбиває усе зоряне небо. Це ніби їхнє власне небо поруч. А Коля буде хмаринкою. А Федя може бути туманом. Тоді б він щоранку підіймався і пестив його частинкою земної справжності.
О, так Миколі це б не завадило. Він зараз дивиться на дві верби, що схилені одна до одної. До цього моменту було важко не здогадуватись про кого він думає. Але в цій ідилії весняної ночі, що Федя може йому дати? Все навколо таке справжнє, таке палке і зачароване. А він продукт фіктивності природи. Чому ж тоді Коля досі тримає його за руку і гріє крижані пальці? Чому той шукає зникнути вільним, а інший – померти спокійним. Хто тоді буде тримати один одного за руку? Роса і трава мають своє, небо і туман завжди заграватимуть в лагідність. А хто ж грітиме ці руки? А може тому він ще не може вмерти? Хто б тоді мав його?
- Коля? – і за мить він має на собі увагу всього світу, бо ці різноколірні очі можуть подарувати тепло тисячі зірок.
Він би тільки і дивився в ці очі, кольору неба і трави. Та набагато важливіше було повільно нахилитись до його вуст і взяти своє тепло. Повільно і з усією весняною млявістю, з усією нічною тихістю. І ще раз, ще один раз він позичить палкість їхніх подихів. Або ж і не один. Смерть всеодно не візьме Федю і Коля ніколи не знайде свої вольності. Але ще на одну мить вони поділять цю весняну ніч на двох.