Work Text:
Я сиджу у маґлівському кафе добрих двадцять хвилин і чекаю на Ґрейнджер, яка спізнюється на наш обід-побачення. Я хвилююсь, що з нею щось сталось. Або ще гірше — вона зрозуміла, що я суцільне розчарування, й вирішила не марнувати часу. Чи геть жахливий варіант — Візлі знову почав тягатися за нею всюди, як бездомне цуценя, й підкорив цим її величезне кровоточиве серце.
До того, як я склав свій дурнуватий план залицянь до Ґрейнджер, я розглядав варіант стати для неї черговим проєктом порятунку знедолених — ну, колишній смертежер-невдаха з аб’юзивним батьком, якого повсякчас булять колеги й незнайомці, здається ідеальним кандидатом для заснування якогось С.Е.К.С.У (Спілки емоційної корекції смертежерів-уїбанів, або щось на кшталт).
На полі нікчемності й знедоленості мене міг переграти лише Візлі. Однак я обрав для себе значно претензійніший варіант, за що отримав украй реалістичний передсмертний досвід, кілька стусанів і найкращий мінет у моєму житті.
Найкатастрофічніший сценарій, який я розглядав, полягав у тому, що Ґрейнджер чомусь на мене зла. Але від однієї думки про це моє коліно починало неконтрольовано сіпатись попід столом, що не поліпшувало загальної ситуації.
Не допомагало й те, що після «мого фіаско з Ханною», як я для себе охрестив той випадок двотижневої давнини, я таки став помічати на собі погляди усіх офіціанток, продавців, квіткарок, барист і газетярів усюди, куди б не прийшов. Це кафе у закутині світу не стало виключенням, й тепер привітна руда офіціантка Бекка щоп’ять хвилин навідується до мене, ласкаво питаючи, чи не готовий я ще зробити замовлення, або чи варто подати мені ще кави-води-серветок-її номер телефону. Я не готовий і ні, не подати.
Після того, як Ґрейнджер залишила мене самого у наметі, я швидко переглянув свій план залицянь і кожен життєвий вибір зроблений досі, про всяк випадок суттєво скоротивши платонічну частину, обґрунтовано зробивши висновок, що ні я, ні найнебезпечніша відьма з мені відомих, не маємо вдостач терпіння, аби обмінюватися квітковими композиціями під час чаювань. Однак усі два тижні відтоді я її не бачив.
Вона з невеликою командою відбула на завдання бозна-куди, а я лишився знущатися з новобранців і писати їй тужливі листи про те, як я мрію доторкнутись до неї, облизати її всю або тримати в обіймах, доки вона спить, перебираючи її волосся. Так, це звучить занадто психопатично навіть для мене, але її, здається, тішить.
Паралельно довелось писати дуже докладні листи Лонґботому про те, які саме квіти він мав зібрати й доставити Ґрейнджер до сніданку що три дні, погрожуючи всілякими темними кровними прокляттями або руйнуванням його плеканої теплиці за відмову коритися. Навіть дуже скорочений план залицянь не може обійтися геть без квіткових композицій. Це неприпустимо і непристойно.
Невіл відповідав мені переважно дуже творчими матюками, однак, судячи з захоплених листів Ґрейнджер, виконував покладений на нього обов’язок вельми відповідально. (Треба не забути купити йому пару пінт пива, коли він повернеться у табір.) Десь у цих листах ми й домовились із нею пообідати сьогодні в досить презентабельному кафе посеред провінційного маґлівського нічого, де нас не могли підстерігати ображені смертежери та/або захоплені репортери.
Приблизно у ту мить, коли я майже впевнився, що вона точно не прийде, Ґрейнджер увірвалася у кафе — зарум’яніла, зопріла та захекана. Наче вона буквально бігла до мене. Або наче її щойно відчайдушно трахав Візлі. Ні, Драко, спинись, май якусь повагу до себе і жінки, яку ти покликав заміж одразу після того, як вона прив’язала тебе до стільця. Це сталося заледве два тижні тому, і навіть Візлі не настільки вбогий, щоб так швидко зіграти на її пристрасті до соціально значущих благодійних проєктів. До того ж вона бачила тебе голим. На цьому поприщі рудий би точно тебе не переграв.
Вона швидко оглядала кафе, стоячи у дверях, а тоді кліпнула, побачивши мене, і широко всміхнулась, наче боялась, що я не сидітиму тут; наче зраділа, що я таки сиджу. Чому я досі сиджу? Я усміхнувся їй у відповідь, щиро, й підхопився з усією витонченістю, яку муштрувала в мені мама, аби зустріти мою пані. Раптом мені стало трохи соромно за ту купу пошматованих серветок, яку я створив на столі, доки чекав на її появу. Йобаний-смішний. Тож я, махнувши рукою за спиною, знищив їх невербальним Брудозниксом, сподіваючись, що вона не помітила.
Певно, Ґрейнджер запізнилась не через забаганку, бо була вбрана в уніформу — чорний суцільний комбінезон із цупкої тканини з накладними кишенями, — а волосся її було зібране у щось безладне на маківці. На правій щоці, попід оком, шкіра була поцяткована засохлою кров’ю, ще трохи такої ж я побачив на долоні, яку схилився поцілувати. Під нижньою губою розквітала подряпина. У сонячному промінні, що пробивалось зі скляних дверей з-за її спини, Ґрейнджер здавалась мені маревом найпрекраснішої істоти, яку я зустрічав.
Я розпрямився, відриваючи губи від її руки, зі словами:
— Пощади нас, смертних, о розпатлана і душогубна панно…
Вона голосно розсміялась і обійняла мене так, ніби це була найприродніша річ у світі:
— Я сумувала за тобою, тхоряко. Я навіть ладна пробачити тобі звинувачення у смертоносності, дарма, що буквально вигадала, як перемогти смерть. Однак, за розпатлану тобі доведеться відповісти.
Я гикнув і глибоко вдихнув запах диму та півоній, притуливши лице до кучерів, доки тримав її ув обіймах. А потім відступив, лишивши одну долоню на її попереку, спонукаючи рухатись до столика:
— Перепрошую, моя справедлива поборнице смерті. Чи можу я загладити провину, зробивши піднесення дарів, у вигляді гарячої їжі та сухого вина?
— Безперечно, але лише якщо ти не забудеш про десерт, інакше я не впевнена, що зможу пощадити тебе.
— Будь-що, чого захоче моя панна.
— Вафлю.
— Що?
— Вафлю. Я хочу вафлю.
— Ти могла обрати будь-який пундик на світі, а ти хочеш просто… вафлю?
— Не просто вафлю. Вафлю з бананом, вершками й солоною карамеллю. Дуже конкретну вафлю, яка є тут у меню. Здається вельми зручним, що тобі не доведеться вирушити у подорож світ-заочі за чимось, що могло б повернути мою милість, а ти натомість невдячно кепкуєш з мого вибору? Мені подобаються вафлі.
— Тобі колись подобався Візлі, тож я не знаю, чому я дивуюсь.
Вона звузила очі й подивилась прямо мені в обличчя.
— Зараз мені подобаєшся ти, тому обережніше з критикою мого смаку. Раптом я вирішу дослухатись до твоїх кпинів.
— Цілком зрозуміло, що з віком твій смак значно покращився. Я майже переконаний, що ця вафля — неймовірно смачна. Можливо, вона навіть стане моїм улюбленим десертом, посунувши м’ятно-лимонний тарт з п'єдесталу.
— О, не перегравай. Але спроба зарахована. Чекаю на піднесення у вигляді вафлі — й тебе пробачено, мій гостромордий жерче.
— Жрець, я сподіваюсь, від «жерти», а не від «жертовності»? Я дуже голодний.
— Від «жертви» насправді. Жрець — це той, хто приносить жертвоприношення. Наприклад, тварин або їжу. Або вино. Але серйозно, це те, що привернуло твою увагу, а не те, що я назвала тебе гостромордим?
— Моя увага цілком прикута до тебе, відколи ти вперше пояснила мені концепцію провісництва в інструктажній Ордена, — я зміряв її довгим, розрахованим поглядом. — А щодо гостроти моїх рис… Повір, я добре знаю свої конкурентні переваги. Ти теж їх оціниш, щойно обкатаєш поміж ніг.
Вона зашарілась. Десь поміж цією розмовою ми опинились за малесеньким круглим столиком, накритим довгою білою скатертиною, у найвіддаленішій частині кафе, майже притиснуті стегнами одне до одного. Я не скаржився. Я спеціально обрав цей столик, бо все-таки мав той дурнуватий план, хоч і сильно модифікований. Не втрачаючи ефекту, який справив безтактовністю, що жахнула б мою маму, я обійняв Ґрейнджер за талію і притиснув до боку, уткнувшись обличчям у її волосся:
— Я так сумував за тобою, — прошепотів, цілуючи скроню, а пальцями пестячи її ребра. Вона здригнулась, і я прослідкував, як волосся на її карку стало дибки. Добре.
— Знаю, я прочитала у твоїх дуже докладних і дуже хтивих листах, білобрисий збоченцю, ти…
Я трохи відсунувся, прибравши руки від її тіла, і вона замовкла, ніби обмірковуючи втрату. Я взяв до рук меню й впевнено продовжив, не відриваючи очей від винної карти:
— О, але ж тобі вони припали до душі значно більше, ніж попередні. Давай вже щось замовимо, інакше мені доведеться з’їсти тебе, щоб не померти з голоду, але тоді ти не отримаєш ту неймовірну вафлю, яку я тобі обіцяв. Моя мама ніколи б мені не пробачила невиконаної обіцянки, даної панні.
— Мій улюблений — той, у якому фігурувала софа XIV століття.
— Мгм. Футфетиш й плюндрування безцінних сімейних реліквій Мелфоїв? Цікавий вибір, Ґрейнджер. Я казав, що хочу тебе з’їсти?
— Кілька разів за останні 30 секунд. Здається, в тебе якась оральна гіперфіксація. Це вроджене чи набуте?
— Це голод. І це твоя вина.
— О, вибач, що спізнилась. Ми з Невілом йшли на просту місію з розвідки зранку, але втрапили у безглузду засідку й неочікувано мусили відбиватись від дюжини смертежерів. Я поспішала, як могла.
До нас нарешті підійшла Бекка, з якою я поводився так відсторонено-ввічливо і холодно, замовляючи рибу та вино (і вафлю), що батько був би мною задоволений. Ґрейнджер натомість була найпривітнішою версією себе — жодного разу за час наших спільних обідів я не бачив, щоб вона була такою милою з офіціантками. Чудасія.
— Ти намагалась встигнути порішити дюжину смертежерів, щоб не спізнитись до мене на побачення? О, боюсь що моє его зараз у мить зросло до розмірів дорослого нунду.
— Тобто воно було меншим? Насправді я мусила роз’явитися ще до завершення бою, аби запізнення не перетнуло межу пристойності.
— Ти покинула Лонґботома сам-на-сам зі смертежерами?!
— З усього кількома, і Невіл буквально змусив мене піти, — буркнула вона. — Він пообіцяв, що все зачистить сам, але волав, що я мушу піти на це побачення, бо якщо йому доведеться отримати від тебе ще бодай одного листа, він сконає.
— Ов, у нього просто закінчились ідеї, як ще креативно можна мене образити. Ти знала, що він так вигадливо матюкається?
— Невіл усебічно обдарований, так. Але дякую за квіти, це були досить продумані композиції, хоча моїх знань флорографії не завжди було достатньо й доводилось консультуватися з Невілом.
— Бігме, якщо ти думала, що моє его не може стати більшим, то, щоб ти знала, це щойно сталося. Хоч у чомусь я знаюся краще за тебе. Доведеться записати цей день у календарі й святкувати його щороку.
Нам подали вино й лосося, і якийсь час ми мовчки затишно їли, доки я не з’їв достатньо, аби мені не загрожувала голодна втрата свідомості. Тоді я вирішив, що настав час розваг, і повільно поклав руку на Герміонине стегно. Вона зацікавлено поглянула на мене, але ніяк не прокоментувала, тож я вирішив, що не перетнув межу, й почав повільно пестити її ногу.
— Розкажи мені казку, Ґрейнджер, — промуркотів я, рухаючись пальцями по внутрішній стороні її стегна.
— Хочеш казку? Я не надто люблю казки, однак я зараз читаю фантастичну сагу про сина герцога одного з аристократичних домів, якого прагне знищити імператор і ворожі герцоги. Можу переказати.
Я кивнув, і вона почала дуже детальний переказ якоїсь історії про піски, спеції й гігантських черв’яків. Я ж поки досягнув пальцями місця, про яке мріяв не один тиждень, і пошкодував, що цього разу вона у комбінезоні, а не у літній сукні. Однак павзи, які вона робила у своїй розповіді, стали для мене достатньою нагородою. Я саме збирався схилитися до її вуха, щоб сказати, яка вона чудова, як повернулась бісова Бекка, щоб забрати пусті тарілки й запитати, чи подавати десерт. Я не припинив рухів пальцями, поки обговорював з Беккою вафлі та вибір вина. Ґрейнджер у цей час напружено всміхалась і нервово заправляла кучерики за вуха. Дуже спокусливо. Бляха.
— Ґрейнджер, за мною, — відрізав я, щойно Бекка пішла, й рушив до вбиральні, відчуваючи спиною, що вона йде слідом.
Перше, що я зробив, коли вона зайшла за мною до вбиральні, притиснув її усім тілом до дверей, шепочучи кудись у щоку:
— Бісова відьма, як побіля тебе можна тримати руки при собі?
У відповідь вона видала якийсь неймовірно солодкий звук, потираючись об мене стегнами. Я зафіксував долоні на її стегнах, повільно відступаючи до двох умивальників на стільниці, тягнучи її слідом. Тоді, розвернувши її обличчям до великого дзеркала, притиснувся грудьми до її спини, обіймаючи за талію та цілуючи шию.
Вона вхопила мене за член крізь джинси, і я зашипів. Це було занадто. Занадто добре.
— Руки на стільницю, Ґрейнджер, — сказав я тим тоном, який використовував для новобранців. Вона, на диво, послухалася. Ми перетнулись поглядами у люстрі.
Повільно, не відриваючи погляду від її віддзеркалення, я потягнув блискавку на комбінезоні вниз, відкриваючи світу її золотаву шкіру. У процесі мені довелося шумно втягнути повітря через ніс — виявилось, що білизни під комбінезоном вона не носила.
— Бляха, Ґрейнджер, не кажи, що ти завжди під ним гола. Я зараз переглянув усі рішення, які колись прийняв ув інструктажній, на стройовій та бойових. Ти хочеш моєї смерті?
— Не скажу. Але ти маєш негайно засунути ті свої довгі аристократичні пальці мені у піхву.
Ляск! Звук зіткнення моєї долоні з її голою сідницею гучно відлунив від кахельних стін вбиральні.
— Мерліне, жінко, повір, що я таки знаю, що робити зі своїми пальцями й твоєю піхвою. Можеш забути, що ти маєш керувати всім на світі, хоч на хвилину?
— Боги, дякую Ґодрику, бо після минулого разу я переймалась, що доведеться командувати тобою ще й у ліжку, — вона белькотіла, відкинувши голову мені на плече.
Я тим часом різким, рухом стопи розсунув її ноги, наскільки дозволяв зібганий довкола щиколоток комбінезон, і позбавив її необхідності пояснювати, засунувши два пальці до рота:
— Смокчи.
І, о боги, вона так і зробила. Я не міг відірвати очей від цього видива у люстрі, а мій послужливий мозок не міг перестати нагадувати мені, як чудово цей самий рот відчувався на члені. Я стогнав. Саме цей звук змусив мене згадати, що вбиральню варто замкнути та заглушити чарами, що я швидко й зробив, паралельно дістаючи пальці з рота й притискаючись стегнами до її заду.
Однією рукою притримуючи її стегно, іншою я повільно повів до вульви, торкаючи на шляху вологими пальцями ключицю, сосок, живіт. Коли ж дістався пункту призначення, то спочатку легенько обвів клітор, не торкаючи, а тоді розвів пальці й провів по великим губам вперед-назад, цілуючи плече. Ґрейнджер тихенько і тремтливо стогнала. Тоді я зробив кілька щільніших кіл на кліторі, але все ще надто легких, а потім провів вперед-назад уже по малим губам. Повторив. Те, як чарівно Ґрейнджер тремтіла всім тілом, і можливість споглядати за цим у дзеркалі, робило моє завдання майже неможливим, бо противитися бажанню опинитися в ній було надто складно.
— Так, Драко, боже, саме так, не спиняйся, блять…
Я злегка плеснув її по вульві й боляче вкусив за плече, але одразу ж зализав укушене місце:
— Я знаю, що так, відьмо. Якщо ти забула, то минулого разу ти вельми детально продемонструвала мені техніку. А я дуже, дуже старанний учень. І навіть не думай, що за ці два тижні я хоч на мить міг подумати про будь-що інше, окрім того, що зробив би з тобою, якби ти мені дозволила. Але, якщо вже ти так хочеш мені підказувати, то будь ласкава, зроби дещо для мене, — останнє я знову тихо промуркотів їй на вухо, забираючи руку з вульви, а тією, яку тримав на стегні, трохи натиснув на її поперек, змушуючи злегка нахилитися над стільницею.
Ми знову зустрілися очима у дзеркалі й вона кивнула.
— Дякую. Тоді можеш відірвати долоні від стільниці й попестити свої груди для мене. Це нормально? Аби наступного разу я міг зробити так само добре.
Вона знову кивнула і повела долонями по животу, наближаючись до грудей, які легенько торкнула пальцями, рухаючись широкими, плавними колами, повільно наближаючись до набрунявілих сосків. Мої очі жадібно слідкували за її рухами, доки пальцями я пестив малі статеві губи, трохи розсуваючи й дражнячи вхід. Коли вона дісталась сосків, я посунув у неї два пальці. Вона голосно застогнала. Цей звук завібрував десь всередині мене, і я мусив потертися об її стегно, аби мати змогу якось вижити, зберігши краплю здорового глузду.
Тоді я дістав пальці й повів їх до клітора, де синхронізував рухи з тими, якими вона пестила власні соски. Вона застогнала знову і, попри те, що це був найкращий звук на світі, я злякався, що мої чари його не втримають, тож закрив їй рота вільною рукою. О, картина, яку я бачив у дзеркалі, була неймовірною.
Коли Ґрейнджер почала досить розпачливо стискати й щипати себе за соски, я знову посунув пальці у неї й синхронізував їх рух із її темпом. Вона натомість почала смоктати мої пальці. Усюди, де я був у ній, вона була гаряча, м’яка і волога. Я був надзвичайно близьким до того, аби обкінчатись у штани.
— О, Ґрейнджер, ти неймовірна. Не можу дочекатись, коли ми повернемось у табір і я зможу опинитись у тобі.
Вона виплюнула мої пальці й повернула до мене голову, власними пальцями я тримав у ній рівний ритм, періодично пестячи клітор великим пальцем.
— Але я не повернусь з тобою у табір. За десять хвилин я маю повернутись до Невіла, у нас ще на тиждень-два справ у Хорватії.
О, це розчаровувало й сильно псувало мої надії та плани. Однак, до моєї честі, я не втратив ритму. Мамо, ти б могла пишатися рівнем моєї відданості й самоконтролю.
А тоді я дістав з неї пальці й повернув їх до клітора, рухаючись так, як вона це робила в моєму наметі, збираючись кінчити. Це спрацювало, й вона почала стогнати знову й хапатись руками за мої стегна та талію. Коли я вже був майже впевнений, що вона ось-ось кінчить, я забрав від неї руки й відійшов. Доки її розгублений погляд фіксувався на мені у віддзеркаленні, я повільно облизав пальці й посміхнувся:
— Ходімо, Ґрейнджер, а то ти запізнишся до Лонґботома й залишишся без десерту.
І вийшов геть.
Коли я підійшов до нашого столика, на ньому стояла тарілка з замовленими вафлями, прикрашеними бананом, купою збитих вершків та солоною карамеллю. Пахло божественно.
За кілька хвилин повернулась розчервоніла й насуплена Ґрейнджер, впала на стілець навпроти, а не поруч, і з кислим обличчям посунула до мене тарілку з десертом:
— Тобі вафля, тхоряко.
Це звучало так, наче не було пропозицією десерту, а віщувало мені скору й неминучу смерть у муках.