Work Text:
Краплі дощу тарабанять по дахах будинків, поки на асфальті розливаються цілі ріки. Шкіряні чоботи впевнено ступають по воді, при цьому без жодного зайвого звуку. Ніби по вулиці йде привид, а не людина. Гострий погляд прикриває пасма вологого волосся, що спрямований прямо на будівлю навпроти. Пістолет миттєво опиняється у руці, хоча декілька секунд тому він спокійно лежав у кобурі.
Глибокий вдих. Металеві двері складу повільно відчиняються, залишаючи лише маленьку щілину. Світло вивільняється тонким променем, а карі очі намагаються розгледіти кількість майбутніх жертв. Однак, як тільки вони бачуть картину перед собою, то рука відкидає двері подалі. Шкіряні чоботи уже йдуть бетонною підлогою, яка вкрита калюжами крові.
Складське приміщення розмалювали червоною фарбою, справжні майстри своєї справи. Порізи на артеріях ідеальні, кожне місце ураження було чітко продуманим. Навряд чи нападників було багато, тоді б трупи не лежали так близько один до одного. Чоловік хмурить брови, коли не помічає жодної присутності іншої людини. Принаймні живої.
Запах крові починає осідати у легенях, коли він доходить до сейфу, що розташовувався у найдальшому кутку складу. Це і було першочерговою ціллю чоловіка, але можливо не тільки його. Його попередника напевно теж...
— Якого біса, — шипить під ніс Мінхо.
Сейф повний грошей, а чорна коробочка з діамантами акуратно лежить біля стінки бокса. То це була сутичка двох груп? Але чому вони не забрали гроші і коштовності? Це не має сенсу... Якщо, звісно, ті, хто це зробив, не знали про те, що він прийде сюди.
— У нас є щур? — Мінхо заривається рукою у вологе волосся, стискаючи його біля шкіри голови і бурчить собі під ніс: — Що тут бляха коїться?
Дверний замок клацає після того, як він без зайвого звуку зачиняє їх. У квартирі тихо та темно, так само як і в коридорі. Чоловік втомлено зітхає, але одразу напружується, коли відчуває чужий дотик на талії. Ніж у той самий час опиняється притиснутий до чужої шиї, поки погляд Мінхо здатний зарізати без леза.
— Коханий, це я, спокійно, — спокійний голос змушує чоловіка полегшено видихнути та прибрати ніж.
— Чані, ну я ж просив тебе так не підкрадатись, — бурчить уже в чуже плече Мінхо, бо його хлопець ніколи не міг довго терпіти.
— Я взагалі-то привітався, — дується Чан, — просто ти знову занадто сильно задумався про роботу.
Мінхо тільки зараз усвідомлює, що волосся та пальто мокрі наскрізь, тому хоче відлипнути від теплого тіла. Хлопець, як завжди, не хоче відпускати його з рук, бо:
— Мені однаково, що ти мокрий, я скучив і мені треба твої обійми.
Мінхо розуміє, що ця битва була програна з самого початку, тому просто розслабляє плечі та утикається холодним носом у шию.
— А хіба ти сьогодні не працюєш?
— Мене відпустили раніше, бо минулу зміну я перепрацював, — Чан цілує почервонілу від холоду щоку. — Я набрав тобі ванну, йди грітися.
— Ммм, — невдоволено мичить Мінхо від перспективи відпустити хлопця, — а ти підеш зі мною?
На це він чує дзвінкий сміх, який змушує серце танути від того, наскільки рідним йому став цей звук. Очі Чана схожі на два півмісяці, а ямочки на щоках робить його ще чарівнішим.
— Звісно, тільки знайду рушники та білизну, — ще один поцілунок у щоку, — а ти поки йди грійся.
Мінхо, ніби загіпнотизований, повільно киває головою та скидає мокре пальто. До ванної він все ж дістався швидше, але при цьому дозволив собі затриматись, через солодкий поцілунок з Чаном. Брюки та сорочка падають додолу на світлі кахлі, які розписані сотнею квітів у акварельному стилі. У ванні пахне лавандою через свічки, розставлені по периметру кімнати. Їхнє світло приємно миготить, коли шкіра Мінхо торкається теплої води з ароматичною сіллю. Він справді обожнює запах лаванди, і Чан чудово знає про це.
Голова торкається краю ванни, коли чоловік згадує, як коханий дізнався про його роботу. Мінхо — кіллер, найманий вбивця, спеціальний агент. Безліч слів не змінить сутності цієї діяльності, а саме вбивство людей за гроші. Поганих чи хороших, не так важливо, та і Мінхо давно не мислить такими категоріями. Однак йому було по-справжньому страшно зізнатись у цьому Чану. Він невпевнений, коли останній раз був таким наляканим, але це точно не можна було порівняти з тим, що Мінхо відчув зустрівшись з розгубленими карими очима. Під ногами лежало два тіла, в руках пістолет від якого все ще пахло порохом.
"Це кінець", — подумав він про себе.
Однак, на його подив, Чан нікуди не втік, а лише схвильовано запитав:
— Хо, що це означає? — а потім жалісно додав: — І з тобою усе добре?
Мінхо готовий поклястись, що того дня хотів розплакатись прямо там. Його коханий Чані був наляканий і збентежений, але все одно переживав за нього. Він не знає, що зробив у минулому житті, щоб отримати цього хлопця, можливо, врятував країну? Планету? Цілий світ?
Байдуже, головне, що зараз Чан кличе його " коханий" та цілує так, ніби йому не потрібен ніхто інший. Хоча іноді Мінхо все ж бентежить, як хлопець спокійно реагує на ножі та пістолети, що час від часу випадково опиняються занадто близько до нього. Він звісно знає, що Чан сирота, який ріс у неблагополучному районі, але його спокій може налякати звичайну людину.
Тим часом телефон на ліжку дзижчить та світиться, через нове сповіщення. Чан відкладає рушнику у бік, щоб відповісти на повідомлення.
Фелікс:
Усе чисто, сміття прибрано.
Чан:
Гаразд, повертайтесь назад.
На сьогодні закінчимо.
Він блокує телефон та прямує до ванної кімнати, де його чекає розслаблений Мінхо, який от-от розстане. Цей вид дуже подобається хлопцю, усмішка сама з'являється на обличчі. Чан присідає біля ванни, проводить долонею по вологій шкірі щоки, обводячи великим пальцем губи.
— Чому ти так довго? — скиглить Мінхо, нахиляючись до тепла руки.
— Я не міг знайти свій рушник, вибач, що змусив чекати, — він тягне чоловіка на себе, щоб ніжно торкнутись потрісканих губ, які все одно ідеально пасують його власним.
Мінхо задоволено мурчить, коли пальці Чана масажують шкіру голови, справжнє блаженство.
— Я кохаю тебе, — видихає він губи, — йди до мене.
— Зараз, коханий, — хлопець ще раз цокає губи, перед тим як почати знімати футболку.
Одяг падає на підлогу, оголюючи засмаглу шкіру, яка приховувала величезний малюнок тигра на всю спину. Тонкі лінії перетікають у більш товсті, кожний виток плюща тягнеться до міцного тіла тварини. Це справді заворожує, поки ти не зустрічаєшся з червоними очима тигра. Кожного разу Мінхо здригається, коли бачить татуювання, яке Чан довго приховував від нього. Йому було соромно розповідати про своє минуле, де для того щоб вижити він вступив до однієї з місцевих банд. Перед Мінхо символ минулого, що хлопець хоче скоріше забути, адже воно залишило забагато шрамів на серці.
Чан обережно лягає поряд з ним у воду, щоб його голова опинилась на коханому плечі. Тепло огортає їх обох, коли їхні носи стикаються, а дихання змішується через мізерну відстань між обличчями. Мінхо подається вперед першим, одразу облизуючи пухкі губи, які радо впускають язик до рота. Він давно перестав стримувати почуття, якщо це стосувалось Чана, тому цілує брудно та відчайдушно. Так, ніби хлопець зникне через хвилину і ніколи не повернеться.
Його Чані такий милий та турботливий, міцно стискає його талію. Тихо скиглить у поцілунок, бо він такий само слабкий перед Мінхо та бажає цього чоловіка найбільше у світі. Вони цілуються до тих пір, поки вода не охолоне, тоді Чан ніжно обітре їх обох та понесе до ліжка.
Мінхо засне біля нього, притиснутий до грудей, а долонь хлопця буде гладити все ще вологе волосся.
Фелікс:
Чане?
Чан:
Він спить.
Фелікс:
Бос, за нами слідкували невідомі на синій Мазді. Ми вирішили діяти оперативно, тому привезли їх до штабу, щоб допитати.
Чан:
Як успіхи?
Фелікс:
Продовжують мовчати, якщо не зізнаються до ранку, що нам робити?
Чан:
Просто вбийте.
— Мм, Чані чому ти не спиш? — сонно питає Мінхо.
— Директор бару надіслав розклад наступного тижня, вирішив переглянути зараз, — він прибирає волосся з лоба та цілує його. — Зараз піду спати, не турбуйся.
— Добре, — позіхає чоловік і знову засинає.
Чан з ніжністю спостерігає, як Мінхо тихо сопить, стискаючи його руку.
— Мені так пощастило...