Work Text:
О, Фосфофіліте, чи пам’ятаєш ти свою обіцянку? Чи пам’ятаєш ти, як очі в Кіновар засвітились під м’яким місячним сяйвом, як вони дивились на тебе із здивуванням та захопленням, як усі звуки затихли, як усе припинило існувати, окрім Кіновар та малесенької, ледве помітної посмішки, яка закрадалась на їхнє обличчя?
Чи пам’ятаєш ти, які руки в тебе були до цього всього, чи пам’ятаєш ти, які ноги в тебе були до цього всього, чи пам’ятаєш ти, як ти бачили світ до цього всього, як ти чули світ, як ти думали? Звичайно, що ні. Це навіть не твоя голова. Чого б ти це пам’ятали, правда?
Але твої-нетвої ноги ведуть тебе на поле. Поле холодне вночі, холодне та пусте. Ти чуєш, як вітер ніжно перебирає траву. Ти цього не знаєш, але колись давно, у траві жило так багато всього, набагато більше, ніж живе зараз: і маленькі миші, і маленькі кроти — у землі, і мурахи, і родини комах, і черв’яки. Ти пропускаєш слова про це в книжках, пролистуєш швидко: це не та інформація, яка тобі цікава зараз. Тобі цікаво зовсім не це, тобі цікавий місяць, і люди, і хмари. А рослини, тварини — це все в минулому.
Ти навіть не пам’ятаєш про свій журнал.
Уночі, поле виглядає мертвим. Не те щоб там хтось помер — як мінімум, ти про це не знаєш — просто все так страшенно тихо та неймовірно далеко: усе ніби не тут, чи ніби ти не тут, ніби “тут” не існує: під місячним світлом, у полі, коли вітер ніжно перебирає траву, тобі здається, що часу не існує, тобі здається, що нічого не існує взагалі, можливо, тільки ця трава в тебе під твоїми-нетвоїми ногами, і ще вітер, цей гучний, гучний вітер, через який ти чогось не можеш вловити власні ж думки, ніби твоя голова втомлена, хоча ця твоя (не твоя) голова втомленою бути не може: занадто неймовірна, занадто розумна для цього.
Уночі, ти дивишся на Місяць, і Місяць дивиться на тебе, вдивляється обережно, можна навіть сказати м’яко, промені — як найдорожчий шовк (ти б відчували, якби мали шкіру (О, Фосфофіліте, чи пам’ятаєш ти, що взагалі таке відчувати)), погляд Місяця — розуміючий, спокійний, і ти все вдивляєшся і вдивляєшся, ніби якщо дивитись, знайдеш відповіді на якісь зі своїх питань.
О, Фосфофіліте, чи пам’ятаєш ти, який був Місяць до цього всього? Чи пам’ятаєш ти, що ти не дивились у небо, лише собі під ноги, незграбно, а тепер ти винашуєш ідею відправитись у небо?
Ти б пам’ятали, якби не… Ти б пам’ятали.
Якби ти пам’ятали, ти б знали, що вночі Кіновар постійно робить свої кола, кожну божу ніч (можливо, не “божу”, бо ти вважаєш, що богів не існує: ти не хочеш витрачати на них свій час).
Ти бачиш Кіновар здалеку. Ти бачиш, як вони обережно ступають по полю, бачиш, як вони проводять по траві рукою, бачиш, як вони перебирають пальцями, і поле на цю безмежно довгу мить оживає: ти бачиш, як воно розкривається, ніби коли змінюють очі, як розгортаються нові рівні в цій реальності поля, ніби воно просто було орігамі, а тонка, ніжна рука Кіновар повертає його назад у лист — у повну картинку, цілісну.
На секунду, Фосфофіліте, на секунду ти дозволяєш собі подумати про те, що було б, якби ці цілющі руки доторкнулися до тебе. До рук твоїх (не твоїх), до ніг твоїх (не твоїх), до голови твоєї (не твоєї). Щоб це оригамі, цей пазл, у який перетворилось тіло твоє за цей останній час, знову стало як одне ціле, розкрилося по швах, і щоб тонка, ніжна рука Кіновар повернула його назад у лист — у повну картинку, цілісну. У тебе.
На секунду, Фосфофіліте, ти віриш у це. Потім, ця твоя-нетвоя мудра голова нагадує тобі, що це неможливо.
Тому ти просто продовжуєш дивитися, просто дивитися, як Кіновар іде по полю, не помічаючи тебе, своїм звичайним маршрутом.
Кіновар… Кіновар — це щось дуже знайоме.
Щось у тебе в голові, Фосфофіліте, щось крутиться в тебе в голові — так глибоко, що здається, що у твоїй власній голові, а не цій твоїй-нетвоїй голові Аметиста, щось крутиться та не дає тобі спокою, вібрує, вібрує та крутиться, і ти не можеш намацати це, чим би воно не було, і тебе це лякає: що це у твоєму тілі, що це у твоєму тілі, тут і так уже забагато, забагато, більше тіло твоє просто не витримає, ти це знаєш, бо ця твоя-нетвоя голова, все-таки, розумна, ти це знаєш, але від цього знання невідоме щось не перестає крутитись, і… І серце в тебе болить.
О, звідки в тебе серце, Фосфофіліте? Звідки в тебе серце, де ти вкрали його, чиє це серце, чиє це серце? У тебе ж ніколи не було власного. У тебе ніколи не було, і тепер воно просто болить: ти ходиш, і воно болить, і воно болить, і воно болить, і ти думаєш про Кіновар, і воно болить сильніше. О, Фосфофіліте, чого в тебе болить це неіснуюче серце?
Серце болить, і щось під цією твоєю не твоєю головою крутиться та вібрує, і ти вирішуєш спробувати на язик ім’я Кіновар, щоб зменшити напругу. Кіновар. Кі-но-вар: три склади, сім літер. Ти думаєш: чого про Кіновар не писали книжки? Таке просте ім’я, три склади, сім літер, десь же точно повинні бути якісь книжки про Кіновар. Але книжок нема. Кіновар майже скриваються з поля твого зору, коли ти вигукуєш:
— Кіновар! Стривай!
Вони обертаються, і тобі здається, що ти вмираєш, або ви обидвоє вмираєте, або цілий світ вмирає, ніби час зупиняється, а потім починає іти швидше, ніби все розквітає, ніби оригамі розгортаються, ніби серце твоє вибухає, ніби… (ніби ти забули, що кохаєш Кіновар, але серце твоє неіснуюче пам’ятає)
Коли Кіновар дійсно вмирають, ти чогось продовжуєш жити. Ти думаєш: а чи точно тих, кого ти тільки що вбили, а чи точно їх звали Кіновар? Три склади, сім літер. Ти думаєш: звідки це ім’я взагалі взялося? Ти думаєш: певно, з якоїсь книги.
Ще, ти думаєш: що це в мене болить? (Це серце.)
Ще, ти думаєш: що це в мене болить, і так сильно, ніби розриває на шматки, разом з матерією всесвіту, разом з часом, ніби розриває й розриває, так болить, що це? (Це серце.)
І Кіновар вмирає від рук твоїх (не твоїх), і ти продовжуєш жити. Якщо це, звичайно, можна назвати життям.