Chapter Text
— Значить, ти — поліцейський?
Ґевін киває, обтрушуючи від піску і натягуючи на себе робочу уніформу, яка мала б болісно відчуватися через жорсткість тканини, натираючи місця, де залишилися подряпини від пазурів русала, а ще — слід від його укусу на шиї, який не перекривався високим коміром-стійкою.
Маленька крапелька гордості бовтнулась десь усередині, перш ніж він підтяг до себе хвоста ближче, і почув коротке:
— Так, лусочко, я тут, скажімо так, під прикриттям.
— Можна було здогадатися, бо прибиральник із тебе, м'яко кажучи, не дуже вправний.
Рід пирхає, коли дзвенить блискавка, затягуючи його у тканину уніформи, а потім сідає поряд з ним, охоплює шию русала пальцями та муркоче йому в губи:
— Те, що я незграбний у прибиранні, не означає, що й інші речі руками я роблю погано.
— О, ну звісно, — м'яко усміхається у відповідь Коннор, але все-таки цілує людину, відчуваючи, що всередині розпливається якесь почуття заспокоєння і комфорту.
Зрештою, цей секрет був не таким страшним, як він собі нафантазував, і щось таке він цілком міг прийняти. Тому що за великим рахунком йому було все одно, справді Ґевін мив шибки настільки погано, що на них залишалися патьоки та краплі, або займався тим, що назвав «службою у поліції».
Йому було не важливо, доки він був поряд з ним, а ще — поки він торкався його так, ласкаво ведучи пальцями біля окрайки волосся на шиї, легко кусаючи за нижню губу і видихаючи ледь чутне:
— Насправді моя робота тут скоро закінчиться.
Мабуть, Коннор рано зрадів, бо після цієї фрази його серце пропустило удар, і він замружився, уткнувшись чолом у чуже чоло, з несподіваною чіткістю розуміючи — так руйнуються підводні замки, які він сам собі набудував, сподіваючись…
А на що, власне?
На «довго і щасливо», яке чув по телевізору, дивлячись безглузді, романтичні фрагменти та картинки?
З чого взагалі цій людині заводити те, що звалось «стосунками», з кимось, хто мав не дві ноги, а довгий хвіст? Це ж… ну, гаразд, це було швидше неможливо, ніж щось, що можна було втілити у реальність, а тому він скнаро усміхнувся, кивнув, наче чекав чогось такого, а потім здригнувся, коли Ґевін заговорив:
— Керівник океанаріума підозрюється у дуже… брудних справах, крихітко. І ми прикриємо цю богадільню, посадивши його далеко і дуже надовго.
Усередині русала здіймається паніка, тому що він знає: його життя — далеко не ідеальне, він, можна сказати, ув'язнений, бранець у цьому маленькому акваріумі, в якому іноді й розвернутися буває складно, не кажучи вже про те, щоб спокійно поплавати після виступів, які стали його обов'язком та роботою.
Але при цьому він міг жити та існувати, а не зникнути, опинитися в якійсь лабораторії, де його, як і обіцяв власник закладу, розріжуть на дрібні шматочки та пустять на страви з риби та морепродуктів.
Він відчайдушно хотів жити, це, мабуть, бажання було навіть сильнішим за те, щоб бути поблизу з Ґевіном, який увірвався у його життя, як шторм на морі під час штилю, і перевернув у ньому все з хвоста на голову.
І який міг відібрати те крихітне, те єдине, що у нього було.
Але, здається, людина розуміла це теж, а тому, підчепивши пальцями обличчя русала, підіймає його, змушуючи подивитися собі в очі, легко блукаючи грубими подушечками під щелепою, тихо шепочучи:
— Я знаю, що це щось на кшталт твого дому, але…
Коннор перебиває його, видихаючи коротке:
— Це не мій дім. Я тут… як у в'язниці.
Яскраво-зелені очі спалахують якоюсь невідомою йому емоцією, а потім Рід цікавиться:
— То ти так відчуваєш себе? Як ув'язнений?
— Хіба я можу почуватися інакше? — на губи русала лягає важка, похмура посмішка, і він хитає головою, дозволяючи людським пальцям ковзнути по щоках, а потім завмирає, чуючи впевнене і хльостке:
— Я хочу витягти тебе звідси.
Вони дивляться один на одного, і Коннор розуміє: чоловік не жартує. Це не спроба збрехати йому, бо зараз, за останні пів години, йому було занадто, дуже добре поряд з ним. Це не спроба позагладжувати гострі грані, щоб його настрій хоч трохи покращився на коротку мить.
Він був щирим і справді цього хотів, адже у його словах Коннор не відчував фальші чи обману, тільки м'якість, щирість і ще щось, що він ніяк не міг розпізнати чи зловити за мерехтливий, пропливаючий повз, риб'ячий хвіст.
Серце по-дурному зробило «тудум» трохи голосніше, ніж зазвичай, і він, казна-чому втративши можливість хвацько говорити, тихо шепоче:
— І що ти зробиш? Триматимеш мене у своєму будинку, в якійсь ємності з водою?
— Що? Ні, що за маячня? Я випущу тебе у річку, а звідти ти зможеш потрапити в озеро Ері або Сент-Клер, як тобі завгодно. Ти ж прісноводний?
— Напевно, але…
— Значить, домовилися, — перериває його Ґевін, тягнеться до нього, лишаючи короткий поцілунок на губах, а потім, наче цього було замало, всипаючи ними все обличчя русала, який вчепився пальцями у чужі кисті, стискаючи їх з такою силою, що не хотів відпускати.
Тому що людина дала йому крихітний вогник надії на те, що він буде вільним.
На те, що він зможе опинитися, нарешті, у рідних (так він думав) водних теренах, які хотів дослідити, напевно, ще з моменту, як був крихітним, маленьким водяним мешканцем.
Думка про те, що там не буде Ґевіна, прийшла до нього раптово, і він зашипів, дивлячись, як здригається чоловік від несподіванки, прийнявши це на свій рахунок, а потім піднімається, куйовдячи його волосся і кажучи коротке:
— Мені час іти, ніхто не повинен розкрити мою маленьку таємницю. А тому, коли все почнеться — будь тут, будь ласка, і не відчиняй двері нікому, крім мене, це зрозуміло?
— Так, — ледве видавлює з себе Коннор, і у відповідь усміхаються, а потім, попрощавшись, вислизають геть за двері, залишаючи після себе відчуття якоїсь м'якої, теплої млості, задоволення, що досі жевріло внизу живота, а ще — тривоги.
Тому що він водночас хотів на свободу, хотів у відкриті, далекі глибини, але не хотів втрачати Ріда.
Ту єдину людину, якою він дорожив.
І яка, схоже, ставила його свободу вище за власні почуття.
Часу обміркувати це як слід, а ще — поговорити з новоспеченим поліцейським у нього просто не було, тому що все «почалося» вже за кілька днів.
Йому ледве вдалося протиснутися через тунель, який вів у його крихітну кімнату, з серцем, що сполошено б'ється, сидячи біля дверей, і дослухаючись до звуків, яких ніколи не чув раніше. Тому що так рухався величезний натовп людей, які вибігали геть з океанаріума, а за ними йшли інші, затягнуті у чорне, які тримали у руках щось довге, іноді коротке, від чого пахло чимось неприродним і холодним, а ще — небезпечним.
А тому він сидів, привалившись спиною до стіни, вслухаючись у те, що відбувається, і сподіваючись, що Ґевін, якого зранку не було в океанаріумі, не постраждає.
Про те, чи справді він витягне його, не думав: просто хотів, щоб він лишився живим і здоровим, тому що йому цього, за великим рахунком, буде більш ніж достатньо, навіть якщо доведеться залишитися ще на кілька років у безглуздому акваріумі, шибки якого з кожним днем ставали все бруднішими та бруднішими через недбале прибирання.
Але потім він чує короткий, умовний стукіт у двері — три сильні та два слабкі удари, й звучить голос Ріда:
— Лусочко, це я, відкривай.
Його пальці тремтять, коли він зриває замок на дверях й смикає ручку, а потім здригається, відрощує гострі плавці на спині й шипить, тому що разом з Ґевіном у його кімнату ввалюється ще одна людина.
Жінка, що тягне за собою якийсь візок і яка, окинувши його поглядом, приголомшеним, але не здивованим, бурмоче, поправляючи чорну кепку, що закриває обличчя:
— А ти не жартував, га?
— Я ж казав тобі, — каже Рід, а потім простягає до Коннора руки, м'яко шепочучи: — Крихітко, все гаразд, їй можна довіряти, вона допоможе нам.
Йому хочеться сказати, що він може довіряти тільки своїй людині, а не сторонній, але думає, що якщо Ґевін привів її з собою, напевно, їх щось пов'язувало, щось міцне, якщо дівчина, не ставлячи зайвих питань, ніби так і було треба, підхоплює його під плечі, поки Рід тримає чутливіший хвіст, перекладаючи його у маленький візок, який вони накривають чимось темним і непрозорим.
Всередині було некомфортно, йому довелося підігнути хвіст, зігнути його так, щоб він склався й його не було видно зовні, а потім чує голос Ґевіна:
— Трохи потрясе, лусочко, не бійся, ми вивеземо тебе звідси.
Він відчуває, як усередині калатає страх разом із передчуттям, а тому завмирає, коли візок скрипить по піску, а потім виїжджає, судячи з усього, кудись у коридор, ковзає по м'якому покриттю, перестрибує пороги, а потім у тонку тканину, якою був прикритий верх, врізається потік холодного вітру.
І Коннора осяює: вони на вулиці, там, де він ніколи не був, поза океанаріумом, і йому, здається, все одно на незручну позу, на те, що хвіст пересихає від нестачі вологи, як і на те, що трясти стає сильніше. Бо Ґевін справді додержав свого слова, і це хвилює його, дряпає зсередини, ніби гострим шматком мушлі провели, змушуючи його замружитися, тицьнувшись носом у м'яку, тканинну стінку, і з шумом видихнути.
А потім здригнутися, коли візок зупинився, а зверху здерли тканинний полог, змушуючи його заморгати від несподіванки.
Ґевін тягне до нього руки, за які він чіпляється, коли його підіймають, обережно, підхоплюючи під спину, і, поки дівчина порається з візком, перекладають у якийсь величезний, металевий пристрій, який, здається, по телевізору називали «машиною».
— Тіно, лишайся з ним, я поведу, — командує він, і дівчина, повагавшись, перебирається до нього, даючи йому кілька м'яких предметів, допомагаючи підкласти один під спину, а інший — під потилицю, щоб, коли машина забурчала, поширюючи вздовж корпусу дрібну, частотну вібрацію, йому не було боляче і дискомфортно.
Вона влаштовується поруч із ним, а потім, кинувши погляд на його хвіст, каже:
— Ґевіне, у нього луска сохне.
Чоловік кидає погляд через плече, і, коли машина рушає з місця, риється десь у маленькій скриньці й, підхопивши кілька пляшок води та м'яких ганчірок, передає їх їй, кажучи:
— Будь з ним трохи м'якшою. А ти, Коне, не кусайся, будь чемним хлопчиком.
Йому хочеться сказати, що він у принципі від народження чемний хлопчик, але мовчить, терпить, бо чужі дотики йому не подобаються. Вони не стільки неприємні, скількі чужі, адже йому хочеться, щоб до нього торкався Ґевін і тільки Ґевін, який, зайнятий дорогою, з ним майже не розмовляє.
Коннору це подобається мало, і він спостерігає за тим, як краплі води стікають по його хвосту, даючи вгамувати відчуття дискомфорту, коли дрібні лусочки, що засихали швидше за інші, переставали скиміти та вимагати до себе уваги.
Він наважується сказати, коли дівчина, використавши одну з пляшок, сідає поруч, притискаючись спиною до металевої стінки, що вібрує:
— Дякую.
Названа Тіною здригається, переводить на нього погляд, усміхається, поправляючи кепку і, нахилившись до нього, тихо (принаймні їй так здається) шепоче:
— Не варто подяк. Я не могла не допомогти нашому вовку-одинаку, який нарешті вклепався у когось. І я можу його зрозуміти, ти справжній красень, разом з твоїм… ем… хвостом.
— Тіно, стули писка, — шипить попереду Ґевін, і Коннор вперше сміється — відкрито і спокійно, почуваючи себе так, ніби він потрапив до компанії справжніх друзів.
Таких, яких у нього ніколи не було, але тепер, схоже, з’явились.
А все завдяки одній конкретній людині, чиї вуха та шматочок шиї палахкотіли червоним, варто було тільки русалу кинути на неї свій погляд.
Він втратив лік часу, а тому, коли машина зупинилася, сонно моргнув, втомлений від такої короткої, але, здавалося б, майже нескінченної подорожі. Ґевін виходить першим, грюкаючи дверима, а за ним — Тіна, і, коли вони у чотири руки витягують його, чоловік гарчить:
— Я сам, а ти поки що…
— Ага, я зрозуміла, побуду тут, поки ви милуєтесь, — відгукується дівчина, махнувши Коннору, якого тримали на руках, на прощання, притуляючись спиною до зачинених дверцят, даючи русалу вчепитися пальцями у чужу, напружену шию, перш ніж озирнутися на всі боки.
Це був старий, не дуже обжитий, але все ж пірс, на якому крім них не було людей, а тому Ґевін доніс його до краю води, допоміг спочатку сісти на бетонну крайку, а потім опустити вниз хвоста, торкаючись прохолодної, але напрочуд чистої води.
Він увесь вкрився мурашками, дряпнув кігтями по бетону, висікаючи крихти, а потім, розгублений, кинув погляд на Ріда, який виглядав задоволеним.
Тому що у його очах хлюпалось щастя: він щиро був за нього радий, а тому, присівши поруч навпочіпки, торкнувся пальцями його щоки, м'яко погладжуючи, а потім, потягнувшись, лишає короткий поцілунок на підборідді.
— Я ж казав, що звільню тебе.
— Так, — тільки й може констатувати Коннор, не здатний зізнатися собі, що він був до цього зовсім, абсолютно не готовий.
Він був не готовий ось так просто, тут і зараз, відпустити Ґевіна, а тому вчепився кігтями у його куртку, потягнув на себе, уткнувся чолом йому в чоло, відчуваючи чуже тепло на холоді своєї шкіри, а ще як усередині, там, де у нього билося серце, розповзається отруйне і слизьке, що зачіпає судини та артерії, прокачуючи ними гарячий, смертоносний вогонь.
Тому що їм треба було розійтись, тут і зараз відпустити один одного.
Адже зрештою вони не мали жодного шансу на щось більше, ніж маленька крапля задоволення, що була між ними одного разу.
Адже вони були надто різними, вихідцями з різних світів.
Адже їм, напевно, не судилося бути поруч один з одним, навіть якщо Коннору хотілося, щоб було інакше.
Навіть якщо він думав, що навряд там, у темних річкових глибинах, він зможе відчути себе як удома, якщо не бачитиме цієї глибокої зелені очей, не відчуватиме тепла рук, які тримають його так ласкаво і дбайливо, і просто не буде поруч з ним, почуваючи себе… живим? Повноцінним? Справжнім? Не просто гарною іграшкою, на яку приходили повирячатись в океанаріум, яка була схована за прозорим склом, а живою істотою, що була важливою для когось.
І яку покохали навіть за такий короткий, надто короткий проміжок часу.
Він не знає, що повинен сказати, і що мусить сказати, а тому просто насолоджується чужим теплом, ніби намагаючись запам'ятати його, бажаючи бути поміченим чужим запахом, який огортав його, обплітав, дражнив чутливі рецептори, наче…
Наче він сподівався, що цю коротку мить запам'ятає назавжди, і що вона буде єдиною, яка зігріватиме його у холодних водах озера Ері.
Коннор розтискає губи, коли розуміє, що чекати більше не можна, щоб насилу вимовити коротке:
— Ґевіне…
А потім, здригнувшись, зашипіти, сіпнутись, відчуваючи, як витикаються колючі шипи плавників на його хребті разом з іклами у роті, почувши чужий, хльосткий голос, який волів би не чути ніколи:
— Вибачте, що втручаюся у вашу маленьку драму, але її час закінчувати.
Русал розтиснув пальці, відпускаючи куртку Ріда, даючи тому випростатися, дивлячись, як ковзним кроком людина відходить вбік, ніби намагаючись закрити його собою, а потім піднімає руки, бачачи перед собою чоловіка.
Власника океанаріума, який, розпатланий, втративши колишній ґлянц, наводить на нього те, що було у руках поліцейських під час їхнього раптового візиту.
І що пахло злістю, агресією, невдоволенням, а ще — смертю.
Коннор бачить, як за машиною, яка належала чи то Тіні, чи то Ґевіну, на піску лежить тіло дівчини, що, мабуть, була непритомна.
Рід, який помітив це теж, повільно сказав:
— Містере Камські, охолоньмо і поговорімо, як нормальні люди.
— Це мені каже покруч, який вирішив вкрасти те, що належить мені? — у голосі людини прорізалася отрута і сталь, і русал чіпляється кігтями за бетон, шкодуючи, що у нього немає ніг, тому що він відчував небезпеку так яскраво, ніби вона була ранковим, сонячним світлом, і йому хотілося захистити свого партнера, не дати йому зробити дурість.
Тому що він чомусь був упевнений, відчував, що його людина та дурість — невіддільне одне від одного ціле.
— Він не ваша річ, — цідить крізь губи Ґевін, роблячи крихітний крок уперед, але потім чується клацання, і власник океанаріума посміхається, кажучи:
— Правда? Думаєш, що він належить тобі, і те, що ти вився навколо нього весь цей час, значить хоч щось?
Коннор зковтує, тому що, названий містером Камські, очевидно, за ними стежив, і йому не хотілося знати, як багато він бачив, а тому лише роздратовано смикнув хвостом, спінюючи воду під собою, що закружляла бульбашками, охолоджуючи лють, яка хлюпотіла всередині.
Тому що він не був чиєюсь власністю.
Чужим в'язнем — так, але точно не іграшкою, яку можна було б назвати своєю.
Тому що він хотів належати тільки одній людині — Ґевіну Ріду, але точно не тому, хто погрожував не тільки йому, але й русалу з першого дня його появи в океанаріумі.
Поліцейському, очевидно, не надто подобається той факт, що він стежив за ними, а тому чоловік схиляє голову до плеча і каже:
— Твоє кодло, Камські, більше не існує, а тобі нікуди тікати. Навіть якщо ти зараз вистрілиш — це нічого не змінить: Коннор зникне, і ти залишишся ні з чим.
— Коннор? — регоче людина, відкидаючи з обличчя довге, темне пасмо волосся, що вибилося з-під резинки, і отруйно тягне: — То ти так називаєш цю… рибу?
— Він не риба, — шипить у відповідь Ґевін, роблячи крок ще ближче, але чоловік тільки скидає те, що тримав у руках вище, і каже:
— Стій, де стоїш. Давайте не ускладнюватимемо ситуацію. Все, що мені треба від вас — це лусочка.
— Лусочка? — перепитує Рід, не готовий почути таке, і чоловік швидко та енергійно киває:
— Так, та сама, чорна лусочка з його хвоста. Хіба ти не знюхався з ним заради неї? Заради того, що вона може дати тобі?
— Про що ти, блять, торочиш?
Пальці Камські тремтять, і русал бачить, що він нервує, облизує губи, виглядаючи при цьому, як божевільний, коли починає пояснювати:
— Ця лусочка… а, чорт забирай, скажу прямо — чарівна. Віддаючи її комусь із власної волі, він може загадати бажання, яке обов'язково здійсниться. Ну знаєш, сила моря там, ось ці всі дива.
— Ти мариш, — пирхає Ґевін, але Коннор завмирає, дивлячись на всі очі на свого теперішнього «господаря».
Бо він знав, відчував, що той казав правду.
Лусочка завжди здавалася йому чужою, якоюсь дивною, ніби не повинна була бути частиною його тіла. Іноді він думав, ніби відчуває у ній силу, справжнісіньку силу, що пульсувала, привертаючи його увагу. Але варто було торкнутися пальцями — як це відчуття минало, зникало, ніби змили хвилею щось з поверхні піщаного берега.
І зараз він розумів: вона справді була особливою.
Але він будь-що-будь не віддасть її цій... людині.
Яка, мабуть, зневірившись у можливості домовитися з Рідом, повертається до нього, окидає його поглядом і звабливо каже:
— Все, що тобі треба зробити, рибко — це вирвати лусочку, загадати бажання, яке я скажу, і ви зможете бути вільними.
— Ні, Конноре, навіть не думай, — Ґевін сіпається вбік, щоб заслонити його, розводячи руки вбік.
Русал не встигає зробити нічого, коли звучить гуркіт: здається, у телевізорі це називали пострілом, і він дивується, чому герої, яких показували на картинках, так боялися цього, а ще — влаштовували драматичну сцену, адже у цьому не було нічого страшного, крім гучного звуку.
А потім він розуміє, бо йому в ніс вдаряє їдкий, гіркий, якийсь стиглий запах.
Запах людської крові.
Рід похитнувся, оступившись на крок, ніби втратив рівновагу, а потім, коли під його ногами не опиняється бетонного покриття, завалюється назад, з шумом і сплеском падаючи в обійми холодної води.
Коннор вкривається липкими мурашками страху, і ривком обернувшись, щоб пірнути слідом, чує голосне і надривне:
— Навіть не думай, ти вже нічим йому не допоможеш, зате можеш допомогти мені, віддячити за те, що я зробив для тебе, що я утримував і годував тебе.
— І тримав мене, як раба, — шипить крізь наростаючі ікла русал, і чоловік сіпається вперед, розмахуючи руками, ніби намагається переконати його у чомусь, скорочуючи між ними відстань:
— А чого ти хотів? Бути на волі? Кому ти був би там потрібен? Кому ти будеш потрібен тут, у цих водах? Тебе зловлять у перші ж сіті або заб'ють до смерті рибалки, коли побачать твій блискучий хвіст. Єдиний, на кого ти можеш покластися — це я.
Він дивиться на нього знизу вгору, коли людина підходить до нього ближче, опускається на коліна, якось святобожно простягнувши до нього руки.
Думка врізається у його скроню миттєво, і він сіпається ближче, дивлячись, як у чужих очах спалахує захват, коли він опиняється впритул до чоловіка, але потім розтискає губи, щоб прошипіти:
— Я потрібен Ґевіну, а він — потрібен мені.
— Ти, чортів оселедець, який навчився говорити... — гарчить людина, але стрімкий ривок руки русала — і вона безглуздо кліпає, торкаючись пальцями власного горла.
На якому було кілька глибоких розрізів, залишених пазурами.
Що змушують його булькнути, вдавитися кров'ю, яка бризнула на холодну шкіру Коннора, що, недовго думаючи, розвертається і кидається геть, у воду, адже йому було байдуже, якою буде чужа смерть: все, що він мав зробити — це не допустити, щоб померла його людина, над якою зійшлась темна гладь води.
Він знаходить його по запаху, по тонких краплях крові, що розчиняються у воді, кидається ближче, у кілька ривків хвоста скорочуючи між ними відстань, хапаючи руками під спину, відчуваючи, який він важкий і як тягне на дно одяг із взуттям. Але йому начхати: кожна клітина тіла скиміла, перевантажена, поки він спливав на поверхню, і поки, під дріб власного серця, тягнув до крихітного, якогось на вигляд занедбаного берега, схованого за скелями й всипаного старими, висохлими водоростями.
Витягнути людину геть із води, якомога далі від неї, не маючи ніг, відштовхуючись тільки хвостом, завдання не з легких, але він робить це, намагається, тягне, шиплячи крізь ікла прокляття, долаючи опір м'якого, вологого піску. І, діставшись лінії, куди не досягала вода від припливу, припав вухом до чужої грудної клітки.
Щоб не почути биття серця.
Його власне, здається, розривається на дрібні фрагменти та шматочки, коли він обережно тисне руками на груди, так, як бачив це кілька разів поспіль, сподіваючись, що це просто вода, дурна вода, яка ринула у людські легені, і яку достатньо вихлюпнути, щоб чоловік прийшов до тями.
Але його губи — бліді, а на грудній клітці, там, де раніше билося серце, розповзається криваво-червона пляма, поки дрібні краплі тонкими цівками сповзають донизу, забарвлюючи куртку та пісок поблизу.
Тому що містер Камські виявляється страшенно влучним стрільцем, який мітив прямісінько у людське серце.
Коннор виє, скаженіє, притискаючись до чужих грудей, бо він точно не може втратити його ось так, не тут і не зараз, трясе людину, схопивши за комір куртки, хльоскає долонями по обличчю.
Нічого.
Жодної реакції.
Русал уперше відчуває холод: здається, ніби його шкіра стає ще холоднішою, наче лід, бо биття власного серця він практично не чує. Наче воно зупинилося у момент, коли під своїми тремтячими долонями він не відчув, як з шумом і гуркотом стукає чуже, таке важливе та бажане.
Таке рідне.
І нехай хтось міг би назвати його наївним, адже між ними з Ґевіном не було практично нічого, короткий, бурхливий «роман», як це називали там, по телевізору, але для Коннора, не обтяженого людськими рамками та поняттями, він був усім.
І зараз, поки його обличчя пекло гострими, солоними краплями, що стікали на підборіддя, поки всередині нього ширилась чорнота, шкірячи свої гнилі ікла, він знав: без нього, без цієї людини, у чию океанську зелень очей він був закоханий, нічого більше не буде.
Не буде так, як раніше.
І не буде його, русала, щасливого життя.
Яке стало таким лише з його появою.
А потім його осяює, і він сідає, підтягуючи до себе хвоста, знаходячи лиховісну лусочку, про яку говорив містер Камські. Він підчіплює її пазурами, а потім з силою висмикує, шиплячи від болю, бачачи, як тонка смужка його крові забарвлює її збоку, а потім, стискаючи у долоні, вкладаючи холодну, вологу руку на грудну клітку Ґевіна, шепоче, не знаючи що саме він повинен робити і як це працює:
— Будь ласка, врятуй його. Забери все, що я маю, але не дай йому померти. Я хочу, щоб він жив.
Але нічого не відбувається, а тому йому здається, що все це — міф, просто безглузда казка, плід хворої уяви покидька, який тепер буде годувати риб та раків на дні цієї холодної та темної річки.
Але потім його скручує таким болем, якого він не відчував раніше: його тіло з хрускотом вигинається, охоплене палом вогню, але він не кричить, тільки затискає зубами власну руку, уткнувшись у неї, ніби вона могла стати його порятунком, не розтискаючи пальці на чужій куртці, слизькій та мокрій, вкритій тванню та піском.
А після відчуваючи себе так, ніби ріжуть зсередини, висмикують нутрощі, стискають горло лещатами, змушуючи його задихнутися, подумати, що плата за бажання — це смерть, його власна, така безглузда, бо він навіть не зможе побачити, чи лишиться Ґевін живим, чи справді лусочка або сила моря, про яку говорила людина, існує.
Коли болю, що гострими голками сповиває кожну клітинку нутрощів, стає занадто багато, він тиснеться ближче до рідного тіла, тицяється носом в одяг, намагаючись запам'ятати це відчуття, щоб нехай це, але буде останнім, що він відчує, перш ніж провалитися у темну глибочінь.
Яка виявилася в'язкою і густою, концентрованою, а тому, коли його кличуть на ім’я, трусять за плече, і, здається, торкаються обличчя, прикладаючи вухо до його грудей, він не одразу розуміє, що це — реальність, а тому, тільки тоді коли голос стає голоснішим, зляканим, стривоженим, він розплющує очі, повільно і часто моргаючи.
Щоб побачити над собою навислого Ґевіна, який дивився на нього з переляком, і який пробурмотів придушене:
— Конноре? Коне, ти в порядку?
— Мабуть? — видихає він, мружачись від того, як скиміла кожна клітинка його тіла, разом з подушечками пальців, а потім охає, коли його згрібають в обійми, притискаючи до себе, моргає, здивований цьому пориву, і тільки потім, усвідомивши, що він не перебуває в якомусь хисткому сні чи своїх фантазіях, і що це — реальність, стискає чоловіка у відповідь.
Й так міцно, що той хрипить від тиску рук, але не виривається, тільки відхиляється, щоб підхопити долонями його обличчя, оглядаючи з усіх боків, і ловлячи задушене і незрозуміле:
— Що сталося?
— Я прийшов до тями тут, на березі, і знайшов тебе. Ти був холодний, як труп.
— Я завжди холодний, — морщиться Коннор, а потім раптом відчуває, що він помиляється: його подушечки пальців відчувалися по-іншому, були теплішими, ніж зазвичай, і він здивовано моргає, дивлячись на власні руки, що виглядали якось... інакше?
Сприймалися не як частина його тіла, не так, як завжди.
А потім чує тихе та вкрадливе:
— Твій хвіст.
— Що?
— Поглянь сам, — Ґевін відсувається, і русал за звичкою намагається підтиснути під себе вищезгаданий хвіст, але натомість тільки...
Підтискає коліна, впираючись п'ятами у пісок.
Тому що він був повністю голим, а ще — мав пару цілком непоганих людських ніг.
Русал здивовано моргає, не вірячи цьому, торкаючись себе подушечками пальців, пробуючи власну шкіру, тепер уже свої, про які він не міг і мріяти, кінцівки, дивлячись, як поряд з ним, на піску, лежали залишки того, що колись було його хвостом — кілька плавців і кісточок, які ніби згнили, перетворилися на потерть.
А ще — розсип золотистої, дрібної та великої, луски, яка блищала, відкидаючи, перламутрові зайчики від сонячного світла.
— Мені шкода, — чується голос Ґевіна, і Коннор здивовано скидає брову, переводячи на нього погляд.
Людина здається винною і задумливою, і він обережно запитує:
— Що ти маєш на увазі?
— Ти втратив хвоста і свою… лусочку через мене.
— Так, тому що я не збирався дати тобі померти, — твердо відгукується тепер уже колишній русал, дивлячись, як на нього підіймають очі, нетямливі, розсіяні, і такі зелені-зелені, що у нього серце щемить і болісно стискається.
Адже вони були для нього рідними.
Він не знає, як дати це зрозуміти, як сформувати свою думку правильно, адже відчував так багато всього, але мав так мало слів і так мало можливостей, щоб пояснити, донести, розповісти.
А тому натомість робить те, що йому здається найправильнішим: цілує, сіпнувшись уперед, відчуваючи, що людські губи на смак як твань та водорості, якась гіркувата вода і зовсім трохи — кров, що збереглася у нього у роті.
Ґевін завмирає, здивований, а потім хилиться до нього, обіймає, навалюється всім тілом, змушуючи його охнути й розтягнутися на піску, засміятися, а потім, розуміючи, що може зробити це, обхопити ногами, притиснутися ближче, чуючи коротке «блять», що видихнули йому в шию.
Тому що у нього більше не було ні складок нижче живота, ні гнучкого, слизького відростка — тепер він був такий, як у чоловіка, який сіпався, відгукувався збудженням, поколював голочками, вимагаючи до себе уваги, а ще — відчувався так приємно, що захотілося випробувати його, тут і зараз.
Але перш ніж його пальці нахабно залізли під чужі штани, почувся кашель і ніякове:
— Я, звісно, все розумію, ви типу молодята й у вас хепі-енд, але може хоча б не на пляжі?
Коннор відводить голову вбік, щоб помітити захекану, що стоїть поряд з ними, Тіну, на скроні якої розквітало червоним, а ще — крапельками крові, і яка, мабуть, бігла за ними, щоб переконатися, що все гаразд.
І знайшла їх у вельми, варто визнати, відвертому положенні.
Усередині грудної клітки Ґевіна народжується спочатку смішок, а потім гарчання, коли він відгукується:
— Відвернися, негайно.
— Та не дивлюся я на твого красеня, не дивлюся, — каже вона, відвернувшись і насвистуючи собі під ніс якусь мелодію, а Рід, відсторонившись, знімає куртку, передаючи її Коннору, допомагаючи накинути на свій пояс і зав'язати вузлом навколо кісточки, імітуючи одяг.
А потім допомагаючи підвестися, даючи відчути себе напрочуд добре на ногах, пальці на яких заривалися у пісок, що приємно холодив жижки. Рід підтримував його, даючи зробити перший крок, а потім ще один, і ще, коли вони маленьким ланцюжком покрокували назад, до покинутої машини.
І перш ніж Коннор сів на сидіння, Рід стиснув його руку пальцями, змусив обернутися і, дивлячись в очі, сказав:
— Ти питав, чи збираюся я поселити тебе в якійсь ємності у себе вдома.
— Так? — видихає він, і тональність голосу падає, тому що він не знає, чого очікувати від своєї людини.
Яка, розтягнувши губи в усмішці, каже, вкладаючи долоні на грудну клітку колишнього русала:
— Як щодо мого ліжка?
— Що таке «ліжко»? — питає він, і Ґевін, моргнувши, регоче, уткнувшись носом йому в ключицю, даючи Коннору затягнути себе в обійми, притиснутися ближче, ніби він не вірив у те, що відбувається, ніби все це було для нього чимось нереальним, казковим.
Наче вони обидва перебували у полоні фантазій, доки їхні тіла насправді були на дні річки Детройт.
А потім, коли вони цілуються, поки спина Коннора була притиснута до поверхні машини, збоку чується важке зітхання і задумливе:
— Ви огидно закохані, я зараз зблюю сердечками.
— Стулися, Тін-Тін, — муркоче Ґевін, який, недовго думаючи, сідає разом з колишнім русалом назад, стискаючи його пальці своїми, і не відпускаючи його руку навіть тоді, коли дівчина завела машину, поширюючи вздовж корпусу легку вібрацію та відгомін.
І, здається, не збирався розтискати їх пальці ніколи.
Так само як і Коннор.
Якому було не шкода свого хвоста.
Адже насправді все, що він хотів — це бути разом із Ґевіном, і, якщо для цього йому треба було стати частиною його світу — що ж, це була та жертва, на яку він готовий піти. Особливо, коли той, стомлений, виснажений, напевно, залишившись без сну минулої ночі, завалюється головою йому на плече, якось довірливо і зворушливо, через що серце у грудях колишнього русала стискається і солодко скимить.
Тому що, попри те, що тепер йому було довіку не бачити річкових та океанських глибин, він був не один.
І це було тим, за що він був готовий віддати мільйон своїх лусочок.