Work Text:
Їхній переспів народився під зоряним небом Ферелдену.
У розквіт Мору, коли південь палав від вогню темнородів, на заході гноми зачиняли двері після обрання нового короля, а їх шлях проходив крізь повну невідомість.
Вона була долійкою, чий валаслін ще не виквіт від часу. Леліана ніколи не питала про вік, бо вміння добре влучити по ворогах казало само за себе. Іноді хмурився Стен – тільки жовторота пташка швидко адаптувалася до жорстокості війни, лишалася стійкою у тому вихрі хаосу та болі – вже і не скажеш, що кілька місяців тому вона була… мисливицею.
Леліана прикушує язика, бо не можна в один момент припинити бути .
Леліана і сама – птаха-мандрівниця, котра ще не скоро повернеться додому, до Орлею, не їй казати.
Не їй казати, бо Магаріель лишається долійкою.
Її пісня лунає вечорами, коли здається, що інші сопартійці зайняті чисткою зброї чи чергуваннями. Тиха, ледве чутна і все одно рветься від душі. Мова ельфів ховає сенс – але сумні очі розкривають заховане.
Леліана була народжена, щоб вбивати та співати.
Вона розуміє.
Або просто вчиться.
Розуміти. Чути.
Магаріель щиро дивується, коли чує наспів, свій наспів , від неї.
Річ не у фальшивих нотах, але у точності, з якою бардеса відтворює емоції та ноти. Річ у тому, наскільки ця партія доповнює власну. Річ у тому, що найменш усього вона очікувала почути голос серця від людини. Річ у тому, що небо над ними сіре-сіре, і очі в Леліани сірі-сірі.
Життя Магаріель тепер взагалі повна сірість.
Вона не проти..
Їх спів, їх пісня народжується тоді – коли туга одного серця торкається іншого, коли почуття – різні й однакові водночас – змішуються разом, коли межа – людина й ельфійка – розмивається нотами.
Вони продовжують не розуміти одна одну. І це нормально, бо життя посеред лісу та у розпал Гри таке ж різне як небо й земля.
Тільки чомусь бойові пісні Леліани підіймають дух не лише на полі бою. Чомусь Магаріель дедалі частіше згадує свого Соловейка, чомусь їх руки сплітаються знову і знову. Так і тепліше, і спокійніше. Їх погляди знову і знову перетинаються, сірість та синь безмежного неба.
В якийсь момент уявити життя інакше стає неможливо.
Світ нагадує: воно – те життя на самоті – існує.
Нагадує сповіддю про справжню природу Мору, про швидкоплинність життя Вартових, про отруту у крові та найманцями по душу Леліани.
Магаріель не кричить – вона просто ламається – замикається у собі, немов заведена на одну – останню – місію лялька і летить уперед, до цілі. Інакше вже не може. Інакше занадто боляче.
Леліана співає тихіше, зберігає ніжність у голосі в повні місяця.
Вартова беззвучно ридає у її ніг, бо цивільна війна, бо Мор і безнадія вони усюди. Бо тільки-но сьогодні темнорід майже не вбив Леліану, бо так багато причин і так багато треба.
І так мало надії.
Леліана продовжує співати. Язик Долів вже не здається чужим, його м’якість тільки доповнює її акцент, розкриваючи тісний зв’язок із Магаріель.
І здається, вони впораються, вони вистоять, вони будуть разом.
Бо вже не одні – гноми, маги, ельфи та люди підіймають голови, підіймають зброю – в них є шанс перемогти.
Бо Лоґейн вже не перешкода, бо остання фортеця – суровий Денерим – стає на бік долійки.
Здається…
Магаріель посміхається, бо ніколи не вміла боротися мечем. Біжить на підпаленого та підбитого дракона і кричить, намагаючись бути гучнішою за свій страх.
Леліана стоїть поруч із нею – разом вони сильніші – і бачить все.
Бачить кінець усього.
“В тебе такі глибокі очі – наче море”.
“Коли Мор скінчиться, я хотіла б поїхати туди, до моря. Певно, це дуже красиво. І вільно.”
Дитина лісу і дитина міста клялися поїхати туди, побачити світ..
Палаюча вежа Денерима спалює усі мрії та сподівання Леліани. Спалює разом із останнім подихом Магаріель, яка знову не може попрощатися – слів і часу ніколи не вистачає (так, Мерріл?) – тому наспівує їх пісню.
Тихі ноти обривають щось в душі Леліани разом із останнім вдихом Магаріель.
Вона повертається навесні. Це так дивно – знову бачити зелений цвіт навколо, коли час завмер багато місяців тому. Коли перед очима знову палає гарячий помаранчевий вогонь, а холод останнього місяця пробирається крізь обладунок. Вона повертається у снах, не кошмарах, і гуляє поруч полем. Розповідає про квіти, бо завжди любила природу.
Леліана шепоче ім’я.
Магаріель сумно посміхається, ласкаво торкаючись щоки. Хитає головою: рано.
Ти ще маєш справи.
В тебе ще є час.
Вона повертається у снах та думках – разом з тим настає час вчитися жити далі. Збирати себе із спогадів, де пісня лунає поміж водоспадів та лісів, гір та морів. Леліана знову бере до рук мисливський лук і вирушає у дорогу.
Вона вертається – і знову бере її руки до своїх. У снах не відчути примарність тих дотиків, у снах навколо квітне зелений цвіт та гріє сонце, котре вони не встигли зустріти разом.
Леліана прижмурюється, намагається вхопити ті слабку промінці кохання і співає тремтячим голосом пісню, мотив якої не забуде й перед самою смертю.
Прості-складні ноти ведуть її, надихають та підтримають, вони ж – тепер єдині свідки слабкості, яку старанно ховає сестра Соловій. Час зоряного неба та лісу давно минув, вона не мала відкриватися перед іншими. Леліана знову і знову звертається до пісні, перетворює її на молитву. Заспокійливу, надихаючу, чарівну – це все відразу і нічого водночас.
Це – тепер її єдиний засіб сказати Магаріель “я кохаю тебе”.
Це її єдиний засіб доторкнутися до долійки хоча б на мить.
Леліана тягне руки догори на вершині Піку та посеред Лісу, міцно зажмурюючись при уяві палаючого Денерима – вертає себе у реальність, де опадає листя, де обов’язково повернеться життя, де знову заспівають птахи, та буде повне злата поле. Вона співає, відкриваючи душу, та, здається, нарешті розуміє, чому Магаріель не могла мовчати тоді, в їх перші ночі.
Їхній переспів народився тоді, під зоряним небом Ферелдену. Він зберіг їх ніжність, вірність та кохання. Зберіг ту палку юність, де перетнулися дві стежки, де Соловій летіла разом із Галлою, а світ всміхався їм.
“Ти зажди будеш поруч зі мною, люба. Ти будеш жити в моїх піснях та стрілах. Ти будеш жити”.
Така доля музики – вічної, невмирущої.
Він народився тоді – і продовжив жити зараз.
Вже інша – така сама молода і сильна – долійка йшла поміж засніжених дерев, лишаючи сліди босих ніг. Лук грайливо хитався у руках, вона зовсім не перемайлася за свою зброю. У блакитних оченятах бавилися сонячні промені, змішані із ласкою та тугою за домівкою.
– …Віснице Лавеллан?
“До тебе навесні я повернусь, мила…”