Work Text:
За звичайних обставин після такої довгої місії капітанам МакТавішу і Райлі мали б дати відпустку, але наразі це виявилось неможливим, бо командир підрозділу тимчасово вибув зі строю, і хтось мав взяти на себе його обов’язки. Майже половина бійців опинилися в шпиталі, і кілька з них були у досить важкому стані. Соуп взяв на себе контроль за тим, щоб вони отримали найкращі умови і найефективніше лікування, в той час як Привид зайнявся звітами і листом до рідних Дарнелла Хатчінсона, котрий загинув під час місії. Це все було нелегко, але капітана Райлі підтримував як Соуп, так і решта бійців, котрим повезло уникнути поранень.
Не останню роль в збереженні психічного стану Привида грала їх з Джоні собака Райлі. Варто було лише згадати, з якою радістю зустріла вівчарка своїх хазяїв, щоб на зміну тяжким темним думкам приходили інші – добрі і теплі. Собака взагалі весь час була то з Соупом, то з Привидом, і останній був такий радий, що лікування і фізіотерапія допомогли їй майже повністю позбавитися кульгавості, що навіть не став сердитися, коли побачив свою Райлі в балаклаві з черепом і чобітках з кістяними лапами. Тепер він сам водив її на ранкову прогулянку на майданчик кінологічного підрозділу, і новобранці обережно поглядали в бік цієї парочки, переказуючи один одному плітки і легенди, що ходили навколо особистості суворого капітана Райлі.
Привида і Соупа приставили до чергових нагород за успішне виконання таємної місії, за ліквідацію об’єкту терористичного угрупування і за спасіння життів майора Прайса та його бойової групи. Саймон як завжди просто поклав чергову коробочку з орденом в шафу, вважаючи нагороду незаслуженою, а от Соуп був дуже радий, бо тепер батько і дідусь будуть пишатися ним ще більше, ніж раніше.
Офіційну передачу повноважень відклали до того часу, коли майор Прайс вийде зі шпиталю, але по факту капітани МакТавіш і Райлі почали приймати справи вже зараз. Лікар сварився, виганяв їх з палати майора, але останній наполягав на тому, щоб вони продовжували приходити і питати про все, що потрібно, щоб якомога швидше покінчити з цією паперовою тяганиною.
Насправді, і Джоні, і Саймон самі намагалися якомога менше навантажувати майора, бо він теж отримав досить тяжкі поранення. Одна куля глибоко розсікла йому скроню; друга розтрощила променеву кістку, так що хірургам довелося збирати її з уламків і ставити пластини. Ногу пробило навиліт, і це було б найлегшим пораненням, якби потім, під час вибуху, її не придавило уламками, спричинивши вивих і тріщину в гомілковій кістці. Лікар прогнозував повне одужання і повернення майора в строй, але на те, щоб зцілити ці рани і пройти повний курс реабілітації знадобиться багато часу.
Привид і Соуп постійно міняли дислокацію, працюючи то в кабінеті майора Прайса, який скоро офіційно перейде до капітана МакТавіша, то у самого Джоні, де Привид вже почав наводити свої порядки, а то і взагалі в кімнаті відпочинку їх житлового блоку, де була більш приємна і затишна атмосфера, а також набагато менше сторонніх подразників.
Сьогодні був як раз останній випадок. Привид до обіду, нарешті, закінчив писати звіт про їх з Джоні секретну місію, і вони засіли у кімнаті відпочинку підрозділу, щоб перечитати його і, якщо треба, виправити помилки та додати або прибрати якісь деталі. Вони схилились над паперами, торкаючись плечима один одного. Балаклава Привида була піднята на ніс, і він час від часу сьорбав чай з і своєї нової кружки. Соуп в такий час віддавав перевагу каві і шоколадному печиву, яке приніс для них хтось з бійців.
Привид був одягнений в новий одяг, який йому видали одразу після повернення. Тепер на його футболках і худі красувався напис «капітан Райлі», і він не міг не визнавати, що це йому дуже подобається. На плечі Соупа теж було накинуте худі Привида зі старим званням, а на третьому дрімала Райлі, зайнявши диван навпроти того, на якому сиділи її люди.
- Джоні, - Привид відкинувся на м’яку потерту спинку, заплющив очі і потер шрам на переніссі. – Я, здається, просив тебе не носити мій одяг на людях.
- А я і не бачу тут людей, - незворушно відповів Соуп і поклав голову йому на плече.
Кімната відпочинку дійсно була пуста, але Саймон все одно напружився, стривожено глянувши на Джоні і не розуміючи, що на нього найшло.
- Капітане МакТавіш, будь ласка, тримайте себе в руках, - сказав він розгублено і спробував відсунутись, але Соуп йому цього зробити не дав, обійнявши за талію. – Прокляття, Джоні, хтось може зайти і побачити.
- Саймоне, ми збираємось одружитися, - сказав Соуп. – Ти не плануєш розповісти про це нашим бійцям? Я думав, ми запросимо їх на весілля, вони ж наші друзі, а Кьоніг взагалі тобі як брат.
- Ну… я думав про це, - Привид нервово підніс до губ свою чашку і зробив великий ковток чаю, - але ж це можна зробити пізніше, і не так.
- А як? – розвеселився Соуп. – Хочеш зібрати всіх на плацу і зробити офіційну заяву?
- Прокляття, це звучить жахливо, - зізнався Привид, якому взагалі зараз хотілося думати про звіт, бо це було набагато зрозуміліше і легше.
- Давай просто розкажемо це ввечері всім, хто тут збереться, - Соуп, нарешті, відпустив Привида і трохи відсунувся, - а з подальшим розповсюдженням інформації вони вже впораються самі. Сам знаєш, як у нас тут люблять плітки.
- Цього я і боюсь, - буркнув Привид і, зітхнувши, знов схилився над звітом. – Давай працювати, Джоні. Я хочу сьогодні до вечері вже віддати фінальну версію майору Прайсу на перевірку.
- Як скажете, капітане Райлі, - Соуп посміхнувся, і вони знов заглибились в надра написаного дуже офіційною мовою тексту.
Вони дійсно майже встигли закінчити, коли Кьоніг, що весь день стирчав у шпиталі з Хорангі, зазирнув у кімнату відпочинку і повідомив, що майор Прайс бажає бачити їх негайно. Привид зібрав всі сторінки, вклав їх в папку, і продовжив дочитувати на ходу, тому і не помітив, що Джоні так і пішов в його старому худі. Райлі, звісно ж, послідувала за ними. Сьогодні вона була без балаклави і чобітків, але все одно привертала увагу, тому Соуп, який просто забув, що на ньому надягнуто, вирішив, що ті сміливці, які не бояться витріщатися в бік Привида, дивляться на собаку.
Майор Прайс був у палаті не один. І коли другий чоловік повернувся до новоприбулих, вони впізнали майора МакТавіша, і Джоні розкрив рота, а Саймон витягнувся по стійці струнко, піднявши руку у військовому вітанні.
- Вільно, - дозволив Дуглас і незадоволено глянув на сина. – Я завжди думав, що у тебе зі знанням статуту і субординацією справи обстоять краще, ніж у капітана Райлі.
- Дякую, тату, ти бачиш нас вперше після того, як ми повернулися з пустелі, і вже встиг образити нас обох, - надувся Джоні і встав поближче до Саймона, схрестивши руки на грудях. – Чому ти взагалі тут?
- Насправді майор МакТавіш тут через одну дуже важливу справу, - повідомив Прайс, і Привид трохи напружився, незважаючи на те, що той весело посміхався.
- Так, - кивнув Дуглас, - це через мою мати і твою бабусю, сину. Вона обурена тим, що ви двоє стільки років живете у гріху, неодружені і не повінчані.
- Але ж ми збираємося! – випалив Соуп, глянувши на Саймона, котрий напружився ще більше.
- Так, але їй цього мало, - незворушно промовив майор МакТавіш. – Їй потрібно більше інформації. Коли? Де? Тому ми з майором Прайсом поговорили і вирішили зробити вам маленький подарунок, щоб пришвидшити цей процес.
З цими словами Дуглас витягнув з карману свого кітеля маленьку коробочку і простягнув її сину. Розгублений Соуп взяв, відкрив, і вони з Привидом побачили всередині дві обручки з білого та жовтого золота. Це були скоріш не кільця, а печатки, виконані в формі денця гільз .45 калібру. На них були всі відповідні маркування, а замість капсулів виблискували невеличкі діаманти.
- Тату… - Соуп зніяковів, а Привид зовсім розгубився, не знаючи, що сказати, адже він думав, що майор МакТавіш його терпіти не може.
- Ніяких «тату», - відрізав Дуглас, приховуючи усмішку, - надягайте, і щоб навіть не думали знімати.
- За цим я прослідкую, - поважно сказав майор Прайс, переглянувшись з майором МакТавішем.
- Ми вам дуже вдячні, - нарешті, повернув собі здатність говорити Привид і вийняв менше кільце.
Соуп, відчуваючи, як горять його щоки і намагаючись не дивитися на батька і на Прайса, які вже не приховували своїх шакалячих посмішок, простягнув руку, і Саймон надів обручку йому на палець. Руки Джоні затремтіли, коли він стягнув з Привида перчатку і зробив те саме.
- А тепер фото для бабусі, - сказав Дуглас і, перш ніж Соуп встиг заперечити, сфотографував їх на свій телефон.
- А що це в тебе за папка, Саймоне? – спитав Прайс. – Невже ви нарешті закінчили звіт?
- Так, це фінальна версія, - Привид з полегшенням зітхнув, бо говорити про службу йому було набагато легше, - я подумав, що ви маєте її побачити, перш ніж ми надрукуємо і оформимо все як положено.
- Добре, поклади там на тумбочку, - Прайс махнув здоровою рукою. – Ну все, хлопці, нам з майором МакТавішем потрібно обговорити ще деякі справи, тож ви можете бути вільними.
- Слухаємось, сер! – обидва капітана витягнулись по стійці струнко, виконуючи військове вітання, а потім поквапилися зникнути з палати.
До виходу зі шпиталю йшли мовчки. Привид весь цей час крутив перчатку в руках, а потім почепив її на пояс і, глянувши на Соупа, спитав:
- Ти знав про це?
- Жартуєш? – обурився той. – Звісно, ні! Я в такому ж шоці, як і ти!
Вони вийшли на вулицю, і до них одразу ж кинулася Райлі, вимахуючи хвостом. Привид присів і обійняв собаку, яка поставила лапи йому на плечі, намагаючись лизнути просто у балаклаву.
Після вечері бійці підрозділу, як завжди, почали збиратися у кімнаті відпочинку. Прийшли не тільки ті, що залишилися неушкодженими, а і деякі поранені, який відпустили до відбою зі шпиталю. Привид і Соуп з’явилися останніми, і Джоні дав команду «вільно», перш ніж всі встигли повскакувати на ноги.
- Добре, що майже всі з вас тут, тому що ми з капітаном Райлі маємо про дещо вас повідомити, - дуже офіційно почав Соуп, а Привид, як завжди, застиг у нього за плечем мовчазною тінню, незворушно оглядаючи всіх присутніх. – Справа в тому, що я і капітан Райлі… Ми зустрічаємось. І недавно вирішили одружитися.
Привид на секунду прикрив очі, бо це прозвучало максимально ніяково. В кімнаті запанувала тиша, бійці переглянулися, а потім на їх обличчях стали з’являтися усмішки. Єдиний, хто лишився незворушним, і навіть виглядав роздратованим, був Конор. Він закотив очі, хитаючи головою; Привид витріщився на нього своїм фірмовим нищівним поглядом і крижаним тоном спитав:
- Маєш щось проти, солдате?
- О ні, сер, - Конор встав і схрестив руки на грудях, - я просто думав, що ви повідомите нам якусь нову інформацію. Ну, знаєте, ту, яка мені ще невідома.
Привиду стало дуже ніяково, адже він завжди вважав, що вони з Соупом добре приховують свої стосунки. Втім, судячи з реакції інших, це дійсно було так, просто обманути такого досвідченого розвідника, як Деклан МакКонор виявилось неможливим навіть для них.
- За це треба випити, - нарешті, заявив Кьоніг, коли решта бійців перестали обурено питати Конора про те, чому він нічого їм не сказав. – Шкода, що на нашій базі заборонений алкоголь.
- Не вийобуйся і тягни вже, що там у тебе є, - махнув рукою Соуп, і вони з Привидом наблизилися і сіли на дивані поруч.
Хорангі задумливо проводив поглядом австрійця, роздумуючи про те, чи знає клятий Конор і про їх стосунки також.
- Які гарні у вас обручки, - помітила спостережлива Калісто, бо Привид так і не надів другу перчатку.
- А й справді, - Луна присунулась ближче, зацікавлено роздивляючись однакові кільця на пальцях обох капітанів.
Райлі тим часом підбігла до Громско і стала витися навколо нього, сподіваючись отримати печиво. Поляк усіма силами намагався робити вигляд, що нічого не помічає, але собака була наполегливою і вже привернула увагу Привида, який подивився спершу на неї, а потім і на Собеслава.
- Чого це вона так скаче навколо тебе? – суворо спитав капітан Райлі.
- Не можу знати, сер! – відповів Громско, відступаючи назад.
Врятував його лише Кьоніг, котрий повернувся з двома пляшками якогось прозорого напою, на яких були етикетки німецькою.
- Це що, знов твій клятий персиковий шнапс? – скривився Хорангі.
- Ще одне слово, і не отримаєш ні краплі, - огризнувся Кьоніг і відкрив одну з пляшок.
Всі простягнули йому свої чашки, і він почав наливати. Закінчивши цей важливий процес, австрієць знов сів поряд з Хонг Джином і спитав:
- Сподіваюсь, Привиде, ти запросиш на весілля свого брата?
- Думаю, ми запросимо всіх вас, - відповів замість нього Соуп і весело посміхнувся. – Мої родичі по матері будуть в шоці.
- А що з ними не так? – поцікавилась Клео.
- Цивільні, - коротко пояснив Соуп, і всі з розумінням закивали головами.
- Що ж, вип’ємо за наших улюблених командирів! – урочисто промовив Громско, піднімаючи свою чашку. – Я вважаю, що вони обидва поводилися як справжні герої під час тієї клятої, курва, місії!
- І щоб смерть і далі нас боялась, - додав Кьоніг.
- І за майора Прайса, - сказав Соуп, глянувши на Привида.
- І щоб наші лікарі не вбили нас за те, що ми тут п’ємо, - фиркнув Хорангі.
Всі випили, і майже одностайно вирішили, що персиковий шнапс – це те ще лайно, після чого знов простягнули Кьонігу свої чашки. Соуп розслаблено привалився до міцного плеча Привида, радіючи, що тепер можна просто зробити це і не турбуватися про те, що хтось щось помітить. Але ще більше він радів тому, що Саймон тут з ними, і не просто сидить в стороні с похмурим обличчям, як раніше, а приймає участь у веселощах і, здається, відчуває себе щасливим. Привида оточувало ще немало демонів, але все ж він поступово згадував як це – бути людиною, мати друзів і побратимів, дозволити собі просто розслабитися і відпустити всі думки про службу, навіть коли попереду ще є купа роботи.
- І все ж дещо я вважаю абсолютно несправедливим, - знов заговорив Кьоніг, і Хорангі закотив очі.
- Прокляття, тільки не починай знов, - спробував він, але австрійця було вже не спинити.
- Ні, я маю це сказати! – відрізав він, і всі зацікавлено глянули на нього. – Чому нагороди дали тільки Привиду і Соупу? Хіба ми всі не заслужили хоч якихось маленьких медалей?
Саймон глянув на нього, а потім щось тихенько шепнув на вухо Джоні, і той встав, пропускаючи його до виходу. Ніхто не здивувався, бо всі вже звикли до того, що капітан Райлі нерідко буває собі на умі. Однак, цього разу він не зник з кінцями, а повернувся, тримаючи в руці коробочку з нагородою, яку отримав за останню місію.
- Полковнику Кьоніг, - дуже поважно звернувся він до австрійця, і той вскочив по стійці струнко, ледь не збивши головою лампу на стелі. – Ваші рішучі дії під час ліквідації терористичної бази дійсно заслуговують на нагороду. Тож вона твоя, брате. Тримай і носи з гордістю.
З цими словами Привид простягнув свій орден Кьонігу, і той взяв його, а потім чітко виконав військове вітання, і на його посіченому уламками обличчі засяяла найщиріша усмішка, на яку він взагалі був здатен. Решта бійців, котрі спостерігали за цією сценою, зааплодували. Слова і рішення капітана Райлі були для них набагато вагомішими за слова і рішення штабних крис, бо як можуть ці люди вирішувати, які солдати гідні орденів, а які ні, коли самі бачили війну лише в кіно і абсолютно не уявляють реалій справжнього бою?
- Ну добре, хлопці і дівчата,- Привид глянув на годинник і став серйознішим. – Допивайте і розходимось. Всіх поранених повернути в шпиталь і зайти в свої кімнати до відбою.
- Так точно, сер! – врізнобій відповіли бійці.
Конору дуже кортіло спитати, чи стосується цей наказ капітана МакТавіша, котрий, напевне, зайде в кімнату капітана Райлі і там і залишиться, але розвідник був для цього ще недостатньо п’яним, тому промовчав, загадково посміхаючись. Він був впевнений, що їх всіх чекає ще одне зізнання, але квапити події не став. Адже так було набагато цікавіше.