Chapter Text
Кабінет під номером «4367».
Ні, навіть не так. Зовсім не кабінет. Так, маленька коморка під сходами, з надряпаним на дерев’яних дверях номером «4367»
Це єдина проявна на все східне крило. І як би хто, і як голосно не скаржився, ніхто з верхівки нове приміщення під якусь там проявну виділяти не збирався. А дорогу сучасну техніку й поготів. Хоча, варто зауважити, що вже кілька місяців обіцяють набрати рукастих, а головне — молоденьких дівчат. Адже зайвими робочі руки, готові працювати за копійки — ніколи не стануть.
Зрештою, всі досита нагодовані цими обіцянками, все одно змушували себе підніматися на шостий поверх до сухотного Семка. І ду-у-уже пощастить, якщо у того буде гарний настрій. Але це вже зовсім інша розмова. Якщо ж ні — доводилося бігати у західне крило, і стояти в черзі вже там. Як в поліклініці, чесне слово. Хтось ще каже, що у нільфів все організовано? Та ніхєра.
Рош стояв як кам’яний ідол Вейопатіса, розглядав облізлу зелену фарбу на дверях й стискав в руці дві невеликі касети.
І тільки зараз капітан нарешті зрозумів загальне невдоволення ситуацією з цими проявними. Але на те, щоб розлютитися хоч на краплю вже не було ні сил, ні бажання. Кінець зміни, як ніяк.
Треба просто розібратися зі сраною плівкою, а потім ще й зайти до Фольтеста. Бригіда вже забронювала столик у ресторані на восьму вечора, тож шеф не має жодного права відмовити Рошу у законному вихідному.
Капітан забійного не став стукати, а просто потягнув за ручку дверей. Він зазирнув у комірку, і напівпошепки покликав місцевого майстра.
— Семко? Ти тут?
Кімната була залита червоним світлом, що напружувало очі. Рош примружився, але так нікого і не помітив. Тільки дюжину темних пляшок, пару залізних мисок на столі, і безліч розмитих фотографій на стінах.
— Ну скільки разів я просив… — Семко виліз із нізвідки й заверещав голосніше за найжвавішу вуличну повію. — НЕ. ЗАЛИШАТИ. ДВЕРІ. ВІДЧИНЕНИМИ!
Рош навіть злякатися від того вереску не встиг, як у стіну поруч із його головою прилетіла металева тарілка.
Капітан здригнувся й забіг у комірчину, гучно гримнувши дверима.
Звук тарілки, що розбилася об стіну, не вщухав у голові Роша. Він чув цей звук знову і знову, все голосніше й голосніше. Рошу довелося навіть вдарити себе тремтячою рукою по щоці, щоб хоч трохи прийти до тями. Не те, щоб це якось особливо допомогло, але варто було спробувати.
Розфокусованим поглядом він нарешті помітив худоблідного Семко.
— Твою, блядь, мать! — Рош важко дихав. Зараз він був схожий на загнаного звіра. — Ти зовсім охринів?!
— Через вас, пане Рош, вся моя тижнева робота ледь не пішла коту під хвіст! — Сімко голосно шморгнув носом.
Молодий майстер у м’ятому робочому одязі прикривав всім своїм тілом десятки фотографій на стіні та на тонких мотузочках.
У червоному світлі Семко виглядав куди більш втомленим, ніж зазвичай.
— Не дивіться ви так на мене, Рош! За всі зіпсовані кадри я плачу зі своєї кишені, між іншим. Дорогувато за вас, ідіотів, платити!
— Ого, прям ідіотів? Як ми заговорили. Тепер я розумію, чому ніхто особливо не горить бажанням ходити до тебе.
Рош повільно підійшов до знімків, що висихали на мотузці, й придивився. Одні товсті голі жінки, та забиті ногами молоді люди, он, аж відбитки підошв на пиках видно. Поряд на столі Рош помітив стос сигаретних карток: сердитого скелігця і худорляву жінку у похабній позі й відвертій сукні як у Королеви Керро зі старого фільму. От саме молоденької Королеви в колекції у Роша ще не було.
— Сподіваюсь, ти нікого з цих нещасних не прикарманюєш. — сказав Рош, закочуючи рукави білої сорочки.
— Та за кого ви мене тримаєте, Роше?! — Семко знову шморгнув носом. — Я веду звітність, між іншим. У мене тут порядок, як в кабінеті у самого префекта!
— Ого, звітність? Ще й як у префекта?
Рош підійшов до Семка непристойно близько. Він зазирнув майстру прямо в очі й невдоволено хмикнув.
— Так і думав. — Рош похитав головою. — А ти обіцяв, що кинеш.
Рош відійшов від Семка й сперся об куток столу, склавши руки на грудях.
— Та я кинув! Ну, майже.
— Майже — не рахується.
На цей раз Семко шмигнув носом двічі.
— Ви хоч уявляєте, як ламає, якщо відмовлятися від усього одразу?! О, я пробував і не раз!
— Ні, не уявляю. І не хочу.
— Отож бо! А це ж боляче, між іншим! Тобі ніби ламає всі кістки, а у вуха залазять жуки! Ну, не треба, не дивіться на мене так, капітане. Я звів дозу до мінімуму. Скоро, ось, зовсім кину.
Рош недовірливо вигнув брову.
— А, до речі, ще я більше не колюся! Подивіться! — Сімко закотив рукава сорочки й продемонстрував Рошу руки. — Чистіших рук у всьому Новіграді не знайдете!
Рош закотив очі. Тремтячою рукою він протягнув Семко дві касети і знову спробував сфокусувати погляд на його фігурі.
— Мені потрібно, щоб ти їх проявив.
— Та я то здогадався, що ви до мене не чай пити прийшли.
Семко взяв у руки касети й, примруживши очі, почав розглядати картинки на темній плівці. Як він взагалі щось бачить?
— Богине милостива, Рош, та у вас якась нездорова пристрасть, чуєте. Стільки заколотих жінок… — Семко почав розглядати другу плівку. — То ви з цим прийшли до мене? Ну… Так, я точно нікому нічого не скажу.
— Не причитай. Це з однієї справи.
— Що ж, повірю вам на слово, — зітхнув Семко. — Тільки у мене, пане Рош, ще повно роботи, а тут ще й ви прийшли. Кінець зміни ж! Я нічого не встигну…
— А ще, — відвернувся Рош й знов склав руки на грудях. — Мене у тебе не було. І плівок ніяких не було. Ти взагалі кілька днів мене не бачив.
Майстер насупився.
— Пане капітан, — Семко знову шморгнув носом. — Ви що, теж насідаєте на фісштех?
Рош закотив очі.
— Якщо хтось запитає, мене тут не було. Так зрозуміло?
— А-а, ну так зрозуміло. Гаразд.
Семко підійшов до столу й почав нишпорити у своєму срачі.
Рош такий бардак на робочому місці бачив, хіба що у Фенна.
— Підійдіть, допоможіть хоч. Он, візьміть реактиви.
Рош підійшов і взяв до рук дві чорні пляшки.
— Більше не нюхай на робочому місці, Семко. Останнє попередження. Я серйозно.
— Це було ще до роботи.
Рош змірив Семка роздратованим поглядом.
— Ну гаразд. На початку зміни.
— Семко, не пизди мені.
— Та як ви тільки…
— А ти думав я все життя тільки жмурів шукав? — усміхнувся Рош. — І щоб карток з порноакторками на робочому місці я теж більше не бачив, зрозумів? Інакше Керро я заберу собі.
— Ні, тільки не її!
***
— І що, він справді працював під фісштехом? — здивувалася Брігіда.
— Ага, щоразу одне й те саме, як до нього не зайду. А звільняти шкода, хлопчина-то рукастий.
— Тобі всіх звільняти шкода. Потім щось станеться, і хто крайнім буде?
— Не починай.
Рош йшов з Бригідою під руку, тримаючи над її головою величезну чорну парасольку. Він намагався виглядати галантним джентльменом в її очах, а тому він не міг дозволити чудовій вкладеній зачісці зіпсуватися.
З гучної центральної вулиці, залитої яскравими вогниками, вони завернули в один із провулків. Не те, щоб це місце здавалося моторошним, але один-єдиний робочий ліхтар на весь провулок таки напружував.
— Та й Лебеда із ним. Ти хоч випив пігулки після вашої зустрічі? Полегшало?
— Ні. Довелося пити зі сраних ампул. А потім закриватися в туалеті та відкисати.
— Невже все було настільки погано? Через звичайну тарілку? Дивна ти людина, Вернон Рош. Кулі тебе не беруть, а от звичайний посуд… Чи за того я збираюся виходити заміж?
Рош засміявся. Так, від домашньої роботи його тіпало більше, ніж від пострілів. Так вже він влаштований.
— Ні, ну… Лікар же казав, що тобі має полегшати, з цими новими ліками з Ковіру.
— Та я через сплю на ходу! Пиздить цей твій лікар. З Ковіру, ха… Йому аби більше грошей на нас заробити.
— Не лайся. Зауваж, до речі, ти і про психолога так говорив, але ж він допомагає. Он якого психіатра порадив.
— Це інше.
— Ну звісно.
Осінній Новіград можна порівняти з розлюченою жінкою. Ну справді, точнішого порівняння не придумати! Погода була похмурою й непередбачуваною. В обличчя віяв сильний вітер, а холодний дощ лив як із відра.
Рош подивився на мокре листя під ногами і подумки кляв себе за те, що вдягнув гарні лаковані туфлі, замість зручних черевиків.
Десь вдалині, в одному із двориків, голосно гавкав собака, а з відкритих вікон на першому поверсі можна було почути гучні крики та биття посуду.
— Твою ж… Ще завтра по такій погоді треба буде перти хрін зрозумій куди до тих ельфів.
— До ельфів? Дуже шкода. А я вже думала, що ми ве-е-есь день проведемо в ліжку.
— О, ти мене явно переоцінюєш. — приснув від сміху Рош.
— Ні, ну правда, — Бригіда притислася до чоловіка сильніше. — Навіщо ти в це вліз? Справа навіть не офіційна! Напружуєшся у вільний час, ніби тобі зайнятися нема чим.
— Не знаю. Просто це… Може галочку якусь свою захотілося поставити. Або гештальт у голові закрити.
— О, яких слів набрався.
— Це ти мене до мозкоправа повела. Хороша річ, до речі, ця гештальт-терапія.
Бригіда голосно засміялася, Рош же знизав плечима. Він і сам не міг відповісти собі, нащо йому вся ця ельфська катавасія?
— О, дивись. Я про цей ресторан тобі казала!
Бригіда вказала пальцем на яскраву вивіску, що світилася синім на непримітному іржавому козирку.
«Сім свічок»
— Ну і назва. — буркнув Рош.
— Ну припини. Нормальна назва. Мені колега з роботи це місце порадила. Каже сервіс — вищий клас.
— А, ну раз колега порадила…
— Не баламуть. Дістав вже. О, он сходи.
Бригіда випустила руку Роша зі своєї і помітила його здивований погляд.
— Ну, чого ти? Так, ресторан у підвалі.
— Це дивно.
— Це сучасно!
Сучасно, як же. Добре вже бари, вони ж на те й підпільні. Ну, може казино… Що ще зараз працює з-під поли? От що завгодно, але пристойний ресторан під землею Рош собі уявити не міг.
Поки він собі думав Бригіда витерла ноги об синій килимок й спустилася вниз кахельними сходами. Рош тяжко зітхнув, закрив парасольку й обережно струсив її. Чорт, якщо ця плитка намокне, Рош вб'ється і навіть не помітить!
Капітан витер ноги і спустився слідом за Бригідою. І що довше він йшов, то більше дивних картин на стінах він помічав. Це начебто портрети, але на них не було жодної чіткої особи. Про які чіткі особи взагалі мова, коли на цих обличчях були лише великі чорні очі, з якимись дивними кольоровими формами!
— Верноне, ну ти де?
— Не подобається мені тут. На мене якось дивно дивляться ці картини.
— Та чого ти такий невдоволений, ну справді? Нормальні картини. Пензлів нільфґаардських майстрів, між іншим.
Бригіда підійшла до Роша і знову взяла його за руку. Він у відповідь погладив бліді кісточки її пальців, заховані під тонким білим мереживом.
Дівчина постукала у розкішні дерев’яні двері три рази і їй відкрив чоловік у дорогому чорному костюмі.
— Раді вітати вас у «Сімох Свічках» — неприродно (як здалося Рошу) усміхнувся чоловік. Як таких називають нільфґаардці? Хостес? — Ви бронювали столик?
—Так-так звичайно. — посміхнулася йому у відповідь Брігіда. — Я дзвонила вам вранці. Столик на прізвище «Пепеброк».
Поки хостес шукав потрібне ім’я у своєму блокноті, більше схожому на величезну енциклопедію, до пари підійшов молодий гардеробник. Він допоміг Бригіді зняти її світлу шубку, й хотів було допомогти Рошу, але той сам сунув своє чорне пальто з капелюхом гардеробнику в руки.
— О, це чудове місце! Поруч із баром! Дозвольте вас із вашим… Вашим ким?
— Нареченим. З моїм нареченим.
— О, тоді дозвольте вас із вашим нареченим проводити до столика.
Зал був повний. Поки вони пробиралися через густий сигаретний дим повз невеликі дерев’яні столики, Брігіда помітила кілька танцюючих пар у центрі величезної зали. Чоловіки були одягнені у дорогі костюми, прямо з голочки, а їхні жінки були в наймодніших нільфгаардських сукнях. Бригіда розглядала всіх їх із непідробним милуванням. Їй теж хотілося потанцювати серед них разом із Рошем. Але її наречений у цей час не зводив похмурого погляду зі спини хостес.
— Ваш столик.
Чоловік вказав парі на оббитий червоним оксамитом кутовий диван. З цього місця відкривався чудовий вид на бар та танцювальний майданчик.
— Дозволите подбати про вас, пані? — запитав у Брігіди хостес.
— Не варто, — відповів йому Рош. — Я сам подбаю про свою наречену. Дякую.
— Як вам завгодно. — кивнув хостес. — Зараз до вас підійдуть. Гарного вечора.
Тільки цей чоловік пішов, Рош подав Брігіді руку й допоміг присісти.
— Який ти галантний. — гигикнула Брігіда.
— Для тебе стараюся.
Рош зняв чорний піджак та повісив на спинку стільця. Він, також, поправив тісний жилет й присів поряд із нареченою. Рош озирнувся і здивувався всьому цьому страшному несмаку навколо. Було видно, що сюди вбухали купу грошей, але тільки на нормального дизайнера поскупилися. Це здорове дерево посеред зали просто кричало про це. Дуже у реданському стилі, якщо так подумати.
— Дивись, Верноне, — кивнула Бригіда. — За кожним столиком горять свічки різним кольором! Приголомшливо!
Рош пробігся поглядом по столикам, і справді, свічки в позолочених свічниках горіли всіма кольорами веселки.
— І лише нам дісталися червоні. Та що б його…
Під невдоволене буркотіння Роша до їхнього із Бригідою столику підійшла молода офіціантка у чорній сукні із золотим фартушком.
— Ласкаво просимо до «Сімох свічок». Пані, пане, ваше меню. Я підійду до вас за дві хвилини, чи може вам потрібно більше часу?
— Ні-ні, двох хвилин вистачить. Дякуємо!
Бригіда відкрила меню і ахнула. Стільки незвичних назв, що аж очі розбігалися!
— Ти тільки глянь! Пудинг із трюфелями! Я думала, пудинги лише солодкі бувають.
— Якесь збочення. Солодкі гриби, ти уяви.
— І справді. Може, потрібно вибрати щось простіше?
— І подешевше. Ти глянь на ціни.
— Нормальні ціни, не перебільшуй… Милостива Мелітеле!
Ця страва з трюфелями коштувала як тижнева зарплата Брігіди. Вечір обійдеться їм недешево. Це було ясно.
— А ось це — м’ясо офірської акули з фуа-гра та ягідним соусом. Це навіть не поєднується. Риба та качка з ягодами… — прошепотів Рош. — І стоїть як два тижні сортування паперів.
— Балувати себе теж треба, знаєш. Але твоя правда. Ось, дивись, салат із морепродуктами. Те що потрібно. Може візьмеш стейк, що думаєш?
— Сподіваюся, що це не катоблепас.
— Ви вже визначились? — ніби нізвідки з’явилася офіціантка.
— О, ви так швидко! — посміхнулася Бригіда. — Так, я буду цю пасту з мідіями та кальмаром, а мій наречений — стейк… Тільки можна замінити катоблепаса на яловичину?
— Так, якщо можна. — кивнув Рош. — А що ви можете запропонувати випити?
— О, у нас великий вибір коктейлів на будь-який смак!
— А у вас є віскі? Звичайний такий віскі.
Бригіда нахмурилася й копнула Роша ногою під столом.
— Пане, ну звичайно ж нема, — насупилась офіціантка. — Ми пристойний заклад! Який, до того ж, дотримується закону.
— А ну так. — почухав потилицю Рош. — Звісно.
Ну от. У цьому підвалі й випити нормально не можна. Милостива Богине, та за що Рошу все це? О, він пропонував Брігіді сходити в «Золотий Осетр». А що? Заклад в пристойному районі. Там і поліцейські випивають, тому від їхнього алкоголю точно не засліпнеш… Але Брігіда про це й чути не хотіла.
— Тоді нам два коктейлі. Оці, з ягодами та огірком. Вони виглядають освіжаючими. А це те, що нам треба.
— Два коктейлі «Дол Блатанна». Прекрасний вибір, — офіціантка швидко записала їхнє замовлення у свій блокнот. — Зачекати доведеться трохи довше, ніж зазвичай, через завантаженість кухні. Поки що ви можете насолодитися музикою, яку виконує наш Ансамбль.
Офіціантка так само швидко пішла, як і з’явилася, а Рош зловив на собі невдоволений погляд Бригіди.
— Ну що? Ти б тільки знала, яким важким був цей день. Мені терміново потрібно щось випити.
— Вип'єш вдома. Боже, Верноне... Тобі взагалі не можна пити! Ти на пігулках! — Бригіда розізлилася ще дужче, коли Вернон закотив очі. — І це пристойне місце! Ти ще значок їм покажи свій, щоб точно налили!
— Йобані нільфи. Все не як у людей.
— Ми так давно нікуди не вибиралися, от обов’язково поводити себе як маленька дитина? Ти гірший за Анаїс і Буссі, чесне слово! — розчаровано промовила Бригіда й дістала з сумочки портсигар.
Вона закурила, не зводячи погляду з Роша. І як з нею складно все таки. Все сприймає в штики.
— Будеш?
— Твої жіночі?
— Та яка різниця?
Ну, якщо так. Рош мовчки витяг з потрсигару цигарку, а Брігіда запалила її запальничкою.
Рош затягнувся. Якщо так подумати, востаннє курив аж під час обіду. Більше часу на перекур не було. Туди збігай, з тим поговори, папірці заповни, зі вбогими ельфами розберись, фотографії у наркомана прояви.
Капітан смикнув головою. Досить думати про роботу на побаченні, ну правда.
Він глянув на Бригіду, яка з непроглядною тугою в очах дивилася на танцюючи парочки, й тихо тупала каблучком під столом. Мда, кавалер із Роша, м’яко кажучи, хріновий.
— Слухай, — почав Рош, струшуючи цигарковий попіл у попільничку. Треба якось викручуватись, бо на мізки ображена жінка буде крапати ще довго. — Якщо замовлення нестимуть довго…
— Ми звідси не підемо. — раптом випалила Брігіда.
— Ну, ні!
Хоч Рошу й хотілося додому, він одразу ж відкинув цю думку. Не зараз. Він загасив цигарку, підвівся з-за столу й знову поправив жилет. Який же він тісний!
— Може, потанцюємо?
— Потанцюємо? Ти ж ненавидиш танцювати.
— А от і неправда. Давай вставай. Потрібно вигуляти твою сукню, ну, і мій костюм заразом. Коли ти востаннє бачила мене таким виряженим?
Бригіда засяяла. На ці слова вона вже і не сподівалася.
Востаннє вони із Рошем танцювали на публіці настільки давно, що вона вже і не пригадала б.
Бригіда загасила цигарку та встала з-за столу. Рош взяв її за руку, обережно поцілував тильну частину долоні і повів дівчину до центру зали.
І нарешті вони танцювали серед усіх цих гарних пар. Він поклав руку на талію Бригіди і впевнено вів.
Рош насолоджувався Бригідою. Дивився в її темні, сповнені любові очі, розглядав ледь помітні веснянки на її гарному обличчі. Ну от тепер вечір врятований! Головне тільки не віддавити бідолашній ноги.
Раптом до музикантів підбігла жіночка похилого віку у вільній, на ельфський манер, сукні, і попросила зіграти щось більш сентиментальне.
Ну от, а Рошу так подобалася та енергійна пісенька!
Тільки піаніст розпочав свою партію, Бригіда поклала руки Рошу на плечі, й з усіх сил намагалася не заплутатися в його ногах. Вона ж так добре танцює, що з нею зараз? Та вони обидва зараз як срані підлітки! Дівчина розгладжувала тканину м’ятої сорочки на чужих плечах й не зводила погляду з очей Роша. Він вів її впевнено, хоч це й виглядало доволі незграбно.
— Я рада, що ти вирішив поголитися. — раптом випалила Бригіда перше, що спало їй на думку. — Вранці на тебе було страшно дивитися. А зараз, ще й з цією укладкою ти виглядаєш приголомшливо.
— Ну, про що я й казав. Це був ду-у-же дивний день. Сьогодні аж три блондинки висловили своє невдоволення моєю щетиною! Справжній фул-хаус! Мені належить за це який-небудь приз?
— О, Верноне, ти чарівний! — усміхнулася Бригіда.
— А ти прекрасна, як і завжди.
Бригіда потяглася до Вернона, обережно цілуючи його в губи. Рош посміхнувся і відповів на поцілунок. Він притис Бригіду до себе ще сильніше. А це взагалі пристойно? Та грець з цим всим!
Вони відірвалися один від одного тільки коли знову заграла енергійна мелодія.
— От… Скільки ми так простояли? — здивувалася Брігіда.
— А яка різниця?
— І справді.
Вона знову обійняла Роша й шепотнула на вухо:
— Я люблю тебе.
Рош видихнув й прикрив очі.
— Знаю.
***
Хтось назве ранковий догляд за собою нудною справою, і можливо, матиме рацію. Але Йеннефер бачила в цьому якийсь особливий, заспокійливий ритуал.
У шовковій нічній білизні, з філіжанкою кави сидіти перед дзеркалом, знімати залізні бігуді з волосся, наносити на обличчя дорогі ельфські олії, аби зберегти таку бажану молодість.
А чи має Йеннефер переживати з цього приводу? Щодо своєї молодості? Ні в якому разі! Вона і без усіляких масок та олій чудово із цим справляється. Це просто розслаблює, заспокоює перед важким робочим днем.
Життя реєстрової чародійки ніколи не здавалося простим. Про це Йеннефер твердили її знайомі нільфгаардки ще років п’ятдесят тому. І хто тільки знав, що вона стане однією з них? Але на стабільну роботу та державні привілеї гріх скаржитися, чи не так?
Загубившись у власних думках, чародійка і не помітила, як весь олії ввібралися в її шкіру. Йеннефер з тугою подивилася на себе в дзеркало. Нічого не змінювалося, все так само досконало, але ж відчуття від цього ритуалу!
Але варто було Йеннефер придивитися у дзеркало краще, і вона одразу помітила маленький прищик на кінчику гострого носа. І звідки тільки? Чародійка повела рукою, шепочучи простеньке закляття, аби швидше сховати це неподобство. І тут же вона насупилася й прислухалася. Не почувши огидного пілікання новомодного датчика вона розслабилася. З цими датчиками недовго і параноїком стати. Тепер на кожних дверях такий висить.
Тотальний контроль? Саме цим у міністерстві й займаються. Ходять у своїх дорогих костюмах, стежать ледь не за кожним магічним імпульсом у місті. Цікаво, як скоро нільфи почнуть лізти в їхні ліжка, чи навыть у їхні вбиральні? Ні, антиурядові думки ніколи до добра не доводили. Може її зараз прослуховувала якась урядова чародійка? Та ну до біса!
Коли Йен почула легкі, ледь помітні кроки, вона вимучено посміхнулася.
— Ти чого так рано встав? Я думала, ти будеш спати довше.
З-за чорних дверей показався сонний відьмак в одних сірих смугастих штанях. Ґеральт потер кулаками очі, стримуючи позіхання.
— Я теж хотів довше поспати… — і все-таки він позіхнув. — Катався, он, вчора весь день і ніч по всьому місту. До біса це все. Щоб я ще хоч раз брався за вагітних зрадниць.
Ґеральт пішов на кухню і Йеннефер почула, як він поставив чайник на плиту.
— Йен? — крикнув з кухні Ґеральт.
— Що? — спитала Йеннефер, наносячи на вилиці кремові рум’яна.
— Ніхто ще не дзвонив?
— Ні, а має?
Йеннефер скривилася, почувши свист чайника. Знову Ґеральт псує посуд своїми знаками.
— Так, — Ґеральт зайшов у спальню з величезною чашкою, повною кави в руках. — Має подзвонити Рош. Сьогодні маємо пертися до його ельфів.
— О, а він заїде по тебе?
— Сподіваюся.
Ґеральт сперся на підвіконня, поряд із туалетним столиком Йеннефер.
— Чудово. Тоді дістануся на роботу своїм ходом.
— І ось знову я без машини, — зітхнув Ґеральт. — О, зовсім забув спитати… Ти каву будеш? Чайник все ще гарячий.
— О, Ґеральте, від поїздок метро ще ніхто не вмирав, — усміхнулася йому Йен. — Ні, дякую, я вже випила.
— Ну як хочеш. І взагалі-то, останнім часом я не ризикнув би взагалі у те метро спускатися. У всіляких психів сезонне загострення почалося.
Тут їхню розмову перервав телефонний дзвінок. Йеннефер потяглася за телефоном на туалетному столику й взяла слухавку.
— Йеннефер з Венгербергу слухає.
— О, Йен. Доброго ранку, — Рош на тому кінці дроту звучав навіть радісно якось. От і справді прекрасний ранок.
— Роше, любчику! Як життя, як там Брігіда?
— Я? Прекрасно! Дякую, що спитала!
Зі слухавки почувся голос Брігіди. У цих двох все добре, що не могло не тішити.
— Ґеральт там вже прокинувся, чи ще дрихне? — запитав Рош.
Ґеральт закотив очі й потягнувся за слухавкою. Йеннефер гигикнула.
— Сидів смиренно чекав твого дзвінка. Зараз дам йому слухавку.
Йен подала Ґеральту телефон й почала наносити темні тіні.
— Рош? — Ґеральт знову позіхнув.
— Я заїду за тобою за годину… Ні, за півтори. Розберемося з цим всім якомога швидше.
— Зрозумів. До зустрічі.
Ґеральт простягнув Йеннефер слухавку й тяжко зітхнув.
— Ще б мені за це платили.
— Так вистав Рошу рахунок. — хмикнула вона.
***
Рош обережно припаркував казенний кадилак поруч із дюжиною старих побитих драндулетів. Ну, а які машини ще можна було очікувати побачити на Шляху Слави, звернувши з головної вулиці?
Ґеральт вийшов із авто першим. Він дістав з кишені пачку цигарок, які йому віддав Рош, сунув одну з них в рот й запалив знаком Ігні.
— Вимахуєшся? — з іронією буркотнув Рош, виходячи з машини за Ґеральтом.
— Ну звісно. Будеш?
— Давай.
Ґеральт протягнув Рошу цигарку і також запалив її знаком.
— Дуже зручно з цими твоїми знаками. Дякую.
Рош озирнувся. Звичайний нелюдський спальний квартал, не більше, не менше.
— Ти впевнений, що та ельфка дала тобі правильну адресу?
— Впевнений. Якими б чудилами вони не були, тут пиздіти не стануть.
— Тоді ходімо, пройдемось.
Рош поплівся за Ґеральтом, як за собакою поводирем. Той намагався вловити найменший звук чи запах, а Рош, у свою чергу, не бачив нічого, окрім, хіба що, старих п’ятиповерхових будинків.
Варто було завернути за кут, як Ґеральт зупинився. Рош врізався йому в спину.
— Це не твої ельфи там стоять?
Рош повів бровою й визирнув з-за Ґеральтової спини.
Поруч із непримітним під'їздом стояло двоє ельфів у звичайному робочому одязі.
— О, мої. Хоча одного з них без сукні хрін впізнаєш.
Ельфи, в свою чергу, теж помітили двох незнайомців.
— А я думала, що ви все-таки приїдете сюди з цілою купою людей за плечима, капітане Рош. — гукнула до нього Вієнна. Той прискорився.
— А я вмію дивувати!
Рош підійшов до ельфки й протягнув їй руку. Вієнна потисла її і раптом здивовано глянула Рошу за спину. До них підійшов високий білоголовий чоловік.
— Vatt’ghern? — здивувалася Вієнна.
— Він самий. Я, знаєте, не любитель копирсатися у старому ельфському мотлосі, тому я привів людину, яка зробить цю роботу набагато краще за мене.
— Ще б ти платив за цю роботу, — буркнув відьмак. — Ґеральт із Рівії, до ваших послуг.
— Дуже приємно. Вієнна.
Ельфка протягнула відьмакові руку, як Еліхаль, що стояв поруч, нарешті вирішив подати голос.
— Ви якось рано, капітане Рош. — здивувався він. — Ми поховали Севель як тільки сонце встало, а ви вже тут як тут.
— Вже опівдень. До того ж, у вас все було готове ще тиждень тому. Самі ж говорили.
— А якби тут була процесія?
— То я б зачекав. У мене вихідний, який я, між іншим, витрачаю на вас. Давайте ви не будете капати мені на мізки і ми розберемося з усім якомога швидше.
Еліхаль тяжко зітхнув. Так, Рош був нестерпним, але капітан і сам це прекрасно знав.
— Вас, шановне панство, до речі, хрін знайдеш. Це тут ваше кабаре?
— Хто знає, пане Рош, той обов’язково знайде. Нікому з нас із поліцією проблем не треба. — відповіла йому Вієнна.
— Ого як. Що ж, тоді намотаю на вус, панове нелюди.
— Хто б казав, пане поліцейський, — буркнув Ґеральт, викидаючи недопалок у кущі.
Вієнна та Еліхаль переглянулися.
— Ну, що ж, ну ходімо тоді. Я вам покажу її кімнату.
— То вона тут мешкала? — здивувався Рош.
— Коли як. Взагалі вона жила із братом, але коли ругалася з ним — перебиралася сюди. Останнім часом вона до їхньої з братом квартири навіть не поверталася.
— А чому вона ругалася з ним?
— О, він ветеран війни. Самі розумієте.
Рош з Ґеральтом спустилися за ельфами до підвалу. Еліхаль потягнув за ручку дверей, пропускаючи всіх вперед.
І тут в ніс ударив затхлий запах цвілі та дешевих парфумів. З Роша ледь не вийшов весь його сніданок, а Ґеральт тримався напрочуд стійко. Вернону було страшно уявити, що відчував бідолашний відьмак.
— Так, останнім часом у нас не все в порядку… З вентиляцією проблеми.
— Газова камера якась. Для нільфгаардців саме те.
— Ну, перестаньте. Ходімо далі.
Рош глянув на невеликий, але напрочуд пристойний бар. Он, навіть у сраних ельфів був його улюблений віскі, а в нього вдома розведена понтарською водою бадяга. Може конфіскувати пляшечку?
Проходячи повз крихітну сцену, Рош помітив на ній сплячого, закутаного в брудну куртку ельфа.
— Не звертайте уваги. Це Вальдо, він репетирував усю ніч, а потім ще й похорон… Він просто втомився.
Бачив Рош таких втомлених ще у Визимі, але виду не подав.
Еліхаль вів усіх по вузькому коридорчику повз десяток старих дверей з картонними табличками, прибитими до них цвяхами.
— Фокусниця Брітта, танцюрист Вітор, бородата жінка Ілона… Що? Бородата жінка? — ахнув Рош. — Що тут у вас тут відбувається?
— Магія тут відбувається, — посміхнулася Вієнна і повела рукою вгору, наче чаклуючи. — Приходьте якось, у нас приголомшливі виступи.
— Не сумніваюся.
Ґеральт не слухав те, про що говорив Рош із ельфами. Не звертав уваги ні на що. Він намагався тримати себе в руках, аби не відкинутися від цього мерзенного запаху.
— Ґеральте, — Рош поклав відьмакові руку на плече. — Все нормально?
— Не чіпай мене, Верноне. — процідив відьмак крізь зуби і Рош прибрав руку.
— Ти ба, які ми нервові.
Еліхаль зупинився навпроти однієї з дверей.
— Ось тут жила Севель. — прошепотів він і потягнув за ручку дверей.
Вона не піддавалася.
Еліхаль насупився й потягнув знову. Двері так само не піддавалися.
— Гей! Там хтось є?
У відповідь тиша.
— Є. — буркнув Геральт. — Хтось ходить кругами, тяжко дихає.
— Гей, виходь! Я ж просив нікого не заходити до кімнати Севель.
Тепер гучні кроки почули всі.
Двері різко відчинив високий сердитий ельф. Він окинув присутніх злим поглядом, але особливо довго ельф дивився на Роша. Він примружився й стиснув кулаки.
Рош його теж впізнав. Ельдайн, той самий, з едірнського розстрільного списку та нільфгаардського помилуванного листа. А ще той самий ельф із фотографії, яку йому приніс Еліхаль. На ній він виглядав пристойно, не те, що в житті.
— Що ці dh'oine тут роблять? — запитав Ельдайн.
— Це Вернон Рош, він…
— Я знаю, хто він.
Рош нічого не відповів. Тільки стримав позіхання .
— А це Ґеральт із Рівії.
— Gwynbleidd.Теж старий знайомий.
Ґеральт кивнув.
— Так, годі. Ельдайн, ти нічого не чіпав у кімнаті?
— Нічого. — процідив крізь зуби ельф. — Я просто хочу забрати речі своєї сестри. Нема чого їм тут лежати. Потім поселиш сюди когось іншого.
— Ми швидко з усім розберемося і підемо. — сказав Рош.
— Мені чхати.
Ельдайн відійшов від дверей, пропускаючи всіх до кімнати. Тільки Вієнна зробила крок назад.
— А я, мабуть, повернуся до бару. Раптом що — кличте. Не хочу з вами як оселедець у бочці тулитися в цій кімнатці.
Наостанок Вієнна окинула Ельдайна сердитим поглядом.
— А тебе я, здається, просила тут більше не з’являтися. — серйозно сказала Вієнна.
Ельф їй у відповідь тільки пирхнув.
— Нам не потрібні проблеми, Ельдайне. Ми до ваших розбірок з синдикатом не причетні. І ми хочемо, щоб всі це знали.
Ельдайн з неприхованою злістю в очах грюкнув дверима. І цим своїм страшним поглядом він втупився в Роша з Геральтом.
Знову ельфські розбірки. Рошу хотілося всміхнутися, але в морду отримати якось не дуже.
— Ось, дивіться, — вказав Еліхаль на шафу. — Там весь її одяг. На туалетному столику прикраси, а в тумбочках поруч із дверима особисті речі. Може знайдете щось важливе.
Рош протягнув Ґеральтові одноразові рукавички з кишені пальта, а сам сперся плечем об стіну.
Відьмак натягнув рукавички й підійшов до величезної шафи. Здавалося, вона був старшою за всіх присутніх у цій кімнаті.
Ґеральт обережно відчинив дверцята й придивився. На вішалках висіли яскраві вільні сукні — з блискітками, паєтками та іншою мішурою. Особливо відьмаку сподобалося бежева сукня з рукавами-буфами, розшита білим пір’ячком. А ще від неї пахло інакше. Від усіх інших суконь пахло недорогими фруктовими парфумами й паленою травою. Тоді як від цієї пахло тими ж парфумами, тільки впереміш із елітним чоловічим одеколоном й дорогими цигарками… Це «Принц Воорхіс» точно. Такі курить Йеннефер, тому Ґеральт просто не міг їх не впізнати.
— А що курила Севель? — раптом запитав Ґеральт, оглядаючи кімнату.
— Не знаю, — зам’явся Еліхаль. — Ми додавали у наші самокрутки все, навіть квіти. Так дешевше, ви ж бачили ціни на цигарки?
Відьмак нічого не відповів, тільки помітив, як Ельдайн сердито зиркнув на Еліхаля. Ґеральт мовчки підійшов до тумб біля дверей. На одній із них він помітив кілька фотографій у рамках. На найбільшій із них стояло четверо ельфів у розкішних костюмах. Вони дивилися у об'єктив та посміхалися. Жінка в пишній сукні тримала на руках маленьку дівчинку, а чоловік обіймав за плечі хлопця-підлітка.
Ґеральт взяв рамку в руку, й нутром відчув, як напружився Ельдайн.
Поруч із фотографією лежали чорні шкіряні рукавички. Вони виглядали дуже дорого. Ґеральт узяв їх у руки й в ніс йому вдарив запах брудної собачої шерсті.
— У вас є собака?
— О, так. Главоглаз. Чарівний пес. Севель його дуже любила. — відповів Еліхаль.
— Главоглаз? Цікава кличка для собаки.
Еліхаль підійшов до Ґеральта й показав фотографію. На ній Севель обіймала величезного чорного пса.
— Ґеральте.
Відьмак обернувся й глянув на Роша, який махав перед ним перловим намистом.
— Ого. Невже справжні?
Ґеральт підійшов й взяв прикрасу до рук.
— Звідки воно таке взялося? — запитав у Еліхаля Рош, позіхаючи.— Такі речі не дорозі не валяються.
— Ем… Здається, їй його подарував шанувальник…
Тут Ельдайн не витримав. Вилетів із кімнати кулею, знов гримнувши дверима.
— Хороший шанувальник значить був. — усміхнувся Рош.
— Це він курив «Принца Воорхіса»? Ними просмерділа та бежева сукня.
— Лляна. Севель часто ходила на зустрічі з ним у ній.
— Ну, тоді вже тюлева, раз на те пішло. — відповів Ґеральт.
— Ні, ви не зрозуміли. Це такий колір, лляний. А, байдуже, загалом.
— Як він виглядав? — запитав Рош. — Шанувальник той.
— О, то був нільфгаардець. Засмаглий такий, з чорними волоссям та очима. А, ще в нього були розкішні вуса! — замріяно промуркотів Еліхаль. — Востаннє я бачив його два тижні тому, на нашому останньому з Севель виступі. Він сидів у перших рядах.
— А ім’я знаєш?
— Ні! Він ніколи його не називав. Хто взагалі представляється у кабаре?
Рош склав руки на грудях й глянув на Ґеральта сумним собачим поглядом.
— Блядь, я тільки було вирішив, що її пустили на ковбасу серцежери, як намалювався якийсь підозрілий нільфгаардець. Су-ка. Другого потрошителя тут не вистачало.
— Ну, він не був схожим на потрошителя…
— Та ніхто не схожий на потрошителя, поки не вспоре черево якийсь повії!
— Севель не була повією!
— Да що ти?
Поки Рош із Еліхалем сперечалися, Ґеральт повернувся до тумб. Він потягнув за ручку й побачив на кілька листів, маленьких записок й товстелезний чорний блокнот. Відкривши його, Ґеральт помітив гарні замальовки та нотатки, написані тонким, майже каліграфічним почерком. Розпорядок дня, сцени зі старих ельфських п'єс… О, та це ж щоденник.
Ґеральт сів на стілець, не відводячи погляду від тексту. Дівчина все описувала яскраво: писала про свої ролі, вистави, про Еліхаля та його романтичні пригоди. В останніх записах почав зустрічатись той самий нільфгаардець, якого згадував Еліхаль. Він, виявляється, приїхав зі столиці по-роботі. Цікаво.
Ця Севель так раділа тій увазі з його сторони, що її було навіть шкода.
На останній сторінці дівчина написала, що зустрінеться з нільфгаардцем ввечері, й пізніше обіцяла дописати, як все пройде.
Ґеральт підвівся з місця, й поклав блокнот на місце. Рош і Еліхаль все ще сварилися. А скільки часу минуло?
— Підозріло це все. Нільфгаардець, який нещодавно приїхав зі столиці, це дешеве кабаре. — сказав Ґеральт. — До речі, Ельдайн набрехав. Він все передивився, і навіть читав цей щоденник.
— А я й не сумнівався. Окрім Ейвара, мене ніхто тут не слухає.
— Ех… Теорія із серцежерами мені подобається більше. — похмурим тоном відповів Рош.
— Мені теж.
Еліхаль насупився.
— Більше ми тут нічого не дізнаємось.
— Точно?
— Точно. Еліхале, скажи Ельдайну, хай забирає речі сестри. Не мучте його більше.
— Окрім щоденника. — раптом озвався Рош. — Хай побуде у мене поки. І не дивися на мене так, ельфе. Хотів слідства? Ти його отримав.
Еліхаль насупився. Він явно не був задоволений цією ідеєю. Та й взагалі він спостерігав за тим, як Рош торкається речей його подружки з неприхованою огидою. Чи в нього це перманентний вираз обличчя? Рош так і не розібрався.
— Так, звісно… Давайте я вас проведу.
Еліхаль довів Роша та Ґеральта до самого виходу. Він подякував їм за все та дав свій номер телефону. Про всяк випадок, як він сказав.
— Дзвоніть, якщо щось дізнаєтесь, або якщо знадобиться допомога. Зранку до третьої я завжди вдома.
— Так, від тебе допомоги багато буде. Але дякую. — усміхнувся Рош. — На все добре, пане ельфе.
Рош йшов за Геральтом, обмірковуючи все, що сталося. Отож… Про ельфку можна буде забути на якийсь час, бо без зачіпок робити просто нема чого. Але можливий маніяк, що маячить на тлі, його не радував. Хоча, ну який в біса маніяк? Таких як Севель по місту десятиліттями знаходять, і що з цього?
— Ґеральте.
— Що?
— А звідки ти цього Ельдайна знаєш? — несподівано запитав Рош. — Ладно я, робота зобов’язує, але ти?
— Знаєш, Верноне, не всі могли дозволити собі найняти чародіїв, щоб ті відловлювали щурів по хатах, — почав відьмак. — А тоді, коли ми з Ельдайном познайомилися, дезінсекторів ще не придумали.
— Ясно. У тебе є ще старі товариші, про яких би я мав знати?
— Є. Але це тебе не стосується.
Рош пирхнув. От воно як.
— Скажи краще, підкинеш мене до доків? У мене ще є справи, а туди без машини хрін доберешся.
— Без проблем. — знизав плечима Рош. — А я, напевно, повернуся додому, відключу телефон й відпочиватиму. Боже, як давно я цього хотів, ти собі не уявляєш.
*******
Ґеральт повернувся до офісу близько опівночі. Він ще з вулиці помітив світло, що горіло в приміщенні, і зрадів. Невже Ескель нарешті на місці? З ним треба обговорити деякі деталі по справі одного вшивого кедвенського бізнесмена.
Ось зараз Геральт всучить братові все, що розкопав за день й поїде зі спокійною совістю додому. Всі фотографії, записки, адреси… Вже сил нема на все це дивитися. Все страшенно одноманітне, але які гроші на цьому можна підіймати!
Відьмак прокрутив ключ в замку, як несподівано напружився. По спині його пробігли сироти, а серце забилося частіше.
Ґеральт потягнув двері на себе й переконався в тому, що не марить. Він виразно чув чуже дихання. Двоє людей сиділи в його особистому кабінеті й щось жваво обговорювали, але Ґеральт не міг вловити сенс їхнього діалогу. Щось про дощ та неспокійний сон. Що вони взагалі, блядь, там робили? Вночі у закритому офісі?! А де Ескель, нахрін?
Ґеральт витягнув з кобури пістолет і тихо підійшов до дверей до кабінету. Рукою він натиснув на ручку й штовхнув їх вперед.
Голоси не вщухли. Названим гостям було ніби байдуже.
— Я зв'яжуся з одним агентом, — спокійно сказала дівчина з низьким голосом. — Він має допомогти.
— А хіба це не зловживання повноваженнями?
Ґеральт зазирнув у кабінет й помітив за своїм робочим місцем двох молодих людей.
Дівчина сиділа за його столом й палила тонку чорну сигарету, а хлопець ледь не засинав на шкіряному дивані. А Ґеральт казав, що він зручний!
— О, ну нарешті ви прийшли! Ми чекали на вас весь день! — з усмішкою на обличчі сказала дівчина. — Що це за сервіс такий?
— Та прям. Ви тут максимум півгодини сидите, не розповідайте мені казок.
Дівчина розслаблено сиділа на кріслі, розстебнувши верхній гудзик чорного приталеного піджака. Її світле волосся було зібране в розкішний пучок, а тонкі червоні губи розпливлися в кривій посмішці.
— Це тягне на проникнення із зламом. — хмикнув Геральт й опустив пістолет.
Він не відчував небезпеки. Принаймні зараз.
— Ну який злам, майстер відьмак! — здивувалася вона. — Датчики на двері вішати треба, аби не було таких казусів. Хіба ви не знали?
Датчики! Точно! Боже, як він забув їх купити? Цілий тиждень, щоправда, забуває. Ескель його вб'є.
— Що вам потрібно?
— А що потрібно простим смертним від детектива? — позіхаючи мовив молодий хлопець з дивана. — Ще й від відьмака.
Дівчина встала з крісла, поправила довгу спідницю та підійшла до Ґеральта непристойно близько.
— Мене звуть Цинтія, — знову посміхнулася вона. — А це Адальберт. Мій колега. І нам потрібна ваша професійна допомога.