Work Text:
Пенсі.
Це був тихий полудень, що мляво розтягнувся у безкрайнє небуття — саме такий, яким нині були всі дні для Пенсі Паркінсон. Але потім, наче за змовою всесвіту, весь її світ змінили три коротких слова:
— Де моя дівчинка? — знайомий голос долинув крізь пелену її роздумів і змусив Пенсі схопитися зі свого місця на канапі та затамувати подих, коли вона нарешті побачила свого давнього друга.
Теодор Нот мав інакший вигляд — старший. Париж зробив із хлопчика, якого Пенсі знала все своє життя, чоловіка: його щелепа стала гострішою, а на щоках з’явилася помітна щетина. Очі чарівника все ще залишалися найяскравішого відтінку небесної блакиті, але тепер у них з'явився пустотливий вогник.
— Тео! — закричала відьма, а за мить вже перестрибнула через диван, надто сильно врізаючись у Нота. — Яким вітром ти тут? Я не чекала на тебе раніше свят.
Відчайдушно потребуючи його компанії, Пенсі вчепилася за нього, як за рятувальне коло під час шторму. Але у звичній для себе манері, Нот удав, ніби задихається, і драматично вирвався з обіймів подруги. Тримаючи її на відстані витягнутої руки, чоловік почав уважно розглядати Паркінсон із кривою посмішкою на вустах.
— Маєш добрий вигляд, Пенс.
— Я знаю, — вона кокетливо підморгнула. Наступної миті, різко схопивши Тео за щелепу, відьма почала повертати його обличчя туди-сюди, радісно усміхаючись. — Париж тобі пасує. Ти нарешті позбавився своєї дитячої пухлості.
— Ей!
Паркінсон повернулася до канапи, цокаючи підборами мармуровою підлогою.
— Джеммо!
З тихим тріском з'явився її домовий ельф.
— Чаю, пані?
— Ні, ні, — відмахнувшись, відьма вказала на Тео. — Шампанське, я думаю. Ми святкуємо. Скажеш Касіусу, що у нас гості?
Дженна кивнула і вклонилася, наскільки низько, що її ніс ледь не торкався мармуру, а потім зникла, так само швидко, як і з'явилася.
За рік, що минув з їхньої останньої зустрічі, Пенсі скучила за Нотом куди більше, аніж гадала. Відразу після ув’язнення батька, Тео вислизнув до Парижу, повертаючись лише на важливі моменти для їхньої компанії: заручини чи весілля.
— Шампанське? Трясця, зараз лише пів на другу.
— З вовками жити — по-вовчому вити, — промовила жінка з хитрою посмішкою, метушливо поплескуючи по місцю поруч із собою.
Недовірливе бурчання зірвалося з вуст Нота.
— Ми в Вілтширі, й настільки мені відомо, в Англії все ще п’ють післяобідній чай.
Закотивши очі, Паркінсон злегка штовхнула друга у плече, вмощуючись на своєму місці.
— Розкажи мені про Париж. Він сумує за мною?
— Звичайно.
Нижня губа відьми випнулася у награно жалісливій гримасі, змушуючи Теодора голосно зареготати.
— Я мав на увазі, що страшенно сумує. Увесь Париж! Ба більше — вся Франція обурена твоєю відсутністю. На вулицях відбуваються масові заворушення під проводом молодих чарівників, які волають про твоє повернення. Присягаюся, я ще ніколи такого не бачив.
Тео ніколи не вмів брехати, але це у будь-якому випадку підняло їй настрій. Тому Паркінсон відповіла йому теплою усмішкою.
— Це вже більше схоже на правду. Які плани на сьогоднішній вечір? Ти мусиш залишитися на вечерю. Я могла б запросити Дафну.
Перш ніж Нот мав можливість відповісти, Джемма повернулася з двома келихами та відерцем льоду, у якому знаходилося шампанське. Ельфиня наповнила фужери, а після обережно передала їх Пенсі та Тео. Лише за декілька хвилин відьма зрозуміла, що її чоловіка немає у маєтку.
— Де Кас? — поцікавилася вона, тримаючи келих з ігристим над своїми вустами.
— Джемма не впевнена, пані. Господаря не було у кімнаті, коли Джемма перевіряла.
У животі з'явилося неприємне відчуття, але жінка знала, що Тео уважно спостерігає за нею. Тому Пенсі натягнула на обличчя найяскравішу посмішку і відмахнулася від ельфині, повертаючись до свого давнього друга з якомога безтурботнішим виглядом.
Плітки — якщо їх так можна назвати — ходили вже декілька місяців. Касіус Ворінґтон, чоловік Пенсі, мав коханку. Це було очікувано, але, одружуючись зі своїм чоловіком, Паркінсон чомусь гадала, що стане винятком. Думала, що її буде достатньо. Але Кас, як типовий чистокровний чоловік, невдовзі почав частенько стрибати у гречку.
— Він, мабуть, вислизнув, аби зустрітися з хлопцями, — збрехала Пенсі. — Ми повечеряємо самі! Може, підемо в…
— Пенсі… — Тео перебив подругу, але вона не зупинилася, навіть коли з її густих вій скотилася самотня сльоза.
— Ми можемо піти на танці, як раніше, чи до Драко, і випити все, що у нього є. Буде чудово, як у старі добрі часи, — серце Паркінсон краялося, і не тому, що Касіус спав із тією шльондрою о пів на другій дня. А з тієї причини, що її життя — яке Пенсі так старанно розплановувала і продумувала, те, заради, якого відьма була народжена і вихована, — виявилося таким жахливо далеким від того, що вона завжди собі уявляла.
Вони з Тео були багато у чому схожі: відповідний родовід, багатство і приголомшливо красива зовнішність. Але Нот мав те, чого ніколи не було у Пенсі — свободу.
Після Гоґвортсу, Тео та Блез змогли втекти на континент, аби віддатися будь-яким швидкоплинним примхам, що тільки спадали їм на думку. А Пенсі ж продали ще до того, як кров засохла на бруківці подвір'я Гоґвортсу.
— З тобою все гаразд? — запитав Тео низьким, серйозним голосом.
Паркінсон слабко усміхнулася.
— Краще не буває.
Коли настав час вечеряти, Пенсі вже почувалася добряче напідпитку. До них з Тео приєдналися Блез та Дафна, і вся компанія поринула у гірко-солодкі спогади та шампанське. На столі стояло більше пустих пляшок, аніж було гостей, а сміх розливався нічним повітрям.
— Скажи мені, приятелю, — протягнув Забіні, і п’яно похитуючись, нахилився до Тео. — Ти сумуватимеш за Парижем?
Нот знизав плечима.
— Удома добре, а Париж нікуди не дінеться. До того ж я не можу тобі більше дозволити потрапляти у халепи без мене.
— До речі, про халепи, — Блез із лукавою посмішкою обвів поглядом решту присутніх за столом. — Ви чули, що старий маєток Селвінів купили? Там почали влаштовувати шалені вечірки з купою гостей. Я й сам декілька разів там бував. Ось, що я скажу — це точно не вечірки твоєї бабці.
Паркінсон допила свій келих шампанського і закотила очі. Відьма справді чула про гулянки у старому маєтку Селвінів — далебі, про це чув увесь Лондон.
— Ті збіговиська лише для відступників. Ніхто зі справжнього вищого суспільства чарівників їх не відвідує.
— А Даф там була! — вигукнув Блез, звинувачувально вказуючи пальцем на Ґрінґрас.
Дафна зітхнула й різко схопила булочку з кошика, жбурнувши її мулату у голову.
— Як і ти, дурню!
Хапаючи повітря, Пенсі грюкнула долонею по столу.
— Ти зробила що? Хто взагалі влаштовує ці вечірки? Я чула жахливі речі…
— Взагалі-то, — почала білява відьма, з гримасою на обличчі, — це було досить весело. Звісно, там немає ельфів, а музика просто жахлива і дуже гучна, але це зовсім не схоже на бенкети, до яких ми звикли.
— Нам слід піти туди, — посміхнувся Нот, зводячи бровами.
— Категорично, ні. Касіус здере з мене шкуру, якщо я там з’явлюсь. Ти можеш собі це уявити? — лише ця думка змусила Пенсі миттєво протверезіти. Стиснувши губи, Паркінсон елегантно відкинулася на спинку стільця.
З іншого краю столу Блез видав якийсь клекотливий звук, зазираючи до напівпорожньої вітальні за її плечем.
— Скажи мені, Пенсі, де наш любий Касіус? Не бачив його весь вечір.
Паркінсон зіщулилися, вже готуючись сказати декілька уїдливих слів, коли Дафна втрутилася:
— Облиш це, Блезе. Ти ж знаєш, що Пенс нікуди не піде, вона вже не така.
Ці слова вразили відьму, наче удар блискавиці.
— Що, заради всього святого, це означає?
— Нічого! — вигукнула Дафна, перекрикуючи дзвінкий сміх хлопців. — Просто, я мала на увазі… Ну, ти ж сама розумієш. Колись тебе було неможливо втримати від прийняття необачних рішень. Здається я пригадую, як застала тебе з якимось ґрифіндорцем у комірчині для мітел під час шостого року навчання? Чи навіть з двома?
Щоки Пенсі залив шалений рум’янець, і відьма випрямила спину, підібгавши губи. Спогади про це були приховані у глибинах її свідомості, і нічого — абсолютно нічого — хорошого не вийде, якщо вона витягне їх на поверхню.
— Запевняю, я така ж, якою була завжди.
— Ага, — сказав Забіні, витягуючи із кишені свого піджака яскравий конверт. — Доведи це, Паркінсон. Летиключ активується об одинадцятій.
— Тепер уже Ворінґтон, — додав Тео, підносячи пляшку шампанського до своїх губ. — Гадаю, різниця є. Паркінсон робила речі, які місис Ворінґтон навіть і не снилося.
Відьма розуміла, що її під'юджують. Але попри своє нове прізвище, Пенсі була не з тих, хто відступає перед викликом.
До цієї ночі Паркінсон жодного разу не ступала на територію старого маєтку Селвінів, але, навіть не маючи жодних уявлень про нього, вона була впевнена, що за всю свою довгу історію він ще ніколи не виглядав так, як нині.
Кожне вікно було осяяне яскравим золотистим світлом, у повітрі лунала гучна музика, наче всередині відбувався якийсь закритий концерт.
Екіпажі, запряжені крилатими кіньми, заполонили галявину довкола, а до головного входу почало сходитися більше людей, аніж Пенсі вважала можливим.
— Пресвята Ровено… — зітхнула Паркінсон, зі святобливістю дивлячись на будинок, що височів над нею.
— Просто зачекай, — голос Блеза пролунав у неї над вухом. Перш ніж відьма змогла подумати двічі, вони вчотирьох уже приєдналися до великої юрби гостей, які чекали запрошення увійти.
Перед виходом Пенсі переодягалася у щось, що вважала більш відповідним для подібної вечірки: щось коротке і чорне, з часів своєї молодості. Але після прибуття відьма зрозуміла, що все ще має жахливий вигляд, усвідомлення цього факту настигло жінку заздрістю, яка з гірким посмаком осіла на язиці.
Кожна дівчина, яка тулилася до неї у сексуальних панчохах з глибоким декольте, бачилася краще Паркінсон: ну, не у зоні декольте, звісно, але, в усьому іншому, безперечно.
Пенсі мала вигляд дружини. Чистокровної дружини. Її чубчик, який раніше був трохи диким, став рівним і слухняним, помада на губах не розмазалася і була кольору хорошого мерло. Трясця, вона навіть одягла свої трикляті перли.
Нарешті двері відчинилися, відкриваючи огляд на великий вестибюль, від вигляду якого у жінки перехопило подих. Посередині величезної склепінчастої стелі висіла масивна мерехтлива люстра, а під нею — гігантська гора фужерів із шампанським, які магічним чином наповнювалися з повітря. Келихи один за одним підіймалися зі стосу й розходилися різними куточками будинку, потрапляючи до рук гостей, що вже очікували на них.
Пенсі йшла мовчки, її сп'яніння значно ослабло відтоді, як вони прибули на вечірку. Атмосфера маєтку не збігалася з її настроєм: усі навколо заливались бурхливим сміхом, тягнучи за собою друзів на звуки музики та сяйва вогників, що виблискували на підлозі.
З усіх вечірок, які відвідувала Паркінсон, вона ще ніколи не бачила нічого подібного.
На вершині грандіозних сходів стояв той самий Фініґан із Гоґвортсу. За мить цей дурень відкоркував корок, шампанське зашипіло і ринуло з тераси дощем, обливаючи відьму та її друзів. Зашипівши, Пенсі швидко скочила під сходи й насупилася.
— Якого чорта, ми тут робимо? Це ж чиста розпуста.
Тео та Блез реготали, витягуючи шиї щоразу, як бачили нову відьму, що проходила повз них. Яскраво усміхнувшись, Дафна схопила подругу за руку, потягнувши їх геть із залу.
— Ходімо на вулицю. Там неймовірно.
Коли вони разом пробиралися крізь величезний натовп, Пенсі з усіх сил намагалася не відчувати огиди від гарячих, спітнілих тіл, що налітали на неї. Нарешті юрба трохи розступилася, і дві відьми опинилися на прохолодному нічному повітрі. Здивоване зітхання зірвалося з вуст Паркінсон, коли вона побачила задню галявину маєтку Селвінів. Приголомшливий басейн, наповнений блискучими летючими свічками, гордо красувався у центрі, оточений надзвичайно вродливими людьми.
— Так ось, як живуть інші чарівники, — сказала Пенсі, сьорбаючи шампанське зі свого келиха, доки Дафна тягнула її вглиб цього хаосу.
— І ти не знаєш, кому це все належить?
— Ні, — Ґрінґрас помахала комусь вдалині. — Ніхто ніколи не бачив господаря. Запрошення розсилаються, люди збираються, і на цьому все.
— Вочевидь, серед гостей не так багато слизеринців, бо приїхати до старого маєтку смертежерів, маючи за заохочення лише безплатний алкоголь, не надто розумне рішення.
— Це весело, Пенсі, особливо тоді, коли ми всі так відчайдушно потребуємо цього.
Відьма посміхнулася.
— Я завжди веселюсь.
Дафна кинула на подругу розпачливий погляд, а потім, закотивши очі, повернулася до натовпу.
— О, боги, це Маркус... Маркусе!
Сполотнівши, Пенсі позадкувала. Касіус з’їв би її живцем, якби довідався, що вона тут. А якщо Маркус Флінт теж присутній…
Світ завмер, коли відьма помітила свого чоловіка у компанії Флінта. Паркінсон не усвідомлювала, що задихається, аж поки не почала жадібно хапати повітря.
Похмурий погляд Ворінґтона зосередився на його дружині, і Пенсі відступила ще далі, хапаючись за спідницю Дафни.
— Пенсі, кохана. Я не знав, що ти будеш тут, — чарівник посміхнувся, але посмішка не торкалася його очей. Відьма відчула їдку напругу, що випромінював Касіус, коли підійшов до Пенсі, залишаючи короткий цілунок на її скроні. Пальці чоловіка впилися в стегно Паркінсон із такою силою, що вона була впевнена — залишиться синець.
Пенсі важко ковтнула.
— Тео у місті, ось він і запропонував нам кудись піти. Я й гадки не мала, що вийде саме так, що ми опинимось тут.
Погляд Дафни ковзав туди-сюди між Пенсі та Касіусом, білява відьма закусила губу, маючи такий вигляд, наче все, що відбувалося — її особиста відповідальність.
— Звинувачуй мене, Касіусе, — кволо відповіла Ґрінґрас. — Я просто скучила за своєю дівчинкою, от і все. Мені мало не довелося її вкрасти.
— Ось ти де! — голос Нота задзвенів у прохолодному нічному повітрі, і Пенсі відсахнулася, шукаючи давнього друга, ніби з ним вона у цілковитій безпеці. Але безпечних місць не було. — Касіусе, як ти?
Чарівники потиснули один одному руки, але крижаний тон Ворінґтона не залишився непоміченим.
— Чудово, дякую. Не знав, що ти так швидко повернешся до Лондона.
— Так, я не я без сюрпризів, — Тео посміхнувся, підійшовши до Паркінсон. — Ми з Блезом були всередині й щойно почули надзвичайно цікаву плітку.
Кас тихо буркнув на знак згоди, і Нот продовжив:
— Будинок належить Золотому Хлопчику.
Насупивши брови, Паркінсон озирнулася і втупилася на друга.
Тео уважно спостерігав за нею.
— Поттер.
Світ навколо завмер, весь гамір шаленої вечірки стих до тихого гудіння. Коліна Паркінсон підкосилися, і лише завдяки мертвій хватці Касіуса на стегні, вона не впала на траву внизу.
— Поттер? — вдихнула відьма. — Який Поттер?
Губи Нота сіпнулися, щоб відповісти, але її чоловік виявився швидшим:
— Мерліне, сподіватимемось, що це неправда, — пролунав різкий сміх. — Усе стало набагато краще відтоді, як цей покидьок зник.
Пенсі досі не могла вимовити ані слова, дивлячись на Тео, поки її уява почала не на жарт шаленіти. Поттер.
— Недарма він, підібгавши хвоста, втік, — сказав Маркус, перехиляючи келих у невеличкому тості.
Дафна пирхнула.
— І що це має означати?
— Ну, як сказала Пенсі, вони мали схопити його і відразу здати правосуддю, — Флінт вочевидь був п'яний, про це свідчив погляд чоловіка, скляний та напівпримружений. — А всі ті люди, яким він дозволив померти... Справді, який сором.
Якось вони лежали, згорнувшись калачиком у кутку квідичного поля, після низки шалених поцілунків, Гаррі розмірковував про те, що їм варто втекти. Навіть тоді Поттер був ідіотом. Він не розумів простої істини — вони були приречені ще до того, як це почалось. Їхнім світам судилося обертатися на різних орбітах, ніколи не перетинаючись.
Пенсі берегла десятки спогадів про вкрадені моменти з шостого року, не дозволяючи собі надто довго думати про це.
Гаррі присягався, що колись усе зміниться на краще, обіцяв одружитися з нею і забрати якнайдалі.
Але Поттер цього не зробив. Він утік.
А Пенсі була змушена провести сьомий рік на самоті, спостерігаючи, як бісове дівчисько Візлі скиглить так, наче щось значить.
Війна не щадить нікого, а особливо — юне кохання. Побачивши його там, у Великій залі, відчувши адреналін натовпу, що пронизував її, вона просто вигукнула це. Хапайте його.
Останні слова, які Гаррі почув від неї...
Але, оскільки бісів ідіот не знав, коли варто зупинитися, він наполегливо продовжував боротися. Гаррі Поттер назавжди залишиться в історії як хлопчик, який переміг найстрашнішого чарівника в історії, й одразу ж після кинувся в обійми Джіні Візлі.
Утім, це все залишилося у минулому. За місяць після свого вісімнадцятиліття вона стала місис Пенсі Ворінґтон, і тепер, за п’ять років, Гаррі-чортів-Поттер був останнім, про кого відьма мала перейматися.
Пенсі повернулася до сьогодення, коли Кас зареготав гучним, гортанним сміхом біля неї. Відьма кліпнула кілька разів, змушуючи себе посміхнутися, оглядаючи невелике товариство їхніх колишніх однокласників.
Біля бортика басейну сиділа молода дівчина, вульгарно нафарбована, з розпатланим волоссям. Її погляд був зосереджений на Касіусові. У Пенсі скрутило шлунок, адже жінка занадто добре знала вираз обличчя юної відьми й те, як дівуля дивилася на її чоловіка.
Це була вона. Його коханка.
— Ми з хлопцями збираємося ще випити, люба, — сказав Кас, нарешті озираючись, щоб глянути на свою дружину. — Чому б тобі не піти додому? А я незабаром приєднаюсь.
— Ох, тоді вона ще залишиться! — вигукнула Дафна, але Пенсі лише зітхнула і похитала головою, одразу впізнавши цей вираз очей Ворінґтона.
— Далебі, я дуже втомилася, — губи відьми сіпнулися у слабкій усмішці, і вона озирнулася до свого чоловіка. — Можливо, ти проведеш мене до точки явлення?
Касіус уже втупився в інший бік. Він дивився на неї. На свою шльондру.
— З тобою все буде добре, кохана. Скоро побачимось.
Заплющивши очі, Пенс натягнула усмішку і побажала всім добраніч. На щастя, Тео пішов за нею, взявши подругу під лікоть, коли вони явилися, опинившись на галявині маєтку Ворінґтонів.
— Пробач, — тихо промовив Нот.
Зітхнувши, Паркінсон витерла зі своїх щік неслухняні сльози.
— Не перепрошуй. Я просто дурненька лялечка, яка має все.
Пенсі не спала. Загорнувшись у шовкові простирадла, під білим марлевим балдахіном, відьма лежала, споглядаючи на місяць, що сходив, а час летів. Вона мала думати про свого чоловіка… про його хвойду. Про всі коштовності, якими Касіус щедро обдаровував дівчисько, як колись саму Паркінсон, коли жінка була ще молодою та вродливою — коли він все ще хотів її.
Але Пенсі не думала про це.
Відьма згадувала смарагдові очі та ніжні пухлі губи, а також той невеликий період свого життя, який би вона могла назвати своїм. Паркінсон думала про газети, які сповістили про зникнення Поттера п'ять років тому, що після того, його більше ніхто не бачив. Якийсь час Пенсі думала, що він, можливо, мертвий, але у цьому не було сенсу. Цього сучого сина неможливо було вбити з першої спроби.
Куди, чорт забирай, міг втекти Гаррі Поттер, коли настане кінець світу? Чи взяв би він її з собою?
У сусідній кімнаті запрацювала мережа Флу, почувши це відьма завмерла, заплющивши очі, навіть коли її серце забилося у шаленому ритмі.
Касіус був добряче напідпитку. Брязкіт меблів і дрібничок відлунював у нічній тиші, а Паркінсон молилася всесвіту, щоб сьогодні він налигався так сильно, що волів би лише заснути.
Жінка чула, як Ворінґтон лаявся на безневинні речі у кімнаті, спотикаючись об двері своїми важкими ногами. Коли Кас роззувся і плюхнувся на ліжко поверх ковдри, вона відчула, як від його тіла пахло віскі, тютюновим димом і сексом. Пенсі мовчки подякувала всім богам, коли звук хропіння пронизав тишу, і вона знову могла повернутися до нічного неба.
Сьогодні той самий місяць, що висів у небі щовечора вже впродовж цілої вічності, мав інакший вигляд. І вперше за дуже довгий час Пенсі подумала, що, можливо, зараз Гаррі Поттер теж дивиться на нього.
Гаррі.
Вона була тут.
Несамовитий сміх зірвався з губ Гаррі, коли з балкона третього поверху він побачив, як Пенсі поспішила до точки явлення, знову зникаючи з його життя.
Усе це було для неї. Абсолютно все.
Коли його невеличкі вечірки тільки почались, чарівник молився, щоб хто-небудь привів її. Поттер подбав про те, щоб запрошення були надіслані потрібним людям, досить близьким до неї, щоб дати йому шанс.
Згодом, коли гулянки почали набувати майже непристойного характеру, Гаррі почав побоюватися, що Пенсі ніколи не завітає сюди.
Але вона з'явилася. Мерліне, Морґано та всі чотири засновники Гоґвортсу, Паркінсон прийшла.
Минуло кілька днів, а він так і не отримав від неї жодної звістки, хоча й не смів сподівався на це. Поттеру знадобилися всі сили, щоб нагадати собі, що Пенсі Паркінсон більше немає. Зараз вона одружена. Тепер відьма була Ворінґтон.
Гаррі роздратовано пирхнув, йдучи своїм уже тепер порожнім будинком. Чортів Касіус Ворінґтон. Чарівник був старшим, навчався на одному з Седріком потоці, але це не завадило Гаррі обіграти його на квідичному полі та отримати кубок.
Але, схоже, що старина Касіус все-таки переміг. Він отримав Пенсі.
Поттеру знадобилися роки, щоб повернутися до Лондона, але навіть зараз, на пагорбах сільської місцевості, він не мав спокою. Це місце більше не було його домівкою, хоча у душі чарівник відчував, що настав час повернутися.
Наприкінці шостого року навчання Гаррі був пригнічений смертю Дамблдора, тому ледве міг дивитися на Пенсі, коли будував плани на найближчі місяці й поспішно прощався.
— Це все на краще, — процідила тоді Паркінсон. — У нас би однаково нічого не вийшло — ти не з мого світу.
Багато років по тому, сидячи на пляжі із зарослою бородою та пляшкою пива у руці, Гаррі зрозумів правильність її слів. Волдеморт забрав у нього так багато: життя, спогади, дитинство.
Якби він виріс Поттером — справжнім Поттером, останнім спадкоємцем великого роду — тоді, можливо хлопець міг би стати гідним Пенсі Паркінсон.
Того дня у його животі спалахнув вогник надії, і навіть, якщо відьма була одружена, Гаррі твердо вирішив просто існувати в одному з нею світі — бути присутнім у її житті, хоч якимось чином. Чоловік перебрався у криївку, вкладаючи ґалеони у старий маєток Селвінів, поки будівлю не відремонтували як слід, щоб садиба почала сама вабити чарівників до свого порога. А Поттеру залишилося лише молитися, щоб Пенсі знову повернулася у його життя.
Чоловік неодноразово займався самодурством, кажучи, що якщо він просто побачить її знову, то цього буде достатньо. Просто постояти у присутності Пенсі, щоб ще раз запам'ятати риси обличчя і форму губ Паркінсон. Але у глибині душі Поттер знав — це брехня.
Гаррі до нестями кохав Пенсі Паркінсон і лише міг сподіватися, що вона відчуває теж саме.
Дощ періщив по маєтку, заливаючи його сад і руйнуючи надії Поттера на післяобідній політ на мітлі.
Гаррі нахмурився, дивлячись крізь вікно на задню частину веранди, а саме на те, як у велетенський басейн лилася вода. З дев’ятої години вечора п’ятниці до ранку суботи садиба була переповнена людьми, які танцювали та пили пліч-о-пліч. Зараз же Гаррі не знав, чим би ще зайняти себе, але у цьому не було нічого незвичайного.
Ні, новою була тиша. Глуха, нестерпна тиша, якій не було ні початку, ні кінця. Цього його друзі не розуміли — не могли зрозуміти.
Погляд чоловіка зачепився за великий фонтан у кутку галявини. Густий струмінь води бив просто у повітря, заливаючи чистий газон. Маячня.
Піднявши паличку і пробурмотівши заклинання-парасольку, Гаррі штовхнув двері й кинувся до фонтану, намочивши свої штани завдяки мокрій траві довкола. Лише коли Поттер опинився біля бортика басейну, то загарчав, розуміючи, що для того, щоб полагодити цю кляту штуку, йому доведеться використати свою паличку, яка цієї миті захищала чоловіка від проливного дощу.
— Чорт його забирай! — не встиг Гаррі націлити кінчик своєї палички на фонтан, як уже змок до нитки. — Репаро! — вода на мить зупинилася, а потім знову вдарила потужним струменем. — Репаро Максима!
Магія заструменіла у його руці й огорнула місце прориву. Важко зітхнувши, Гаррі помчав назад до будинку, все ще мокрий, але вже не переймаючись про це.
Влетівши через задній вхід, чоловік струсив краплі води з волосся і затупотів черевиками.
— Трясця тво…
Вона була тут.
Відьма стояла прямо у відчинених дверях, без єдиної краплі дощу на одязі й неймовірно прекрасна, вродливіша, ніж тоді, коли він бачив її востаннє.
Пенсі Ворінґтон. Уроджена Паркінсон.
Брюнетка повільно озирнулася і набрала у легені повітря, коли її погляд зупинився на Гаррі. Тишу, що затягнулася, порушували лише важкі удари його розбитого серця об грудину.
— Що ж, — Пенсі помітно ковтнула, розправивши плечі. — Я дуже рада нашій зустрічі.
Поттер розтулив рота, але слова застрягли у нього у горлі, поки він дивився на Пенсі, здавалося кілька найтриваліших моментів у своєму житті.
— Я… я теж дуже радий наші зустрічі.
Отямившись, вона знизала плечима, пішовши далі у дім, й обернулася на місці, втупившись у величезну люстру.
— Без усього цього збіговиська маєток має інакший вигляд.
Губи Гаррі сіпнулися в усмішці, але він нічого не сказав, лише засунув руки у кишені брюк, спостерігаючи за нею.
— У тебе повинні бути встановлені кращі охоронні чари. Я змогла явитися прямо на галявину. Це небезпечно, ти ж знаєш.
Моргнувши, чоловік зробив обережний крок уперед.
— І взагалі, твої вечірки — це просто жах, — відьма закотила очі й підійшла до великого круглого столу, де зазвичай стояли зачаровані келихи для шампанського, провівши кінчиками пальців дерев’яною поверхнею. Пенсі обійшла стіл, тримаючись на обережній відстані від нього. Поки вона стояла спиною до нього, Гаррі, випробовуючи свою долю, підійшовши упритул ззаду і спостерігав, як від усвідомлення його присутності сироти побігли її оголеним плечем.
Відьма припала до нього, а її віями почали котилися сльози.
— І ти не повинен зникати на п'ять клятих років, а потім повертатися в Англію, як якийсь жалюгідний дурень. Люди хвилювалися за тебе.
— Хвилювались? — нарешті запитав Гаррі, насупивши брови над металевою оправою своїх окулярів.
— Так, хвилювались, — Паркінсон розвернулася, збільшуючи відстань між ними, і наблизилась до вікон, що виходять на задню частину маєтку та фонтан, який він щойно відремонтував.
Буря надворі нарешті вщухла. Гнітючі темні дощові хмари уже рухалися далі й тепер вже були проблемою когось іншого.
— Я піду переодягнуся. А ти… — слова застрягли у горлі Гаррі, адже лише одна думка про те, що він розлучиться з нею ще хоч на мить, здавалося, випалювала нутрощі жаристими вуглинками. — Ти почекаєш?
Протяжне, обурене зітхання злетіло з жіночих вуст, і Пенсі відмахнулася від нього.
— Я вже і так довго чекала, чи не так?
Це була беземоційна дрібниця, навряд чи в її словах чулася образа, але небезпечна надія спалахнула в животі Гаррі. Набравши повні легені повітря, Поттер кивнув і помчав до своєї кімнати.
Риючись у шафі, Гаррі не міг вгамувати калатання свого серця. Усе було неправильно, у нього був план. Навіть дуже хороший план. Поттер збирався показати Пенсі, ким він став тепер. Хотів продемонструвати, що він уже хтось. Відзначений нагородами герой війни, заможний член суспільства — хоч хтось.
Натомість він з'явився з прокльонами й мав вигляд утопленого кота, а Пенсі стояла там витончена, ще досконаліша, ніж у той день, коли він закохався у неї.
Гаррі переодягнувся, одягнувши світлі штани та джемпер кольору слонової кістки, а потім пішов у свою ванну і марно намагався приборкати неслухняне волосся.
Ноги Поттера не могли швидше нести його до вестибюля. Кожен крок здавався вічністю, а коли він нарешті спустився сходами, його серце завмерло. Її там не було. Чоловік різко розвернувся на місці, кинувся до вікон і побачив, що галявина порожня.
Аж раптом у повітрі зазвучала сумна мелодія, і Гаррі здалося, що світ нарешті знову почав обертатися. Там, у вітальні, за роялем, сиділа його дівчина. Дівчина, у спробі забути яку він перетнув океани. Дівчина, яку він так і не зміг забути.
Пальці Пенсі з ніжністю ковзали клавішами — кожна нота відлунювала у широкому просторі між ними, — а пальці ніг натискали педалі у такт. Щойно остання нота стихла, відьма зітхнула.
— Я думала, ти не граєш, — промовила вона, дивлячись на свої пальці, які все ще натискали на клавіші зі слонової кістки.
— Ні, не граю.
З голосним зітханням Паркінсон опустила рука, і розвернувшись, швидко перекинула одну ногу на іншу.
— Тоді чому він у тебе? Я точно можу сказати, що це не власність Селвінів — надто новий.
Поттер засміявся, насупивши брови, перетинаючи кімнату. — Що це має означати?
— Деякі люди купують свої меблі, Поттере, — сказала Паркінсон, піднімаючись на ноги. — Інші — отримують їх у спадок. Ти належиш до перших.
Вона образилася, подумав Гаррі, хоча й не міг зрозуміти причину, через яку купувати меблі було б недоречно. Він вирішив не відповідати, бо не зміг би знайти відповіді, навіть якби захотів, і натомість просто вивчав Пенсі, поки відьма презирливо морщила ніс, дивлячись у відповідь.
— Ну? — жінка підняла руки до стелі. — Навіщо ти витратив невеликий статок на рояль? Твоя дружина грає?
Крива посмішка з’явилася на вустах Поттера, і він похитав головою, втупивши погляд у свої черевики.
— У мене немає дружини. Нікого нема.
— А Джіні? — Пенсі вимовила це ім'я так, ніби воно мало кислий присмак, і закотивши очі, почала ходити кімнатою.
— Ні, — його губи здригнулися. — Джіні теж немає.
— То ти купив його, бо він гарний? Це справді, безглуздо, витрачати свої ґалеони таким чином.
— Я купив його для тебе.
Пенсі завмерла, напруга осіла на її плечах, перш ніж грізно підняла на нього очі.
— Що?
— Ти завжди хотіла мати таке ще в школі. Ненавиділа те запилюжене маленьке фортепіано у музичному класі. Я побачив його і захотів, щоб він був у тебе.
Зітхнувши, вона повернула на обличчя холодну маску.
— А з чого ти взяв, що в мене немає такого?
Було в цьому щось — бачити її оскаженілою і роздратованою через нього. Це здавалося правильним і відчувалося так, ніби Гаррі був удома.
— Упевнений, що є. Я просто хотів купити його для тебе.
Її щелепа ледь помітно здригнулася, і Паркінсон ковтнула, перш ніж сказати:
— Це було нерозумно з твого боку.
Посміхаючись, він безтурботно провів рукою по своєму розкуйовдженому волоссю, прямуючи до невеликого бару, прихованого в стіні.
— Це правда. Але я завжди був дурнем, коли справа стосувалася тебе, Паркінсон.
— Тепер Ворінґтон.
— Пригадую, що чув про це. Як твій чоловік? Сподіваюся, все добре.
— Тобі справді цікаво?
Гаррі відповів не одразу, повернувшись з двома склянками вогневіскі й пропонуючи їй одну з них. Зробивши великий ковток, не зводячи з неї очей, Поттер сказав:
— Не дуже, але іноді приємно бути ввічливим.
Пенсі фиркнула.
— Ну, він… — зупинившись, вона провела великим пальцем по кришталевій поверхні келиха. — Він — все, що я коли-небудь хотіла.
Брехня була очевидна в тремтінні її голосу, але Гаррі не хотів напосідати на неї. Пенсі Паркінсон не була відьмою, на яку взагалі можна було тиснути: надто вже вона любила гонитву.
— Радий за тебе. Твоє здоров’я, — сказав він, нахиливши склянку в її бік, перш ніж упасти на диван.
Брюнетка ще хвилину дивилася на нього, вираз її обличчя все ще залишався тривожним, але врешті-решт вона сіла в іншому кутку дивану, випрямивши спину.
— А ти? П'ять років — великий термін.
Гаррі зробив ще один довгий ковток. Він сотні разів обдумував, як пояснити свою відсутність, перебільшуючи всі пригоди, що з ним сталися.
— Було забагато після. Я подорожував…
— Ти втік, — промовила жінка обвинувальним тоном.
Слова пронизали нутро Поттера, як зазубрений ніж, але він зумів зберегти підборіддя рівним, не зводячи пильного погляду з Пенсі.
— Я виконав свою місію і віддав останнє. В Англії у мене не залишилося нічого, окрім жахливих спогадів та поховань. Тож, так, я втік. Думаю, я на це заслужив.
— Нічого в Англії? Дякую, Поттере, — Пенсі з усієї сили грюкнула склянкою об стіл і схопилася на ноги, хапаючи свій клатч.
Гаррі закотив очі й допив свій напій, перш ніж піднявся.
— І це каже дівчина, що так швидко запропонувала моє життя в обмін на своє.
Перед тим, як Поттер встиг зрозуміти, що відбувається, він уже відчув жіночу долоню на своїй щоці й почув тихе схлипування.
Провівши язиком губами, Гаррі намагався впоратися з пекучим болем і потворною правдою, що він промовив єдину річ, яку заприсягся собі не казати.
— Ти залишив мене. Після Дамблдора… ні сови, ні ідіотського оленя — нічого, щоб повідомити мені, що ти живий. Ти не знаєш, що я пережила у школі, поки ти був із Ґрейнджер і Візлі. Не знаєш, що мені довелося зробити, щоб вижити. Не уявляєш, як сильно ці слова переслідують мене щомиті відтоді, як я їх вимовила.
— Пенс, — йому забракло слів. Кожна сльозинка на її щоках нагадала чоловіку про те, де він оступився, про помилки, яких чарівник припустився, щоб перемогти Волдеморта. — Я не звинувачую тебе. Зважаючи на те, що я нині знаю, я шкодую, що вони не схопили мене тоді. Можливо… можливо, все було б інакше.
Витираючи сльози, що котилися її щоками, відьма криво посміхнулася.
— Ти бовдур, Гаррі Поттере. Тобі потрібно припинити пробачати людям, які цього не заслуговують.
Чоловік опустив свій погляд на килим під їхніми ногами, коли Паркінсон відступила, розвернувшись до дверей, щоб знову покинути його життя.
— Ти повернешся завтра? — насилу вимовив Поттер здавленим голосом.
Цокання підборів Пенсі припинилося, і вона важко зітхнула.
— Так.
А потім відьма пішла, не залишивши по собі навіть крихти надії.
Пенсі.
Нерозумно. Марно. Абсолютно безглуздо.
Коли Пенсі зайшла до своєї вітальні, вона щосили жбурнула клатч у безпомічне крісло так, ніби воно особисто образило її, і рушила до столика з напоями.
Чому Паркінсон вирішила… Чого вона взагалі розглядала…
— Кохана… — це просте слово ніжності викликало у жінки хвилю неприємних мурашок усім тілом та змусило стиснути пальці на стінках порожньої склянки.
Касіус.
Проковтнувши неприємний клубок нервів, що підступив до горла,
Пенсі хутко натягнула на обличчя посмішку.
— Любий, я не знала, що ти сьогодні вдома.
Наливши собі випити, вона озирнулася і побачила Касіуса, який сидів у кріслі, тримаючи у правій руці склянку з віскі. Чоловік мав кепський вигляд, наче прокинувся ще п'яним і продовжував прикладатися до пляшки.
Колись Кас був гарним, і, мабуть, зараз теж буде таким, якщо дозволить собі достатньо протверезіти.
— Де ти була?
Пенсі лише знизала плечима, напружено сівши на край дивану.
— З Тео. Він щойно повернувся до міста, і я хотіла...
Жінка ледве встигла договорити, як Касіус жбурнув склянку, що була в його руці об стіну, і її уламки розсипалися підлогою на друзки. З тихим схлипом Пенсі втиснулась у диван, тремтіння пробрало її до кісток. Кас миттєво опинився на ногах, обхопивши її своїми грубими руками, відьма відчувала, як від нього тхне застояним віскі та сигаретним димом.
— Ти ж не брешеш мені, дорогенька? — чоловік провів кінчиком язика своїми зубами, міцно схопивши її за підборіддя, тим самим змушуючи Пенсі дивитися йому в очі. — Тому, що я не думаю, що зможу жити, якщо моя любляча дружина вважає за потрібне брехати своєму чоловікові. Чоловікові, який був таким добрим до неї.
У носі защипало, а живіт скрутило від страху. Пальці Каса впились ще сильніше, настільки міцно стискаючи її щелепу, що Паркінсон була впевнена, що та зламається, якщо Касіус невдовзі не відпустить.
— Касе… Ти робиш мені боляче, — слова обірвалися на схлипі, коли Пенсі намагалася відійти від нього. Але чим сильніше вона смикалася, тим сильніше Ворінґтон тримав її. — Касе, благаю. Я не брешу, я кохаю тебе.
У Касіусових сірих очах спалахнуло пекуче полум'я, поки він дивився на неї з насмішкою. Пенсі знала цей погляд: вона вже бачила його забагато разів до того.
— Касе… — руки Паркінсон лягли йому на плечі, ковзаючи щоками, а в жіночому голосі звучало каяття та любов. — Я кохаю тебе. Повернись до мене. Поцілуй мене.
Злі сльози виступили у його очах, і чоловік ривком відпустив Пенсі, лише щоб уп'ястися у її вуста бридким поцілунком. Незграбний язик Касіуса пропхався між губ відьми, коли він поклав Пенсі спиною на диван і переліз через неї. Ворінґтон залишав синці там, де торкався, завжди бажаючи зробити це сильніше — грубіше — і з кожним грубим дотиком вона докладала все більше зусиль, аби стримати свою істерику.
Іноді Касіус карав Пенсі сексом, зганяючи на її тілі свою агресію за життєві невдачі й пияцтво. І відьма була вдячна йому за це, бо деколи чоловік хотів не квапитися — цілував її тіло і витягував з неї задоволення, а для Паркінсон це було занадто.
Хай це буде швидко. Нехай, якнайшвидше скінчиться.
Касіус увійшов у неї, його член навіть не встиг повністю затвердіти. Протухлий подих з його рота обвівав Паркінсон тоді, як вона намагалася видавати задоволені звуки, доки Кас продовжував незграбно трахати її на дивані.
Доки він намагався кінчити, а чоловічі пальці міцно стискали її горло, Пенсі розмірковувала про те, яким могло бути її життя, якби вона просто втекла з Гаррі Поттером, коли у неї була така можливість.
Пенсі одягнула свою багряну сукню, яка, здавалося, майоріла навколо її колін і вдало облягала груди. Одягаючись, відьма почувалась трохи безглуздо, особливо, коли одягла на голову капелюх-таблетку, і злегка накинувши на очі марлеву вуаль.
Паркінсон утупилася у своє віддзеркалення. Вона досі залишалася гарненькою, можливо, не такою юною і вродливою, як до заміжжя, але все ще достатньо молодою. І досить вродливою.
Її увагу привернули синці у формі пальців збоку від горла і трохи вище грудей. Вони були нічим у порівнянні з болем у передпліччі. Синець на вилиці розпух — результат другої порції, яку Касіус випив напередодні ввечері.
Натхненно зітхнувши, Пенсі витягнула чарівну паличку, щоб приховати їх. Відьма могла б із легкістю нанести мазь від синців, що лежала в шухляді, — ушкодження загоїлися за годину, якби вона так вчинила. Але після стількох років Паркінсон зрозуміла, що синці їй потрібні — вони були постійним нагадуванням про її стійкість.
Хтось інший тягнув би власне минуле за собою, як мертвий багаж, але Пенсі носила своє, як броню. Якщо вона змогла прожити п'ять років у ролі місис Ворінґтон, вона зможе все, що завгодно.
Змахнувши сльози, відьма вийшла зі своєї кімнати, попрямувавши до головного входу. За мить Паркінсон уже опинилася на галявині нового маєтку Поттера.
Було дурістю приходити сюди знову, особливо після того, як Касіус відреагував минулої ночі, але Пенсі не могла залишитися осторонь. Паркінсон прагнула побачити Гаррі майже щодня протягом п'яти років, а тепер, якимось дивовижним чином, він опинився на відстані помаху чарівної палички.
Ледь Паркінсон ступила на галявину, як двері відчинилися.
Чоловік стояв там, з кривою усмішкою на вустах та розкуйовдженим волоссям. Закотивши очі, відьма плавно піднялася сходами й зупинилася прямо перед ним.
— Поттере.
— Паркінсон, — протягнув він, посміхаючись, і відступив убік, даючи змогу їй пройти. Пенсі не потурбувалася виправити слова Гаррі.
Будинок був такий же, як і вчора, і позавчора, але відьма не могла втриматись, щоб не озирнутися посеред фоє, затамувавши подих від його величі.
— Ти повернулася, — це не було питання.
— Повернулася.
Пенсі мовчки дивилася на Поттера, знову і знову закарбовуючи в пам'яті гострий вигин його щелепи й запеклий погляд зелених очей.
— Я хотів зробити собі канапку. Хочеш одну?
Паркінсон блимнула очима, зморщивши носа.
— Канапку?
На обличчі Гаррі з’явилася весела усмішка, яку він відчайдушно намагався приховати.
— Так. Ну, знаєш, зазвичай, це два шматки хліба, якесь м'ясо, зелень, помідор...
— Я знаю, що таке канапка, Поттере. Я не збагну, чому ти живеш у цьому величному будинку, не маючи ельфів, які могли б зробити тобі бутерброд.
Чоловік знизав плечима, знову засунув руки в кишені й попрямував назад коридором.
— Мені подобаються канапки.
Пенсі ще якусь мить стояла на там, перш ніж нарешті позбутися напруги й піти слідом за господарем дому.
— Розкажи мені про життя Леді Ворінґтон, — сказав Гаррі, жуючи хліб. — Все так, як ти хотіла?
Пенсі відсахнулася, проковтнувши свій шматочок.
— Звісно.
— Я мало пам'ятаю його в Гоґвортсі.
Відклавши бутерброд, вона витерла серветкою рот, а потім спробувала дістати чипси з тарілки, що лежала у неї на колінах. День був прекрасним, тепле весняне сонце заливало галявину на задньому дворі маєтку, де вони вдвох сиділи на м'якому тапчані просто неба.
Гаррі сперся ліктем на край підлокітника, де, напевно, також лежала його тарілка, і дивився на неї так, наче вона зберігала у своїй свідомості всі таємниці всесвіту.
— Не думаю, що він був тим, що особливо запам'ятовується, — сказала відьма з легкою усмішкою на вустах, поставивши тарілку на траву. З довгим зітханням вона потягнулася, закинула ноги на протилежний стілець і поклала голову на коліна Поттера. — Досить про мене…
Гаррі усміхнувся, відсунувши тарілку одним помахом руки. Потім доторкнувся до неї, цей дотик не повинен був стати настільки значущим, але став усім.
Його мозолисті пальці торкнулись згину її ліктя, коли він вмощувався на своєму місці. Наче це був звичайнісінький момент, ніби так і мало бути.
— Ха! Ми майже не говорили про тебе. Розкажи мені, чим ти займаєшся останні кілька років?
— Нічим. А що ти робив останні п'ять років?
Чоловік скривився, його пальці сягнули її шовковистого волосся, як він робив це сотні разів раніше.
— Я багато де бував: Штати, Південна Америка, Азія. Деякий час жив як маґл, але мені набридло мити посуд… — вони обоє розсміялися, і смарагдовий погляд Поттера зупинився на ній, з кожною миттю стаючи дедалі палкішим. — Здебільшого, просто сумував за тобою.
Пенсі насупилася.
— Ти не можеш говорити мені такі речі.
— Але це правда, — вуста Гаррі смикнулися у легкій усмішці.
— Розкажи мені, що ти робила, окрім того, що сумувала за мною.
Поттер засміявся, а вона — ні, бо пішов він під три чорти. Пенсі провела п'ять років без нього, поки Гаррі мандрував світом, не даючи жодних гарантій, що хоча б живий. Тихе невдоволення почало вирувати в її шлунку, тому Паркінсон щосили стиснула щелепу.
— Послухай, Поттере. Я нічого не робила, ясно? Займалася тим же, що й завжди: носила гарні сукні, ходила на вечірки й виживала.
Гаррі завмер.
— Пенсі, що ти… — він простягнув руку, щоб торкнутися її передпліччя, але жінка скрикнула, висмикнула свою руку, підхопившись з місця, де лежала. — Пенсі?
— Нічого, Поттере. Просто облиш це.
Паркінсон не могла дивитися йому в очі. Здавалося, Гаррі бачить її наскрізь, попри брехню та чари. Вона не могла витримати такого сорому.
У панівній тиші було чутно, як чоловік заскрипів зубами, коли різко піднявся, щоб повернутись до будинку.
— Я вб’ю його.
— Гаррі! — спотикаючись, жінка пішла назирці, чіпляючись за рукав його плаща, доки її щоками текли гіркі сльози. — Не треба! Ти не знаєш, про що говориш.
Поттер підійшов до неї з чарівною паличкою, і перш ніж Пенсі встигла щось вдіяти, навів ту на Паркінсон, промовивши:
— Фініте.
Ще одне схлипування вирвалося із горла Пенсі, коли вона відчула, як її магія розвіюється. Несила дивитися на Гаррі, відьма заховала обличчя у долоні. Паркінсон не знала, чого очікувати, але, коли він обійняв її, міцно притиснувши до себе і погладив по волоссю, жінка зламалася остаточно.
— Ми повинні витягти тебе звідти, Пенсі. Ми підемо — і заберемо твої речі. Ти можеш…
Відьма похлинулася гірким сміхом, з насмішкою вирвалася з його обіймів.
— Ти думаєш, що це так просто?
— Можливо.
— Усе гаразд. Це просто була складна ніч, але я в порядку. Все добре.
— Нісенітниці. Поглянь на себе, подивись, що він з тобою зробив. Я б ніколи…
— Припини! Ти не знаєш, про що говориш. Тебе тут не було! Тебе не було надто довго, Гаррі. Ти врятував світ і втік, доки ми збирали уламки. Я не перепрошуватиму за те, як вижила і через що продовжую жити. Якщо тобі було не байдуже, ти мусив, трясця, залишитися.
— Пенсі, ти ж знаєш, що все не так просто. Я... я не зміг. Але я здатен зробити це зараз, можу все виправити. Я врятую тебе.
Сльози котилися жіночими щоками, а щелепа тремтіла.
— Я не твоя, щоб рятувати, Золотий Хлопчику.
Прихопивши клатч і капелюшок, Паркінсон вийшла з дому, підбори хрускотіли гравієм, коли Поттер обігнув її й різко зупинився. Його власні сльози врешті вирвалися назовні.
— Пенсі, я кохаю тебе. Кохаю тебе сьогодні, так само сильно, як і тоді. Я не хочу, щоб ти йшла. Не хочу, щоб ти була з ним. Пенсі, ти можеш залишитися тут зі мною, і ми будемо разом. Ти не повинна так жити!
Миттю пізніше Пенсі опинилася в обіймах Поттера, одна з його рук ніжно обіймала її потилицю, а чоловічі вуста притулилися до її. Паркінсон дозволила собі цю єдину мить, насолоджуючись тим, як поцілунок розпалював її шкіру та нутрощі, аж доки жінка не захотіла випростатися і розчинитись у ньому. Вільна рука Гаррі обвила її талію, притягуючи ближче, доки чоловік цілував Пенсі все палкіше та пристрасніше.
Реальність знову впала на Паркінсон занадто швидко, і вона заплакала, відштовхуючи його від себе.
— Ти не мав цього робити, — затамувавши подих, промовила відьма, її обличчя зблідло, а щелепа тремтіла.
— Я кохаю тебе, — це зізнання було, наче бальзам на її понівечену душу, і навіть якби це було все, що Пенсі мала до кінця своїх днів — з нею було б усе гаразд.
Випроставшись у повний зріст, Паркінсон шморгнула носом і витерла сльози.
— Ти дурень, якщо кохаєш мене, Гаррі Поттере. Завжди ним був.
Миттю пізніше її вже не було, вона повернулася до місця, яке все ще називала домом.
Гаррі довго витріщався на те місце, де мить тому стояла Пенсі.
Він надто старався, надто сильно хотів її.
Увесь цей час його план існував, лише як щось далеке, а тепер Поттер усе зруйнував одним зухвалим жестом.
Коли почав імжити дощик, Гаррі нарешті отямився від своїх думок і повернувся до будинку, якраз тієї миті, коли на землю впала проливна злива.
Гаррі був самотнім уже п'ять років, і однаково тиша душила його.
Чарівник купив цей будинок, що довести щось собі, можливо — їй. Поттеру потрібно було знати, що у світі є місце, за збереження якого він би боровся, але чим довше Гаррі про це думав, тим чіткіше усвідомлював — це неправда.
Сама суть існування Поттера полягала у простому факті: дарма, що Гаррі, начебто, завжди був потрібен людям, він був розхідним матеріалом, від якого легко позбавлялися при виникненні найменшої проблеми.
І він міг жити з цим, коли йшлося про друзів, Дамблдора, Орден… Але не Пенсі. Це була безглузда мрія — думати, що колись вона знову зможе покохати його, а втім, це однаково залишалося його найзаповітнішим бажанням.
Поттер неквапливо ходив будинком, важко підіймаючись сходами. Одним помахом руки Гаррі зібрав усі свої речі: дорогі сорочки та штани акуратно лягли у валізи.
Чикаго добре його прийняв, у Перу теж було непогано. Можливо, він повернеться туди, може, поїде кудись у нове місце. Куди б Гаррі не вирушив, це буде не Англія, і цього було достатньо для нього.
Зменшивши свій багаж, він спустився сходами вниз, переможено опустивши плечі, коли востаннє глянув на будинок, що лише нещодавно був символом усіх його надій.
Гаррі хотів спалити його.
Переступивши поріг, чарівник завмер.
На галявині, задерши підборіддя і пильно спостерігаючи, стояв Теодор Нот.
— Привіт, Поттере. Давно не бачились.
— Чого ти хочеш? — Гаррі скривився, спустившись з ґанку.
Нот підтис губи, примружуючись, вивчаючи Гаррі, але продовжив:
— У мене таке враження, що ти збираєшся поїхати. Бачиш-но, я щойно від Пенсі.
З горла чоловіка вирвався гортанний хрип.
— Так, без жартів. У мене немає причин залишатися.
Поттер пройшов повз нього, сповнений рішучості, як ніколи.
— Ти ж знаєш, вона кохає тебе.
Чоловік завмер, озирнувшись.
— Що ти сказав?
— Ця відьма сходить з розуму за тобою, скільки себе пам'ятаю, і я знаю, що вона все ще кохає тебе. В останні декілька років Пенсі збилася зі шляху, перетворилася на порожню оболонку дівчини, з якою я виріс. Адже та дівчинка уже давно б зачаклувала яйця своєму придурку-чоловікові.
— Я не потрібен їй, Ноте. Я не збираюся сидіти тут і чекати на неї…
— Так, але ти повинен, — перебив Теодор. — Ти мусиш зачекати, адже я знаю її. Єдине, чого Пенсі бракувало всі ці роки — це те, за що варто боротися. Думаю, якби у неї це було, то вона б вже давно здивувала всіх нас.
Гаррі невесело посміхнувся, здійнявши руки до неба, і розвернувся.
— І ти думаєш, що це я?
— Я знаю, — Тео зробив кілька кроків назустріч і поплескав чарівника по плечу. — Не йди. Від неї пішло стільки людей, що вистачить на все життя. Пенсі потрібен хтось, хто покаже їй, що він цього не зробить.
Нот з тріском явився, залишивши Гаррі стояти з багажем посеред галявини. Поттер був надто впертим, щоб залишитися, і надто сповнений надії, щоб піти.
Дощ не вщухав, заливаючи землю і затоплюючи територію маєтку. Стос зачарованих запрошень акуратно лежав посеред столу у фоє, і йому потрібно було лише змахнути рукою, щоб вони були розіслані половині чарівної Англії.
Якби він це зробив, то в п'ятницю ввечері його дім знову заповнився незнайомцями, шумом і порожнечею, позбавлений присутності тієї, кого Гаррі найбільше бажав.
Тео Нот, звісно, не переконав Гаррі залишитися, але вмовив його затриматися.
Хоча більшу частину свого дорослого життя Поттер провів на втіках, щось у цьому місці здавалося постійним. Якщо він піде зараз, то вже не повернеться.
Його розум несамовито метався між спогадами та мріями, доки Гаррі спостерігав за тим, як за вікном ллє як з відра.
Мерехтіння магії пройшлося його шкірою, і Поттер завмер, заплющивши очі.
Позаду нього відчинилися двері, звук дощу заполонив тишу довкола. Чоловік задер підборіддя, серце у грудях шалено калатало, коли він почав рахувати свої вдихи.
Один.
Один крок.
Два.
Щось важке впало на підлогу.
Крок. Крок. Крок.
Чотири.
Гаррі зрозумів, що це вона, ще до того, як Пенсі торкнулася його. Він ніколи не забуде, як її тіло притискалося до нього. Як жіночі руки обійняли його талію, а щока притулилася до спини. Ця мить тривала вічність, і тоді Поттер нарешті відчув себе цілісним.
— Привіт, — промовила відьма.
Його вуста здригнулися у слабкій усмішці, і повернувшись в її обіймах, він підхопив відьму на руки.
За плечима Паркінсон чоловік побачив кілька валіз, що стояли біля дверей, і лише один цей вид викликав у нього сплеск надії в грудях.
— Привіт.
— Знаю, що у тебе тут тіснувато, але я подумала, що ти зможеш знайти для мене місце на деякий час.
Усміхнувшись ще ширше, він пригорнув жінку ближче до себе, поцілував у скроню і кивнув:
— Для тебе завжди знайдеться місце поруч зі мною.
І тоді Гаррі поцілував її. Цілуючи, аж поки за його повіками не затанцювали зірки й не перехопило подих.
Поттер заприсягнувся кожною зіркою на небі, що більше ніколи не буде настільки дурним, що залишити Пенсі Паркінсон.