Work Text:
Привид тихо зайшов до палати Соупа, але той вже не спав. Повернувши голову, він слабко посміхнувся і підняв руку, вітаючи лейтенанта. Привид обійшов ліжко і присів на його край так, щоб бачити двері. Тільки після цього він взяв Соупа за руку, трохи схилився і торкнувся його долоні губами крізь тканину балаклави. Джоні погладив його по щоці, а потім обережно погладив кінчиками пальців світлу брову Привида. На відміну від маски, балаклава дозволяла побачити більше, але роздивитись пильно заважали темні сліди від чорного маскувального гриму, яким лейтенант замазував відкриті частини обличчя перед місіями. Здається, фарба в’їлася в бліду шкіру настільки сильно, що відмити її повністю було просто неможливо. Ну, або Привид навіть не старався, бо знав, що дуже скоро доведеться замальовувати обличчя знов.
Соуп повільно водив пальцями навколо заплющених очей Привида, знаючи, що така нехитра ласка завжди розслабляє його, а якщо робити це достатньо довго, то незворушний лейтенант Райлі зовсім попливе від задоволення. Колись Соуп і уявити собі не міг, що стане єдиним, хто отримав привілей торкатися Привида і не ризикувати при цьому отримати перелам пальців або кінцівки. Лейтенант ненавидів, коли хтось порушував його особисті кордони, та і, завдяки його репутації, охочих зробити це майже не було. Виключенням став лише Соуп, який зараз спостерігав, як крижаний і незворушний лейтенант Райлі все більше схиляє голову, підставляючись під його пальці.
- Саймоне, - гукнув його Джоні, і Привид трохи здригнувся, випрямився, розплющив очі й схилив голову набік, чекаючи питання, - скажи, чому я тільки сьогодні, на четвертий день після місії, абсолютно випадково дізнаюся, що тебе також було поранено?
- Ну і хто мене здав? – незадоволено поцікавився Привид, який заборонив всьому медичному персоналу розповідати капітану МакТавішу про його поранення.
- Це не має абсолютно ніякого значення, - Соуп суворо подивився на Привида. – Лейтенанте Райлі, я чекаю відповіді!
- Обидві кулі пройшли навиліт, сер! – Привид рефлекторно випрямив спину, дивлячись прямо перед собою. – Це пара подряпин, які не заважають мені лишатися в строю, капітане МакТавіш!
Інколи Соупа лякало те, як легко Привид перемикається з режиму людини у режим суперсолдата, а інколи це навпаки – дуже допомагало. Зараз, втім, Джоні більше хотів бачити Саймона, а не лейтенанта Райлі, тому зітхнув і знов взяв руку в тактичній перчатці у свої.
- Я хочу дещо подарувати тобі, Саймоне, - сказав він, і повернув голову в бік тумбочки. – Відкрий, будь ласка, шафку. Там має бути сірникова коробочка, бачиш? Візьми і відкрий її.
Привид чітко виконав всі вказівки, зазирнув у коробочку, а потім витрусив з неї на долоню два зім’яті шматочки металу.
- Це мої два життя, - Соуп лагідно усміхнувся. – Вони – твої.
- Джоні, - Привид подивився йому в очі і міцно стиснув кулі в кулаку, - прошу тебе, пообіцяй, що більше ти не будеш робити мені таких подарунків.
- Я пообіцяю, тільки якщо ти зробиш те саме, - серйозно проговорив Соуп і стиснув пальцями руку Привида. – Давай більше ніхто з нас не буде вмирати, Саймоне?
- Давай, - кивнув той, і Соуп зрозумів, що Привид усміхається.
Вони поговорили ще трохи, а потім лейтенант отримав повідомлення від капітана Прайса, котрий викликав його до себе. Залишати Соупа йому абсолютно не хотілося, але військовий обов’язок – понад усе, і капітан МакТавіш теж прекрасно це розумів.
- Йди, - дозволив він, випускаючи руку Привида. – Але спочатку у мене буде для вас невеличка місія, лейтенанте.
- Я слухаю, - Привид здивовано на нього подивився.
- Справа така, що я за словами лікаря буду валятися тут ще мінімум три тижні, - Соуп дуже тяжко зітхнув. – Тому я хочу, щоб ви, ель-ті, сьогодні ввечері таємно пронесли сюди пару пачок чіпсів, шоколадні батончики і жуйки, будь-які, тільки не м’ятні.
- Слухаюсь, сер, - дуже серйозно відповів Привид. – Для цього мені потрібне лише підтвердження вашого лікаря про те, що вам все це можна, капітане МакТавіш.
- Ну ти і покидьок, - розчаровано зітхнув Соуп, а потім знов тепло усміхнувся. – За це я тебе і люблю.
Привид, як завжди, нічого не відповів і, здається, вирішив, що розмову закінчено. Зазвичай Джоні не звертав на це уваги, бо знав, що Саймон не такий, як інші, і пересічні норми етикету для нього не підходять, але зараз, чомусь, відсутність відповіді його зачепила. «Мабуть, це через кляті ліки», - подумав Соуп, але рот його вже промовляв зовсім інші слова.
- Чому ти ніколи не відповідаєш, коли я кажу, що люблю тебе? – спитав він.
- Але ж я вже зізнався тобі у коханні, - нагадав Привид. – Ти знаєш, що я тебе люблю. Якщо щось зміниться, я одразу тебе повідомлю. А до того я не бачу сенсу повторювати одне й те саме людині з такою хорошою пам’яттю, як у тебе.
- Що ж… - Соуп знав лейтенанта досить добре, але подібні його логічні висновки досі інколи заводили в глухий кут. – Тоді до вечора?
- Так, - Привид кивнув, підійшов до дверей, зітхнув і, не повертаючи голови, сказав, - я тебе теж, Джоні.
Капітан Прайс виглядав заклопотаним, але задоволеним. У його кабінеті стояв туман від сигарного диму, і лейтенант подумав, що освіжувач повітря, який обіцяв Соуп, тут взагалі не допоможе, але вголос казати цього не став. Він сів на поставлений для нього стілець, підняв балаклаву на ніс і дістав цигарки.
- У мене для тебе дві новини, Саймоне, - повідомив капітан. – По-перше, нарешті прийшли всі твої документи. Ти знов офіційно живий, до того ж весь цей час перебував на службі у Британській армії, тож отримаєш зарплатню за весь рік, включно з різноманітними надбавками за секретність і наднормову працю. Зайдеш в бухгалтерію, тобі дадуть підписати відомості, і на твій рахунок впаде кругленька сума.
- Це хороша новина, - без особливої радості відповів Привид, у якого на рахунку і так була немаленька сума, бо він майже не витрачав гроші, задовольняючись тим, що йому давала армія. – А яка друга?
- Оскільки капітан МакТавіш вибув зі строю на досить тривалий термін, я офіційно призначаю вас, лейтенанте Райлі, тимчасовим виконавцем його обов’язків, - сказав капітан. – Тепер ти – командир загону.
- Мене? – здивувався Привид.
- Ну а кого? – капітан підняв брову. – Кьоніга?
- Ну… він казав, що був полковником, - з сумнівом промовив лейтенант, потираючи потилицю.
- А ще він казав, що його вигнали з армії, - Прайс хитро примружив очі, - до того ж Соуп окремо наголосив, що хоче бачити на цьому місці саме тебе, коли ми розмовляли з ним вчора.
- І нічого мені не сказав, - зітхнув Привид, а потім рішуче загасив недопалок, встав і випрямився по стійці струнко. – Слухаюсь, сер! Дозвольте йти?
- Дозволяю, - махнув рукою капітан, і лейтенант покинув його кабінет.
Насправді Привид не був в захваті від цього нового, нехай і тимчасового, призначення. Він дійсно виконував такі обов’язки, допомагаючи капітану Прайсу не тільки на полі битви, а і в кабінеті з папірцями. Але тоді під його командуванням були хоч і не близькі, але добре знайомі люди, які знали і поважали його. Ці ж нові бійці, окрім хіба що Кьоніга, все ще були для нього абсолютно незнайомими людьми, які йому не дуже то і довіряють. З самого свого повернення він помічав на собі їх косі погляди, і всі розмови одразу ж затихали, коли він з’являвся в полі зору. Однак цього хотів Соуп, і Привид не міг його підвести.
У курилці біля житлового корпусу стовбичила Клео, і Привид підійшов до неї.
- Збери всіх в кімнаті відпочинку, - наказав він. – У тебе п’ять хвилин.
- Слухаюсь, сер! – відповіла вона, але забарилась.
Привид повільно зробив ще один крок до неї і переконливо подивився в очі з висоти свого зросту. Клео ледь помітно втиснула голову в плечі, а потім швидко побігла до входу в житловий блок. Проводивши її поглядом, Привид сів на лавку, низько опустив голову в капюшоні, підняв балаклаву на ніс і закурив цигарку, збираючись з думками перед розмовою з бійцями.
Коли він зайшов до кімнати відпочинку, всі все були вже там і одразу витягнулися по стійці струнко, як тільки його побачили.
- Дозвольте звернутися, сер! – вийшов вперед Хорангі.
- Дозволяю, - кивнув Привид і внутрішньо напружився.
- Від імені всього підрозділу хочу сказати, що ми у захваті від того, як блискуче ви завершили нашу останню місію! – відчеканив Хорангі. – Ви вивели весь загін без жодної втрати, і це вражає. Тому відтепер ми безперечно довіряємо вам і будемо виконувати всі ваші накази, якщо вони не суперечитимуть наказам капітанів МакТавіша і Прайса.
Хорангі клацнув каблуками, і всі бійці чітко і злагоджено виконали військове вітання.
Привид був абсолютно вражений, тому що нічого подібного з ним ще не відбувалося. Його, звісно, поважали, але поза місіями вважали за краще триматися подалі і вже точно ніколи не виказували своєї поваги ось так, прилюдно. Привид абсолютно не знав, як реагувати, тому просто повторив жест бійців, а потім опустив руку і скомандував:
- Вільно!
Всі розслабилися, але продовжили стояти, тільки Кьоніг присів на край стола для більярду, весело примруживши свої очі в прорізах капюшона.
- Взагалі я зібрав вас, щоб повідомити, що поки капітан МакТавіш лікує свої рани, капітан Прайс призначив мене виконувати його обов’язки, - сказав Привид і відчув, як на його губах під балаклавою з’являється посмішка. – Тому я радий дізнатися, що у нас з вами не буде проблем.
Бійці весело переглянулися, а потім Кьоніг встав, схрестив руки на грудях і спитав:
- Чому тебе? Чому не мене? Я теж міг би командувати! Я взагалі-то полковник!
- Кьоніг, не можна стати полковником, якщо вбити полковника і забрати його погони, - вліз Хорангі, який здавався зовсім крихітним поряд зі здоровенним австрійцем. – Це так не працює, розумієш?
- Та і ти наче казав, що хотів бути снайпером, а не командиром, - додав Привид, і здивовано побачив, як бійці починають посміхатися так, як зазвичай посміхалися після чергового жарту Соупа.
- От з цим вже не посперечаєшся, - зітхнув Кьоніг і знов сів на стіл.
Привид не став питати у Хорангі, чи правда те, що він сказав. Може Кьоніг і не є взірцем для наслідування як солдат, може він дійсно трохи божевільний, але Привид був впевнений, що той гіпотетично вбитий ним полковник заслужив свою долю. Може, це сталося на полі битви, а може це взагалі просто чергова байка Кьоніга, яку він розповів навмисно, щоб подивитись, як далеко розійдуться плітки.
Решту дня Привид провів в кабінеті Соупа, котрий був меншим і темнішим за кабінет капітана Прайса, до того ж тут панував повний безлад. Лейтенант терпляче розбирав і систематизував папери, відволікаючись лише на короткі перекури. Для цього він знайшов такий самий детектор диму, як у Прайса, і аналогічним способом від’єднав його, щоб не спрацювала пожежна сигналізація. Цю нудну роботу Привид закінчив незадовго до вечері і вирішив піти до Джоні і скласти йому компанію, взявши собі щось зі столової шпиталю. Але перед тим, як кудись йти, лейтенант впав в крісло Соупа, відкинувся на спинку і з насолодою закинув поранену ногу на стіл. Йому потрібно було кілька хвилин відпочинку, і він сподівався провести їх в тиші, але дзвінок мобільного зруйнував ці мрії. Привид зітхнув, глянув на номер і, не впізнавши його, натиснув зелену кнопку і підніс телефон до вуха.
- Говорить, - грубо кинув він, не витрачаючи часу на правила етикету.
- Добрий вечір, - почув Привид приємний і смутно знайомий жіночий голос, - це лейтенант Райлі?
- Так, це я, - не набагато привітніше відповів той.
- Я Ісла МакТавіш, мати Джоні, - представилася жінка. – Ви були у нас в гостях, пам’ятаєте?
- Так, - знов коротко відповів Привид, але агресії в його голосі значно поменшало. – Звідки у вас цей номер?
- Від Джоні, - сказала Ісла таким тоном, наче відповідь була чимось абсолютно очевидним. – Він сказав, що якщо з ним щось станеться, я можу подзвонити вам. І зараз я знаю, що він поранений, але він нам нічого не каже, окрім того, що у нього все добре. Будь ласка, лейтенанте, розкажіть мені більше. Прошу вас.
- У нього… - Привид запнувся, не знаючи, що відповісти, а потім все ж зробив вибір на користь правди. – У нього не все добре. Але обов’язково буде. Лікарі кажуть, що потрібен час.
- Слава Богу, - жінка на тому кінці лінії, здається, тихенько схлипнула від полегшення. – Дякую вам, лейтенанте Райлі. Джоні розповів, що ви врятували йому життя.
- Він перебільшив, - заперечив Привид. – Був бій, з’явилися несподівані обставини, таке трапляється часто і це звичне діло.
- Джоні казав, що ви так відповісте, - тепер Ісла абсолютно точно усміхалася. – А ви як себе почуваєте? Вас же теж було поранено.
- У мене все добре, - автоматично відповів Привид і встав з крісла. – Мені потрібно йти.
- Не буду більше вас затримувати, - одразу ж відповіла мати Соупа. – Тільки, будь ласка, не кажіть Джоні, що я вам дзвонила.
- Прийняв, - коротко кинув Привид і натиснув на кнопку завершення розмови.
Цей несподіваний дзвінок його збентежив. Виявляється, Соуп дав його номер батькам як свій екстрений контакт. А ще говорив про нього принаймні з матір’ю. У світі поза армією це напевне означало щось дуже важливе, але Привид ніяк не міг зрозуміти – що саме.
На шляху до шпиталю лейтенант зайшов до кафетерію і купив шоколадний батончик. Поговоривши з лікарем, він впевнився, що Соупу таке можна, та пішов до його палати. Капітану МакТавішу як раз тільки-но привезли вечерю, і він з незадоволеним виглядом сидів і витріщався на тарілку каші з вареною куркою.
- Я не хочу їсти це лайно! – поскаржився Соуп, як тільки побачив Привида. – Може кулі і не вбили мене, але ця огидна жратва точно вб’є!
- Не драматизуй, - Привид присів на край його койки. – Тобі потрібно відновлювати сили, тож будь ласка, не вередуй та їж. Зробиш це для мене, Джоні?
- Який же ти інколи покидьок, - зітхнув Соуп і взяв виделку. – Ти ж знаєш, що я не можу відмовити, коли ти просиш мене ось так!
- Знаю, - погодився Привид, - і тому, якщо ти будеш хорошим хлопчиком і все з’їси, я дам тобі це.
З цими словами він витягнув з кишені батончик, і Соуп одразу повеселішав і накинувся на їжу. Відволікати його Привид не став. Лише коли тарілка спустіла, а обгортка від шоколадки відправилася у смітник, він знов заговорив з Соупом.
- Чому ти не сказав вранці, що Прайс призначив мене на твоє місце? – спитав він.
- А чому ти не сказав мені, що Прайс збирається підвищити мене до капітана? – питанням на питання відповів Соуп, але на губах його грала все ще слабка, але весела посмішка, і Привид зрозумів, що він не сердиться.
- Справедливо, - погодився він, зняв перчатки і взяв Соупа за руку. – Знаєш, здається, твої бійці мене прийняли.
- Ще б пак, - Соуп посміхнувся і переплів свої пальці з пальцями Привида. – Ти ж був там справжньою рок-зіркою!
- То ти скажеш, звідки ти знаєш, що там трапилося? – схилив голову лейтенант.
- Кьоніг вчора заходив, - пояснив Соуп, - довго і мальовничо розповідав, як ти тягнув мене через всю зону, поки він грався в снайпера. Добре, що я цього не бачив.
З цими словами Джоні Привид був абсолютно згоден і як лейтенант, і як його… партнер? Коханець? Хлопець? Цього Саймон ще не знав, але обов’язково збирався з’ясувати.