Work Text:
Соуп зайшов до кімнати відпочинку і не одразу помітив Привида, котрий нерухомо стояв біля стіни з портретами загиблих. Чомусь нікому не спало на думку зняти його фото, і зараз він дивився на чорну стрічку та знов думав про те, що виявився занадто слабким, щоб врятувати Роуча. Той підірвався на міні і навряд чи дотягнув би до допомоги, але тоді, коли вони вдвох опинилися у ямі, він був ще живим. І Привид чудово розумів, що відчував його товариш перед смертю, адже це випробування було для них спільним. Тільки він тут, живий, а Роуча вже рік як нема.
На Привида не звертали уваги. У іншому кутку кімнати Кьоніг голосно сперечався про щось з маленьким у порівнянні з ним корейцем, ім’я якого лейтенант все ніяк не міг запам’ятати, і решта присутніх були захоплені цією виставою. Втім, сам Привид теж не звертав уваги ні на своїх нових колег, ні на Соупа, який тільки зайшов до кімнати. Він збирався провести трохи часу з бійцями, але побачив Привида і тихенько гукнув його, щоб не привертати уваги інших.
- Ти в порядку? – спитав Соуп, теж глянув на портрети і нахмурився. – Його давно треба було зняти.
З цими словами він простягнув руку, зняв фотографію Привида і зірвав з неї чорну стрічку. Лейтенант дивився, як вона плавно опускається у сміттєвий бак, а потім глянув кудись крізь Соупа і спитав:
- У нас є могили?
- Так, - опустивши голову, відповів Джоні й до болю стиснув рамку з фото в руці. – Похорони були розкішними, з усіма військовими почестями.
- Ти їздив туди потім? – продовжував ставити дивні питання Привид.
- Ні, - похитав головою Соуп. – Я знав, що могили пусті. Для мене ти лишився тут, а не десь там під стандартизованою гранітною плитою. Ти, і вони всі також.
Суперечка стала ще голоснішою, і Соуп, зітхнувши, зрозумів, що настав час йому виконувати свої обов’язки командира. Він сунув фотографію в руки Привиду, а потім рішуче підійшов до сперечальників і гаркнув:
- А ну позакривали роти обидва! Що знов трапилось? Кьоніг!
- А чого одразу я? – незадоволено спитав той, але все ж встав, випрямився по стійці струнко і гаркнув не гірше за Соупа. – Прошу пробачення, капітане МакТавіш! Це більше не повториться! Ми з Хорнагі просто обговорювали висадку в Нормандії й наші думки трохи розійшлися, сер!
Соуп тяжко зітхнув. З Кьонігом бувало важко. Його особиста справа була майже такою ж пустою, як і у Привида, і це зовсім не спрощувало життя його командирам. Втім, на відміну від лейтенанта Райлі, в документах Кьоніга принаймні було фото, та і сам він розповідав про себе охоче, але завжди щось різне, так що важко було зрозуміти, де правда, а де вигадки.
- Гаразд, - нарешті, сказав Соуп. – Скоро відбій, тож наказую всім розійтись.
Бійці один за одним вийшли з кімнати відпочинку, і Привид з Соупом лишилися наодинці. Лейтенант знов повернувся до стіни, подумав трохи і повісив своє фото назад, відламавши від нього табличку з іменем та роками життя й смерті.
- Нехай воно буде тут, - сказав він, а потім вийшов, так і не глянувши на Соупа знов.
Джоні не став йти за ним. Він давно вже навчився розуміти, коли Привиду потрібна його компанія і підтримка, а коли навпаки – йому краще побути на самоті. Зараз був як раз другий випадок, тож Соуп почекав кілька хвилин, поправив фото лейтенанта, котре той повісив криво, і пішов до своєї кімнати.
Привид прокинувся посеред ночі і затиснув рот рукою, щоб не закричати. У шпиталі та під час виконання таємної місії він не бачив снів взагалі, але після повернення на базу жахіття стали мучити його постійно, окрім тих випадків, коли він засинав поряд з Соупом.
Ці страшні сни не були чимось дивним або ненормальним. Привид офіційно був мертвим цілих сім хвилин. Він не дихав, його серце не билося, а у його скаліченої душі було повно часу на те, щоб спуститися ad infernum*, а потім повернутись назад. Таку подорож неможливо здійснити без подальших наслідків, і Привид знав – коли медики висмикують людину з самого пекла, його частка завжди оселяється десь глибоко всередині. Зазвичай вона залишається з тим, кому пощастило повернутися з мертвих, до самого кінця його життя.
Привид завжди бачив один і той самий сон. Там були два постріли, яма, задушливий сморід бензину, очі Роуча, в яких билося страшне усвідомлення, вогник сигари, полум’я, страшні крики і біль – нелюдський всепоглинаючий біль, що швидко охоплює все тіло. В перші секунди стає просто спекотно, потім – вже досить неприємно, а далі шкіра починає горіти пекельним вогнем. Нестерпний жар проникає під шкіру, викручує м’язи, опалює кістки, лізе по руці вгору до шиї, до обличчя, і…
На цьому моменті Привид, зазвичай, прокидався у холодному поту, підхоплюючись на ліжку і досі відчуваючи відголоски болю, запахи бензину і горілої плоті. Він переводив дихання, вставав і йшов в душ. Вночі там, звісно, нікого не було, тож він замикав загальну душову кімнату своїм ключем, знімав маску і довго стояв під потоком прохолодної, майже крижаної води, намагаючись остудити палаюче тіло.
Це був звичний для Привида план дій у випадку нічних жахіть, тож він почав рухатись автоматично, не замислюючись. Тремтячими руками він натягнув одяг, перчатки і маску, а потім взяв рушник і вийшов з кімнати. На цьому моменті йому, зазвичай, ставало краще, бо в коридорі завжди гуляв вітер, котрий уносив примарний бензиновий сморід. Але сьогодні, чомусь, свіже повітря не принесло ніякого полегшення. Привид відчував, що його трусить і мутить, а перед очима все пливе так, що до душової він просто не дійде. Втім, повернутися у свою кімнату також було для лейтенанта неможливою задачею, бо там бензином смерділо ще сильніше. Залишався єдиний варіант, і Привид, не дуже усвідомлюючи, що робить, пішов до кімнати Соупа. Його хитало, але він все ж зміг подолати короткий шлях, чіпляючись за стіну, і от, нарешті, перед його очима з’явилася знайома нестатутна табличка.
Соуп умів спати міцно, але залишатись при цьому пильним, тож тихий стук у двері почув одразу. Вскочивши з ліжка, він поспішив відкрити, вирішивши, що сталося щось термінове, що потребує його присутності. Чого він не чекав побачити, так це Привида. Той стояв на порозі похитуючись, його било тремтіння, а погляд абсолютно божевільних очей блукав, не зупиняючись ні на мить. Соуп не став ні про що питати, схопив Привида за плечі і, затягнувши його до кімнати, замкнув двері. Лише підвівши лейтенанта до ліжка і примусивши його сісти, він схилився і взяв в долоні його обличчя в балаклаві, намагаючись спіймати погляд.
- Хей, Саймоне, ти чого? - м’яко проговорив він. – Все добре, чуєш? Подивись на мене, солдате, ну?
Останнє було сказано більш суворим тоном, і це, як не дивно, спрацювало. Погляд Привида зупинився і став осмисленим, він ковтнув повітря, а потім закашлявся, зігнувшись майже навпіл. Соуп сів поруч, обійняв його і міцно притиснув до грудей. Долоня Джоні лягла на обтягнену щільною тканиною балаклави потилицю, і він легенько надавив, схиляючи голову Привида собі на плече. Поступово той перестав здригатися, його напружене тіло розслабилося, дихання вирівнялося, а серцебиття почало уповільнюватись, приходячи до норми. Соуп погладив його по спині і відчув, що футболка наскрізь мокра від поту. Тоді він схилив голову ближче до вуха Привида і тихенько сказав:
- Ти весь мокрий, тобі потрібно перевдягнутися, а то застудишся. Я дам тобі свою футболку і відвернуся, а потім ти розкажеш мені, що сталося, добре?
- Угу, - промичав Привид, але руки, якими вчепився в Соупа, не прибрав.
- Тоді відпусти мене всього на тридцять секунд, добре? – терпляче сказав Джоні і знов погладив Привида. – Я лише відійду до шафи й назад.
Тільки після цього Соуп відчув, що руки Привида зісковзують з його плечей, вскочив на ноги й прийнявся швидко ритися в шафі, викидаючи з неї все на підлогу. Нарешті, чиста футболка опинилась в його руках, і він повернувся до ліжка, у коло тьмяного світла нічника. Як тільки Соуп сів, Привид знов вчепився в нього, опустивши голову йому на плече.
- Саймоне, - Соуп розгублено подивився на нього, бо ніколи не бачив лейтенанта в подібному стані, – треба перевдягнутися. Я… можу тобі допомогти, якщо ти дозволиш.
Соуп чекав відмови, але почув ще одне невиразне «угу». Привид неохоче відсторонився, і це давало надію на те, що він все ж усвідомлює свої дії. Втім, зараз Соуп зовсім не міг думати про те, що, нарешті, вперше побачить Саймона без футболки. За весь час їхніх дивних стосунків Привид ніколи не приходив до Соупа за допомогою, тож тепер головним було – не підвести його.
Джоні обережно, щоб не зачепити балаклаву, стягнув з Привида футболку і побачив те, що так старанно приховував лейтенант Райлі. Шрами від опіків, які Соуп вже бачив на лівій руці, були також на грудях, на шиї, і навіть на спині. Останнє Соуп помітив, коли Саймон знов притиснувся до нього, демонструючи повну і безперечну довіру.
Обережно, щоб не злякати, Соуп поклав долоню на широку спину Привида і погладив, відчуваючи під пальцями й інші шрами. Деякі він міг ідентифікувати навпомацки – кулі, дріб, шрапнель. В районі лопаток було багато довгих широких шрамів, наче хтось шмагав Привида батогом або чимось подібним. Різані рани, розташовані певним чином, і відносно невеликі опіки казали про те, що Привид колись давно пережив катування. Його життя ніколи не було простим, і усвідомлення цього розривало Соупу серце.
- Тобі щось наснилося, так? – тихо спитав він, продовжуючи повільно водити долонею по спині Привида, бо бачив, що це його нібито заспокоює.
Жахливі сни після фальшивої смерті Саймона були і у Соупа. Час від часу він прокидався у схожому стані після того, як його підсвідомість підкидувала йому чергову версію смерті лейтенанта, але так сильно його не накривало ніколи.
- Так, - нарешті, відповів Привид і поворухнувся, влаштовуючись зручніше.
- Розкажеш? – насправді тепер Соуп не був впевнений, що хоче знати, що трапилося з Привидом, але, звісно, був готовий слухати його хоч до ранку, якщо це йому допоможе.
- Так, мабуть, - після ще однієї паузи відповів лейтенант.
Знов запанувала тиша, але Соуп не став її порушувати, не став квапити Привида, просто продовжував обіймати його і гладити по спині, даючи зрозуміти, що він поруч і нікуди не піде. Так пройшла хвилина, друга, а потім Привид, глибоко зітхнувши, заговорив, і від його тихого відстороненого голосу чубчик Соупа почав вставати дибом.
Привид розповів, як після зради Шепарда і кулі в груди він прийшов до тями у ямі. Поряд лежав Роуч, їх обох скинули вниз, вирішивши, що вони мертві. Але очі Роуча були широко розплющені, навколо чомусь смерділо бензином, а одяг з лівого боку був неприємно вологим. Привид подумав, що це кров просочила тканину, і все ніяк не міг зрозуміти, що саме знов і знов беззвучно промовляє Роуч, ледь ворушачи білими губами. Перед очима все розпливалось, і тоді Привид подався вперед, щоб, нарешті, розібрати, що знов і знов каже йому вмираючий товариш.
- Ті… кай… - повторювали губи Роуча. – Ті… кай.
Але для цього було вже пізно. На шляху до свого гелікоптера Шепард недбало кинув в яму недокурену сигару, і дивлячись на те, як помаранчевий вогник падає вниз, Привид, нарешті, зрозумів, чому навколо так сильно смердить бензином. Він зібрав всі сили, рвонувся до краю ями, але, звісно, не встиг. Полум’я охопило його, і він дерся і дерся нагору, встромляючи пальці в рихлу землю, а позаду нього від нелюдського болю відчайдушно кричав Роуч. Втім, можливо, це був не він, а сам Привид. Як він вибрався, як загасив вогонь і хто знайшов його у тій глушині і передав лікарям, він вже не пам’ятав.
Соуп відчував, що Привид знов тремтить, і обіймав його міцніше, не в змозі усвідомити, наскільки страшним було те, що він пережив. Йому сильно повезло, що небайдужий лікар зв’язався з капітаном Прайсом, котрий віддалено взяв на себе всі витрати на його подальше лікування і реабілітацію. Привид був впевнений, що він вже ніколи не повернеться в стрій, але він все ж повернувся і жорстоко помстився кожному, хто за всім цим стояв.
- Я не можу уявити, як тобі було, - абсолютно розгублено промовив Соуп і зазирнув в очі Привида, котрий, нарешті, підняв голову. – Один, в чужій країні, в лікарні, без маски…
- Ну, спочатку половина мого обличчя була в бинтах, а в горлі стирчала трубка, - Привид намагався говорити спокійно, але його голос тремтів і переривався. – А потім вони були такі ласкаві, що дали мені медичну маску. До того ж я був не один. Ти постійно був зі мною.
Привид поворухнувся і витягнув з кишені джинс зім’яту фотографію, яку колись сам вирізав з групового знімка. Посередині в ній була дірка від кулі, один край опалений, але обличчя Соупа все ще можна було розрізнити, і це було єдиним, що весь той час тримало Привида на грані розуму і остаточного божевілля від болю та люті, що переповнювали його тіло і душу.
Соуп взяв обличчя Привида в долоні і відчув, що його балаклава теж волога чи то від поту, чи то від сліз. Джоні хотілось її зняти, подивитися Саймону в очі, але замість цього він подолав останні сантиметри між ними і, намацавши губи Привида під щільною тканиною, притиснувся до них у палкому і водночас ніжному поцілунку.
Поступово примарний пекельний вогонь всередині Саймона вщухав, не витримуючи конкуренції з живим і реальним Джоні, який був готовий боротися за Привида до останнього подиху. Тепер, коли фантомний біль зник, Привид особливо гостро відчув долоні Соупа на своїй оголеній спині. Він намагався відтягнути цей момент, але зараз ні про що не шкодував, адже відчувати тепло тіла Джоні без перешкоди у вигляді одягу було набагато приємніше.
- Ну як ти? – нарешті, спитав Соуп, коли Привид неохоче відпустив його і випрямив спину. – Полегшало?
- Так, - відповів лейтенант, - думаю так. Дякую тобі, Джоні. І вибач за все це. Я краще піду.
- Куди?! – обурився Соуп. – Зовсім їбанувся? Давай, знімай штани і лягай. Розбуджу тебе за пів години до побудки, тоді і підеш собі.
Привид не став сперечатися. Сьогодні до стінки ліг він, а Соуп міцно обійняв його ззаду, даючи відчуття захисту і безпеки. В його руках Привид швидко розслабився і почав засинати. Соуп якийсь час спостерігав за ним, і, впевнившись, що він спить спокійно, теж заплющив очі.