Chapter Text
Цуна дивиться на смагляве обличчя Дункана та ледве помічає круглі вуха. Людські вуха. Верховода Сірої Варти Ферелдена височіє над ельфами, які метушаться навколо, закінчуючи останні приготування. Він непохитний немов скеля. Сила його відчувається не через зброю на поясі, але щось внутрішнє, щось інше. Цуна дивиться на Дункана, здається, цілу вічність, тоді як в реальності проходить менше кількох секунд. Він губиться в цьому напів знайомому відчутті та ніяк не може зібрати слова, аби описати, аби усвідомити.
Дункан швидко стискає його руку та киває.
Він відрізняється від інших людей, яких Цуна бачив раніше в цьому світі. Можливо, то відчуття подібне на ковток свіжого повітря, бо чи не вперше від свого переродження, це можливість спитати що завгодно — і отримати відповідь. Най трошки суху, най неповну — він питає, а потім чіпляється в кріхти знань немов голодний собака. Чомусь це викликає слабку посмішку задоволення у Верховоди, чомусь це дуже лякає Соріса, що стає мовчазним свідком бесіди, тінню за плечима.
Дункан відрізняється тим, що він дивиться на Цуну і не помічає гострих вух. Він роздивляється його так само пильно, шукає щось всередині та несподівано згадує Адаю. Дику Адаю. Матір Табріса, яку хотіли завербувати в орден Сірої Варти та яка померла кілька років назад.
У Дункана вистачає емпатичності, аби виразити свій жаль — і Цуна навіть дійсно вірить, що йому шкода. Цуна хоче спитати ще, бо лишилося так мало живих, хто пам’ятає то ім’я та готовий згадати її.
У Дункана вистачає спостережливості, аби кинути вслід, що в ельфійки лишився гарний наслідувач.
Цуна шкірою відчуває погляд-застереження старости відлюдинця, згадує настанови батька та відмовляється, як було навчено-наказано: “я не розумію, про що йде мова”.
Староста видихає спокійно, най жоден з них не вірить в те, що Табріс звичайнісінький ельф — очі в підлогу, язик за зубами та плечі в тремтінні. Він далекий від цієї уяви, немов намагається носити чужий образ, чуже тіло. Де-ні-де згадує за правила, а потім знову вертається до чогось більш природнього, більш правильного. Ельф, який обмінявся рукостисканням із людиною, немов вони рівні, відходить тихо, немов він не торкається тієї землі, не чіпляє камінців.
Дункан приносить зі собою щось, що не просто належить світові за огорожею, але щось, що йде навіть далі, простирається до цілого Ферелдену чи не більше — і Цуна відчуває цікавість. Поштовх.
Це відгукується, коли вони з Соласом знаходять малих дітей, що грають в свої ігри. Звичайнісінький день та розваги, але саме зараз увага чіпляється за те, що в криках лунають людські наративи, людські імена. Цуна, який взяв на себе роль тіньового захисника після смерті матері, який тільки останні місяці почав чути прохання сховати себе, не привертати проблем, бути звичайним, бути нормальним… він завжди намагався дати ельфам віру в себе. Вони не другосортні, вони не помилка.
Коли на питання, чому ельфи, не люди, мала дівчинка відповідає, що не знає ельфійських героїв, чомусь щемить серце.
Він не розмислює багато, а просто починає говорити. Це легко: спогади в історію, слова до потоку. Це перша річ, яка приходить на згадку, а коли Цуна розуміє, що Соріс впізнав “вигадану постать”, то мовчки посміхається собі.
Вибачайте, що він настільки і досі в захваті від Реборна.
Удалий розбійник слідує власному кодексу, несе справедливість та захищає слабких. Він відважний та майстерний, а ще щирий. Він зникає в кінці історії, але його наслідувачі живуть та готові захищати світ.
Цуна розповідає цю історію, цю казку, аби дати якусь віру дитині, аби забрати то гірке “гостровуха” подалі.
Діти продовжують грати в “ельфійських розбійників” далі, лишаючись за поворотом, поки дорослі вертаються на головну площу.
Соріс все ж таки питає:
— Це той самий “ельф”, що і з історії про зброю-перевертня?
Цуна киває.
Він ніколи не називає ім’я Реборна. Він просто згадує його риси, його пригоди, його звички та хамелеона-компаньйона. Хамелеона Леона, який міг перетворитися на будь-який предмет, і просто так збіглося, що кілерові найпотрібнішою була саме зброя.
Соріс чомусь дивиться на нього із жалем та швидко торкається плеча. Похлопує навіть.
Цуна не розуміє цього. Він завжди змінює смерть на зникнення, чим лишає шанс Реборну вернутися в наступних історіях та надихнути інших бути кращими. Шіанні, наприклад, ці історії дуже подобаються.
Цуна звично згадує, як Ґокудера, його права рука, дивився так само: співчуття і жаль, голос сухий та хлопок по плечу. Цуна звично чує рядки з доповіді, де смерть найкращого кілера підсумувалася кількома сухими рядками. Він знову бачить ті строки, бо перечитував їх незчисленну кількість разів — і так ніколи й не змирився, що Реборн помер. Він пішов на завдання і не вернувся ніколи. Він пішов, а якийсь із засобів Аркобалено показав, що він більше не живий, але це ж Реборн.
Цуна якось раптово чіпляється поглядом за вицвілу стрічку на дереві посеред відлюдинця та згадує: в нього сьогодні весілля.
Це настільки дрібне й не важливе (зберігай таємницю, не показуй почуттів, глядай-шукай своє), це настільки обов’язок (прийняті кимось іншим рішення без права на відмову, мовчазний тягар до вже існуючих кайданів), що навіть стоячи поруч із нареченою та перед сестрою із Церкви, він не відчуває нічого. Це важливо Шіанні, яка відчайдушно шукає приводи для радості; це потребує Циріон, аби син пішов у доросле життя; на цьому наполягає староста, який піклюється за громаду; на це частково сподівається Соріс, весілля якого проходить поруч: один день, одна сцена, два ельфи та дві ельфійкі наречені.
Шіанні потом прошепче дівчині, Несіарі з Гаєверу, на вухо, що їй просто не пощастило: старший кузен завжди дивився у небо та серцем був десь далеко-далеко.
В тому, що вранці Цуна не нервував ані перед батьком, ані перед кузиною, не було брехні чи притворства.
Так він сприймав це — пустота і тиша, звичайний день та безнадія навколо.
На якусь дуже коротку секунду навіть зрадів появі Воана, сина ерла, бо це принесло щось знайоме та зрозуміле.
Це нагадало Цуні в цьому маскараді буття та масок, ким він був насправді.
Воан досі чіпляється зі ідеєю свого свята в палаці та хоче увести всіх жінок-ельфійок до себе. Воан досі не розуміє відмов, бо він людина і пан. Воан злий, бо Шіанні вже вдарила його пляшкою до втрати свідомості при першій спробі увести інших проти волі. Воан відчуває владу та насолоджується страхом інших. Відпускає жорстокі та принизливі коментарі, відштовхує інших від себе: і байдуже, чи то сестра Церкви, чи інший мешканець відлюдинця. Підіймається на сцену немов знатний лорд, ким він і є, в оточенні двох охоронців. Тягне руки до обличчя однієї з дівчат, а потім кидає наказ забирати всіх. Особливо тих, говорливих та нахальних. Воан втрачає свою посмішку, коли знову зустрічається із палаючою безоднею в очах Цуни.
Щось кричить Соріс, скоріше за все прохання бути обережним.
Розумним.
Слухняним.
А далі — темрява.
Цуна прокидається на сцені весілля, в нього гудить голова та запекла кров на волоссі. Вдалині ельфи шумлять, перемовляються та згадують страшні історії про Воана. Розбиті ноги, скалічені життя, кров і тіла, насилля та страх, страх, страх. Вони переливають порожнє з пустого, бояться за вкрадених жінок — сестер та доньок — та повертають голови в його бік, коли невдачливий наречений підходить ближче.
Мовчи і спостерігай — лунає в підсвідомості.
Чекай вдалого моменту і бий.
Цуна ігнорує все та знаходить Дункана.
Той зв’язаний якимось правилами-договорами, тому очікувати на пряму допомогу не вдасться. Сьогодні не той день, коли вони битимуться на одному полі бою, із одним ворогом. Дункан може співчувати, може радити, може застережити, але йому бракує причин аби залучитися до місії-порятунку. Це видно по погляду, де жаль і змирення контрастують із тим, що він скаже за кілька хвилин. Нічого нового (о, мафія втручалася в безліч домівок, сховищ, фортець ще до того, як його перевели із наслідника до справжнього члена родини Вонґола), мало корисного (він вже знав та чув ці поради, най першоджерело й лишається безіменним).
Цуна йде до нього і ельфи відступають, створюючи щось типу коридору.
Контраст грає і в тому, де інші пропонують змиритися, здатися, він просить зброю, аби захистити родину.
Цього разу не чутно прохань сховати себе, сховати навички та тягу до справедливості, бо вони знають його (вони не знають левів, але відчуття прайду та спостерігання за тим, як дорослішали Шіанні, Соріс та Табріс було достатньо).
Цуна не говорить, що він йде вертати дівчат, він просто робить це, із позиченим мечем (“у тебе немає кинджалів?”), одягом служника та знанням, про прохід до замка ерла.
Це відчувається як похід в один кінець: безнадійсність та зухвалість. Це щось, що змінить безнадію та ніхто не може вгадати, в який бік. Для когось це накличе ще більші проблеми, для когось це єдиний шанс побачити вкрадену сестру живою. Мала дівчинка плаче, торкаючить ноги Цуни, та відвертає вологе обличчя. Шепоче, молить, благає — Цуна киває, згадуючи темноволосу ельфійку. Пригладжує волосся дитини та посміхається. Йому вдається заспокоїти хоча б її — а розчаровувати більшість йому не вперше.
Соріс йде поруч та тремтить. Цуна спочатку намагається підбадьорити його — він пам’ятає власний страх на перших зутичках зі світом мафії, небезпекою та вибухами. Жорстокістю, бо вони посилали на бій дитину — Ламбо мав силу і був особливим, але він все ще був занадто юним. Ламбо не розумів, що відбувається, він хотів бавитися та гратися (а ще перевершити Реборна: який замкнутим в тілі дитини певно виглядав кимось рівним). Цуна спочатку намагається, а потім їх помічає охоронець і стає не до цього.
Це більше схоже на червону нитку. Він просто відчуває , як воїн вдарить наступного разу, він просто бачить слабкі місця в обороні, він просто швидше та встигає увернутися, він просто грається із тим, як пнути під коліно, змусити захитатися та добити рукояткою по голові.
Вся дія займає менше хвилини — м’язи теплішають, разом із тим, як трошки збивається дихання.
Цуна приоткриває рота, ловлячи повітря разом з азартом.
В нього немає суму чи жалю, бо завдання ще не завершене. Вони не в дворці, дівчата все ще в лапах Воана, а такий бій лише перша сходинка на цьому шляху.
Цуна обшукує знепритомнілого та забирає собі ще один кинджал. Це гірша якість за той, що дав Дункан, але це пара. Мафія добре показала, що можна зробити із парою… а краще десятками ножів, кинджалів, мечів. Навіть без чарівної сили Полум’я.
Цуна не повертається до Соріса, бо не знає, чого очікувати на такий прояв себе.
Це не те, чому встигла навчити його Адая. Це відрізняється від того, що показував сам Табріс раніше. Це щось наслідуване від найомних вбивць Варії, від кілера-репетитора, від власних товаришів-хранителів, від колишніх ворогів та просто… його.
Цуна дійсно намагається пройти тихо — він мовчки отруює солдат в їдальні до того, як вони запідозрять небезпеку. Крисіна отрута, крисіна смерть. Він подає напої, схиляє голову, поки ті випльовують образи “гостровухому прислужнику”. Погляд чіпляється за каміння, вуха ловлять кашель та захльобування — зараз так легко згадати: Адая померла десь тут.
Він намагається пройти тихо — і це не спрацьовує на якомусь моменті.
Він знову відчуває бойовий стан.
Знайомі відчуття з минулого життя бою із мечниками. Але тоді їх підтримувало полум’я, даруючи чи то регенерацію, чи над-почуття, чи інтуїцію. Ускладнювала й геніальність, або велика ціль, священна помста, просто жага до бою. Нічого з цього немає в охоронця в підвалах Денериму. Тому тільки й лишаються, що червоні лінії до цілей на тілі, шепіт у вухо: бий сюди, не промахнися.
Цуна нарешті відчуває себе цілісним, бо два кинджали схожі на його колишні кулаки із полум’ям, а роки тренувань дарують спокій та впевненість в рухах. Він розуміє, що ніхто з тренованих солдатів , людських солдатів не б’ється як він — все ще із фантомною вірою в підтримку полум’я.
Реборн мертвий більше десяти років, пройшли декади від того, як куля посмертної волі застрягала в його голові, він все ще вірить, що смерть не зупинить його.
Напевно його знову вважають божевільним.
Різноманіття заради це не в наївності чи пошуку компромісу, але в бойових звичках.
“Він смерті шукає!”
Частково це навіть правдиво: закон був суворим із тим, щоб ельфи торкалися зброї. Цуна не просто торкнувся, він танцював із тим, рухаючись коридорами до єдиної цілі. Це було більше ніж одним кроком за межу, це вже вдягнуло мотузку на його шию та починало висіти лезом над іншими ельфами відлюдинця.
Соріс випустив кілька стріл по солдатах, коли вони розжилися зброєю зі сховища, але це і близько не стояло із тією рікою, що полилася, коли вони почули, що і як ці монстри хотіли скоїти із нареченими та гостями.
Цуна спльовує власну кров із розбитої губи — його трясе.
Від злості, від обурення, від втоми від того, який цей світ несправедливий та брудний. Він кричить без голосу, відчуваючи тупий біль в горлі, бо є речі, які неможливо пробачити
Вони знаходять наречену та інших дівчат. Всіх, окрім Шіанні.
Звичайно, окрім Шіанні.
Звичайно, окрім Шіанні, яка першою вдарила Воана пляшкою по голові.
Цуна згадує цю ельфійку від дитинства до цього дня. Її гострі коментарі, сильний характер, її погляд сміливий.
Цуна просить Соріса увести дівчат зараз і пригледіти за ними. Дорога назад має бути безпечною, а він припинив тремтіти достатньо, аби впоратися із цим.
“Ти не захочеш бачити, наскільки болісно це буде”.
Всі дивляться на Табріса, який здавався звичайним і тихим на початку дня, який розкривався як щось, у порівнянні із чим дика Адайя була тінню.
Власна наречена тягне руку, але не торкається його одягу — дивовижно чиста тканина та заплямовані леза кинджалів: кров людська, кров ельфійська. В неї великі очі, сумні та розширені. Ім’я (щось, що починається на “н” крутиться десь поруч та ніколи не злітає у повітря, бо думками Цуна поруч з Шіанні, він все ще не врятував кузину), а ще страх.
Циріон просив не лякати наречену навичками, бо вона їхала з іншого відлюдинця і нічого не знала про Цуну. Це мав бути договірний шлюб, мирний та звичайний. Це перетворилося на суцільний кошмар, який досі продовжувався.
Вона не торкається його — і Цуна йде далі, бо лишилося не так багато кімнат, а кількість охорони підказує: Воан десь близько.
Воан навіть не заїкається про гроші — бачить по обличчю, по майже бездоганно чистому одягу та крові на кинджалах: не вийде.
Воан вмирає не бистро і його крики лунають голосно, до стелі.
Цуна зупиняється разом із тим, як примарний Мукуро, який ілюзіями колись показав частину пережитого у в’язниці, відстає від його спини. Ось так, добре.
Шіанні плаче та зупиняється відразу, як до кімнати заходять інші. Маска на обличчі, награне “все добре” не збігаються із синцями на шкірі та порваною спідницею, але є щось спільне в тому, як поглядом відсікають питання кузени.
Два бійця, замкнуті в ельфійських тілах та обмеженнях, які знали, що може бути інакше та не погоджувалися на менше.
Цуна, разом із тим поглядом “чого ви все ще не ззовні”, ричить, що його сестра сильна і впорається.
До відлюдинця веде її сам.
“Ти вбив їх, братику?”
“Як диких звірів, Шіанні”.
Їх вже чекають — і все, що хоче Цуна: це завершити довгий-довгий день.
Натомість староста знову лякається наслідків, інші охоронці з гарнизону шукають нападників, а Дункан приймає вичищений кинджал із дивним мовчанням. І схваленням, бо ельф дійсно вернувся назад. Живим.
А ще це дійсно його відповідальність — бути іншим, вірити та бачити інше. Він навіть зараз прикидає, куди можна вдарити та як потім втекти. Проблема, що тоді дійсно беззахисним — навіть із його друзями дитинства — ельфам буде погано. Гарнізон шукає когось, кого можна звинуватити в смерті сина ерла Денерима. І вони всі розуміють, що ця погроза чи не єдина причина, що змусила Цуну здаватися, замість того, щоб продовжити свій бій.
Він зізнається, що злочин, що вбивство було спричинене лише ним.
Мовчить про деталі, що до появи причетних намагався уникати вбивства.
Бо все, що цікавить людей — під яким деревом та як швидко повісити його.
Цуна наступає на чоботи Соріса достатньо сильно, аби ніколи не дізнатися, що хотів той сказати.
Дункан виступає вперед та використовує право поклику.
Сіра Варта — це орден героїв та бойців із темнородами. Їхня битва триває чимало віків, а ім’я має вагу. Всі розуміють, що вступ туди це дорога в один кінець. Нещасливий, частіше за все. Новобранці ніколи не вертаються до минулого, вони все життя воюють із монстрами, віддаючи життя задля цієї цілі. Це не порятунок, а відтермінована смерть та право на спокуту.
Цуна — це гостре лезо, якому не пощастило народитися там, де бути зброєю означало порушити закон.
Цуна — це той, кого шукав Дункан, і тепер староста не може заборонити цей призив.
Альтернатива — смерть, і сьогодні її достатньо.
Цуна спочатку чи не ричить тому охоронцю: "Руки від мене, ти чув його”, — а потім питає, ввічливо та спокійно, скільки в нього є часу на прощавання.
Реборн приніс мафію в його життя, поставив перед фактом: ти станеш наступним босом, але він не забрав його з Наміморі. Цуна лишився із матір’ю, він встиг подорослішати перед тим, як перебрався до Італії та все одно зберіг можливість вертатися до Японії.
Табріс мусить покинути відлюдинець до сутінок.
Він бачить розуміння-змирення в очах Циріона, отримує весільну обручку від нареченої (і знову забуває ім’я відразу, як його нагадує Соріс), він тримає за руку Шіанні.
Мовчить, говорить поради, ще раз повторює, що всі, хто образили її, мертві.
Шіанні дякує йому. Обіцяє встати на ноги так швидко, як зможе, та пригледіти за відлюдинцем у його відсутність. Він згуртував їх, він вчив їх, і вона бачить, як це потрібно: не бути поодинці проти людей, але бути об’єднаною силою. Ніхто не захистить ельфів, окрім самих ельфів. Та допоки Цуна буде десь проти темнородів, вона захистить їх дім.
Саме ця клятва лунає в його голові, коли вони покидають відлюдинець.
У кожного з них свій бій та обов’язок.
Йому хочеться вірити, що цього разу він впорався краще, але немає нікого, хто підтвердив б то чи спростував.
Є лише Дункан та довгий шлях до фортеці Остаґар.