Work Text:
Інколи, коли Венті разом з Сяо, коли він співає йому пісні, розказує історії і намагається запевнити, що адепт заслуговує всього, що має в цьому житті, він справді відчуває себе чимось на зразок тисячолітнього бога, який благословляє свого послідовника. Світлий шлях в майбутнє, натхнення вірити і жити далі, наставник для кожного знедоленого в цьому житті та захисник всіх вірних послідовників, чи що там ще співають монашки на ранкових молитвах про їхнього архонта.
Проте щоразу це почуття зникає наступного ранку, коли він не може почистити зуби, дивлячись на себе в дзеркало, і Сяо доводиться завішувати його простирадлом, коли думка повернутися до Мондштадта осідає важким каменем на душі, коли він напивається до нездатності мислити, але це не допомагає йому подолати свою нездатність забувати.
Його образ, зітканий з дурнувато-абсурдних пісень та вічних усмішок, розкусити дуже складно – кінець кінцем він бард, і артистизм має бути у нього в крові. Час від часу він може змусити навіть мандрівницю повірити в свою безтурботність, а це багато про що говорить, зважаючи, що Люмін – одна з його найближчих подруг.
…Не те щоб у нього було настільки багато живих друзів, насправді. Він навіть розуміє Сяо з цієї позиції – дружити зі смертними це завжди ризик, неодмінне розставання. Проте врешті, їх ситуації – дві сторони однієї медалі, хіба що Сяо не розмовляє ні з ким, щоб не було кого втрачати, а Венті панічно будує якнайбільше нових зв'язків, щоб потім було не так боляче.
Церква розказує, що Барбатос добрий і товариський, так, проте краще його опише словосполучення "соціальний метелик", і це не те, як мондштадці хочуть уявляти свого бога, справді. Він посміхається усім, випиває з кожним і співає для першого зустрічного, але ніхто не може сказати про нього більше, ніж "той бард-алкоголік, а чи не замалий він, шоб пити?". Що вже казати, якщо навіть Моракс в першу чергу натякає на його пияцтво після стількох років без зустрічей (у глибині душі він знає, що Джонлі не сприймає його так поверхнево, і що він один з тих, хто може сповна зрозуміти його печалі, але, чесно, він так втомився вплітати брехню між рядків, а тут ще й вдуматися у наміри інших... надто складно і все одно засмучує)
Не засуджують його за випивку хіба що інші п'яниці в таверні, але, хах... Говорити з Каєю про архонтські проблеми – це сипати сіль на рану обом, він вдячний вже за те, що кавалерійський капітан не плює йому в обличчя при зустрічі, як Дайнслейф, і поки що не хоче ризикувати тими хиткими стосунками, які вони тримають. Розарія втратила віру в богів і без загибелі своєї нації, тож буде не дуже круто сказати їй, що він архонт: вона розчарується в Бартобасі остаточно і буде до біса права. Юла з'являється у "Янгольській частці" раз на півроку, і це не те, щоб її життєва ситуація не могла бути виправлена архонтом в минулому, тож вона теж має право його звинувачувати.
(Він знає, що не можна рятувати всіх, він знає, що не повинен рятувати всіх задля їхнього ж блага, але якщо в тебе за спиною шепочуться про прогнози Моракса в Ліюе і питають: "А чи робив щось коли-небудь Барбатос?" це... Це сіє сумніви)
"Можливо, Андріус був би кращим", – думає він собі, і це так лицемірно, коли він сидить на ліжку Сяо, чекаючи його з патрулювання. Лицемірно, тому що хіба не Венті запевняв адепта, що його брати й сестри пишалися б ним за те, як він чудово справляється, тож не варто заганятися до непритомності чи шкодувати надто багато. Щоб що? Робити теж саме, від чого намагався убезпечити коханого? Архонти, який же він безнадійний, це навіть смішно.
Жалюгідний, справді. Його обличчя, тіло голос – все це не належить йому, створене з однісінькою метою, і тієї він досягти не може. Він навіть не може згадати ім'я барда, як тоді зберігати пам'ять для тих, хто ніколи його не бачив? Чи це має сенс? Чи прокидатися раз на 500 років має сенс, якщо за цей час стається стільки жахливих речей, які він не може попередити? Чи просто прокидатися...
– Венті? – увесь брудний та спітнілий, з сорочкою у крові (але досі кращим виглядом, ніж хлопець у його кімнаті), Сяо запитує.
– Я... Вибач, хах, – нервово відкладає ліру тремтячими руками, – сьогодні не мій день, здається.
Номер поринає в тишу, напружену, але найгірші думки вже не так розривають голову, тож це ліпше, ніж могло б бути, сиди він тут один, і Венті щиро вдячний Сяо за його існування. Чи не сама доля скерувала їх одне до одного, бо часом думається, що вони померли б, якби не познайомилися.
...
– Ти зможеш почекати, доки я перевдягнуся, чи краще потім випрати весь одяг? – уточнює адепт, але з того, як він знімає намисто на півдорозі до ліжка, очевидно, що відповідати не дуже й треба.
Тож Венті кидається йому на шию, а потім затягує обох назад на простирадла. Це трохи незручно в корсеті та з запахом монстрів, але не настільки критично – не найгірша їхня ніч.
– Вен, хм, любий... – він не знає, як почати, досі незграбний у соціальних взаємодіях, – це щось конкретне чи безпричинні думки?
– Вони не безпричинні, я знаю їх корені, – бурмоче хлопець йому в груди, і Сяо ще більше губиться.
– Пробач.
На мить знов настає тиша, яку перериває приглушене схлипування. Пів хвилини і знову *шморг*, і так доки все не перетворюється на повноцінний плач, від якого адепт зморщує лоба, погладжуючи коханого по спині. Потрібен час, щоб Венті затих, і якша просто дозволяє використовувати себе як носовичок, чекаючи слушного моменту.
– Я поганий у словах, – каже він, і тоді знищу чується нерозбірливий звук, у якому згодом Сяо може вгадати сміх. Тож він трохи відсувається назад від архонта, але Венті і сам вже піднімає очі до адептового обличчя. Зі сльозами на очах і повністю червоний після плачу, але тепер з дурнуватою посмішкою, архонт промовляє:
– Ой, я помітив. Але знаєш, не хвилюйся, тобі пощастило, що я абсолютна невдача в діях, – сміється він, але через хвильку стишує голос заради запитання, – але ти залишишся зі мною до ранку?
– Я... – затинається Сяо, і думає про контракт з Мораксом, про табір хілічурлів на Соляних островах, про спис у кутку кімнати. Але, зрештою, думає про Анемо Архонта, Барбатоса, Венті, і не може відповісти нічого, окрім, – Звичайно, я буду тут.
І коли він нарешті переконується, що Венті заснув, може дозволити собі самому поринути в обійми сновидінь.