Chapter Text
Вранці Люсі спустилась доволі пізно і застала у вітальні тільки Джорджа. Місіс Вотерс винесла чай з випічкою і розповіла, що вдосвіта Локвуд подався з поліцією на берег.
– Ваш юний керівник сказав, що мені краще не бачити, як діставатимуть Едді. Я, до свого сорому, погодилась, а тепер місця собі не знаходжу. Онде пиріг ледь не спалила…
– Він чудовий, – вставив Джордж. Потім прокашлявся і уточнив: – Я про пиріг.
– Що поганого в бажанні зберегти свої спогади про когось недоторканими? Ви пам’ятаєте вашого брата, і це головне, – мовила Люсі, а потім усвідомила, що не знає віку самої місіс Вотерс. Усе сказане могло прозвучати недоречно, якщо вона була тоді ще зовсім малою.
– Не так добре, як хотілося б. Мені ж бо виповнилось тільки п’ять, коли це сталось.
Вона перепросила й пішла у двір. Залишившись удвох, вони продовжили колупатися в тарілках. Пиріг і справді був смачним: пісочне тісто тануло в роті, а ягідна начинка була не солодшою, ніж треба. Проте через нервовий вечір і занадто довгий сон Люсі здавалося, що її голова набита вовною; Джордж, схоже, почувався так само. Тому вона втямила, що замість хазяйки в готель повернувся Локвуд, лише коли він урочисто гепнув на стільницю важкий потертий рюкзак. А точніше, коли підняла очі й здивовано охнула. То був її рюкзак, з яким вона вже встигла попрощатись, жартома назвавши жертвою богові Нептуну.
– Як?..
– Він завис у розщелині внизу, і альпініст, який піднімав скелет, зробив мені послугу.
Джордж хмикнув:
– Ще б він не зробив: ми розкрили їм справу про зникнення сорокарічної давнини.
– Здається, більшість спорядження на місці. Мій рюкзак теж віддали, хоч і зі скрипом, лише тому, що ми скоро їдемо. Місіс Вотерс оплатила наші послуги, а я купив квитки.
На мить Люсі навіть пожалкувала, що вони не побачили той самий сліпучо-білий маяк зі світлин на рекламних буклетах і картин на готельних стінах, на який сюди, наче метелики, злітаються туристи. Однак залишки болю в горлі нагадали, що моря та скель з неї годі.
Опівдні вони вже стояли з речима на автобусній зупинці в центрі села. Місіс Вотерс проводжала їх разом із дочкою, і ніби на честь прощання з-за хмар виглянуло тьмяне осіннє сонце. Локвуд спершу потиснув замовниці руку, а потім тепло всміхнувся Ліз:
– Ти дуже смілива, Ліз із Лізарда. Тобі не треба ставати агентом, щоб це довести.
– Вже й не впевнена, чи хочу. Люди бувають гіршими чудовиськами, ніж привиди.
– Бувають. Деякі. А привиди є чудовиськами усі.
Від останніх слів повіяло таким холодом, що всі здригнулись. Щоби загладити ситуацію, Люсі обійняла розгублену Ліз, намагаючись одним «спасибі» висловити і незгоду з думкою Локвуда, і вдячність за його порятунок. Джордж обійшовся рукостисканням.
– Бережіть себе, діти, – зітхнула місіс Вотерс. Після її нагадування Ліз віддала їм пакет із корнуольськими пиріжками із м’ясом та овочами на обід, і автобус вирушив у дорогу.
Сиділи вони окремо, тож замість балачок можна було хіба що витріщатись у вікно. Охайні будиночки Лізарда залишились позаду, і назустріч знову побігли зів’ялі луки й викошені поля. Згодом промайнув Гелстон. Це вже було справжнє місто, а не село: з мурованими будинками, банками, супермаркетами, кав’ярнями і цілою маленькою армією захисних ліхтарів. Ще година – й автобус прибув у Редрут незадовго до відправлення потяга.
У вагоні все купе було в їхньому розпорядженні. Надвечір Люсі витягла пакет і розкрила перед хлопцями, які сиділи напроти: Локвуд біля вікна, а Джордж ближче до краю. На кожного з трьох було по великому напівкруглому пиріжку, замотаному в просякнуту жиром барвисту обгортку. Папір здався підозріло знайомим; розгорнувши пиріжок, Люсі придивилась і вклякла. Ті самі малюнки, які Ліз перед ними розсипала! А тепер, схоже, влаштувала їм розіграш. Пекельно хотілось наскубти їй вуха, та вона була вже далеко.
Люсі зиркнула на Джорджа:
– Джордже, дай-но сюди пиріжок.
– Чого це раптом? У тебе є свій!
– На одну мить. Із ним деяка проблема, – вона зробила наголос на останньому слові й напустила на себе якнайбільше таємничості, що було непросто із палаючими щоками.
Спрацювало: Джордж мимоволі простягнув руку. Щойно згорток опинився у неї, вона зняла, зіжмакала і запхала кляту обгортку в рюкзак, а пиріжок повернула власнику.
– Хто так їсть? Я не хочу підчепити кишкову паличку!
– Це каже людина, яка сипала смажені каштани в кишеню!
Джордж поглянув на Локвуда, але той теж сховав папір і, не моргнувши оком, заявив:
– Місцеві шахтарі брали такі пиріжки з собою на роботу, щоб тримати їх брудними руками за кутик, а потім його викинути. Вони добували олово і боялись отруєння миш’яком.
Його майстерність у забиванні баків просто-таки зачудовувала. Ідеальний співучасник.
– І звідки тобі це відомо?
– Вичитав у рекламному буклеті.
– Дивні ви після цього Корнуолла, – констатував Джордж. – Сподіваюсь, винні не пиріжки.
«Винна Ліз із Лізарда».
– До речі, а ви б хотіли опинитись на місці Ліз Вотерс?
Люсі ледь не вдавилась крихтою.
– Ну, жити нормальним життям і всяке таке, – пояснив Джордж та невиразно помахав вільною рукою, наче не дуже-то й уявляв, що всяке таке. Власне, це справді було так.
Проковтнувши шматок, Люсі фиркнула:
– Отримувати на горіхи за те, що висунула носа на вулицю по-темному?
– Збирати вирізки з газет про чужі досягнення? – продовжив Локвуд. Позаду нього сідало сонце, підсвічуючи розкуйовджене темне волосся жовтогарячим і змушуючи її мружитись.
– Мати винятковий Талант, але не могти його використовувати?
Вона гадала, чи дійсно мала на увазі Ліз, промовляючи ці слова і дивлячись йому в очі.
– Бути безпомічним, коли тобі чи комусь іншому загрожує привид?
А він про кого думав насправді? Певно, про сестру, та й «тобі» було риторичним, але від нього солодко тьохнуло серце. На диво, адже вони рятували один одного безліч разів.
– Ніколи не… – тут Люсі затнулась, адже закінченням фрази було «…зустріти Локвуда».
– …працювати разом? – з легким усміхом підказав той.
– Точно. – Виявляється, можна збрехати й сказати правду водночас. – Оце вже дзуськи!
Джордж, який до того лише крутив головою туди-сюди, підібрав щелепу і пробурмотів:
– Навіщо я взагалі питав? Ви не просто живете ненормальним життям, ви ним насолоджуєтесь.
– А ти, виходить, ні?
– Я волів би робити це в безпеці, за своїм столом або в архіві.
– По-твоєму, в архіві безпечно? Як не стрінеш Кіпса, так надихаєшся пилюки!..
Доки хлопці сперечались, Люсі боялась поворушитись, щоб не сполохати щось гаряче й нестримне, що розквітало в душі́ під пере́стук коліс. Мабуть, саме це і називали щастям.