Work Text:
Діну Вінчестеру двадцять шість років, а він так і не зустрів свою другу половинку. І на свій превеликий сором, часом просто ненавидів Істинного за його неймовірну надчутливість. Звичайно, щойно в голову прослизали погані думки, Дін чимдуж намагався їх відігнати, тому що складно, та просто неможливо, ненавидіти того, хто призначений тобі самою долею. Але, коли вкотре на очі підступали зрадливі сльози, або починав розпирати безпричинний сміх, йому хотілося гарненько врізати хлопцю на дивне ім'я Кастієль. Ну як можна бути таким емоційним, га?
Щодня Вінчестера штормило, як те сопливе дівчисько перед першим побаченням: то захоплення і радість, то паніка і журба, а іноді й усе водночас. Дуже дивна поведінка для доблесного офіцера поліції.
Мітка, а з нею й емоції свого соулмейта, у Вінчестера проявилися досить рано, ще в середній школі. Відтоді він добре навчився себе контролювати, але ж скільки зусиль йому це коштувало! Чутливий малахольний придурок жодного дня не міг провести спокійно.
Ім'я, написане хитромудрими чорними літерами, з'явилося у Діна на внутрішній стороні зап'ястя, завдяки чому він мав змогу приховувати напис браслетами чи напульсниками. Бо зовсім не бажав афішувати всьому світові, хто саме виявився призначений йому вищими силами.
"Кастіель". Що це за ім'ячко взагалі таке?
Життя Вінчестера розділилося на «до і після», відколи він дізнався ім'я своєї спорідненої душі. Напевно, Кастієль, з яким він мав рано чи пізно зустрітися, і не підозрював, як сильно змінив життя іншої людини.
В тому віці Дін ще й помислити не міг, що виявиться ґеєм чи бі. Хоча навіть через роки він нікому не дозволить ліпити на себе ці безглузді ярлики. В принципі, Вінчестер взагалі не замислювався над своєю самоідентифікацією, і навіть стать Істинного не вплинула на його позицію. Кохання знаходилося поза поняттями орієнтації чи ґендера.
Змалку Дін зростав дуже серйозним хлопчиною. Він зрідка сміявся та завжди приховував свої справжні емоції. Був надто колючим, різким, дещо байдужим та відчуженим. Зазвичай на його обличчі красувався трохи похмурий та незадоволений вираз, і єдине, що люди від нього чули — це одвічний сарказм та грубі зауваження.
Вінчестер практично не мав друзів, а весь свій час проводив на самоті, або з молодшим на чотири роки братом Семом. Матір хлопців померла ще коли Сем був зовсім немовлям, а вся відповідальність за нього лягла на дитячі плечі Діна, поки батько тижнями зникав на підозрілій роботі, чи вештався по барам, заливаючи алкоголем своє горе.
Поява на руці імені спорідненої душі мала стати святом для Вінчестера, як загалом для кожної людини на землі, але навіть з цим все пішло навперейми. У перший же день, коли мітка проступила, утворивши чіткий напис, Дін розридався. Зазвичай такий стриманий та незворушний Вінчестер почав рюмсати прямо на уроці літератури, сам не розуміючи, чому це відбувалося. Обпалюючі сльози рікою текли по запалих щоках, очі несамовито пекло, а він яро роздирав мітку на руці, яка, здавалося, просто горіла вогнем. Дін, періодично схлипуючи, витирав мокре обличчя рукавом своєї толстовки, і злісно цикав на однокласників, коли ті хихотіли над ним.
Вінчестер повільно усвідомлював, що з ним трапилося. Дін не одноразово чув, що мітка — це своєрідний портал, завдяки якому люди могли відчути всі емоції своєї спорідненою душі. У всіх це проявлялося по-різному. Більшість просто вловлювала коливання чужого настрою всередині себе. Рідко хто віддзеркалював стан Істинного й зовні. В усьому світові, насправді, не так часто зустрічалися споріднені душі з настільки сильним та глибоким зв'язком. Лише одиниці могли неконтрольовано заливатися слізьми тільки тому, що десь там, за тисячі кілометрів, сумував інший. Випадок Діна був буквально унікальним, але не єдиним. Про таких, як він, знімали фільми, писали книги та співали красиві балади про кохання.
Того дня Вінчестер вибіг із класу, не в змозі впоратися зі своїми емоціями. Опинившись у шкільному туалеті, хлопець продовжував схлипувати, роздираючи нігтями мітку. Він тихо бурмотів щось нероздільне:
— …довбаний скиглій, — і сам не розумів, кого саме мав на увазі: себе чи власника того імені.
Дін згадав настанови з випадково почутої радіопередачі. В таких випадках необхідно зосередитись і спробувати зрозуміти емоцію. Відчути момент, ментально зв'язатися зі своїм Істинним та поділитися із ним своїм станом. Обов'язково заспокоїти свого обраного та подумки передати підтримку. Дін намагався зрозуміти. Справді намагався, але в голові спливали лише окремі картинки та нічого не значущі кіношні образи, що перепліталися з дивними змішаними почуттями захоплення та горя одночасно. Повна нісенітниця. Було схоже, що споріднена душа плаче без особливої на те причини.
Нарешті сльози зупинилися, і Вінчестер полегшено зітхнув, радіючи, що більше не нив, як дівчисько. А ще, десь в глибині душі, він тішився, що і його половинка заспокоїлася та припинила рюмсати, і, за відчуттями Діна, почувалася досить добре.
В цей час у сусідньому місті темноволосий синьоокий хлопчина щосили ревів над трагічною історією закоханих із кінофільму «Титанік». І мріяв, щоб в нього також були такі сильні почуття зі своїм соулмейтом, коли вони нарешті зустрінуться. Він ще не відчував його емоцій, але був певен, коли до імені «Дін» приєднається прізвище, все зміниться. Адже інакше ніяк. Історія їхнього кохання має бути особливою.
Вінчестер іноді намагався уявити, як виглядав його Істинний? Скільки тому було років? Чим він цікавився, що його змушувало сміятися чи плакати? Ім'я «Кастіель» з'явилося відносно давно, а ось прізвище вималювалось лише перед повноліттям. Дін вже встиг звикнути та змиритися з тим, що його половинка — це надто емоційний хлопець. Чи зуміє він сподобатися цьому чуттєвому Кастіелю Новаку при зустрічі? І чи зустрінуться вони взагалі? Адже багато хто так і проживав своє життя, відчуваючи всі емоції свого соулмейта, але ніколи так і не знайшовши його. Особливо важко було таким, як Дін. Не просто відчувати, а пропускати крізь себе горе, розпач та самотність ще однієї людини.
Знову через Кастіеля трапилася одна із тих ситуацій, яка, як спочатку подумав Дін, вкотре зіпсувала його життя. Звісно, таких випадків завжди було чимало, адже за минулі роки Новак неодноразово підводив його в самий відповідальний момент.
Наприклад, вирішив понити, коли Дін складав іспити до поліцейської Академії, а комісія, звичайно ж, сприйняла ті сльози на свій рахунок. Його однаково зарахували, І Вінчестер дуже сподівався, що не лише через жалість. Ще випадок. На першому заліку Діна зі стрільби того чудика щось так зворушило, що Вінчестер, як останній придурок, із розчуленою фізіономією несвідомо нагладжував свою зброю. Скільки ж шпильок йому довелося вислухати від друзів, і скільки разів кулаками довести свою мужність!
Якось Вінчестер спробував підкотити до симпатичної офіціантки, але та моментально відшила Діна, побачивши страшний вираз на його обличчі. Як він не намагався поводитися дружелюбно і бути милим, але малий засранець Кастієль був чимось дуже незадоволений на той момент. Брови Вінчестера вперто хмурились, а замість посмішки, лише лячний оскал.
А згадати хоча б перший секс! Точніше, його невдалу спробу. Люди, безумовно, з нетерпінням чекали на зустріч зі своїми Істинними, але звичайні фізіологічні потреби ніхто не скасовував. Ось і Дін у свої двадцять років вирішив розпрощатися зі цнотою. У найвідповідальніший момент на Новака, мабуть, накотилася якась романтична туга, апатія чи сумна меланхолія, бо Вінчестеру до тремтіння в колінах закортіло загорнутися в пухнастий плед, притискаючи до себе чашку гарячого какао, а зовсім не спекотну брюнетку. Дівчина швидко одяглася, кидаючи зневажливі погляди на невдалого коханця, який згорнувся калачиком, і до отупіння слухав пісні Тейлор Свіфт.
— Дійсно, Касе? Саме зараз? Маленький ти ванільний засранецю! — стогнав Дін, але не міг зупинитися.
А ще той долею обраний ідіот істерично реготів, і навіть не намагався припинити чортове свавілля, коли Дін знаходився на похороні колеги. Азазель, звичайно, був справжнім мерзотником, але дико іржати і голосно рохкати при цьому, було вже зайвим.
Дін гадав, що хлопець перетворював його життя на пекло, і робив це цілком свідомо, варто зазначити. Хоча це було і не так. Кастіель просто був дуже емоційною людиною. Його до сліз могли довести навіть звичайнісінькі речі: маленькі діти зі слідами шоколаду на пухких щічках, метушня ще сліпих, зворушливих кошенят, гарне світанкове небо і навіть дзижчання бджіл, яких він до одуру обожнював. Новак розумів, що його пара дуже скупа на почуття, тому завжди шукав нові враження, щоб поділитися своїм емоційним станом із Істинним. Звідки йому було знати, що це іноді дуже не вчасно?
Вінчестер часто сердився на свою безґлузду половинку, але завжди з трепетом чекав на їхню зустріч. Навіть скористався своїм службовим становищем і намагався знайти у базі цього Кастіеля Новака, проте не зумів. Новаків було занадто багато, але жодного із таким дивним, і Дін ніколи не зізнається, що шалено красивим іменем.
Вінчестер нудьгував, сидячи на черговій нараді поліцейського відділку, і все йшло досить звичайно, доки він раптово не відчув приголомшливий панічний страх, нестерпний біль та розпач. Він почав різко задихатися та плисти думками, немов у маренні. Йому здавалося, що кожна клітинка його тіла повільно відмирала. Він ледве стримував крик і… Боявся?
Господи, як він боявся за життя Кастіеля, коли його власне тіло нервово сіпалось та корчилось в спазмах. Матюкаючись крізь зуби, Дін вибіг із кабінету під здивовані погляди колег. Опинившись на свіжому повітрі, він на хвилину подумав, що краще б у нього ніколи не було спорідненої душі з таким глибоким зв'язком. Тіло і розум противились таким думкам, і його вкотре скрутило сильним спалахом болю. Дін сповз по стіні, притискаючи до грудей зап'ястя з міткою, яка, наче вогнем, випалювала шкіру до кісток. З очей полилися гарячі сльози, а на лобі виступили краплі поту. Вінчестер важко дихав і намагався не рухатися зайвий раз. Вперше за роки, у нього в грудях причаївся справжній страх за свою споріднену душу. Дін лаявся, плакав, панікував і тихо благав: «Де ж ти, скажи? Що з тобою відбувається?». Але відповіді не було.
Кастіелю було нестерпно боляче. Він боявся, що насправді помре тут, стікаючи кров'ю в брудному глухому підворітті, так і не зустрівши своєї другої половинки.
Кас нещодавно переїхав до цього міста. Його чомусь тягло саме сюди. Оселився в досить неблагонадійному районі, і вже далеко не вперше до нього чіплялися місцеві покидьки. Але цього разу все було серйозніше і дійсно лячно.
Наволоч була під кайфом і поводилася вкрай агресивно. Кас не збирався зв'язуватися із компанією, вчасно помітивши ніж в руках одного з них. Але цим відморозкам не потрібен був привід, аби докопатися до хлопця, який своєю витонченістю та всім зовнішнім виглядом відрізнявся від них.
Насамперед у нього відібрали чохол зі скрипкою. Кас — скрипаль, він звично повертався з репетиції свого оркестру. Інструмент хотіли заради сміху розтрощити об бетонну стіну. Коли Новак рвонув у спробі відібрати таку цінну для себе річ, на нього посипався шквал сильних, безжальних ударів. Його охопив тваринний жах, що струмував по жилах та крижаним повітрям заповнював легені. Вперше в житті він насправді задумався про смерть. Занадто різкий біль пронизав все його тіло. Він навіть не зрозумів, що його полоснули гострим ножем. І коли останній удар важким черевиком припав кудись під ребра, перед очима вмить потемніло, але свідомості він не втратив.
Покидьки, обчистивши кишені Каса, покинули його помирати. Він намагався підвестися, але надсадно закашлявся, з рота тонкою цівкою потекла червона кров по розбитим губам. Кастіель прикрив очі і подумки став благати свого Істинного про допомогу. Він ні на що не сподівався, звертався, наче до Бога, в останній молитві.
Несподівано ноги немов самі понесли Вінчестера вуличками міста. Не помічаючи втоми, він проходив квартали та петляв поміж будинків. Дін поспішав, все ще відчуваючи страх та тривогу, поки нарешті не опинився в якомусь смердючому підворітті. Серце забилося швидше.
В кутку він помітив нерухоме, неприродно зігнуте тіло. Звідти доносилося жалібне схлипування та тихий стогін. Дін швидко підійшов та впав поряд на коліна. В цей момент раптово усе стало якимось несуттєвим, неважливим. Всі негативні емоції, які він колись відчував до своєї спорідненої душі, немов випарувалися, залишивши по собі лише нескінченну любов та ніжність. Усі зірвані прогулянки та побачення, важливі заходи та ідіотські ситуації вмить втратили свій сенс та вагу. Дін душею впізнав свого Істинного.
Хлопець, що лежав на асфальті, світився якимось особливим світлом, зігріваючи Діна. Мітка на зап’ясті спалахнула жаром. Вінчестер глибоко вдихнув та видихнув, заплющивши очі. Прочистив горло і хрипко запитав:
— Гей? Ти живий?
А сам вже викликав допомогу по рації.
Кас здригнувся, стиснувся ще дужче, щось невиразно застогнав і зрештою зовсім затих.
— Кастіель? — невпевнено пробурмотів Дін, відчуваючи, як важко давить на груди.
Вінчестер трохи нахилився і обережно торкнувся хлопця рукою. По їхнім тілам пройшов електричний спалах.
Щойно Дін оговтався, відразу акуратно перевернув брюнета на спину, з жахом розглядаючи його розбите обличчя та плями крові на білосніжній сорочці.
— Нумо, Касе, розплющ очі. Ти зараз не можеш померти. Ти мені винен, маленький засранцю, за всі свої капості, — сказав Вінчестер, а Новак нарешті, тихо застогнавши, підняв повіки.
Кас намагався сфокусувати погляд синіх очей на обличчі свого рятівника.
— Ти... ти... Це ти... — ледве чутно схлипнув він.
— Це я, — видихнув Дін, обережно піднімаючи хлопця та притискаючи його до своїх грудей. — Це я, Касе.
— Кастіелем мене називала лише мама. За документами, я — Джеймс, — слабко пробурмотів поранений.
Тепер зрозуміло, чому Дін не зумів його знайти у базі.
— Я теж тебе так називатиму. Дозволиш? — Вінчестер відчув легкий кивок голови, що покоїлася на його плечі, і з полегшенням почув звуки поліцейської сирени. Значить, і медики були зовсім поряд.
Кастіель щось тихо ще прошепотів, а потім сповз униз, лягаючи головою на коліна Діна, а тілом — на брудний, мокрий після дощу асфальт. Незважаючи на біль, він відчував тепло і умиротворення, а його власна мітка заспокійливо пульсувала в такт серцебиттю.
— Це ти. Мій Дін Вінчестер, — щасливо видихнув він, не відриваючи погляд від очей своєї спорідненої душі. По його щокам текли сльози, змішуючись з кров'ю та брудом. — Я чекав.
— Я теж чекав, — Дін, ледве торкаючись, окреслив пальцем розбиту губу хлопця, провів долонею по його сплутаному темному волоссі.
Кастіель усміхнувся крізь сльози, а Дін й сам відчув, як його очі почало пощипувати від зрадливої солоної вологи. Кас із зусиллям підвівся трохи вище, й навмання тицьнув губами в обличчя своєї пари. Ще раз, і ще, доки не натрапив на м'які гарячі вуста. В душі, ніби вибухнули феєрверки та розпустилися барвисті квіти, огортаючи неймовірним теплом та світлом.
Вони нарешті відчули себе наповненими тими почуттями та емоціями, що дарувала лише присутність найріднішої в світі людини. Здавалося, весь Всесвіт завмер, поки споріднені душі розділяли на двох ніжний цнотливий поцілунок. Вони почували себе знайденими, та врешті-решт здобули своє місце в цьому світі.
Вінчестер ще не знав, що його Істинний буде щодня, протягом довгих спільних років, провокувати його на нові яскраві емоції. А Дін зовсім й не проти розділити їх зі своєю коханою людиною.
Вони доповнюватимуть та врівноважуватимуть один одного. Вони — одне ціле. Були із самого свого народження, й будуть надалі, перероджуючись безліч разів в різних вимірах такого неосяжного Всесвіту.