Work Text:
— Хто там ще знову?! — Дилюк уже явно втомився ганяти непроханих гостей від свого маєтку, хоча зараз їх уже було не так багато, як кілька місяців тому.
— Люку! Люку, я знаю, що ви з батьком не хочете нікого бачити останнім часом, але я… я турбуюся, — вичавив із себе Кайя, стоячи під дверима знайомого з дитинства маєтку зі стривоженим виглядом.
— Кайя?
Двері обережно прочинилися. Кайя не одразу зміг упізнати свого названого брата в людині, яка стояла на порозі будинку. На найкращого лицаря Ордо Фавоніус він був схожий менше, ніж на мару з лісу. Щоки в юнака запали, під очима залягли глибокі синці, його волосся було розпатлане, скуйовджене, погано вимите й нечісане. І запах… найгіршим був запах, який ішов чи то від нього самого, чи то з дому.
— Люку? Що… що сталося? Я можу зайти?
Дилюк нервово кивнув кілька разів і важко проковтнув, відступаючи в бік, щоб пропустити Кайю. Маєток був у тому ж стані, що й його юний господар. Захаращений, вкритий товстим шаром пилу, де-не-де і павутинням. І цей жахливий запах… Дідько, що тут відбулося?
— Кайє… Кайє, я… — Дилюк не знав, як підібрати слова, щоб сказати про те, що йому потрібно було. Зрештою він схлипнув: — Мені потрібна допомога.
Юнак так раптово почав здригатися від сліз і впав на коліна, що Кайя розгубився. За кілька секунд він уже стояв на колінах біля Дилюка, притискав його до своїх грудей, ніжно гладив по голові та заспокоював, нашіптуючи йому на вухо.
— Чшш, чш, усе добре, усе гаразд. Я тобі допоможу. Допоможу. Усе, що тобі потрібно… Я поряд, я тебе не залишу наодинці з проблемами.
Кайя ніжно, як старший брат, поцілував Дилюка в маківку, продовжуючи його похитувати та заспокоювати. Прямо як у дитинстві, коли Дилюк лякався грози надворі. Тоді Кайя так само сидів поряд із ним, обіймав, цілував у маківку і втішав. Це допомагало тоді, і допомогло зараз.
— Яка допомога тобі потрібна? Розкажи мені, що сталося.
Люк знову важко проковтнув, втупився скляним поглядом кудись у стіну і прикусив нижню губу. Він вкусив її так сильно, що під білосніжними зубами виступили крапельки крові. Кайя обережно стиснув його руку. Це допомогло повернути його до реальності. Дилюк встав і мовчки пішов на другий поверх. Кайя розгублено рушив нагору.
Коли Люк відчинив двері до Крепусової кімнати, Кайя помітив три речі по черзі. Перша — клятий запах став ще гірше, хотілося відчинити всі вікна навстіж і провітрювати приміщення цілодобово. Друга — дзижчання мух, коли він зміг відволіктися на щось крім смороду. Третю річ він помітив уже після того, як увійшов до кімнати.
Кайю знудило. Миттєво, прямо на підлогу та його нові формені черевики капітана кавалерії. Він не встиг навіть нічого подумати, перш ніж це сталося. Дилюк перелякано витріщився на нього, готовий знову зайтися в істериці. Кайя знову, цього разу з острахом, підвів погляд на ліжко. Його знудило ще раз. І ще кілька разів, доки його шлунок не виявився повністю порожнім і занив неприємними спазмами.
Третьою річчю виявився гнилий труп на ліжку. Чи, радше, те, що від нього залишилося за кілька місяців, що він тут лежав. Імовірно — визначити точно було практично неможливо — це були рештки Крепуса. У голові Кайї запаморочилося, але він зусиллям волі втримав себе в руках. Поряд знову заходився сльозами Дилюк і треба було його заспокоїти в першу чергу.
— Ну тихо, тихо, ми з цим розберемося. Ми з усім розберемося. Я тобі обіцяю, я не залишу тебе самого, доки ми не розв'яжемо всі твої проблеми. Ти мені віриш?
Дилюк шморгнув носом і кивнув. У вдячність за допомогу він поцілував Кайю. Невинний цьом за секунду перейшов у нахабне вторгнення до чужого рота. Кайя широко розплющив очі, але вже за мить віддався цьому поцілунку. На смак він був як блювота. Це було огидно і прекрасно.
— Нам буде потрібно щось, е-е-е… — Кайя розгублено подивився на залишки трупа. Їм потрібно щось, куди можна скласти те, що раніше було Крепусом. Скласти, а потім винести і закопати десь. Він не знав, що можна було використати, щоб це не виглядало як знущання над рештками. Якби він знав, що з цими рештками до цього чинив Дилюк, він би цим не переймався. — Щось, у чому ми могли б його поховати… Уночі ми це зробимо, а поки спробуємо зайнятися прибиранням, добре?
Прибирання варто було почати з цієї самої кімнати, і першим чином — відчинити всі вікна. Надворі було досить прохолодно, але це хвилювало Кайю куди менше за трупний запах. Рештки тіла з ліжка вони зняли прямо з простирадлом, на якому Крепус влаштувався на останні кілька місяців. Обережно загорнули як у саван, і перенесли до ванної кімнати.
— Пробач, тату, — Люк схлипнув, допомагаючи Кайї розібратися з тими проблемами, яких наробив.
— Агов, чш, усе добре, — Кайя хутко вхопив лице Дилюка двома долонями і витер його сльози своїми великими пальцями. Руки в нього були брудні після того, як вони переносили рештки з ліжка, тож він скоріше розтер бруд і гниль по чужому обличчю, але Дилюка це трошки заспокоїло. — Тобі варто тримати себе в руках, щоб ми могли все закінчити, добре? Ми не поспішаємо, але часу це забере багато. Обіцяєш мені триматися?
— А що я скажу, коли спитають, куди подівся тато? — стривожено запитав Дилюк замість відповіді.
Кайя на мить задумався.
— Крепусу стало значно краще, тож він рушив кудись у справах. Ти намагався його відмовити чи хоч поїхати з ним, але він вирішив, що добре впорається сам. І після того ти нічого від нього не чув. Гаразд? Запам’ятав?
Дилюк кивнув. Так. Так, це звучало досить правдоподібно. Джин, певно, після цього дасть розпорядження відправити людей на пошуки Крепуса, але вони нікого не знайдуть. Дилюк зможе скинути своє сидіння вдома на депресивний стан через зникнення батька. Ох, Кайя просто геній. У дитинстві Дилюка завжди ставили в приклад, це Дилюк мав неабиякі досягнення в усьому, Дилюк став наймолодшим капітаном кавалерії, але зараз він і близько не міг зрівнятися з Кайєю. Він тільки створив купу проблем. І зараз Кайя був його спільником у спробі ці проблеми приховати…
Дочекавшися ночі, вони віднесли залишки тіла до лісу. Кайя сказав, що на подвірʼї виноробні ховати його в жодному разі не можна. Тому вони закопали тіло десь у хащах. Дилюк докладав усіх зусиль, аби втримати свою чергову істерику. Він хотів поховати його батька нормально, на кладовищі, встановити його надгробок, але змушений був робити це. Ні, він узагалі не хотів ховати батька. Він не хотів, щоб той помирав. Він досі не міг цього прийняти.
— Ну все, все, тепер усе буде добре. Усе буде гаразд, — Кайя притискав Дилюка до себе брудними руками, замащуючи його одяг і волосся свіжою землею, та цілував його припухле від постійних сліз лице. — Я поряд, я з тобою.
Дилюк шморгнув носом і притягнув до себе Кайю, міцно його цілуючи. Кайя ж, важко дихаючи, повалив його на землю, прямо на свіжу могилу, і стягнув із нього сорочку.